Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XII. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XII     Наступна





Перемирє: грізні відомости Морского про полїтику Хмельницького, жадання його і війська, дебати над ними в сенатї, партія війни і партія згоди, реляції Смяровского про посольство під Замостє, образ гетьманського двору. Хмельницький приймає перемирє, його розмови з Олдаковским, рескрипти Яна-Казимира, амнестійні унїверсали, виправа комісарів до Хмельницького.



Формальний вибір Казимира переведено 7 (17) падолиста. Він пройшов одноголосно; про нїякі иньші кандидатури не було мови. Кілька день пройшло в нарадах над расtа соnvеntа (з котрих тепер, по виборі, все можливе спихано на коронаційний сойм), і дня 10 (20) наступило формальне проголошеннє Казимира королем. А три днї пізнїйше ставили ся в Варшаві посли Хмельницького, Мокрский з Захаром, вислані з листами до Яна-Казимира і до сенату. Свій лист (наведений вище) Ян-Казимир мав уже, трохи скорше. Старий єзуїт розхорував ся в дорозї і щоб не протягати часу, 12 (22) падолиста переслав королеви лист Хмельницького, а до нього долучив свого листа, з якого довідуємось, які відомости віз він і переказав потім королеви.

Хмельницький по словам Мокрского всю надїю полагодження своєї справи покладає тільки на короля, Яна-Казимира, котрого вибору завсїди бажав. Від заспокоєння своїх бажань він не відступить -краще згинув би з усїм військом; без того війська не роспустить і з сих країв не вийде: буде зимувати й Татар при собі тримати. Тугай-бей хоч дуже скучив за домом, але Хмельницький велить його відпровадити тільки до Днїстра й там він має чекати свіжої орди. Крім Татар рахує на поміч сусїднїх держав. При Мокрскім були посли угорський і волоський; „Волощина йому дуже чолом бє”; про Ракоція Хмельницький прохопив ся раз, „підпивши собі”: „Побратим мій Ракоцій готов рушити на мій знак”. Москва, як зачувати, також готує для нього військо: сказав, що пише до Москви, аби приходила з військом під Смоленськ. Висилаючи козаків на Днїстер з Тугай-беєм, хоче дати їм порученнє взяти окуп з Камінця, за прикладом Львова і Замостя, і перебрати загонами всю околицю до Висли — сказав: „треба минї переполоскати всї волости до Висли”. Палити й убивати він одначе забороняє - тільки своєвільна Русь його в тім не слухає, лише гумна охороняє де може, бо сама боїть ся голоду. Козаки запорозькі раді б вернутись до дому й служити в спокою королеви під умовою амнестії й звільнення з власти панів і переведення під безпосередню власть короля: помиривши ся з Польщею вони обернули ся б з Татарами на Турків, коли б на те була воля королївська. Доконче треба їх чимсь заспокоїти, щоб уступили ся з сих країв, бо страшно їх спустошили, і так відзивають ся, що нема надїї заспокоєння, поки війська не перейдуть за Вислу. Треба доконче написати щось і Хмельницькому (що до заспокоєння його домагань) 1).

Сей коментар — як бачимо, не за страх, а за совість переказаний Мокрским, служив дуже ориґінальним доповненнєм до покірного й безпретенсійного листу гетьмана до короля, наведеного вище.

Лист до сенату, привезений Мокрским, роспочинав ся також як і лист до короля стільки раз повтореним виправдуваннєм з війни, що стала ся, мовляв, з вини Потоцкого й Конєцпольского за першим. Вишневецького за другим разом. Досить широко сим разом росписував ся гетьман про утиски козацтву від Конєцпольского і нелюдські екзекуції Вишневецького, докоряв за двозначне поведеннє польської сторони: „тут нас лагідними листами від пп. комісарів обсилають, запевняючи покоєм, а тут з військом наступають, змовивши ся між собою — тому ми за кн. Вишневецьким ішли аж до Замостя, маючи певну відомість, що кн. Вишневецький знову збирає військо, щоб з нами воювати”. З того жаданнє: річпосполита має пробачити повстаннє козакам, а вказаних привидцїв війни скарати. „Сї два пани (Конєцпольский і Вишневецький) причина всього злого: своєю жадністю й нездержливістю вони трохи не всю землю на нїщо обернули”. Посол, кс. Мокрский оповість панам (варіант: предложить свідоцтва міст), які старання коло утримання згоди робив Хмельницький, „хотячи зіставати ся вірним слугою річи посполитої, як і перед тим”. Тому просить, „аби був прощений той невільний гріх, що не з їх причини став ся — свідком тому Бог, а тим панам, що були всьому причиною, аби була дана нагана; коли ж би вельможні й милостиві панове не були ласкаві до нас і мене вважали привидцею війни 2), тодї мусїли б ми так розуміти, що ви, мил. панове, вже не хочете мати нас своїми слугами — і того б ми дуже жалували” 3).

Иньші умови того помирення, окрім „нагани” для Конєцпольского й Вишневецького, посли Хмельницького предложили устно. Король в своїй пізнїйшій відповіди збирає їх до трох пунктів:

військо просить амнестії за повстаннє, „так щоб не споминано анї їм анї нїяким підданим (панським)”, і привернені були ix давнї вільности;

військо Запорозьке з своїм гетьманом мають бути під безпосередньою властю короля і нїякої иньшої власти над собою не будуть мати;

унїя має бути скасована 4).

В ріжних сучасних реляціях і записках сї три пункти розвивають ся ширше. Так, що до козацьких прав і вільностей пригадують ся давнї жадання, щоб козакам була вільна дорога на Запороже й на море, щоб коронні війська нїколи не стояли „в їх містах”, щоб старости не мали нїякого права над козаками, і т. д. 5).

Умови сї викликали незвичайно горячу дебату в сенатї 6). Стали против себе партія війни й партія згоди. Вишневецький на чолї воєнної партії доводив, що тепер сам час ударити на козацьке війско, стомлене довгою війною і взагалї до зимової війни не привичне. Партія угодова висувала всякі арґументи за згодою. Ріжні трудности викликали жадання предложені Хмельницьким. Особливо домаганнє скасовання унїї стріло ся, розумієть ся, з рішучою опозицією духовних сенаторів. Знову витягнено, як можливий вихід, стару формулу релїґійного компромісу і плян утворення спільного патріархату чи екзархату для православних і унїятів, нейтрального між обома церквами і не залежного нї від папи нї від патріарха 7). Що до бажання козацького війська залежати тільки від короля опозиція висувала арґумент, що в такім разї під час безкоролївя всякий звязок козацького війська з річею-посполитою буде перериватись і воно може вважати себе зовсїм незалежним. Угодовцї на се радили: не брати так траґично того всього, вказуючи на анальоґію міст, що по польскій конституції теж залежать безпосередно від короля — в таке становище можна б поставити й козаків, котрим теж важно головно те, щоб не підлягати старостинській власти; а від короля можна б узяти деклярацію, що він без відома й згоди сойму не робитиме їм нїяких уступок. Нарештї рішено сї справи відложити, а щоб не відповідати Хмельницькому на його жаданнє, післати йому грамоту „з антедатою” („заднїм числом”), нїби то ще перед приїздом його посольства, від імени вже вибраного короля, з обіцянками амнестії і потвердження прав, з тим щоб Хмельницький відправив від себе Татар і вернув ся з військом „на місця здавна призначені полкам вашим”. Відти нехай вишле до короля посольство на засвідченнє свого вірного підданства, а король вишле до нього своїх комісарів, „людей великих, уважних, прихильників згоди”, аби до решти вигладити отсе замішаннє 8). З таким листом вислано до Хмельницького піл. Станислава Олдаковского — він мав привести з собою посольство від Хмельницького.

Одначе висилка ся була властиво зайва, бо все те було вже осягнене, як виявило ся, посольством Смяровского. Приїхавши 9 (19) падолиста під Замостє він з великою честю був принятий Хмельницьким і вість про вибір Казимира королем гетман прийняв як лїквідацію війни. Оповіданнє про се прийняте настільки цїкаве ріжними своїми подробицями, що дещо з нього варто навести вповнї.

„Перед козацьким табором, пише Смяровский, став я в четвер, а з Хмельницьким бачив ся в пятницю, по всїй формі. Вислав він минї на зустріч 6 тис. комонника — військо на добрих конях, стройне, і вони мене повз мури замостьські попровадили аж до Лабунок, милю від Замостя, де став сам гетьман з арматою. Перше нїж той полк окружив мене з моїми людьми, виїхала вся старшина й стала осібним полком: зсївши з коней витали мене пішо, а я сидїв на конї. Потім окружили мене тим полком, давши місце в першім рядї, і з трубами, бубнами й сурмами повели мене до Лабунок. (Коли переїздили під той двір, де мешкав Хмельницький, полки — котрих була сила, що оком не можна було обняти, вистрілили з рушниць, аж земля греміла) 9).

„(Перед самим двором Хмельницького) виїхав обозний Чорнота з кількома стами козаків, на гарних і гарно прибраних конях і звиняв Хмельницького, що він через слабість здоровя не міг виїхати сам, але свою особу — казав — висилає через мене, витаючи вашу милость, і сам з великою охотою чекає. Коли я вїхав на двір лабунський, вийшов сам гетьман на половину двору; я теж зсїв з коня й повитав його. Завів мене до своєї хати і на знак радости, почувши про нового пана, казав вистрілити з гармат. Тому що вже наступив вечір, функцію мою відложив на другий день.

„Тим часом 10) розвідував я про гетьмана й иньших козаків — їх настрої й становище 11): що минї могло б помогти, а що пошкодити. Зрозумівши, що Кривонос з Головацьким стояли на тім, щоб з тих країв не уступати ся, а кінчати сю війну, або свою фортуну, що їм послужила, аж до трактатів 12), — дуже я був тим зажурений, бажаючи тому запобігти, посварив їх, сказавши в секретній розмові Хмельницькому: „Маєш в війську великого неприятеля, який силкуєть ся позбавити тебе слави, реґіменту твого, і самого житя. Маю про се певну відомість з кількох оповідань вязнїв з Запорозького війська, що на муках докладно то виговорили (видумав се). Хочу тебе остерігти, коли хочеш при житю і славі своїй зістати ся. Друге — прошу тебе, як давнього приятеля і доброто сусїда, аби той Кривонос не був при моїй авдієнції — бо маю на нього жаль невіджалований за те, що той зрадник пограбив в Полоннім убоге майно моє і взяв добра мого на 40 тис., а що найгірше — жінку мою і дїтей позабивав, сина мого восьмилїтнього Ордї продав — не дай минї його бачити, бо хоч би мали мене на шматки розрубати, я в нього шаблю свою встромлю”. Хмельницький прийняв сю мою мову прихильно і з присягою обіцяв, що його живим не зіставить і до ради йому ходити заборонив.

Другого дня 13) „(впроваджено гінця до хати, де чекав його Хмельницький. Був в шкарлатнім жупанї з срібними петлицями 14), в ферезії підшитій найкращими соболями; перед ним на столї лежала булава, а коли війшов гонець, скинув її з столу на землю; при віддаванню королївського листу, коли гонець став правити посольство, наложивши шапку на голову — сам Хмельницький і старшина, скільки її могло змістити ся в хатї, слухали знявши шапки, а кождого разу як згадувалось імя королївське, всї били чолом. Коли почав відповідати Хмельницький, на сам перед витаючи короля й. м. на королївстві, пущено густу стрільбу, яка трівала півгодини. Коли перестали стріляти, ведучи далї свою мову заявив, що як би став королем не королевич Казимир, котрому він хоче служити і кров за достоєнство його проливати, то пішов би просто на Краків і взявши корону дав би тому, кому б знав. Тепер же признаючи своє підданство з усїм утихає — вертає на Запороже, щоб спокійно чекати комісарів, а в дорозї на Запороже не чинитиме нїяких бунтів) 15).

„За кілька годин прийшла иньша трудність з тою моєю послугою. Деякі з полковників і тої старшини, що не були при авдіенції, стали бунтувати, і богато до того черни почало збирати ся: просили v гетьмана відомостей про посольство і листу королївського. Прочитавши його, розбирали кожде слово, а побачивши печать королївства шведського 16) і підпись не короля польського, підняли великий галас, кажучи, що той посол приїхав до нас зрадливо, видно, що війська на нас наступають — затримати його до дальшої відомости, або до Терехтемирова 17) відослати. Я в тій радї мав свого підслуха, і як він минї про те все дав знати, дуже я зажурив ся, але подумавши сам на сам 18) пішов сміло на їх раду і ту їх непевність, з якою вони виступили перед мною, розбивав доводами своїми, твердячи під присягою, що все що я до вас привіз, все то за волею королївською. Підтримав мене і сам гетьман, котрому я передав те писаннє, взявши з їх рук сказав, що такий звичай королїв і монархів світу, що вважаєть ся не на писаннє, що служить тільки ,креденсом', але на устну мову посла — се сама річ. Так за ласкою божою уладнало ся і ту трудність: стала прихильна рада на те, щоб мене відправити.

„Потім обід козацьким звичаєм — шість страв дано і вина доброго. Кождого разу як гетьман пив здоровє й. кор. милости, завсїди бито з гармат страшенно. І потім що обіцяв, справдї виконав”.

Насамперед, тогож дня рушила козацька армата з своєю службою, котрої Смяровский рахує на 20 тис. За нею Тугай-бей з Татарами, котрих по словам Смяровского було всього 4 або 5 тис. чоловіка. Потім пішли козаки, і сам Хмельницький рушив 14 (24), відправивши Смяровского. Не вважаючи на всї його запевнення льояльности, Смяровский набрав такого переконання, що без помочи війська польська сторона до згоди не дійде: козаччина хотїла затримати в своїх руках Україну, дальше Білої Церкви на Поднїпровє і на Заднїпровє польські пани щоб не потикались — „коли якийсь шляхтич, земянин, чоловік добрий, має якусь маєтність, може до неї приїхати, але на нїяку власть аби собі не претендував” 19).

На сю ж незвичайно гостру для польських кругів тему вів з Хмельницьким переговори Олдаковский, догонивши його з звісним уже нам листом від сойму в дорозї на Україну, по відступленню від Замостя. Він проважав гетьмана до границь Київського воєводства (до Паволочи й Білополя) й мав час на розмови. Доносячи про результати сих переговорів Ад. Сєнявскому, Олдаковский каже, що умова стала на тім, аби шляхтї вільно було вертатись до своїх маєтностей, і Хмельницький післав від себе унїверсали, „аби хлопи скрізь віддавали послушенство й підданство своїм панам”, тільки щоб пани не карали своїх підданих за їх вчинки під час повстання — про се Хмельницький дуже просить, і щоб коронні війська не поступали дальше Винницї й Браслава — „бо ще нам не довіряють”. Радячи Сєнявскому без страху посилати своїх слуг до українских маєтностей Олдаковский дуже кладе на серце йому й иньшим панам, аби їх висланцї не спішились карати своїх підданих — бо надїя на поміч річипосполитої не велика й треба дбати про спокій. „Як дасть Біг щось з комісії, то тодї кождий зможе карати своїх зрадників”, потішає він панські серця 20).

За Олдаковским наздогін король виправив ще від себе листи до Хмельницького. Перший післаний з кс. Мокрским, датований 1 грудня н. ст. 21). Кілька день по тім 22), коли прибув від Хмельницького Смяровский — привіз якийсь лист від нього й переказав устні поручення, король вислав другого листа, подібного ж змісту. Висловляв вдоволеннє з приводу того, що Хмельницький поступив по мисли його — похід залишив, Татар відправив, вертає на Україну, — і повторяв свої запевнення прихильности й ласки, висловлені вже в першім листї.

На бажання Хмельницького, переказані через Мокрского й потверджені мабуть також і послами від війська 23), Ян-Казимир заявляв свою принціпіальну згоду. Приймав перепросини за все заподїяне і давав своє пробаченнє, годив ся на те, щоб козацьке військо було в безпосереднїй і виключній власти короля, й обіцяв задоволеннє „слушними способами” в релїґійній справі. Хмельницького потверджував на гетьманстві й обіцяв йому на знак того передати через своїх послїв традиційні інсіґнїї — булаву й корогву. Постанови що до прав і вільностей військових і иньших справ полишав війську виробити разом з комісарами, котрих обіцяв не гаючись вислати — так щоб сї постанови могли ще поспіти на затвердженнє коронаційного сойму. Хмельницькому ж „яко вірному підданому” наказував тим часом відправити орду, відїслати до домів згромаджене поспільство, „відкликати суворими унїверсалами” своєвільні купи в землях руських і литовських, відіслати на звичайні місця військо Запорозьке.

Доповненнєм до сеї королївської ласки були амнестійні унїверсали, видані разом з тим до поодиноких воєводств, „а особливо до підданих міст, місточок і сїл наших (королївщин), духовних і шляхетських”. Маємо такий унїверсал адресований до людности воєводства Руського 24). Король в нїм згадує про дане йому від станів порученнє приложити старання „до заспокоєння сплюндрованої України” 25), оповіщає, що для заспокоєння Руського воєводства від нього висилаєть ся на місця підчаший Остророґ і йому поручаєть ся публїкувати скрізь амнестію всїм участникам останнїх бунтів, залишеннє всяких судових справ і слїдств про участь або інїціативу в них, в інтересах відновлення загального покою — аби всї були певні повного пробачення, кидали своєвільні купи і вертались „до домів своїх і підданства свого”. Хто ж би тепер не послухав того, на того грозило ся „суворістю”.

З свого боку Хмельницький, одержавши запевнення королївскої ласки й згоди, теж видав унїверсали до всього шляхетського громадянства, остерігаючи його, аби сповняючи волю і наказ королївський, дало спокій своїм підданим „і нашій релїґії грецькій”, не чинило їм нїякої злости, навпаки показувало всяку ласку — аби неприятелеви більш не було потїхи. А якби, боронь Боже, хтось був такий противний і злобний, що зважив ся против того розливати кров християнську або людей убогих (підданих) мордувати, — на того спаде вина розірвання згоди і всякого нещастя, яке мало б з того впасти на річ-посполиту 26).

І так була се недвозначна погроза розірвання згоди, коли б не була додержана загальна амнестія проголошена королем, — немов скріпленнє з козацької сторони її важности й непорушности. На письмі дано було те, що чув Олдаковский устно.

Амнестія була тепер у всїх на язику, так що навіть і кн. Ярема Вишневецький вважав потрібним „подати руку козакови”... Дня 10 (20) сїчня вислав він до Хмельницького лист, де в ролї (тимчасового) „гетьмана великого військ коронних” з приємністю констатуючи миролюбні заяви козацького гетьмана, засвідчені посольствами Олдаковского й Смяровского, запевняв і свою зичливість і прихильність до війська Запорозького та готовість також і з своєї сторони впливати на короля своїми прошеннями, щоб він милостиво пробачив козацькі проступки. Висловляв своє здивованнє, що Хмельницький жалить ся на якусь неприязнь з його сторони, тим часом як предки його завсїди були прихильні до Запорозького війська та помагали йому добувати слави, так і від нього військо Запорозьке бачило тільки саму приязнь — се особливо признавають „молодцї” канївського полку. Навпаки князеви прийшло ся зазнати певної неприязни з боку війська недавнїх часів, під Константиновим, коли на нього наступили, і він мусів давати відправу, „і війна з ними мусїла бути”. Але що то дїялось без відомости старших, і як він довідуєть ся — тих що на нього „неслушно наступали” навіть покарано потім, то й він зістаєть ся невідмінно „при своїм афектї до війська Запорозького” і бажає їм ласки королївської як людям рицарським — аби тільки зіставались вірними підданими тій вітчинї” 27).

Відносини на будуче мали уставити комісари вислані до Хмельницького. Умисно вибрано кількох Українців: крім невідмінного Адама, Кисїля ще київського каштеляна Максимілїяна Бжозовського і Кисїлевого брата новгород-сїверського хорунжого Миколу, і тільки двох Поляків: підкоморія львівського Войцєха Мясковского і браславського підчашого Якуба Зєлїньского; придано їм ще двох королївських секретарів: Поляка Смяровского і Українця кн. Захара Четвертиньського. По старій традиції головним завданнєм комісії вважалось уставленнє висоти козацького реєстру і території козацького осїдку. Крім того комісари мали договорити ся з приводу козацьких бажань переказаних послами Хмельницького.

Рахувало ся так, що сї переговори будуть переведені в сїчні, так аби коронаційний сойм, скликаний на сїчень, міг іще затвердити постанови сеї комісії й таким чином злїквідувати до останку подїї крівавого 1648 року.








Примітки


1) Лист в ркп. бібл. Замойских ч. 1807.

2) Вар.: і розпочали б війну против нас.

3) Копії сього листу, значно відмінні, в Supplementum ad hist. R. mon. c. 184. у Міхаловского с. 213, Памятники ч. 63, збірка Ґолїнського c. 189, Осолїнськ. 225 л. 186 об., Чорторийськ. 379 c. 145.

4) Листи короля з 1 і 11 (21) грудня — Шайноха дод. 58, Пам. кн. Міхаловского с. 217. Памятники ч. 65. Див. ще низше, с. 119-120.

5) Див: ркп. Чортор., 143 с. 379 - новини з Варшави 29 падол., Memoriale Радивила с. 131, зб. Ґолїнського с. 181 і 185, реляції Адерсбаха і Берґмана — Urkunden u Aktenstucke І с. 332 і 334. Найширший реєстр сих козацьких домагань в записках Голїнського, крім вказаного в текстї тут маємо ще: аби козакам потверджено привилей пок. короля, даний їм за підписом чотирох сенаторів, і військо побільшено до 12 тис.; Хмельницькому аби дано староство, яке він собі вибере, і до нього на 20 миль ґрунту; козаки аби могли судитись „правом Литовських Татар” — а ті „судять ся таким правом як шляхта”, инакше сказавши — щоб козаків звільнено від старостинської юрисдикції.

6) Про сї дебати у Кубалї II с. 256, головно на підставі відомостей Gazette de France і реляцій Адерсбаха.

7) Urkunden c. 332-333, пор. вище c. 99 і 420 і д.

8) Лист у Шайнохи дод. ч. 58, але дата тут 27 падол., що противить ся звістцї про „антедату” — у Міхаловского с. 359-360.

9) Маємо, одну реляцію самого Смяровского, в першій особі (копій є богато, одну надрукував Кравстар п. т. Poselstwo Jakóba Smiarowskiego do Bohdana Сmielnickiego pod obleżony Zamosć w r. 1648, Kwartalnik Historyczny 1891, війшло до його збірки Kartki historyczne i literackie, 1894). Друга держана в третїй особі й звісна тільки в копії Свідзіньского, тепер в варшав. бібл. Красїньских (надр. ним в часоп. Oredownik Naukowy 1841, і новійше в Памятниках кіев. ком. І ч. 64 нов. вид., також у Кравстара І с.). Вона додає деякі інтересні подробицї, які включаю в оповіданнє Сняровского в скобках, бо — признаюсь — хотїв би мати більше певности до автентичности сеї другої реляції.

10) Се оповіданнє (в першій реляції) стоїть перед головною (другою) авдієнцією у Хмельницького. Коли саме мав Смяровский тайну розмову з ним, не ясно.

11) Fаcіеm, status eorum.

12) Стилїзація неясна, мабуть попсована, але головний зміст ясний.

13) Се оповіданнє в текстї Свідзіньского звязане безпосередно з прибутєм його, але говорить про послуханнє посла, що сталось на другій авдіенції, тому ввожу його сими словами — другого дня. В дальшім дуже трудно, в деяких подробицях, відріжнити, що належить до першої авдієнції, а що до другої — напр. та славна подробиця про скиненнє Хмельницьким булави.

14) Тут явно попсоване місце: Kołkiwa połgranatowa.

15) В першій реляції в словах Хмельницького, переданих в першій особі, містить ся тільки обіцянка вірної служби і повороту ku Ukrainie, до сього додана обіцянка скорої відправи посла.

16) Королевич Казимир до вибору на королївство польське носив титул короля шведського.

17) Тут певно попсовано: до Trustymowа, поправляю на здогад.

18) Poradziwszy sie sam z osobna.

19) Supplementum. c. 186 — у Шайнохи дод. 60, пор. тамже дод. 59.

20) Тамже, с. 188 — дод. 6l.

21) Тамже, с. 185 — дод. 58, Архивъ Ю. З. Р. IV т. 18. По словам нунція Мокрский поїхав 3. XII н. с. — Сборникъ с. 29.

22) В копії Міхаловского (с. 217) він датований 21 грудня, але в иньших копіях — як Осолїньск. 225 л. 195, Чортор. 379 с. 155, має дату 11 грудня.

23) В першім листї своїм, висланім з Мокрским (1. XII н. ст.), так само як в попереднїм, висланім з Олдаковским, король жадає від Хмельницького прислання послів з заявою підданства і дезідератами (в першім листї натиск положений на те, аби через сих послів козаки wierne poddanstwo swoie oswiadczyli, в другім — мабуть з огляду на заяву привезену Мокрским, вага перенесена на дезідерати — щоб посли z tym о cо do nas supplikowac bedziecie, iako najprędzej przybyli). Дезідерати, устно переказані Мокрским, значить, не розвязали справи. В листї висланїм по приїзді Смяровского король уже не жадав посольства; можна було б подумати, що він не вважав його потрібним по відомостях привезених Смяровским, і так без посольства й обійшло ся, але Кунаков каже, що козацьке посольство на елєкцію таки було прислане, і оповіданнє його настільки докладне, що трудно його легковажити, він знає й імення послів — Івана Гирю, Богдана Сокольського, Дмитра Черкеського (Черкаського) і Микиту Гладкого; знає, що їм була віддана велика честь, „кормы з болшим довольством” і називає навіть імя пристава, що був при них (Акти Ю. З. Р. III с. 284). Дивно, що в польських джерелах не знаходимо близших звісток про се посольство; але є ще звістка в Gazette de France, в кореспонденції з Ґданська 10 грудня н. ст., що крім давнїйших послів Хмельницького вислав ще чотирох нових (у Кубалї, Ossoliński II с. 396, і як бачимо, вона сходить ся хронольоґічно з змістом королївських листів до Хмельницького — посольство мусїло прибути між 1 й 11 грудня н. ст (Кубаля катеґорично каже, що воно приїхало з Смяровским — op. c. с. 258, але сього так катеґорично не можна сказати: посилають ся на свідоцтво Кунакова, що посли поїхали з Смяровским, але у Кунакова сього нема). Посольство се мабуть не додало нїчого конкретного до попереднїх заяв Хмельницького, коли так непомітно пройшло в польській кореспонденції. У Кунакова метою сього посольства — просити прислати на комісію для переговорів Ад. Кисїля, і се бажаннє, мовляв, було сповнене сенаторами: але ся подробиця сумнївна.

24) Supplementum c. 186, з датою 12. XII.

25) Варто одмітити, що тут назва України розтягаєть ся на всю етноґрафічну українську територію.

26) Унїверсал з датою 12 грудня виданий в Supplementum c. 187, з непевним поясненнєм, що се дата по старому стилю. Грамота дана в Острозї, а 12 грудня c. ст. Хмельницький був уже недалеко Київа, значить, коли се 12 грудня, то хіба тільки нового сттлю. Хмельницький згадує про тільки що отриману королївську грамоту з післанцем п. Ґіжовским. Могла се бути тільки грамота з l грудня н. ст. — Moкрский не міг її приставити до Хмельницького, бо захворів і вмер.

27) Теки Нарушевича 144 c. 22. еx mss. Stanislai Augusti regis. Дата — в Кракові 20 сїчня.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XII. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.