[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIII. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIII     Наступна





XIII. Нові українські пляни і рішучий розрив з Польщею. Війна 1649 р.


Хмельницький в Київі: марш з-під Замостя, приїзд патр. Паїсія, вїзд гетьмана до Київа, київські овації, конференції з патріархом, полїтична позіція київських кругів і роля патріарха як посередника, вплив на полїтику гетьмана, зміна в його настрою і плянах.



Зимового передріздвяного дня, по довгім маршу з-під Замостя вступав до Київа великий гетьман по осїнній кампанїї 1648 р.

Цїлих шість тижнїв трівав сей марш 1) — незвичайно довго навіть на виїмкові обставини його.

По розбитих козацькою арматою дорогах ішли безконечні, многотисячні козацькі полки і ватаги ріжного воєнного люду, що занадто тісно звязав свою долю з козаччиною, аби лишати ся на аренї своїх подвигів без неї, поза межами „удїльного панства” козацького. Сунули ся останнї валки возів зі здобичею, стада худоби і коней. І серед тих безконечних караванів, що плили цїлими днями, тижнями, місяцями з заходу на схід, ішов гетьман з своїм штабом, під пильним наглядом і надслухуваннєм королївських і всяких иньших аґентів, що з припадкових розмов, в повітрі перехоплених слів силкували ся виміркувати щось з таємничої будуччини. Умисно гаяв час і проволїкав сей антракт між замкнутою сторінкою історії, дописаною останнїми декляраціями, — і новою, загадковою, повною неясних, невирішених питань, котру треба було розгорнути з кінцем сього маршу. І так само пильно ловив ухом те що дїяло ся навкруги — що могло кинути промінь світла в темну, незглубиму будуччину, дати опорні точки для визначення дальшої лїнїї.

З Варшави долїтали відгомони боротьби маґнатських партій, нового ґруповання відносин в звязку з довершеним вибором короля, скріпленим становищем Осолїньского і його полїтичними гороскопами. За демаркаційною литовською лїнїєю йшла крівава розправа з повстаннєм і козацькою окупацією, не обнятою останньою угодою; Хмельницький підтримував погляд, що сї литовські подїї не дотикають війська, бо й стали ся без його волї й бажання, — але вислїд сеї боротьби за литовським кордоном зовсїм не був для нього індіферентним. З ріжних сусїднїх держав гетьман з старшиною нетерпеливо чекали наслїдків позавязуваних в останнїх місяцях дипльоматичних зносин: кінці сих дипльоматичних плетїнь мали тепер зійти ся під час отсього зимового антракту, на котрий резіденцією вибрано Київ і Переяслав.

В Київі чекав гетьманського приїзду єрусалимський патріарх Паісій, що ще в вереснї, коли Хмельницький був під Пилявою, оповістив йому свій приїзд і просив проїзду через Україну. Гетьман вислав тодї до нього одного з своїх штабовцїв Силуяна Мужилівського, сина звісного нам богослова, протопопа Андрія, чоловіка отже обізнаного не тільки з полїтичними, але й церковними справами 2). Мужилівський привіз патріарха на Україну до Винницї і лишивши його там, поїхав до гетьмана — здати йому справу з того, що почув від Паісія. Очевидно, крім головного завдання своєї подорожи — побувати на Москві й випросити милостиню для св. Гробу і убогого свого патріархату (з тим він вже давнїйше їздив двічі до Москви, з поручення свого попередника, патр. Теофана), Паісій мав якесь дїло й до гетьмана — правдоподібно з круга молдавської полїтики, не чужої йому, бо недавно, перед своїм вибором на патріархію він був архимандритом в Молдавії. Відомости привезені Мужилівським очевидно зацїкавили гетьмана і він велїв справити Паісія до Київа, з тим щоб він там зачекав його приїзду 3), і туди перед усїм удав ся гетьман з своєю старшиною. В гетьманських сферах, очевидно, виникла гадка покористувати ся подорожею до Москви такої поважної особи в інтересах козацької полїтики. В київських кругах сїй стрічі патріарха з гетьманом надавали потім велике значіннє й великі впливи на настрої й пляни гетьмана і його старшини, і в рядї иньших фактів вона справді набрала чималої ваги.

Київ і Кияне — козаки, міщане, духовенство, вся людність чекала Хмельницького, щоб привитати його як тріумфатора 4).

„Перед самим святом руського різдва”, вечірньою годиною, зблизив ся гетьманський поїзд до Київа волинським шляхом, від Білгородки 5). Величезні маси людей, „весь Київ” вийшов на зустріч перед місто, щоб його привитати. Патріарх виїхав разом з митрополитом, на чолї тисячного кінного поїзду, і повитав його пишною промовою, величаючи титулом „пресвітлого господаря”, illustrissimus princeps, як перекладає польский оповідач. Академія приймала гетьмана „ораціями і аклямаціяма”, привітними мовами й кантами, називаючи „Мойсеєм, спасителем, збавителем і свободителем народу руського з неволї лядської, Богом даним — тому то й Богданом названим”. Патріарх посадив гетьмана в свої сани, по праву руку від себе, і так вїздили до міста. Коли зблизили ся до замку, бито з усїх гармат на віват, а з долїшнього міста відповідала сим стрілам міська артилєрія. „Були йому Кияне два рази, або й десять разів більше раді, нїж якому свому воєводї, і честь йому більшу показували”, з гнївом записує сердитий Єрлич 6).

На кождім місцї особу гетьмана окружали високими почестями, як нового володаря України. На банкетї данім архимандритом печерським — найбільшим маґнатом серед місцевого духовенства, Богданови дали перше місце серед духовних. В день його іменин, що припадали третього дня свят, йому зробили овацію в церкви: „стояв на першім місцї і всї його адорували, а декотрі й ноги цїлували”. Патріарх служив того дня й закликав гетьмана до причастя — Хмельницький відмовляв ся, що він не готовив ся і не сповідав ся, але патріарх проголосив йому публично загальне розгрішеннє й причастив, і в той момент дано салют зі всїх гармат — на знак що „збавитель наш, господар великий гетьман причащаєть ся”, як переказує сї київські настрої Мясковський 7).

Хмельницький був дуже втїшений сими знаками особливої почести з боку патріарха і потім хвалив ся ними перед комісарами, по словах того ж Мясковского, що йому патріарх дав причастє без сповіди, з усього розгрішив і поблагословив жити з Чаплїньскою (при живім чоловіку) 8).

Але на таких зверхнїх знаках поважання та обопільних дарунках відносини не кінчали ся. Розповідано про довгі, секретні, „сердечні” розмови патріарха з гетьманом — „по кілька днїв з ним замикав ся” 9). Говорено, що патріарх прирівнював Богдана до Константина Великого — протектора православного благочестя, величав його „князем Руси” 10). Хмельницький скромно ухиляв ся від таких блискучих титулів що до себе особисто 11). Але ідея української державности в тій чи иньшій формі, а навіть і певні династичні перспективи, певно, без усякої власти над ним і його близшим окруженнєм не зіставались, як і проповідь рішучого визволення від Польщі для забезпечення православного, національного житя, піднята патріархом. По словам Хмельницького, він дістав від патріарха благословеннє на нову рішучу війну з Польщею — наказ „кінчати Ляхів”, і вважав се законом для себе 12).

Всї сї припадком кинені згадки дають зрозуміти, в якім напрямі йшли ті „сердечни розмови” гетьмана з патріархом. Самі собою згадують ся відзиви иньшого східнього церковника, котрому прийшло ся познайомити ся з дїяльністю Хмельницького й боротьбою України за визволеннє: Павла архидиякона алепського — його ентузіазм для Хмельницького, для його побід над „проклятими Ляхами”, для всеї сеї „благословенної країни”, очищеної від усяких ріжновірцїв, Вірмен, Жидів і католиків, для всього тріумфу правовірного благочестя над чужовірним панованнєм, здобутого Хмельницьким 13):

„Істинно, Бог з тобою — Той що поставив тебе на визволеннє сього вибраного народу від неволї язиків, як колись Мойсей визволив Ізраіля від неволї фараонової: той потопив Єгиптян в Червонім морі, ти ж знищив своїм гострим мечем Ляхів, поганїйших від Єгиптян!” 14).

Сї слова писали ся не для того, щоб бути заміненими на дзвінку монету, і так само комплїменти і реверанси патр. Паісія перед Хмельницьким ми не маємо права зводити до самого тільки лакімства переїзжого інтриґана, яким він представляв ся Мясковскому і компанїї. І мабуть не облесними комплїментами, а таки нотами щирого ентузіазму для ідеї визволення української Руси від лядського пановання і забезпечення її самостійности й державности в тїснім союзї з православними сусїдами: волоськими господарями й царем московським, здобули сердце і душу Богдана довгі, секретні розмови з патріархом — і певно, не з самим тільки патріархом. Можна сказати — постать патріарха і розмови з ним зістали ся тільки символом того нового окруження, в яке війшов гетьман з приїздом до Київа.

Новий світ розкривав ся перед гетьманом, в новий круг ідей вводили його промови патріарха, сї дітірамби київських лїтератів, що хотїли бачити в нїм Мойсея, Макавея, визволителя українського народу, нового Константина — фундатора нового церковно-національного житя. 15) Досї, скільки знаємо, у Хмельницького не було близших звязків з київськими сферами: нема нїяких слїдів того. 16) Розумієть ся, серед старшини, яка окружала його від перших стадій народньої війни, не бракувало людей більше або меньших причетних українському національному, інтелїґентському рухови. Але в тїснїйший, безпосереднїй контакт з ним Хмельницький мав нагоду, очевидно, війти тільки тепер, і се все було новим для нього. Він виріс і обертав ся в кругах єзуїтсько-шляхетських, польських або спольщених, в сфері їх ідей. Тим більше вражіннє мусїв робити на нього український церковно-національний осередок — се огнище, роздмухане тепер бурею народнього повстання, у власть котрого безпосередно перейшов і сам Київ. Ми знаємо, що Могилин кружок і такі його представники як Косів або печерський архимандрит Тризна не дуже надавали ся для ролї моральних провідників і протекторів козаччини: вони більш схильні були величати побіди шляхетських героїв над козаками, нїж визвільні подвиги козаччини. 17) І під час попереднїх переговорів і в останню місію свою, в сїчні-лютім 1649 р. Кисїль і його товариші тїшили ся прихильністю й спочутєм обох достойників. Але ширші церковні й шкільні київські круги не могли противстояти могутньому національному поривови. Він знаходив в них созвучні тони, більше того — вони були самі частиною сього пориву. Ix орації й аклямації на тему визволення України з лядської неволї, певно, не були самими риторичними вправами — бо й тема далеко була не безпечна, з огляду на можливість привернення польського володїння в Київі: занадто було рисковно ударяти в сю ноту, водячи ся рахунками холодної розваги. Видимо, національний порив уносив сих людей і викликав у них горяче бажаннє: рішучої, доконечної розправи з Ляхами, і повного визволення України, — котрого речником прилюдно й святочно виступав перед гетьманом патріарх.

Те що міг він привезти з собою з Єрусалиму і Волощини, ледви чи стало б на довгі сердечні розмови й зробило б особливий вплив на гетьмана. Не сумнїваю ся, що властивий зміст їм дали київські інтелїґентські круги світські й духовні, — виплекані в них за останнї десятилїтя полїтичні й національні ідеї: патріарх дав їм санкцію, прийняв їх за свої й виступив їх речником перед гетьманом, як потім став адвокатом того, що вложили йому на сердце Кияне й гетьман, перед правительством московським 18). Я ще верну ся до сього далї, тепер нагадаю тільки, як чверть столїтя тому в київських кругах носили ся з плянами великої лїґи східнього християнства, переходу козаччини і всеї України під протекторат православного царя 19). Страшенно близько все се сходить ся з тим, що тепер правив у своїх розмовах з гетьманом і московськими полїтиками патріарх Паісій, і час уже з-поза його фігури, що заволодїла увагою сучасників, заглянути далї, щоб відкрити властивих авторів і інїціаторів сих плянів, речником котрих вони зробили патріарха, самі зіставши ся, умисно чи не навмисно, в такім укритю, що їх і досї не відгадувано. Для мене принаймнї нема сумнїву, що тою лябораторією, де творили ся державні ідеї й проґрами, котрих відгомони потім долїтають до нас з козацьких кругів, були в сю пору перед усїм київські інтелїґентські круги, світські й духовні, й їм посередно й безпосередно завдячав Хмельницький ту переміну в своїх настроях і плянах, що так здивувала сучасників.

Комісари однодушно стверджують велику зміну в гетьманї. „Велику відміну застали ми в Хмельницькім і в усїх козаках”. „Не той він зовсїм, яким ставив ся Смяровскому та Олдаковскому”. Толкували се тими великими гонорами, які роблено йому. „Запишав ся тим, бестия!” завважає Мясковский 20). І сам Хмельницький не заперечував сеї зміни в своїх поглядах і настроях — в своїй звісній промові до Кисїля:

„Шкода говорити много! Був час трактувати зі мною, коли мене Потоцкі шукали, гонили за Днїпром і на Днїпрі. Був час по жовтоводській і корсунській іграшцї! Був під Паплинцями 21) і під Константиновим! Був нарештї під Замостєм, і коли я від Замостя шість тяжнїв ішов до Київа. Тепер уже часу нема! Я вже доказав, чого не думав зразу, і докажу далї, що задумав. Вибю з лядської неволї нарід руський весь! Перше я за свою шкоду і кривду воював — тепер буду воювати за нашу православну віру!” 22)

Нема причини не вірити сьому власному посвідченню Хмельницького про зміну, яка стала ся в його намірах уже по поворотї з-під Замостя, себ то в Київі — про те що він тут замислив боротьбу за визволеннє „всього руського народу”, і що на сї пляни чи їх скристалїзованнє мала вплив санкція патріарха — його благословеннє чи наказ. Оповідання про тодїшнї поведїнки гетьмана, записані Мясковским, не вважаючи на злобну свою закраску в його устах, теж дають розуміти якусь сильну внутрішню працю, якусь духову крізу, що переходила в Богданї — і в його окруженню. Богато пив, днями й ночами, з полковниками й иньшим товариством, і від сих піятик кидав ся до побожности, покут, жертв на церкви; від сердечних розмов з патріархом і київським духовенством переходив до ворожок, допитуючи ся своєї долї. В обхожденню був дуже нерівний — то дуже експансивний і ласкавий, то суворий і замкнений в собі 23). В сїм напруженню і нерівностях очевидно відбивала ся велика кріза полїтичної мисли, яка йшла в сих кругах.








Примітки


1) Так рахував сам Хмельницький в промові перед комісарами Пам. кн. Міхаловского с. 375. Див. низше c. 129.

2) Див. записку Мужилівського — Україна 1914 кн. II

3) Про приїзд Паісїя у Каптерева Характеръ отношеній Россіи къ православному востоку, 1885 (нове вид 1914), ширше в йогож працї: Сношенія іерусалимскихъ патріарховъ съ русскимъ правительствомъ съ полов. XVI до конца XVIII стол. (Православный Палестинскій Сборникъ т. XV, I, 1895); тут використані акти моск. архива загран. справ (дЂла гречискія 1157 г. No 7); уривки їх також в арихві юстіції, сибир. приказа столб. 273-283, я користував ся тими і сими. Каптерев представляє собі, немов би Паїсій крім свого близшого завдання — московської милостинї, від разу мав також намір послужити зближенню козаччини з Москвою: мовляв, повстаннє Хмельницького і козацькі походи на море зробили велике вражіннє на православнім Сходї й подали надїю, що обєднавши ся з Москвою, козаки могли б знищити турецьку силу. Але з документів не видко сього. До приїзду Мужилівського маємо натяк хіба тільки на елємент молдавської полїтики в місії Паісія — що господар удав ся за ним до гетьмана (у Мужилівського, 1 с). З подробиць дороги Паісія до Київа небезінтересне його оповіданнє, що він в Винницї, Шаргородї і по иньших містах „богато хрестив Поляків” — очевидно з тої шляхти головно, що приставала до козаків. Приїзд патріарха давав нагоду обставити сей акт особливою святочністю.

4) Найдокладнійше описує сей вїзд, на підставі київських оповідань оден з участників польської комісії Войцєх Мясковский в своїм дневнику. Невважаючи на сильну стороничість автора, дуже злобно настроєного до Хмельницького, козаччини і навіть своїх товаришів по комісії — Українцїв, і ріжні недокладности в подробицях — з чим треба все рахувати ся, користаючи з його оповідання (завважу, що навіть на днї записей не можна покладати ся безоглядно, бо вони часом не згожують ся з датами иньших документів), — все таки сей дневник, написаний по горячим слїдам, для публичного вжитку, служить незвичайно цїнним джерелом для пізнання сього моменту, завдяки великому богацтву спостережень і подробиць, записям розмов і слів Хмельницького, поголосок і оповідань — очевидно не видуманих. Автор правдоподібно тодї ж розповсюднив його, розіславши в богатьох копіях для інформації ріжних визначних осіб, з котрими стояв в зносинах, і ним богато користували ся і в старій історіоґрафії і в новійшій. В XIX в. його кілька разів друковано, з ріжних копій: Zbiór pamiętników o daw. Polsce IV, Ґрабовского Zródła do dz. polskich, Памятники київ. комісії, I, Пам. книга Міхаловского (ч. 103). Але відчуваєть ся сильна недостача критичного видання — хоч з найбільш авторитетних копій, поки нема ориґіналів, — бо ріжні копії мають прогалини, місця сильно попсовані і подекуди доволї значно ріжнять ся: мабуть сам автор пустив в курс кілька відмінних варіантів (зазначу, що з виданих копія Міхаловского — одна з гірших, краща — Ґрабовского). В отсій праці крім друкованих текстів я ужив для порівняння кілька недрукованних, з них дуже цїнна копія Осолїн. 225 л. 203, меньш вартні — в збірці Ґолїньского (л. 221), в ркп. Чортор. 379 л. 163, пет. 129 л. 209, пізнїйша копія тек Нарушевича т. 144; брав я під увагу также варіанти копії Піночі, подані Липинським op. c.; разом десять копій. Для контролї цитую текст Міхаловского, як найбільш спопуляризований в новійшій лїтературі.

Меньш важне оповіданнє Коховского: він очевидно опираєть ся на дневнику Мясковского, тільки доповняє деякими загальними рисами в дусї часу і його звичаїв, в родї того, що гетьмана при вїздї окружали полковники, блищачи золотими окрасами, везли ся забрані від Поляків корогви, гармати,шатри і т. ин.

5) День вїзду зістаєть ся непевним. Мясковский каже, що було се в перших днях сїчня н. ст., перед самим Різдвом (przed samemi Rostwa ruskiego swięty — у Міхаловского се місце попсоване); се значило б 23 або 24 грудня с. ст. (22 грудня с. ст. = 1 сїчня н. ст.). З другого боку маємо лист гетьмана до бихівського коменданта, писаний в обороні Київських міщан і купців, що в своїх торговельних справах перебували в тих околицях: він виданий з датою „з Київа 21 грудня” (Ojczyste spominki c. 113). Єрлич каже, що Хмельницький вїздив в недїлю 28 грудня вечером по вечірні. Сю дату приймав Максимович, присвятивши сьому вїздови Хмельницького інтересний екскурс — Сочиненія I с.413: вважав се датою н. стилю. Кубаля (III с. 25) і липинський (op. c. 390) беруть у Єрлича недїлю і поправляють на 24, коли справдї припадала недїля. Та якось трудно припустити, що маючи подостатком часу, Хмельницький призначив свій вїзд до Київа саме на сей вечір, що так свято святкуєть ся на Українї в кругу сїмї. Тому, коли тримати ся Мясковского, правдоподібнїйшим здавав ся б день 23 грудня, під недїлю. Завважу, що при тім справдї виходить шість тижнїв (без дня або двох) маршу Хмельницького з-під Замостя, звідки він рушив 14 с. ст. падолиста (у Максимовича находимо, що Хмельницький помилився о оден тиждень).

6) Вважаю правдоподібнїйшим, що академія робила стрічу гетьманови за містом, а не під св. Софією: стріча під св. Софією (недавно спопуляризована картиною Івасюка) се licentia poetica Костомарова. Мясковский виразно говорить про стрічу за містом; коли ж класти її в місті, тодї академічна стріча повинна була б мати місце хіба на Подолї, під Брацтвом.

7) Пам. кн. Міхаловского с. 377.

8) „Meне святїйший патріарх на ту війну (з Ляхами) благословив, з жінкою моєю дав мині шлюб, з провин моїх розгрішив і причастив — хоч я не сповідав ся, і кінчати Ляхів наказав; як же минї не слухати його, такого великого старшого, голови нашої й гостя любого” — Міхалов. с. 377. У Мясковского виходить, нїби то все патріарх зробив за оден раз, власне при причастю в день іменин гетьмана, але мабуть сї факти звязані до купи припадково. Що оповідали про се в тодїшнїй Польщі, знаємо з записок Ґолїньского (с. 212, лютий-март); Patryarcha alexandrysky рrzуіесhаł do Hmielniczkiego, pozywioz mytrę na xzięstwo ruskie koronuiącz, a winszuiącz mu sczescia y tych zwicięstw, ktore otrzymał nad Роlаkу, aby do koncza nie ustawał, alie y owszem aby do koncza woynę konceł z Lyachamy wiarę ruską rosserzaiąc y cerkwie swey broniąc a rosserzaiąc zeby do zadnych trakatow nie przystepował y zgody z Poliaky nie zawierał. Takze y Moskwę podwodząc na Poliaki, aby iako iedney religiey ruskiey abo greckiey bywszy sobie zobopolnie pomogli (c. 212)

9) Міхалов. с. 377-378, лист комісарів 11 лютого — Ojczyste spominki II c. 10.

10) Лист Мясковского з 1 лютого — Міхалов. с. 364.

11) По словам митр. Гавриіла на величання його володарем Руси Хмельницький відповідав, що йому „на господарстві бути не пристойно — не тої природи чоловік”, і вказував на московского царя, як прирожденного володаря: „вел. государь издавна государскаго благочестиваго корени природный государь отъ колЂна благочестиваго в. кн. Владимира Мономаха, и ими владЂть ему пристойно” — у Каптєрьова с. 159. Другая половина говорила ся, очевидно, для московських кругів, першою гетьман відповідав мабуть і ранїйше не такі величання.

12) Міхалов. с. 376.

13) Путешествіе патр. Макарія II с. 27.

14) Тамже с. 34, пор. 9, 10, 12 й ин.

15) Про порівняння з Макавеями Коховский І. c.: crassa adulatione congerebantur in rebellem Machabeorum decora.

16) Недавнїми часами д. Каманин пробував довести старі звязки Хмельницького з Київом (Походженнє Б. Хмельницького, київ. Записки т. XII), але всї сї доводи дуже гіпотетичні.

17) Див. ч. II с. 427-430.

18) Див. т. VII c. 513 і д.

19) Лист комісарів — Ojczyste spominki II c. 10: лист Мясковского у Міхалов. с. 364.

20) Міхалов. с. 377.

21) Се варіант ркп. Осолїн., замість Пилявець иньших ркп., без сумніву кращий (lectio difficilior).

22) Міхалов. с. 375.

23) „Довго спав, бо з чарівницями допивав, котрі зчаста його забавляють і обіцюють щастє на війні”, записує Мясковский під днем 12 (22) лютого. „Буде у мене гетьман, з котрим я пив сю нїч - але я йому не радив і не раджу пускати з клїтки пташків (бранцїв)”. каже обозний Чорнота (тамже під 25 п. II). „Разом з нами, того ж дня Хмельницький поїхав до Терехтемирова, нїби то на покуту” (під 7. III). „Повний змін, за одну годину, сей чоловік, Хмельницький” (реляція комісарів 8. III, Zbiór pamiętn. IV с. 383). Виймаю з самих автентичних, комісарських відзивів. Дуже було б інтересне оповіданнє Коховского (с. 106), коли б була певність, що під ним лежить щось реальне крім записки Мясковского, котрою він користувавсь. А вже зовсїм нїчого крім баламуцтва не дає воно в тій формі, в якій ходить по лїтературі — ширше про неї я хотїв би поговорити в розборі лєґенд Хмельниччини.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIII. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.