Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIII. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIII     Наступна





Волоські пляни гетьмана, заграничні місії на початку року, місія Паїсія і Мужилівського до Москви, справа Донцїв, рахунки на Ракочія, нейтралїзованнє Литви.



По їх словам Хмельницький мав пляни на Волощину. Але господар молдавський Лупул війшов з ним в зносини, засипав дарунками, обіцяв поміч против Польщі і заохочуючи його стати князем руським, заявляв свою готовість відступити йому також і своє молдавське господарство, за поміч в його плянах — досить неясних нам взагалї (здогадують ся, що він задумував заміняти своє господарство за Валахію, а може мав ще й иньшу комбінацію, що до Семигороду 1). В польських кругах обертав ся лист, нїби то висланий Хмельницьким до султана ще з осени 1648 р. В нїм Хмельницький, сповіщаючи про свої успіхи — опанованнє „більшої половини Польського королївства”, в тім усеї Руси „аж по Вислу”, подає до відомости, що „вся грецька віра” задумує піддати ся султанови, просить його прислати своїх башів, щоб відібрати від них присягу, і заразом „повторює” своє прошеннє — нагородити його самого за службу „господарством волоським”, відобравши від зрадника — теперішнього господаря 2). Автентичність сього листу вважаю сумнївною. Але се очевидно, що у Хмельницького були дійсно вже й тодї пляни на молдавське господарство — сю традиційну приману для шляхетсько-козацьких смільцїв, від Дмитра Вишневецького почавши, і пізнїйші Богданові заходи коло молдавського господарства для сина Тимоша були тільки одною з стадій сих плянів.

Власне з початком 1649 р. у Хмельницького збіглись посли всїх держав, на які мали вигляди українські полїтики: воєвод молдавського й мунтянського, князя семигородського, султана турецького, не кажучи про татарських післанцїв, що безнастанно бігали туди й сюди.

Польський аґент в Царгородї доносив, що хан доводив султанському диванови невідмінну потребу тїсного союзу з Хмельницьким з огляду на успіхи осягнені спілкою з ним: завойовано вже половину Польщі і в будущинї сей союз обіцює Татарам великі доходи 3). Султанське правительство зайняло прихильне становище супроти гетьмана, се ясно — хоч подробиць про турецьке посольство не маємо.

Ракоцїй на вислані Хмельницьким листи й заяви відповів посольством, заохочуючи гетьмана до участи в операціях, що мали на метї висадити Ракоція на польський престіл, а Хмельницькому й козакам, чи всьому українському народови — запевнити поміч і опіку сього будучого правительства 4). Відповідаючи на се Хмельницький перед усїм висловив своє вдоволеннє з причини сього посольства, тому що пішли були чутки, немов семигородський двір залишив свої пляни в Польщі після смерти старого Ракоція і довершенного вибору короля, а козацьке посольство навіть не добило ся до Семигороду — згинуло по дорозї туди: так довго не було про нього вістей, що сї чутки набирали правдоподібности, і тим більше гетьман утїшив ся приїздом семигородських послів 5). Польські комісари теж помітили, що Хмельницький дуже цінив сей союз, і поруч впливів єрусалимського патріарха, в тих перспективах, які відкривали перед гетьманом пропозиції Ракоція, добачали причину великої зміни, яка виявила ся в відносинах до Польщі і до компромісів з нею у гетьмана і старшини.

Місія патріарха була полагоджена перед виїздом гетьмана з Київа (він пробув там не довго й коло нового року, здаєть ся ще перед ним, виїхав до себе до Чигрина). В ролї провідника й охоронця патріархови додано, як уже знаємо, того ж Мужилівського. Він правдоподібно був участником переговорів ще в Волощинї, і тепер під приводом охорони патріарха мав сповнити певні дипльоматичні доручення, які доповняли й так би сказати — конкретизували місію Патріарха в Москві. Паісій мав завданнє через патріарха московського й иньше вище духовенство вплинути на царя, щоб він в інтересах православної віри не вязав ся своїм „вічним трактатом” з Польщею і прийнявши під свою протекцію Україну, взяв її в оборону проти Поляків 6). Мужилівському поручало ся — коли б цар показав охоту обстати за Українцями, чи то вмішати ся в їх війну з Поляками, — просити вислати свої війска на Польщу на випадок нової війни; коли б цар не хотїв виразно нарушити трактат з Польщею, — найти для того якусь укриту форму. Так Мужилівський заохочував московське правительство (коли воно вимовилось трактатом) увести війско в сїверські землї, які фактично вже вийшли з польського володїння. Мовляв, люде „живуть в тих городах собою свобідно, і то стала вже їx козацька земля, а не польська і не литовська”: приймаючи її під царську руку, цар може післати туди своє військо як у своє володїннє, не нарушуючи трактату з Польщею і Литвою. Тим часом така окупація звяже литовські війська, охоронить козаків з тилу й дасть їм змогу розгорнути всї свої сили против Поляків для визволення решти українських земель: „вони, козаки, за божою помічю будуть далї поступати в польські землї і для визволення християнської віри будуть з непріятелями своїми Поляками бороти ся всею своєю силою, щоб їм всї ті городи, де живуть люде православної християнської віри, від Поляків визволити, — аби людям в православній християнській вірі було свобідно, а Полякам аби до тих городів не було дїла” 7).

Другий ресурс, якого цар по гадцї козацьких полїтиків міг ужити в поміч Українї без розірваня трактату з Польщею, я вже згадав — се було донська козаччина. Попереднього року Донцї відмовили помочи Запорожцям, заслонюючись мабуть волею московського правительства — як заслоняли ся потім і в 1649 р., що мовляв „без царського указу помочи дати не сміють” 8). З огляду що московське правительство в відповідних випадках мало звичай заявляти, ніби то донське військо поступає самовільно, і царське правительство над ним власти не має, по гадцї українських полїтиків цар міг би помогти їм через тих „вільних людей”, не розриваючи згоди з Польщею — аби тільки не зборонив їм, коли Українцї до них звернуть ся знову (під сею формою, розумієть ся, лежало властиво бажаннє, щоб цар наказав Донцям не ухиляти ся) 9).

Нарештї, коли б царське правительство побояло ся й таких виступів; Мужилівський мав в запасї — теж очевидно вперед подиктований йому в Київі постулят-mіmіmum: щоб царське правительство виступило з дипльоматичною інтервенцією: до польського правительства, панів-рад (не короля, котрого істнованнє все ще вважалось сумнївним) вислало деклярацію, „аби вони на військо Запорозьке не наступали, і в православній вірі їм насилування не чинили, бо як вони того не відстануть, і далї будуть чинити їм утиски в вірі, як перед тим — то царському величеству за православних своїх одновірцїв не вступити ся і не постояти нїяк не можна” 10).

Українські відносини до Польщі Мужилівський мав представити московському правительству як чисто перемирні: на усильне прошеннє нововибраного короля козаки „до маслених запуст примирили” (до кінця сїчня с. ст.), і коли до того часу король не полагодить їх жадань — „не буде королем руським'”, буде знову війна: гетьман розпустив військо тілько до заговин, а по заговинах козаки мають знову збирати ся до обозу 11).

Стараючи ся так обставити будучу кампанію від московської сторони, з другого боку пильнував гетьман яко мога повнїйше зкоординувати козацький напад на Польщу з операціями Ракоція від полудневого заходу. Переговори, дуже жваво ведені потім, привели до порозуміння, що разом з тим як Хмельницький з Татарами вдарить на Поляків зі сходу, Ракоцій від Мукачева війде до Галичини, з тим щоб опанувати Краків — де його мали, мовляв, посадити на польськім престолї. В своїй грамоті, переданій з угорським посольством в половинї лютого ст. ст. 12), висловляючи свою втїху з тої причини, що Ракоції таки не залишають своїх плянів на польську корону, не вважаючи на вибір Яна-Казимира, Хмельницький заохочував їх з свого боку до спільних воєнних операцій против Польщі. Запевняв, що з Яном-Казимиром його нїщо не звязує — на порозуміннє з ним він певної надїї не має 13), й горить бажаннєм підтримати Ракоцїїв всїма козацькими й татарськими силами. Просить тільки завчасу повідомити, коли буде похід семигородського війска, і їх союзника Я. Радивила на Польщу.

І тут гетьманови не треба було великих фактичних сил: важно було тільки звязати польські сили від Угорщини, так як хотїв він звязати їх від московського сходу. Посол Ракоція кінець кінцем (се було. вже в маю, але відкриває нам загальну лїнїю полїтики Хмельницького) дістав від гетьмана бажаннє, щоб угорське військо зібрало ся в Мукачеві і коли дістане від нього вість про початок операцій, вступило до Польщі, бодай в числї пяти тисяч 14).

Крім такої — розумієть ся незвичайно цїнної діверсії від полудневого заходу, Хмельницького займала гадка використати союз з Ракоціями для того, щоб забезпечити ся з боку Литви. Репресії против повстання, розпочаті на пограничу в. кн. Литовського, видко, дуже клопотали його, і тодішнїй прецедент нейтральности Литви не давав спокою, змушуючи шукати якогось способу, щоб знов звязати в. кн. Литовське на випадок нової кампанїї. В переказанім Ракоцієвими послами чи не найбільше вражіннє зробила згадка, що союзником їх против Польщі буде Януш Радивил, шеф воєнних сил в. кн. Литовського, „з усею Литвою й усїма дисідентами” 15), і за простим повідомленнєм рушить в поміч Ракоцієви против Польщі. Відправляючи посольство назад, Хмельницький особливо просив як найскорше прислати йому заприсяжений акт союзу Ракоціїв з Ян. Радивилом, „бо тепер се стає спільною справою всїх їх на будуче”. Просив післати також як найскорше лист до Радивила і дісідентів, де б Ракоції положили їм на серце помагати в будучій війні не Польщі, а козакам, і прийти їм в поміч всїми силами, в інтересах кандидатури Ракоція.

Без сумнїву, для козаччини се було навіть важнїйше від Ракоцієвої діверсії. Тільки в дїйсности впливи Ракоціїв були безсильні звязати в. кн. Литовське.








Примітки


1) Пор. Кубалї Szkice III с. 345. Про замір султана скинути обох господарів і князя семигородского з їх держав доносив в сїчнї польський аґент з Царгороду — Міхалов. с. 363.

2) Копія сього листу в збірцї Ґолїньского не має дати, і місце зіпсоване. Dan w Staro Kubach (записаний серед листів з квітня й маю 1649 р.). Копія в збірцї Піночі, зацитована Липинським (с. 181) має: Datum w Starym Siele die 14 octobris 1648. Підпись: Naypierwszy podnozek waszey cesarsky mosczy Bochdan Сhmіеlnіczki chetman woysta Zaporow y wszystkiey (вар.: wszystkich) Ruszy. Так і в текстї Дамірского (Barącz, Pamiętnik o Bernardynow c. 137).

3) У Міхалов. с. 362.

4) В польських кругах оповідали, що на випадок вибору королем Ракоцій обіцяв Хмельницькому гетьманство коронне (Остророґ з 19. XII. 1648 — Осолїн. 225 л. 198).

5) Вellum boreo-orientale І c. 33. З одної польської звістки (8 квітня н. ст.) можна міркувати, що Хмельницький ще з дороги до Київа вислав якихось післанцїв до Семигороду: Сього року мали ми два рази послів Хмельницького — посилав до Семигороду 6 сїчня й 10 марта” — ркп. Осолїн. 125 л. 222 (виїмок єсть у Жерелах XII с. 58).

6) Мужилівський в своїх переговорах з московськими боярами характеризував сю мiсію в мякших формах: „Как де поЂхал к царскому величеству еросалимскій патриарх паисЂй, и гетманъ де Б. X. о томъ с патриархом говорил, чтоб он, еросалимской патриархъ, будучи у царскаго величества, посовЂтовал с московским патриархом і с ыными духовными людми о том, мочно ли царскому величеству за вЂчным докончаньем за них, войско Запорожское, для православные християнские вЂри вступится и стояти и Поляком их не выдати”. (л. 41). Виразнїйше сказати він не міг уже, після того як бояре заявили, що цар вічного трактату порушити не може.

7) Тамже л. 37.

8) Донскія дЂла IV с. 278.

9) В такій, більш катеґоричній формі се бажаннє висловлене в записцї Мужилівського с. 39; устні переговори л. 35.

10) Тамже л. 43.

11) Записка с. 38-39, розмови л. 25.

12) Грамота ся в збірнику Bellum boreo-orientale, І с. 33. держана в третїй особі, хоч і має підпись Хмельницького. Дата 20 лютого. По дневнику Мясковского Хмельницький відправляв Ракоцієвих послів 23. II н. ст. — Міхалов. с. 378. В польських кругах охоче повторювано зістку, що гетьманський двір зробив на них вражіннє некористне — рел. нунція в Сборнику київ. ком. 38, Міхалов. 1. с.

13) Cumque reconcilationis spes cum rege electo nunc vеrо et coronato in dubio est.

14) Тамже Осолїн. 225 л. 225 (виїмок в Жерелах XII с. 107).

15) quando quidem magn d legati ser principum (Ракоціїв) firmiter il campiductorem (гетьмана) et unix exercitus zaporovienses assecurarunt et оmnеs еxeсіtus Tranisylvaniae paratos esse, et il principem Radzivil cum universa Litvania ac omnibus dissidentibus esse bonum amicum ilmi campiductoris ac univ ехеrсіtuum Zaporoz











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIII. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.