[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XII. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XII     Наступна





Елєкція: підтримуваннє Хмельницьким кандидатури Яна-Казимира, кандидатура королевичів і Ракочія, звязки їx партизанів з козаками і дісідентами, заходи Немирича, Лупул і Радивил, посли Ракочія у Хмельницького.



А Хмельницький в тім часї готовив ся стрічати королївського посла. Свій плян йому вдало ся сповнити: воєнні операції без нового рішучого конфлїкту, без останнього розгрому Польщі дотягнено до того моменту, коли можна було повести переговори з новим паном Польщі, і небезпеку повного й безповоротного (як того можна було боятись) розриву з Польщею, з її правительством — козаччина обминула.

Досї зістаєть ся неясним, наскільки дїяльну участь Хмельницький й його близші товариши брали в елєкційній боротьбі. Що вони на останнїй її вислїд заважили дуже, в тім нема сумнїву; але очевидно, що не так вони самі безпосередно впливали на неї, як важили ними иньші, заграваючи сею козацькою картою. В останнїх стадіях сеї боротьби Хмельницький з козаччиною стали виразно по сторонї кандидатури Яна-Казимира, і з вибором саме його звязувались у них надїї на згідливе і користне полагодженнє конфлїкту з річею-посполитою. Се було звісне й дуже підняло шанси Яна-Казимира. Але як саме прийшло до сього союзу козаччини з будучим королем, і наскільки він відбив ся на тактицї Хмельницького, так як вона розвиваєть ся в осїннїй кампанїї 1648 р., се й тепер зістаєть ся неясним 1).

Головними кандидатами на польську корону по смерти Володислава були його два брати: Ян-Казимир, бувший єзуїт і кардинал, що зложив сю гідність, коли у Володислава вмер його єдиний синок, і Карло-Фердинанд, біскуп плоцький, що теж заздалегідь вистарав у папи звільненнє з духовного стану на випадок вибору. Ян-Казимир, як старший з них, мусїв вважати ся першим кандидатом, а хоч мав репутацію дуже лиху, як чоловік безголовий, нї до чого нездатний, в учинках своїх необчислимий, по теперішньому кажучи — справжнїй психопат, і се давало дуже важку зброю для всяких аґітацій против нього, — то власне людей амбітних, жадних власти і впливів ся репутація вабила до нього надїєю, що іменем такого нездатного короля можна буде правити далеко лекше, нїж іменем його серіозного, дїловитого брата, що мав репутацію чоловіка дуже ощадного, рахункового і доброго господаря. Між иньшими й найбільший махер тодїшньої Польщі канцлєр Осолїньский задумував посадити на польськім престолї нездару Казимира й зробити з нього своє знарядє. Але се якраз заганяло до табору його брата всїх несчисленних ворогів канцлєра -як і загалом противники тих маґнатів, які підтримували Казимира, мусїли тим самим бути прихильниками його контр-кандидата. Завдяки сьому бували моменти, коли партія Карла здавала ся навіть значно сильнїйшою. Поруч сих двох головнїйших претендентів деякі шанси мала ще кандидатура семигородського княжича Жиґимонта, котрого висував його батько князь Юрий Ракоцій, вагаючись одначе між пляном кандидувати на польського короля самому — і кандидатурою сина. В початках елєкційного сойму ся семигородська кандидатура теж мала досить серіозний вигляд 2).

Партизани Казимира і Ракоціїв шукали між иньших помочи і українського елєменту — головно, розумієть ся, козаччини. Осолїньский — головна спружина в партії Казимира, як уже знаємо, весь час стояв за порозуміннє з Хмельницьким. Кисїль — сей ключ до українських справ, посередник в переговорах з козаками, був правою рукою Осолїньского. Нема сумнїву, що він від самого початку вів якісь переговори з Хмельницьким в справі елєкції: вже на першу вість про смерть Володислава Хмельницький просить Кисїля зїхати ся, щоб поговорити про кандидатуру на королївство („кого річ-посполита хотїла б мати королем”) 3) — може умисно, щоб зазначити свій замір взяти участь в елєкційній боротьбі і велїти з сею участю рахуватись. Ми знаємо, що в сїй справі у козаччини були вже прецеденти і старшина хотїла й під час попереднього безкоролївя грати в нїм ролю 4). З свого боку партизани Казимира не залишили висунути як оден з арґументів сеї кандидатури той мотив, що вибір Казимира являєть ся ґарантією порозуміння з Хмельницьким і лїквідації козацького повстання. Донесення з Варшави з середини серпня з повним переконаннєм говорять про зносини партизанів Казимира з козаками і порозуміннє з ними, і се переконаннє підтримувала сама партія Казимира — заявляючи, що його хочуть „козаки й дісіденти” 5).

На дісідентів ще більше рахував Ракоцій, і по старій традиції союзу дісідентів польських, і особливо литовських з православними, теж старав ся знайти через них дорогу до порозуміння з козаччиною. Семигородський хронїст-сучасник Краве оповідає, що з початку старий Ракоцій, мавши плян шукати польської корони для себе, хотїв передати Семигородське князївство молодшому синови Жиґимонтови, а для старшого Юрія здобути Україну, „козацьку землю”, і шукав на те згоди й помочи султана, але султан досить холодно поставив ся до сього проєкту і се, мовляв, змусило Ракоція прикоротити свої широкі пляни 6). Оповідаєть ся се з джерела доброго, хоч і пізнїйшого на кілька лїт, — коли Україна виступила в ролї полїтичного фактора й державного тїла далеко виразнїйше, так що й оповідач сього епізоду міг на нього дивитись крізь прізму пізнїйших подїй. В кождїм разї се певно, що старий Ракоцій, поставивши кандидатуру свого молодшого сина на польського короля, не залишав старань, щоб знайти опору для сих плянів в українськім елєментї. Його посли ще в липнї завязали зносини поміж иньшими дісідентами з звісним потім Юрієм Немиричем, і новому аґентови семигородському, висланому в серединї с. ст. серпня, поручено було через Немирича війти в зносини з Кисїлем і Хмельницьким — представниками двох українських світів, і прихилити їх для кандидатури Жиґимонта. Так само кн. Януша Радивила, голову литовських дісідентів і головну свою надїю в сих плянах, просив старий Ракоцій, аби поміг йому завязати зносини з Кисїлем і Хмельницьким, та повідомляв про свій замір вислати спеціальне посольство до Хмельницького в сїй справі 7). На перешкодї сьому плянови стояли одначе деякі обставини. Найкраще було післати таке посольство через молдавського воєводу Василя Лупула, але з ним відносини у Ракоція були недобрі. Тому він пробував помогти собі через воєводу Валахії Матвія Басарабу: висилаючи свого агента з згаданими порученнями до Польщі, він в тім же часі вирядив другого до Басараби, щоб вивідати його гадки, і як що він буде до того прихильний, попросити його післати своїх людей до Хмельницького, аби привести його до тїснійших звязків з семигородським двором, мовляв в интересах оборони православної віри й спільної полїтики 8).

Та слїдом наладились відносини й з Лупулом — за посередництвом мабуть таки Ян. Радивила, Лупулового зятя. Зявив ся проєкт оженити Жиґимонта Ракоція з молодшою Лупулівною (пізнїйшою невісткою Хмельницького), і Янушеви, очевидно, досить подобалась гадка мати на польськім престолї свого шваґра. За згодою Лупула з його столицї Ракоціїв посол Янош Кемень зараз же вислав перше безпосереднє семигородське посольство до Хмельницького, в перших днях жовтня с. ст. 9).

Перед тим правдоподібно дещо вже зробив в сїм напрямі Немирич. Скоро по пилявецькім погромі маємо глуху звістку про його зносини чи звязки з козаччиною — таку глуху й побіжну, що тільки знаючи семигородські інструкції можемо зміркувати її значіннє 10). Посольство ж вислане Кеменем ставилось перед Хмельницьким в його таборі під Львовом. Кушевич, згадуючи про се посольство, що воно добивалось від Хмельницького „промоції на королївство польське”, каже, що Хмельницький дав йому відправу неприхильну, „признавши прероґативу королївській крови, а особливо королевичеви Казимирови, котрого сторону, здаєть ся, тримає дуже міцно”, і при ріжних нагодях заявляв нераз, що він на першу вість про вибір Казимира „відпояше шаблю й лук відложить, і належну покору й пошану йому віддасть” 11).

Та се говорило ся для львівських слухів. В дїйсности відповідь дана семигородському посольству зовсїм не була неприхильна. Хмельницький затримав Ракоцієвих послів при собі й відправляючи їх уже під Замостєм 7 (17) падолиста, вислав разом з ними свого посла, самого Івана Виговського, для тїснїйшого зближення з семигородським двором. В листї пересланім з послами новому володареви Семигороду Юрієви II, старшому братови претендента (батько їх умер за той час), Хмельницький заявляв повне спочутє кандидатурі Жиґимонта, під впливом світлих спогадів, які звязують ся у козаків з іменем Семигородця Баторія, і з огляду на ворожі настрої Поляків, котрі не обіцюють козаччинї нїчого доброго від польських кандидатів на корону 12). Заохочує його як найскорше рушити своє військо на Польщу й обіцює підтримати всїма своїми силами його воєнні операції в Польщі 13).

Про властиве кандидованнє Жиґимонта в тій хвилї вже не могло бути мови, се Хмельницькому, розумієть ся, було зовсїм ясно, і висловлюючи згоду на те, про що просив його старий Ракоцій, він очевидно мав на метї тільки дальше зближеннє і солїдарну акцію супроти Польщі. Вибір Казимира в тім часї був уже забезпечений, тут нїчого не можна було змінити, і на адресу польських кругів Хмельницький далї підчеркував свою прихильність до Казимира, навіть свій союз і порозуміннє з ним.








Примітки


1) Крім загальних праць про Хмельниччину для сеї справи: давнїйша моноґрафія Кубалї про Юр. Осолїньского, т. II, і новійша праця М. Кордуби: Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV (в Жерелах т. XII).

2) Див. напр. перегляди шансів всїх трох кандидатур, зроблені цїсарським і пруським — Жерела XII ч. 25, 26. 32, 37.

3) Пам. кн. Міхаловского с. 49.

4) Див. т. VIII ч. І с. 143 і д.

5) Донесеннє бранденбурського аґента Адеребаха з 22 н. ст. серпня — Urkunden und Aktenstücke zur Geschichte des Kurfürsten Friedrich Wilhelms I c. 279: nut den Saporovischen Kosacken eme Correspondenz und gewisses Vernehmen geschlossen. Informatio pro Gal Visconti з двірських кругів Яна-Казимира з 21 серпня — у Кордуби с. 55.

6) Siebenbürgische Chronik des schässburger stadtschreibers Georg Krauss — Fontes rerum аustriасаrum, Scriptores III, l c. 189. Кравс оповідає се з слів Гасан-баші, що згадував се перед радою його рідного міста, як він привіз тодї старому Ракоцієви резолюцію султана в сій справі, alss er dass Polnische Regiment for ihn, Koszater landt for seinen Aelteren sohn Georgium undt for Sigismundum den Jüngern dass Sübenburgische Fürstenthumb gesucht und praetendirt hat. Про заходи Ракоція в Польщі: Lukinich, І Rakoczy György es a lengyel kiralyság, 1907. Про кандидатуру Жиґимонта Р. також цитовані праці Смірнова, Кордуби й Липинського.

7) Семигородський корпус Erdelyi orszaggy emelekek т. X c. 494-497, у Кордуби с. 21-22.

8) Про се у Кордуби ж с. 22-23 (інструкція там же).

9) Про се у Кордуби ж с. 27, на підставі автобіоґрафії Кеменя й його листів.

10) Звичайно опирають ся на звістці Pamiętnik-ів о wojnach kozackich za Chmielnickiego (c. 25), що Немирич пристав до козацького війська під час походу Хмельницького з-під Пилявець під Львів (Костомаров II с. 12, за ним Кордуба с. 56). В дїйсности Pamiętniki тут тільки недокладно переказують своє джерело — Твардовского (с. 36), а у того далеко загальнїйше: Az się gdzieś ozywa i w Polesiu Nemmirycz (c. 30).

11) Жерела IV с. 104 і 123.

12) Quoniam Polona gens nimirum omnis alque universa centra nos inimicitiam et іrаm excitavit, itaque toto animo atque pectore nostro unanimiter ilmam cеlsnem habere patronum et regem Poloniae patriae nostrae cupimus.

13) Transylvania et bellum boreo-onenlale I c. 6.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XII. Стор. 6.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.