Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIV. Стор. 11.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIV     Наступна





Непорозуміння з "українським соймом" в лїтературі. Київський зїзд в лютім-мартї 1650 р., неприязна постава міста до Кисїля, непохитне становище гетьмана, порозуміннє з воєводою, посольство до короля і лист з 20 марта, домагання війська, до їх полагодження відсуваєть ся сповненнє зборівських умов, реляції Кисїля.



В лїтературу пройшла звістка про особливо святочну обстанову, в якій санкціоновано сей реєстр — на українськім соймі, скликанім на початку марта і відправленім під проводом Кисїля 1). Хоч говорить ся, що відбув ся він в Переяславі, але нема сумнїву, що мова тут іде про мартівський зїзд козацької старшини з Кисїлем у Київі, тільки він у сїм оповіданню набрав иньшого характеру.

Про сей київський зїзд маємо доволї докладні відомости від самого Кисїля і від ріжних свідків, які добре освідомляють про нього 2).

Єрлич пише в своїх записках, що гетьман з полковниками, сотниками й иньшою старшиною приїздив до Київа, щоб довідатись від воєводи, які постанови постановили король і річ-посполита що до їх бажань. З ним були й мурзи з татарським віддїлом, очевидно в ролї сторожів і свідків козацько-польської угоди. Приїхало се все, по словам Єрлича, 5 марта (н. с.) 3). Королївські привилеї були у їх в руках, — привезені мабуть козацькими послами, і дня 10 марта „пан Демко осаул військовий і пан Данило Нечай полковник браславський” занесли їх до київського ґроду для вписання до книг -всї пять військових привилеїв, видані королем по соймі і вичислені вище 4). Правдоподібно, коло того ж часу приїхав з Варшави й митрополит з духовними, з королївським привилеєм і оповіданнями про соймову опозіцію і по-соймові конференції 5). Вісти сї розбудили велике невдоволеннє, знов випливло гасло боротьби за віру. Ігумен михайлівського монастиря Ісайя Козел, себто звісний богослов Ісайя Трофимович, по словам Єрлича, став на чолї аґітації 6). Відомости про поворот з неволї Потоцкого, що ставсь у тім часї, приймали ся як потвердженнє ворожих замислів лядських. До Київа зібрала ся сила народу, очевидно — щоб не допустити того „докінчання” козаччини з Польщею, що сподївали ся при тім зїздї. Настрій був дуже ворожий для правительства і дуже непевний супроти гетьмана, которого обвинувачували в занадто великій податливости для Поляків. Пішли вісти про проголошеннє нового гетьмана на Запорожу і боялись чернецької ради в самім Київі.

Коли приїхав Кисїль, тиждень пізнїйше по гетьмані, його стріли незвичайно холодно, як представника правительства і ворожого панства, що посунуло тепер з ним разом до Київа. Саме відбуло воно з ним — також мабуть завдяки приїздови гетьмана — соймики воєводства Київського і Чернигівського в Житомирі, і на них між иньшим ухвалило орґанїзувати три легкі хоругви і віддати їх в розпорядженнє воєводи — „ґенерального комісара України”, аби він, „зносячи ся з й. м. паном стapoстoю чигринським, гетьманом війська й. к. м. Запорозького”, міг разом з ним нищити бунти серед селянства 7). Се не могло бути секретом в Київі — і не могло приготовити доброго прийнятя нї воєводї, нї шляхтї, що приїхала з ним до Київа, з сїмями і слугами, „мов до дому”, покладаючи ся на запевнення правительства.

Воєводї в Київі не показали нїякої чести. Гетьман, котрого воєвода застав у церкві (була недїля), здержав ся теж від усяких реверансів, нїкого не вислав на зустріч воєводї і навіть не встав його привитати — так оповідає Радивил. Кисїль був тим дуже ображений й гостро дорікав гетьманови за таку зневагу. Прийшло до перепалки між ними. Митрополит постаравсь її утихомирити. Не час був пильнувати гонорів. На Подолї збирались великі юрби народу й жадали, щоб воєвода відправив драґонів, приведених з ним, потім — щоб він ставивсь перед народом і здав справу, з чим до них приїхав. Гетьман зпочатку тримавсь видимо осторонь, не мішаючись до сього конфлїкту воєводи з людністю його столицї. 6 (16) марта, в середу він поїхав з старшиною і мурзами до Кисїля на замок, до його резіденції, на обід і розмову, але в містї пішов розрух, маси народу кинулись на замок, добувати воєводу. Гетьман вислав осавулів, щоб загамували сей рух, але се не пішло так легко. На замку піднялась панїка серед шляхти, що приїхала з воєводою, особливо серед жіноцтва. З обіду нїчого не вийшло, добре було й те, що не дійшло до крівавих сцен, котрих уже всї сподївались. Конференцію відложено до пятницї.

Тим часом напруженнє ослабло. Прийшла вість, що новопроголошеного гетьмана вхоплено й відставлено до Чигрина. Становище гетьмана скріпилось на ново. Кисїль оповідає, що другого дня гетьман, порозумівшись з Кисїлем, скликав козаків на раду і сказав велику промову. Присяг перед усїма, що не буде входити з Кисїлем нї в які умови; запевнив, що й Кисїль не мав нїяких зрадливих замірів — а коли б щось за ним виявилось, то він його затримає; панів (се очевидно те болюче місце, з якого виходили всї підозріння й невдоволення!) до маєтностей не пустить і вишле в сїй справі посольство до короля, а тепер велить козакам розійтись по полках і пильнувати границь — щоб Ляхи їх не переступили. Се зробило свій вплив. Конференція 8 (18) марта пройшла доволї вже гладко. Правда, Радивил мав відомости, що козаки на сих зборах говорили дуже різко, „так що воєвода й писнути не смів” — особливо винуватили його, що не задоволено релїґійних жадань 8). Кінець кінцем одначе все скінчилось доволї згідливо, як свідчить Єрлич: „вважаючи на волю королївську і наказ його, переданий через п. комісара, згоду уложили, обіцюючи всяку послушність і службу королеви й річи-посполитій чинити, а бунтів не підносити”. Инакше сказавши, старшина по всїх замітках прийняла факт потвердження зборівської умови, вимовивши собі передачу своїх дезідератів королеви через послів, що мали доручити йому ориґінал спорядженого реєстру. Другий примірник реєстру був тут же поданий до книг київського ґроду 9).

Гетьман і старшина заявляли, що будуть рішучо поборювати всякі бунти і своєвільства. Видано гетьманські унїверсали против розрухів і бунтів. Полковникам наказано карати зараз на смерть провинників, і для прикладу зараз на місцї відправлено кілька екзекуцій над провідниками розрухів, або як висловляєть ся Кисїль — „тими що на березї козацтва від волости зачинали рухи”. По його поміченням, се значно втихомирило чернь, але гетьман ще обіцяв пуститись у спеціальну експедицію на Запороже, щоб вичистити його з усякої „своєвільної наволочи” й осадити там „певну старшину”.

Старшина, відвідуючи зчаста воєводу, також і з свого боку запевняла його в своїх миролюбних настроях. Західнїм полковникам наказано „пильнувати берегів”, запобігати бунтів і не входити в нїякі конфлїкти з коронними „реґіментами”, що зближили ся до козацької лїнїї, до Хмельника і Бару 10). Але з другої сторони і гетьман і старшина вказували воєводї, що і з польського боку треба рахуватись з обставиннами моменту: податків поки що не збирати, коронного війська нї в якім разї не зближати до граничної лїнїї, панам до маєтків своїх не тиснутись: дрібнїйші дїдичі, котрі вже приїхали до своїх маєтків, нехай уже зістають ся, але можнїйші нехай не показують ся, поки не заспокоїть ся поспільство — нехай посилають урядників, але невідмінно тільки Русинів, і з малими асістенціями, а з підданими щоб поводились яко мога лагіднїйш і приязнїйш.

Результатом і виразом отсих переговорів і розмов був лист гетьмана і старшини до короля, позначений Київом і днем 20 марта і висланий з козацьким посольством. Гетьман дякував ще раз за зборівську деклярацію ласки з нагоди її потвердження королем „і всею річею-посполитою на соймі” і просив уваги, щоб постанови її сповнялись докладно. Нагадував одначе, що релїґійна справа („заспокоєннє релїґії”) все таки не полагоджена в дусї тих інструкцій, які були дані (на сойм, очевидно) митрополитови й иньшим духовним. З осібна складав велику подяку за ласку показану грецькій релїґії королем в його дипльомі — і теж просив, щоб висловлене в нїм було сповнене дїйсно, „бо то звичайна річ панам унїятам на накази королївські не вважати”. Але заразом, в виразах дуже делїкатних, давав зрозуміти, що релїґійної справи воно не розвязує і бажань військових не задоволяє. Військо таки стоїть при повнім скасованню унїї — „аби дісіденції в грецькій релїґії не було більше”, хоч і не вимагає сього скасовання відразу: „по смерти панів духовних унїатів старших, котрі тримають катедри і церкви з їх маєтностями за привилеями покійного короля, аби ті бенефіції передавали ся нашим духовним релїґії старої грецької, послушенства патріарха константинопольского”. Сею справою військо не перестане докучати королеви, бо вона живо зачіпає його інтереси: „сила єсть в війську Запорозькім таких, котрих предки лежать по церквах коронних і литовських, що їх унїати позабирали, — вони хочуть, щоб за душі їх богослуженнє відправлялось порядком старої віри, і доти будуть просити, поки не дістануть до рук наших православних”. Звиняв ся за переступленнє уставленої цифри в реєстрі, що посилав ся з послами, „бо і так в компутованню війська мали ми великі трудности”. Сповіщав про свої заходи коло „святого заховання покою”, про кари на убійників своїх панів і їх урядників „під час побуту в Київі ясновельм. воєводи київського і всеї шляхти тутешнього воєводства”, і на будуче обіцяв за порозуміннєм з воєводою запобігати всяким „тумультам”. Просив тільки, аби коронні війська не зближались, „щоб не викликати трівоги в поспільстві”. Иньші справи полишав устним суплїкам послів, просячи ласкаво до них поставитись, — просив ще тільки про увільненнє двох українських купцїв, невинно арештованих краківським воєводою Любомірским 11).

Інструкції послам досї не маємо в повнім текстї — можемо до певної міри судити про її зміст з королївської відповіди, даної на сю інструкцію 12). З неї можемо міркувати, що крім загальної пригадки про усуненнє релїґійної ріжницї в народї Руськім, себто скасованнє унії, з сфери релїґійно-національної пригадувало ся про роздаваннє урядів в руських землях особам „релїґії грецької”. Просило ся, щоб не тільки військо коронне не зближало ся „до виміреної лїнїї”, але щоб взагалї нїякі військові контінґенти чи то в видї панських двірських полків чи то в видї військової асістенції коронних достойників, як от воєводи київського, не переходили поза ту ж лїнїю 13). Ще раз підіймала ся справа вислання помічного козацького війська на жаданнє хана — про що вже були переговори, в осени минулого року. Нарештї гетьман ще раз підіймав свою вічну і неутолиму образу, що з таким успіхом служила йому вже стільки разів, коли треба було витягнути польське правительство на відмову — справу покарання Чаплїнського.

Цїлий ряд відновних відповідей на сї військові жадання можна було знати наперед зовсїм певно. Що з сього випливало, не говорило ся виразно нї в гетьманськім листї, нї в інструкції, і в київських розмовах на се мабуть хіба тільки злегка натякалось. А се було найважнїйше — те, що з огляду на нецїле сповненнє зборівської угоди і додаткове предложеннє королеви козацьких дезідератів військо до їх полагодження признавало неможливим скінчити переходовий стан — який досї був проголошений до потвердження зборівської угоди. Не вважало можливим вивести козацьке військо з країв виключених угодою з козацької теріторії, фактично виключити з війська всїх незареєстрованих і допустити панів і їх урядників до виконування панського права над поспільством.

Все се вияснилось Кисїлеви тільки під час пізнїйших переговорів, в квітнї й маю н. с., коли йому нарештї сказано виразно, що до повороту послів виписка затримана і всї зістають ся в козацтві по давньому, незалежно від реєстру 14). Сказано було про Заднїпровє, але очевидно могло бути сказане про всю теріторію.

Як про сподїваний термін повороту послів від короля говорилось про Зелені свята, — що доти буде трівати сей переходовий стан, але се не мало нїякого реального значіння, бо коли говорилось про поворот, то розумілось, очевидно, поворот з прихильною відповідю, а сього зовсїм не можна було сподїватись: не так складало інструкцію посольську. Кисїль тодї порадив королеви (що той і вчинив) писати до гетьмана, що зборівську угоду з польської сторони сповнено у всїм — щоб отже й він сповнив її, — і ставив чотири дезідерати, що дають нам понятє про характер сих переходових відносин попереднього часу: аби відкрито католицькі костели для богослуження, козаків аби виведено з-за лїнїї і понад реєстр не приймано нїкого, хлопи аби віддали панам своїм належне підданство і не боронено збирати з підданської людности ухвалений соймом податок, і нарештї — щоб головою скарано Нечая за його зраду. І так: реєстр фактично не був переведений в житє, козацькі війська не зведено з-поза лїнїї, панське право не признавало ся, і так мало бути до полагодження військових жадань.

В мартї все се мабуть говорилось не так виразно, як потім в квітнї; але й листи писані Киселем з Київа після мартівських конференцій, після всїх реверансів з козацької сторони, при всїм, звіснім уже нам оптимизмі воєводи, повні дуже трівожних рефлєксій. Лист його до короля і другий — до гетьмана Потоцького, роздїлені кількома днями, при певних характерних відмінах перейняті тими самими настроями й гадками і дуже цїнні з того боку, що дають досить докладну і навіть яскраву характеристику ситуації з становища найбільш вирозумілих прихильників згоди з козаччиною 15). Воєвода виступає прихильником полїтики вичікування для даного моменту: сим мотивом і подиктовані властиво його листи, особливо другий — до Потоцкого, котрого і Кисїль, очевидно, вважав прихильником аґресивної полїтики, але дане становище сам Кисїль признає незносним, особливо для українної шляхти.

„Одна, минї здаєть ся, рада,” пише він королеви — „дати час і всемогущій волї божій — чи не схоче вона утишити сю біду, і заприсяженим обіцянкам Хмельницького — як то він їх схоче дотримати, -хоч то велика кривда і властиво неволя для нас українних! Коли б я не бачив такої їх сили і готовости, яка у них тепер, коли б спілку їх з Ордою розірвано, а військо (коронне) могло війти сюди перше, нїж ріки пустили, — то я не тільки бажав, але просив би покірно в. кор. мил., аби з огляду на такі пониження в сїм покою, що пахне рабством, краще пробувати воєнного щастя, нїж маючи підданих не мати їх”. Але в даних обставинах — чекати. „Вести переговори з Ордою, черни не давати оказії (до повстання) — хоч то й велика кривда для всїх нас, що тут з маєтками нашими потонули, чекати своєї пори і погоди”. „Сам ваша мил. зволиш бачити замішаннє того берега (погранича) — від Днїстра, а від мене зволиш довідатись, що тут від берегів Днїпрових дїєть ся”, пише він Потоцкому — „з поголосок довідаєш ся, в якій небезпецї я був, встрявши в сї розрухи — тай тепер зістаюсь під потрійною небезпекою, бо як для моєї так і для цїлої річи-посполитої безпечности треба сих трьох умов: перше щоб Хмельницький тримав ся вірности, як її присягою убезпечав, і щиро хотїв гамувати чернь, по друге — щоб воля Хмельницького була сполучена з спромогою: щоб чернь, взявши гору і через нього не переступила і під новим провідником не стала ще твердша, по третє - щоб з нашого боку не вдарили в беріг і з тої сварки не зняла ся велика буря”.

Обставини можуть поправитись. „Орда не може бути з ними довго, а як її не буде, ми при божій ласцї завсїди можемо взяти гору”. „І то маю на увазї, що голод у них великий: розгультяєне хлопство знов мусить узятись до рілї, або — коли їх не зачіпати, то Хмельницький - як то вже взяв собі доконче — вимислить собі якусь иньшу дорогу (війну) і тим способом те множество збройної черни могло б якось розвестись і розійтись”. „Або утишить ся саме се бурливе море, і ми хоч ще рік приложимо до свого вигнання — мало що коштуючи господарства і достатків наших, але вітчина, маючи спочинок, могла б і нас ратувати, а ми б поволї запізнавались з здичілими підданими нашими, з початку вдоволені самим признаннєм панської власти навіть без доходу. Або знищить Бог махінатора (Хмельницького) і розсипле те все, що зміцнив і обєднав на кару за гріхи наші. Або — скаравши нас нашою черню дасть і нам божа справедливість помститись над нею”. В такім разї річи-посполитій нїколи не забракне оказїї — аби тільки почувала себе на силах і в готовости до війни. „Оказія в тім, що хочби вони (козаки) хотїли заховати нам покій, то покій сей нїколи не буде такий, щоб не тільки нас бідних міг вдоволити, але навіть і трактатови з ними уложеному відповідав, бо тут дві важні справи не скоро могли б прийти до ладу: відновленнє відправ католицької віри і підданство панам з доходом. Бо вони або мало дуже або й зовсім не хотїли б мати податків, а бути підданими тільки по імени, — тому я в тім покою, коли його Бог і сам час не направить, не можу бачити нїякого смаку, признаюсь по щирости, тільки що тепер вважаю дуже небезпечним брати ся до війни” 16). А на випадок якби таки рішено почати війну зараз, Кисїль просив короля і Потоцкого, щоб його загодя покликали — аби він і сам міг безпечно вислизнути з Київа і звести шляхту, що поїхала до своїх маєтків — „аби не ретіруватись раптом серед небезпеки, котра нас в тій же хвилї обхопить, скоро тільки піде голос, що військо рушилось і йде на Україну”.

Так безнадїйно представлялась справа навіть і по тім як зборівську угоду потверджено, і се потвердженнє нїби то прийняла козаччина. Конфлїкт висїв весь час у повітрі, і було тільки питаннєм часу, коли він мав упасти — коли мали вірватись ті перепони, що ще притримували його вибух.








Примітки


1) Джерелом її послужило оповіданнє Рудавського (с. 57): „Серед вагання козаків між згодою і війною, Хмельницький на початку марта визначив Руси в Переяславі сойм (publica comitia), небувалий перед тим — на взірець Польщі. Проводив ним Адам Кисїль -але що дїяло ся і постановило ся на тим соймі, се вони заховали в повнім мовчанню, тільки реєстр Хмельницький на другий місяць переслав королеви”. Костомаров (II гл. X) повторив сю звістку дещо розширивши її. „Никогда еще не производилось въ УкраинЂ такой рады: „она — говорить с современникъ, была похожа на польскій сеймъ и была настоящимъ національнымъ собраніемъ государства вольнаго и независимаго”. Сучасник не говорить сього, як бачимо, і не каже так катеґорично, що „там в останнє прочитано і затверджено народом реєстр”, як писав пок. історик.

2) Від Касїля маємо два просторі листи-реляції з Київа королеви — перша переказана Костомаровим (Б. Хмельницькій, гл. 10, с. 349 вид. 1904), з ркп. Публ. бібл., друга, пізнїйша, з 29 марта, видана в Памятниках кіев. ком. II ч. 3. З оповідань Єрлича і Радивила вибераю далї що цїкавійше. В Білгород. стовб. (297 л. 599) є ще небезінтересне оповіданнє донського козака „Павлика Лазорева” в Олешні 17 марта 1650 р. По його словам, приходив він з товаришами з Дону до Київа „чудотворцям помолитись” i пробув там „недїль з десять”. „І при нїм приїхав до Київа пан Адам Кисїль і гетьман Богдан Хмельницький з полковниками і кримськими мурзами, для договору, щоб гетьманови і козакам з Ляхами помиритись, і в місяцї февралї Ляхи з гетьманом і козаками помирились, а котрі з пограничних городів на Українї були за кн. Яремою Вишневецьким, ті городи взято на короля, а кн. Вишневецькому дано городи в Польщі, і вчинив його король коронним гетьманом, щоб не бути йому по давнїйшому в українних городах”. Мова йде, очевидно, про весняний зїзд з Кисїлем, а не осїнній.

3) В виданню Войціцкого 5 maja. З того у Костомарова вийшло два зїзди гетьмана з воєводою весною 1650 р., бо розповівши раз на підставі листів Кисїля про зїзд у марті, він вдруге коротко згадав про зїзд в маю (с. 352), на підставі друкованого Єрлича. А в рукописи Єрлича mca marca 5 dnia (завдячую сю звістку редакторови нового видання).

4) Ми маємо сї виписи з актів київського ґроду, як уже було сказано, в московських перекладах. Акты ЮЗР. X c. 454-462.

5) Ігумен Йона казав 9. II, що митрополита в Київі ждуть з сойму к сирній недїлї що була того року 24. II) Білгор. ст. 297 л. 48.

6) В друкованім текстї ся подробиця пропущена.

7) Ухвали соймикувидані тепер в Архиві III. IV с. 411. Соймик був визначений на останнїй день лютою, але не мігши відбутись тодї був перенесений — може в звязку з сподїваним приїздом до Київа гетьмана — на день 7 марта, і тодї очевидно відбув ся. Вище я зазначив (с. 267), що Віміна, говорячи про вилив, який на втихомиреннє Нечаєвого руху зробило між иньшими позволення гетьмана відбути шляхтї соймик, де вона ухвалила зібрати збройні сили против непокірного селянства, мав очевидно відомости про ухвали сього соймику, тільки помилкою приплїв сюди галицьку (белзьку) шляхту.

8) Радивил пише навіть, що Кисїль вже зібрав ся вночи тїкати з Київа, і тільки довідавшись про порозуміннє Татар з Польщею гетьман взяв лагідний тон. Так зле мабуть не було, і про татарське посольство і настрої гетьман довідавсь мабуть не в перерві між двома зібраннями.

9) Антонович писав (Историч. пЂсни II с. 95), що реєстр був внесений до київських книг Нечаєм. Здаєть ся, се сказано було під впливом слів Грабянки, що Нечай вносив до київських книг привилеї 1650 р.

10) Антонович писав (Историч. пЂсни II с. 95), що реєстр був внесений до київських книг Нечаєви. Здаєть ся, се сказано було під впливом слів Грабянки, що Нечай вносив до київських книг привилеї 1650 р.

11) Лист гетьмана, нїби то з ориґіналу (сьому не легко увірити з огляду на ріжні очевидні недокладности тексту) в Памятниках II ч. 2. Коли прийняти тутешню дату і дати Єрлича, виходило б, що лист сей споряджений зараз по конференції з Кисїлем, за два днї до виїзду гетьмана з Київа.

12) Відповідь ся не друкована — тільки зміст її був переказаний Костомаровим з рук. збірника Пет. публ. библіотеки (II гл. X), офіціальна копія її — в книзї кор. канц. архива загран. справ (л. 71). Лист короля до гетьмана (тамже) докладнїйше обговорює тільки справу помочи ханови, поза тим не додає нїчого, що могло б містити ся в інструкції козацьких послів.

13) Варто піднести, що про те аби коронне військо ”не зближало ся до лїнїї”, очевидно, з тих же мотивів загального спокою, просила й шляхта зібрана на житомирськім соймику, через свого посла до короля; досить се було несподївано, і король нагадав їй, як на останнїм соймі сенатори і посли сих воєводств просили як раз навпаки — щоб військо зблизило ся туди; але входячи в подані мотиви, він обіцяє тепер, що звелить війську не зближати ся, а стати обозом в иньшім місцї. Натомість відмовляє своєї згоди на постанову про наєм повітових хоругов — тому що се належить до компетенції сойму.

14) Лист Кисїля з Київа без дати - у Міхаловского c. 548. При документї зазначено коло 6 мая, і так воно повинно приблизно бути, бо 4 червня н. ст. король писав уже свої листи з приводу сього листу воєводи.

15) Лист до короля з 29 марта в Памятниках II с. 569, лист до Потоцкого з 4 квітня у Міхаловского с. 542.

16) „Чимало братиї їхало за Днїпро, хоч я відраджував, — не вважає біда та нужда і на небезпеки”, поясняв Кисїль Потоцкому. „Моїх слуг проведено туди нїби то з великої ласки ще перед соймом, але й досї вони там гістьми, а не господарями, і я — Богом свідчусь — і шага відти не маю, анї зерна живности навіть; писав одначе до слуги вмл. п. Лисковского (що затримав ся в Чернигові, почувши про той огонь, в якім я був), аби приїхав до мене до Київа, бо вже втихли за ласкою божою розрухи, по тім як стято кількох бунтівників, коли буде й далї поправлятись, я взявши Господа Бога в поміч хочу переступити за Днїпро і з собою візьму слугу в. мил”. Се в листї повнім таких понурих проґнозів! В сїм непереможнім потягу панів-шляхти до своїх маєтків і до „провенту” з них лежала, як бачимо з вище сказаного, найбільша погроза для всякої — згоди заповідь неминучого конфлїкту.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIV. Стор. 11.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.