[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIII. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIII     Наступна





Перед кампанїєю: польські репресії й зачіпки, репресії Сам. Корецького, східнє Поділє, Богун і Нечай, польські операції на Подїлю, здержливе становище україн. погранича, смерть Тугай-бея, заходи гетьмана коло помочи Орди і Донцїв, нейтралїтет Москви, місія Унковского, гетьман силкуєть ся заінтересувати Москву на Литву, зносини з Радивилом і Ракоціями, рішучий настрій в війську.



Козацька старшина мала повне право говорити, що з польської сторони тягом давано приводи до трівожного й дражливого настрою в війську. Не вважаючи на всї унїверсали комісарів, дірективи й інструкції правительства, і т. ин., з польської сторони — з боку війська, урядників і дїдичів, що не могли таки втерпіти, щоб не зробити, де могли, обрахунку з привидцями торішнїх бунтів для спасенного прикладу своїм підданним, - не бракувало всяких різких фактів, які мусїли викликати крайнє роздражненнє й гнїв по сторонї українській. Про се в самих польських кругах ходили доста яскраві вісти й розмови, які сильно осуджували таку провокацію противника. Нунцій пише при кінці сїчня, з сойму: „Селяне на Руси знову починають підійматись, і їх зібрало ся вже 16 тис.; кажуть, що се походить з надмірної суворости, з якою їх трактують пани і хазяї, караючи смертю: не можучи зносити такої біди, вони знову звернули ся до Хмельницького, і дай Боже, щоб сей огонь не розгорів ся на Руси ще гірше, нїже перше, як все ще не може згаснути до решти на Литві” 1).

Сучасник Ґолїньский записує напр. такі „новини з Варшави”, 15 (25) марта:

„В Острогу і по иньших містах і місточках козаки, чи то Хмельницький, казали голосити, аби кожен безпечно вертав до домів своїх: ксьондзи, шляхта, Поляки, Русь-унїати і панове до своїх маєтків дїдичних. Як же почали панове чинити слїдства, хто був причиною зради, хто козаків пустив до міста, та почали тих карати та на палї вбивати, — дано знати Хмельницькому і козакам, прилетїло того козацтва кількадесять тисяч, взяли Острог приступом, вирубали всїх, тільки стару Русь зіставили — схізматиків. Також в Язлівцю — ярмарок головний припадав, велено кричати, аби зїздили ся безпечно. Коли зїхало ся також богато шляхти, панів, ксьондзів, Поляків, казав п. Конєцпольский хорунжий кор. (бо то його маєтність) чинити слїдство, хто був причиною піддання козакам і зрадив; доведено то на двох чи трох райцїв і війта, сказано їх за те на палю вбити. Довідавши ся про се, козаки також наступили, кільканадцять тисяч війська; здобувши Язловець, також до одного вирубали, нїкого не живлячи” 2).

Ми не маємо анї змоги, анї властиво потреби з окрема розсаджувати фактичний підклад сих і подібних інцідентів. Поява репресій не підлягає сумнїву; але, розумієть ся, не тільки факти, але й всякі поголоски про кріваві розправи польські пожадливо підхоплювали ся, ширили ся й побільшували ся всїми охочими до боротьби — з обох сторін.

Повертаючи з Переяслава в перших днях марта н. ст. через волинське пограниче, польські комісари записали цивільну відвагу кн. Самійла Корецького, що „сам оден з панів і повітів тамошнїх відважив ся вернути ся й мешкати там в спустошенім домі” 3). Але він, розумієть ся, не тільки мешкав, а й „робив порядки”, на те ж і приїхав, і у нього раз-у-раз виходили конфлїкти з козацькою стороню. Оповіданнє Мясковского дає здогадувати ся, що й острозька бійка стала ся не без його участи 4). А з квітня маємо листи козацьких полковників з Звягля: Гараська Яскевича, „намісника гетьманського”, і Михайла Тиші, „полковника волинського звягельского” до кн. Корецького, де вони докоряють йому за якихось сїмох козаків утоплених в Межиричі й звертають його увагу, що він таким чином „розпалює огонь невгасимий”. Нагадують йому, аби перестав збирати побори з козаків — себто, певно, з покозачених підданних своїх — „бож сам знаєш, в. м., що козакам треба на кулї й порох” 5).

Але особливо ареною битв і зачіпок було східнє Поділє, що в такий „фурор” впроважувало гетьмана. Я згадував уже вище про захопленнє Бару несподїваним нападом якогось Стрижовского в половинї лютого, що так роздражнило гетьмана під час переяславських переговорів 6). Богун поспішив зараз на місце й витріпавши сильно сих наїздників під Іванівцями, засїв Бар наново. З польської сторони вже сподївали ся війни з сього приводу — „бо рушила ся вся Україна”, і не можна було утримати подільського війська, як писав сам Богун; але від гетьмана він, видко, мав наказ не давати розгоріти ся війнї перед часом і стримати козаків, щоб не запускали ся поза Бар ік Камінцеви. В тім дусї вислав він з Бару 24 c. ст. лютого листа й до місцевого реґіментаря, каштеляна камінецького Лянцькорунського. Посилаючи ся на унїверсали гетьмана і комісарів, що стримали, мовляв, сю пограничну війну, Богун подавав йому до відомости, що він заборонив своїм, аби не сміли „затягати війська далї під Камінець”, і зведе назад тих котрі зайшли наперед, „до слушної комісії”. На випадок же недодержання сього перемиря грозить ордою, „котрої маємо готової триста тисяч” — „але краще в правовірнім християнстві поєднавши ся жити, а невірних неприятелїв побіждати, і я бажаю, аби ми в приязни між собою жили, як предки наші” 7).

Та ся здержливість і льояльність Богуна мабуть тільки осмілила противну сторону. Навіть другий реґіментар Остророґ, що досить критично ставив ся до перших зачіпок з козаками (в лютім) 8), тепер, осмілений приходом нових сил, сам перейняв ся воєнним запалом. Польські хоругви наново захопили Бар і почали робити звідти екскурсії далї на схід і полудне, щоб виполошити відти козаків. Маємо офіціальну реляцію Остророґа про воєнні екскурси польського війська, що стояло в Барі під проводом Лянцкоруньского і Потоцкого, в перших днях марта с. ст. 9). Ходили під Шаргород, Лучинець, Станиславчик. Особливого значіння сї екскурсії не мали, але підіймали настрій в польських кругах, і там їх по всїх пережитих пониженнях готові були трактувати немов які серіозні успіхи. Коли з сього приводу Нечай, „полковник воєводства Браславського війська й. кор. мил. Запорозького”, як він себе затитулував, прислав з Шаргорода до Бару листа до Лянцкорунського й Потоцкого і в нїм, полишаючи польському війску „на здоровє стояти під Баром”, остерігав їх тільки, аби „в мій бік Бару найменьші чати не виїздили, і люде народу руського прикростей не поносили” 10), — се прийнято було в польських кругах з незвичайним вдоволеннєм, трохи не з тріумфом, як певного рода капітуляцію козацьку перед польським натиском. По переяславській умові, мовляв, козаки вимовили собі, щоб польське військо не поступало далї за Камінець, а тепер от самі устами Нечая признали йому теріторію по Бар. „Видко, що нашою відвагою працею й голодом, которий терпимо, не мало ми справили, здобувши для війська становища по Бар, чого пп. комісари не могли виторгувати; раді б ми ще виторгувати й причинити становищ для хоругов що надходять”, — писав розохочений Остророґ, пересилаючи канцлєрови Нечаєвого листа 11).

Нечай як і Богун підчеркував вірність перемирю: „Ми жадної причини не даємо, навпаки — хочемо в добрій згодї жити між собою до служного, визначенного часу, — а инакше не дивуйте, вельможність ваша, коли знову пустимо орду аж до самого Камінця, ба і в Камінцї вельм. ваша не тримайте ся” 12). В иньшім листї, писанім в тім же часї до браславського старости Калїновского (з приводу обміну його служки й коня, що попали до Нечая), відповідаючи на похвалки його бути в Браславі, Нечай остерігав „не квапити ся до Браслава”, памятаючи добрі укріплення сього замку. „Прошу до Браслава до дому мого, на добрий мід, на куфу-другу вина. Маю на той бенкет і кілька штук армати і пороху кілька бочок — будемо собі стріляти на здоровє!” 13)

Таким чином полковники, котрим поручено було стерігти західньої границї, досить твердо й одностайно витримували дану їм інструкцію й не виходили на зверх з благодушних нїби то й коректних форм, ждучи „слушного часу”. Дарма, що в козачинї аж кипіло, як свідчив Смаровский; подільські подїї викликали в нїй страшенний гнїв, і сам гетьман не думав нї про що тілько про пімсту 14).

Треба було ждати трави, щоб бути певними татарської помочи. ... гетьман і старшина знов клали її підставою своїх стратеґичних рахунків. „Не що місяця, а що тижня” бігали весною післанцї до Орди, уставляючи тїснїйшу спільність стратеґичних плянів, як доносили польські аґенти 15). Сильним ударом для гетьмана була смерть Тугай-бея, його „сокола й брата”, з котрим у нього, видно, було справдї щире порозуміннє: він служив гетьманови посередником в кримських справах і був таки мабуть справжньою душею сього кримсько-українського союзу 16). З серії листів, котрими гетьман загрівав кримське правительство безпосередно, маємо оден до калґи, датований 20 квітня. Гетьман нагадує йому обіцянку, дану торік на виїздї з козацького табору, виправдуєть ся з угоди, уложеної потім з Поляками — пояснює її потребою дати відпочинок сильно обтяженому добичею війську, й просить до кінця підтримати козаків, щоб сим разом уже знищити неприятеля „до щенту”, з огляду на його невірні та погибельні заміри против козаків і Криму. Страшить союзом Польщі з Швецією і радить спішити ся, поки Шведи ще не поспіли на театр війни рушити орду на зелені свята і заохотити до походу також і Ноґаїв 17).

Занозою в сих кримських плянах були Донцї, з котрими українське правительство так таки й не могло прийти до порозуміння, нї безпосередно, нї через Москву. В недавно виданих московських актах маємо оповідання донських військових послів в Москві. Вони казали, що тої весни (1649) була до них присилка від Запорозького війська, від Хмельницького — просив у них помочи на Ляхів. Докоряв їм, що він тепер воює против „литовського короля” з турецкими й кримськими людьми, а Донцї йому не помагають, а ще під той час ходять на Азовське й Чорне море, турецького султана й кримського хана городи й села руйнують, кораблї громлять і невільників забирають, і тим чинять Запорозцям помішку. Коли вони від того не відстануть, то він, Богдан, з кримськими й азовськими людьми донських козаків буде громити, їх городки козацькі спустошить і ріку Дін очистить. Донські отамани й козаки на се відповіли, що вони без царського указу помочи дати йому не сміють, а погроз його не боять ся, і своїх послів до нього не післали за те, що він присилав з погрозою 18). І московського правительства не вдало ся намовити, щоб воно вплинуло на Донцїв, аби вони рахували ся з запорозькою полїтикою: на пропозицію Мужилівського, щоб московське правительство дозволило Донцям помагати Запорозцям, московські бояре заявили, що се все таки буде нарушеннєм згоди з Польщею — і хоч би тайно дати Донцям таку інструкцію, се „у всесильного Бога утаїти ся не може, і цар, яко володар християнський, нїякої такої неправди не хоче” 19).

Се дуже неприємно загрожувало Кримцям з тилу, і хан — як доносили польські аґенти 20), довго вагав ся, чи йти йому з ордою, полишивши Крим на небезпеку донських нападів. Гетьман наставав, щоб хан ішов сам своєю особою, і хан обіцяв; але гетьман, очевидно рахував ся з можливістю якої небудь перешкоди від Донцїв і робив про всяке ще спеціальні заходи у Буджацької орди, котру донська діверсія не могла звязати, і заручився обіцянкою аґи Тімберея, Кантемирового брата, що вони, випасши коней, на май будуть готові й рушать в похід 21).

Ще більш неприємна була відмова Москви що до діверсії на литовській границї. Московський післанець Унковский висланий на Україну разом з Мужилівським, і з такою помпою витаний гетьманом, привіз з милостивими словами й собольми для гетьмана й полковників царську грамоту, яка свідчила про повну безуспішність сїчневої місії. Царське правительство повторяло старі пляни вибору царя Олексїя польським королем — аби гетьман писав до панів польських і литовських і намовляв їх на сю комбінацію, а цар, коли буде вибраний королем, обіцяє свою ласку Запорозькому війську. Пропозиції гетьманські мовчки відхилено.

Гетьман старав ся не дати помітити своєї обиди і стримав ся від всяких різких заміток на московські наївности що до королївського вибору. Але в мовах його навіть в сухій передачі Унковского чути гірку обіду, що цар не послухав його прохань і зіставив при самім ханї.

Він піддавав гадку зробити окупацію Литви, щоб тим способом змусити литовських маґнатів піднести цареви литовську корону, а се потім може його привести і до польської. Розвивав знов ідею підданства України московському цареви — щастє, мовляв, саме даєть ся цареви: без усякого клопоту, він може здобути великі землі й величезне військо; ріску нема, бо Польща й Литва в попереднїх війнах були сильні Запорозьким військом, а без козаків нїчого не зможуть. По чиїм боцї Запорозьке військо та „Біла Русь” (Україна), той буде мати величезну силу і всїм неприятелям страшну; як же Москва не звяжеть ся з козаками, то — се теж давало ся на розум — погромивши з козаками Поляків, хан схоче обернути козацьке військо против Москви. Гетьман уже минулого року відстрашив його від таких плянів, погрозивши, що в такім разї козаки відступлять від Татар і будуть громити Крим, але, очевидно, на випадок польської перемоги се татарського походу не спинило б 22). І в листї переданім з Унковским до царя гетьман все таки повторяв своє прошеннє — як скорше післати військо в поміч козакам „від Литви” 23). В грамоті висланій десять день пізнїйше з своїм послом, чигринським полковником Вешняком, немов на потвердженнє або контролю тих реляцій, які мав здати з свого посольства Унковский, гетьман, посвідчуючи бажаннє Запорозького війська „одностайно умирати за ваше царське величество”, прохає царя „до милости своєї прийняти й благословити рати своїй (московській) на наступцїв наших за віру православну наступити”. „А ми в божий час, від сих країв на них підемо і маємо в Бозї надїю, що. той неприятель наш до кінця не буде мати потїхи. Тільки вашому царському величеству низько чолом бємо — від милости своєї не віддаляй нас”. Все бажаннє війська — щоб цар панував над ним, „а за таким совокупленнєм всього православя надїя на Бога, що всякий неприятель на голову погине” 24).

Все се був досить зручний посїв на будуще, але для даного моменту українська дипльоматія не одержала нїчого. Звязати литовські сили московською демонстрацією від Смоленська не вдало ся, а з тим північна границя зіставала ся незабезпеченою. Проби гетьманського правлїння забезпечити собі нейтральність литовських маґнатів через Радивила не вдали ся теж: Унковскому оповідали, що на жадання гетьмана, „аби литовські сенатори по давнїй умові (!) були вірні, Ляхам військом своїм на Запорозьке військо не помагали”, инакше він з козаками й Татарами буде воювати Литовську землю, „литовські сенатори” відповіли, що торік було безкоролївє, а тепер вони залежать від королївської волї — в собі не вільні 25).

Зіставали ся ще особисті впливи на шефа литовських воєнних сил Радивида, і гетьман не без успіху підтримував з ним приязні відносини. Посольство його, вислане до Радивила в відповідь на Радивилове посольство до Переяслава, було прийняте з великою, демонстративною честю 26), і Радивил потім вислав своїх послів до гетьмана 27). Заходи роблені через Ракоція для приєднання Радивила й литовських дісідентів для української справи — аби тримали ся з козаками против Польщі, ми вже знаємо 28). Так само мабуть старав ся гетьман впливати через Радивилового тестя воєводу Лупула. Але кінець кінцем особисті впливи й симпатії литовського королика теж мали свої межі: в свіжій памяти був факт, що його боротьба а білоруською козаччиною на початку року була припинена не ким тільки королем, а тепер з королївськими впливами треба було рахуватись в зовсїм протилежнім напрямі 29).

Невідомим зістаєть ся теж наскільки реально рахували в українських кругах для сеї війни на поміч з полудня: на напад Ракоція, або на якусь діверсію з Волощини, й наскільки несподїванкою для них було, що Ракоцій з сеї кампанїї не скористав і на Польщу з полудня не напав. Польські стратеґи, котрим було відоме порозуміннє гетьмана з Ракоцієм, здогадували ся, що в виборі театра нової кампанїї — в концентрації її на полуднї, на подільско-волинській границї козацький штаб водив ся плянами сполучення своїх операцій з Ракоцієвими 30). Се справді дуже можливо, коли у гетьмана і його штабу була тверда надїя на координовані виступи Ракоція.

Але коли й тут, як і на литовській границї, кінець кінцем приходило ся йти на будь-що-будь, гетьман і старшина, видима річ, все таки не вважали можливим відступати перед непевністю шансів та шукати нових проволок справи, нових порозумінь з Польщею. Слушний час настав, се було загальним переконаннєм, і відступати назад значило викликати против себе народнє обуреннє, для гетьмана й його найблизших товаришів небезпечнїйше навіть, нїж програна кампанїя. Тим часом як одна частина людности, жахаючи ся страшної розправи, коли б гору взяли Ляхи, загодя йшла за московську границю (з кінця червня маємо відомости про „многих людей Білорусцїв, що з жонами й дїтьми, боячи ся від Ляхів розоренья” ідуть до Путивля 31), — переважна маса козацтва горіла бажаннєм рішучої розправи. „Хмельницький хоч би й хотїв мирити ся, так не може — так чернь розярила ся, що або знищити шляхту, або самій згинути”, казав на допитах в місяцї квітнї козацький сотник взятий в неволю під Річицею, на північнім театрі повстання. А на полудневій границї „Старий Федина з Рашкова” (на Днїстрі), вертаючи ся в тих днях з посольства від Буджацької орди, на докір за таке завзятє казав: „Перше язики людські назад обернуть ся, нїж Ляхи над нами будуть панувати” 32).

В Чигринї полковники говорили Унковскому: Коли Господь за гріхи наші предасть супостатам нашим, уступимо ся до часу на Запороже, з Кримською землею будемо жити посполу і з Ляхами воювати, а в підданстві у Ляхів бути не хочемо! 33)

І очевидно, таким переконаннєм про неминучість рішучої розправи був перейнятий і сам гетьман:

„Стїна з стїною ударить ся, одна впаде, друга остоїться”.








Примітки


1) Сборникъ изд. кіев. ком. II c. 30 (я дещо покоротив сей текст).

2) Ркп. Осолїньских 189 c. 213.

3) Міхалов. с. 284.

4) Тамже с. 384-385: звягельскі козаки напали на Острог, гонячи за старостою звягельским, що втїк до Острога, і вояки з Межирича же хотїли його видати; пор. зараз далї другий межиричський інцідент, за котрий козаки винують Корецького.

5) Spominki с. 16 — тут підписаний тільки Яскевич, в збірнику Ґолїньского (с. 249) сей лист має ще підпись Тиші.

6) Див. вище с. 149 і 152.

7) Лист виданий у Липинського с. 492, иньша копія в Осолїн. 225 л. 202.

8) Тодї він писав, в листї з 27 н. ст. лютого (Осолїн. 225 л. 200): Tu woyna iako znow w Podolu — zaczęli ią nasi w Barze bez czasu, bez porządku і bez potęgi, dla tego ich tesz wybito i srogie znowu bunty powstaly; iam tu przybiezał z tą kilkanastą set człowieka, ale co za proportia!

9) Diariusz pogromu kozackiego przez imp. podczaszego koronnego napisany — друкований в Oycz. Spom. I, стрічаєть ся в ріжних збірниках: Осолїн. 225 л. 213, Ґолїньского с. 237, Нарушевича 144 с. 197 (з несвижського архиву).

10) Лист Нечая з 12 марта wedle ruskiego kalendarza Чортор. 379 л. 175; з иншої копії — збірки Русєцких подав з нього витяг Липинський с. 396.

11) Чортор. 379 л. 175. Референдарій, пересилаючи Остророґову реляцію прімасови, так висловляв утїху з приводу сих побід над козаками — с. 162. Відгомони варшавських міркувань в рел. нунція с. 37.

12) Тамже с. 176.

13) Чортор. 379 c. 176, копія в 144 c. 181.

14) Пам. Кн. Міхаловского с. 406 - настрої з другої пол. квітня і початків мая (див. вище с. 163).

15) Міхалов. с. 388, пор. в реляції з-під Білгороду 8 н. ст. квітня, що козаки Хмельницького „шість разів за оден місяць” приїздили до Кантемірового брата аґи Тімберея — тамже с. 389.

16) Чортор. 144 с. 210.

17) Міхалов. с. 390 = Памятники c. 337, лист має тут дату 20 квітня, так і в ркп. Публ. бібл. 129 с. 383, в Осолїн. 225 л. 215 z Pereiasława d. 20 kwietna, також Чортoр. 144 c. 314. Натомість сучасна копія на окремім листку моск. Архива загран. справ („Снош. Польши съ Малоросіей”, І Nr. 5) — z Реrіаsłаwа д. 29 februarii! Що се був оден з цїлої серії анальоґичних листів, видко з записок конференції сенаторів 4. VI, де крім листу Хмельницького до калґи читані були листи „до Піріс-аґи, до Карач-мурзи” ... Міхалов. 406

18) Донскія дЂла IV с. 278 і 280.

19) Акти місії л. 35-38.

20) Осолїн. 225 л. 233 — реляція Кутнарского з Ясів 14 червня н. ст.

21) Лист з-під Білгороду 8 н. ст. квітня — як вище с. 171.

22) Сибир. приказ архива мін. юстиції стовб. 1562 л. 113-117, переказано у Востокова l. c

23) Л. 84.

24) Акты Ю. З. Р. III с. 309.

25) л. 152, пор. 78.

26) Акты Ю. З. Р. III с. 299-300; Смірнов думає, що се те саме посольство „до литовських сенаторів” (с. 241), але мабуть їх не треба мішати до купи.

27) Тамже с. 307 (звістка належить до часів коло великодня, 25 с. ст. марта).

28) Див. вище с. 139.

29) На Україні перед самою кампанїєю погляди на сю справу були зовсїм суперечні: одні рахували ся з перспективою, що Литва в сїй війні не буде нейтральною — виступить проти козаків (місія Унковского, як вище); иньші знов говорили, що Радивил запевнив гетьмана про ”литовські повіти” — мовляв, не будуть воювати з Українцями, а військо держить ся тільки для охорони городів вiд козаків — Акти Ю. Р. З. III дод. с. 62. Правдоподібно, такі слухи пускали ся самим українським правительством для заспокоєння північно-схїдньої України.

30) Лянцкоруньский в листї з 16 н. ст. червня — уривок у Липинського с. 42.

31) ДЂла греч. Nr. 7 л. 448.

32) Пам. кн. Міхаловского с. 387, 389.

33) Л. 14.6.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIII. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.