[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Примітки. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VIII     Наступна





Примітки.




1. Десятилїтє перед Хмельниччиною. 2. Українська кольонїзація на схід від Днїпра (Лївобереже і Слобідщина). 3. Джерела до історії Хмельниччини й історична традиція її. 5. Наукова лїтература Хмельниччини.



1. Десятилїтє перед Хмельниччиною. назад...

Десятилїтє перед повстаннєм Хмельницького й ті зміни, які проходили в українськім житю протягом його, досї не звертали на себе уваги самі для себе, а трактували ся головно як прелюдія Хмельниччини.

Особливо яскраве освітленнє з сього становища дав йому Кароль Шайноха в своїй працї Dwa lata dziejów naszych (друковала ся в 1862-1863 рр., осібно вийшла в 1865, мала потім кілька видань). Книга богата змістом, написана талановито і мала великій вплив в історіоґрафії (між иньшим і на Исторію возсоединенія Руси Кулїша), не вважаючи на свого суто-шляхецькі, провіденціяльно-романтичні провідні гадки. Для Шайнохи Хмельниччина була відплатою історичної Немезіди (або по термінольоґії самого Шайнохи — Opatrności, Провидїння), за поневоленнє козацтва, заведене 1638 р. і підтримуване маґнатами й цїлою шляхтою всупереч всїм змаганням короля-лицаря Володислава. Даремно силував ся він вирвати шляхту з її господарських і кольонїзаційних інтересів, які нероздїльно опанували її в сїм періодї польського житя, а козаччину — з того поневолення і омужичення (schłopienia), до якого довели її пани. Матеріялїстичні, аґрарні інтереси взяли гору над ідеальними: над лицарською місією шляхти і козацтва.

В сїм освітленню Шайноха виходив почасти з своїх власних поглядів, що лягли основою його гадок про конфлїкт рицарської й господарської стихії в житю шляхти і боротьбу справжньої, польської шляхти з шляхтою молодшою, козацькою, зрівняною з шляхтою польською. Але заразом стояв під безперечним впливом старої лєґенди польських роялїстів 1648 р., які оправдували неконституційне поведеннє короля в 1646-7 рр. тим, що король мовляв уже тодї мав секретні відомости про приготовання до союзу козаччини з Кримом і своєю війною з Туреччиною хотїв відвернути від нього козаччину, а маґнати своєю опозіцією знищили сї спасенні королївські пляни і стягнули на Польщу козацьке повстаннє. Як було вказано в тексті (с. 141), таку гадку розвиває в своїх записках Освєнцїм, і вона, очевидно, не була його власним домислом, а обертала ся в ширших кругах людей перейнятих піетизмом для покійного короля й противставляла ся наріканням шляхетських опозіціонистів на тайне порозуміннє короля з козаками задля зроблення державного перевороту. По думцї Освєнцїма звістка про змову козаків з Ордою, донесена королеви Конєцпольским, послужила приводом до плянів Конєцпольского про війну з Кримом і королївських замислів що до війни з Туреччиною, і під впливом сих відомостей зложились, очевидно, погляди на сї подїї і у Шайнохи. Він дає паралєлю королївських плянів 1646 р., розбитих шляхецькими аґраріями, і козацької пімсти 1648 р. Відти титул працї: „Два роки“, 1646 і 1648.

Під значними впливами Шайнохи була написана друга талановита польська моноґрафія про сї часи — Людвіка Кубалї, Jerzy Ossoliński (I-II, 1885). Тут одначе королївські пляни турецької війни і його зносини з козаками взяті були під докладнїйшу аналїзу в порівнянню з дуже мальовничою, але не надто точною працею Шайнохи (Шайноха подав дещо документального матеріалу в додатках, але джерел своїх при текстї не цитує нїде).

Потім, десять лїт пізнїйше, ще докладнїйшим розслїдам пляни Володислава і його полїтику 1640-х рр. піддав краківський професор Чермак в книзї: Plаnу wojny tureckiej Władysława IV (Rozprawy wydziału hist.-filozof. akademii, т. XXXI, 1895). Не вдоволяючи ся запискою Тьєпольо, на котрій опирали ся попереднї дослїдники, він простудіював невидані депеші його й иньшу дипльоматичну кореспонденцію сих років (на жаль, не видав її, вповні-тільки дрібні, більш меньш припадкові виривки). Таким чином він мав спромогу констатувати значні недокладности в оповіданню Тьєпольо, і взагалї поставити подїї 1646 р. в відповідній перспективі й звязку з иньшими полїтичними плянами й інтересами Володислава. Для сих справ його книга й досї зістаєть ся підставовою. Проба нїби самостійної ревізії сих питань, піднята Р.-Гавронським в його книзї про Б. Хмельницького (див. прим. 5), не має нїякої вартости.

Ранїйшим стадіям полїтики Володислава (кінчаючи р. 1637) присвячена книжка А. Шельонґовского Rozkład rzeszy i Polska za panowania Władysława IV, 1907. Сюди ж належить статейка Чермака: Polska wobec wyniku wojny 30-letnej (передр. в його Studya historyczne, 1901). По-за тим до польської полїтики тих часів іще: Szelągowski, Układy królewicza Władysława i dyssydentów z Gustawem Adolfem w r. 1632 (Kwart. hist. 1899). Ottman, Legacya do Turek W. Miaskowskiego (Klоsу, 1883). Waliszewski, Polsko-francuskie stosunki w XVII w., 1889. Kraushar, Samozwaniec Jan F. Łuba, 1892.

З публїкацій матеріялу для сього часу крім згаданих уже додатків Шайнохи треба згадати Skarbiec historyi polskiej Сєнкевича, 1839 (посольство д'Аво до Польщі 1635 р.); Podgórski, Pomniki do dziejów Polski, 1840; Relacye nunciuszów. 1643-м р. починають ся дуже важні, тільки що згадані записки Освєнцїма, тепер видані в цїлости Чермаком (Scriptores rerum роlоnісаrum, XIX, 1907) (перед тим Антонович видав витяги з нього в перекладї, Кіев. Старина, 1882), а також записки Богуслава Машкевича (тальки старе виданнє в Zbiór pamiętników V). Богато цїнного при загальній бідности матеріялів для наших справ дають московські акти, особливо Донскія ДЂла т. II і III.

Спеціальної лїтератури для історії козаччини або українських відносин сих років не маємо, тільки загальнїйші працї, вичислені в прим. 1 і 2 частини І. Лїтературу української еміґрації сих лїт див. низше.



2. Українська кольонїзація на схід від Днїпра (Лївобереже і Слобідщина). назад...

Історія східнього українського розселення в XVI-XVIII вв. не богата лїтературою, і на жаль поступає вона дуже поволї. Лїтература до історії заселення лївого берега Днїпра в XVI і XVII вв. в звязку з загальним розвоєм кольонїзації польської України була вказана в т. VII прим. 1. Належить до неї додати новійшу роботу: П. Клепатскій Очерки по Исторіи Кіевской земли, т. I, Литовскій періодъ, 1012. Автор збирає тут відомости про заселеннє заднїпрянських волостей Київа до 1569 р.

Найважнїйшою працею на сїм полї, при всїх своїх недостачах, зістаєть ся Ukraina Ол. Яблоновского (в XXII т. Źródła dziejowe, передрукована в його Pisma-х т. III, 1911), але вона обмежаєть ся теріторією Київського воєводства і не сягає далї першої четвертини XVII в. Перед смертю пок. польський історик носив ся з плянами подібної працї про Сїверщину, але видко, не вийшов за приготовчі работи. Надрукований був тільки коротенький його огляд кольонїзації Чернигівщини під словом Zadnieprze в Słownik geograficzny ziem polskich (передрукований в III т. Pism). Пок. Лазаревський замишляв перегляд історії кольонїзації лївобічної України як вступ до історії її житя в козацькій добі, але обробив тільки частину її по сьому пляну: Сїверщину (полки Стародубський і Чернигівський) і частину заднїпрянської території Київського воєводства — Прилуцький полк (не цїлий) в III т. Описанія Старой Малороссіи, „Лубенщина и кн. Вишневецкіе“ (Кіев. Старина 1896, I-III), та „Историческій очеркъ мЂстности составлявшей Полтавскій полкъ“ (тамже 1900, IV) — статя зістала ся недокінченою з смертю автора.

Ф. Николайчик, видавши вибірку документів з „руської метрики“ до історії маєтностей Вишневецьких п. з. „Матеріалы по історіи землевладЂнія князей Вишневецкихъ въ лЂвобережной УкраинЂ“ (київські Чтенія т. XIV, рр. 1578-1647), зібрав небогатий матеріал сих актів для історії тутешнього землеволодїння в статейцї; „Начало і ростъ полтавскихъ владЂній кн. Вишневецкихъ по даннымъ Литовской Метрики“ (Труды XI археол. съЂзда, II, 1902). Пізнїйше в сї питання війшла ще книга Л. Падалки. Прошлое Полтавской территоріи и ея заселеніе, 1914.

При убожестві иньшого матеріалу чимале значіннє мають для історії тутешнього заселення старі мапи сеї країни, і їм присвячено кілька видань останнїми роками. В. Ляскоронскій, Иностранные карты и атласы XVI и XVII вв., относящіеся къ Южной Россіи (київські Чтенія XII). Матеріалы по Исторіи русской картографіи, вып. II, 1910: збірка старих мап України, XVI-XVII вв. — З них особливо важні мапи Боплянна, спеціальні й ґенеральна, також Меркаторові й Мик. Радивила (друге виданнє ґенеральної мапи Бопляна в І вип. Матеріалів, пізнїйші перерібки при статї Ляскоронского). Пізнїйщі публїкації Л. Падалка Карта Боплана о заселеніи Полтавской территоріи во второй четверти XVI в., 1916 (перерисована мапа Бопляна, без коментаря). Кілька пізнїйших репродукцій боплянових й иньших мап подано в публїкації ґр. Михайла Тишкевича: Documents historiques sur l'Ukraine, Льозанна, 1919.

Для історії заселення України зарубежної, тої що входила в склад Московської держави, головна праця — Д. Багалїя, Очерки изъ исторіи колонизаціи степной Украины Московскаго государства, 1887. По нїй в значній мірі стратили своє значіннє ранїйші роботи, з котрих варто згадати: „Топографическое описаніе Харьковскаго намЂстничества“; Квітки Ілїї „Записки о слободскихъ полкахъ“, 1812; Срезневского „Историческое изображеніе гражданскаго устроенія Слободской Украины“, 1839 (нове вид. 1883); Григ. Квітки „О слободскихъ полкахъ“, 1840; БЂляева, О сторожевой, станичной и полевой службЂ на польской УкраинЂ Московскаго государства до царя АлексЂя Михайловича, 1846 (московські Чтенія — більшу половину займає тут актовий матеріал, не заступлений і досї якимсь иньшим виданнєм), Филарета „Историко-статистическое описаніе Харьковской епархіи“, 1850, друге виданнє 1859 р. (праця богата фактичним, документальним матеріалом по історії поодиноких осад, до котрого й тепер приходить ся звертатись); Гербеля „Изюмскій слободской козачій полкъ“, 1852; Германова „Постепенное расширеніе однодворческаго населенія въ Воронежской губ.“ 1861 (Записки Географ. общ. XII); Ласковского Матеріалы для исторіи инженернаго искусства въ Россіи (в т. I, 1858, про степове пограниче і його укріплення XVII в.); Второва, О заселеніи Воронежской губ. (Воронеж. БесЂда); Головинского „Слободскіе козачьи полки“, 1864 (на обгортцї 1865).

Новійші роботи: Петровъ, Къ исторіи колонизаціи слободской Украины (Кіев. Старина, 1883). Оглоблинъ, ОбозрЂніе историко-географическихъ матеріаловъ XVII и XVIII в., заключающихся въ книгахъ разряднаго приказа, 1884 (Описаніе докум. и бумагъ архива юстиціи, IV) — спеціально гл. III, про пограничну службу: детальнїйші описи матеріалів особливо важного з сього погляду „білгородського розрядного стола“ в Описаніи докум. и бумагъ т. XII-XIV, 1901-5. Вейнбергъ, Воронежскій край, вып. I, 1885, його ж Матеріалы по исторіи г. Острогожска, 1886. БагалЂй, Краткій историческій очеркъ торговли, особенно ярмарочной въ Харьковскомъ краЂ въ XVII и XVIII в. (Харьк. сб. II, 1888). Миклашевскій, Къ исторіи хозяйственнаго быта Московскаго государства — Заселеніе и сельское хозяйство южной окраины XVII в., 1894. Альбовскій, Исторія Харьковскаго полка, 1895 (з IX т. Харьков. Сборника) і новійше обробленнє тої ж теми: Харьковскіе козаки, вторая половина XVII ст., 1914 (тут чимало про Острянинову еміґрацію і московську „жесточ“ як причину її краху); його ж: Валки, украинный городъ Москов. госуд. 1905 (Сборникъ харьк. ист. фил. общ. XVI). І. Левицкій, Городъ Путивль, 1902 (Труды XII арх. съЂзда) і його ж: Историческое прошлое г. Сумъ, 1905 (Труды XIII арх. съЂзда). БагалЂй и Миллеръ, Исторія г. Харькова за 250 лЂтъ его существованія, т. I, XVII-XVIII, 1905. Рябининъ, Исторія о ПутивлЂ, уЂзд. гор. Кур. губ., 1911 (безвартісна компіляція). В часоп. Україна (1914, II) надрукований був витяг з отсього тому п. заг. „Український рух на схід — розселеннє за московською границею до 1648 р.“ В книжцї Василенка, Очерки по исторіи Зап. Руси и Украины, остання глава присвячена кольонїзації Східньої України, вона збирає результати дотеперішнїх дослїдів її. Нарештї дісертація А. Яковлева, ЗасЂчная черта Московскаго государства в XVII в., 1916 (головно про нову орґанїзацію „черти“ 1638 р.).

Важнїйші збірки матеріалів по історії зарубежної української кольонїзації крім згаданих публїкацій Беляєва і арх. Філарета: Второва й Александрова-Дольника Древнія грамоты касающіяся Воронежской губ., I-III, 1850 до 1853. Зайцева Царскія грамоты на Корочу, 1859 (моск. Чтенія). Де-Пуле Матеріалы для исторіи Воронежской губ., 1861. Холмогорова Акты относящіеся къ Малороссіи, 1885 (москов. Чтенія). Вейнберга Воронежскіе акты т. I, 1887. Багалїя Матеріалы для исторії колонизаціи и быта степной украины Московскаго государства въ XVI-XVII ст. т. I-II 1886-90, ЗамЂтки и матеріалы по исторіи Слобод. Украины, 1893, і Матеріалы по исторіи г. Харькова въ XVII в., 1905 (з Сбор. ист-фил. общ. т. XVI).



3. Джерела до історії Хмельниччини й історична традиція її. назад...

Хмельниччина як рідко богата джерелами й лїтературою. Почавши від перших початків її, по горячим слїдам подїй, зявляють ся в значнім числї записки й лїтописи, які дають їй дуже богато уваги, переходять далї в спеціальні працї присвячені їй і близько звязаним з нею подїям, а незадовго починають зявляти ся й більш або меньш наукові розвідки, які або спеціально займають ся нею, або ставлять її в центрі сучасних подїй. Повна біблїоґрафія Хмельниччини дала б цїлу книгу, яка могла б мати чималий інтерес, тому що на відносинах істориків до сеї доби, на тих точках поглядів, з яких розглядали вони її, дуже характеристично відбивалась історична і національна ідеольоґія тих кругів. Я ж, не претендуючи нї на біблїоґрафічну повноту нї на всестороннє освітленнє історичної лїтератури в рамках сих невеликих приміток, зберу тільки дещо важнїйше або цїкавійше з становища мого розслїду фактів і відносин Хмельниччини.

Починаю від писань сучасників. З-поміж мемуарів приватного характеру, які присвячують більшу увагу Хмельниччинї, насамперед треба пригадати кілька вже принотованих попереду:

Записки Якима Єрлича Latopisiec albo kroniczka róznych spraw i dziejów dawnych i terazniejszych czasów z wieku i życia mego, інтересні особою свого автора, православного українського шляхтича, і місцем написання (в Київі, в захистї київських монастирів). Освітленнє дане тут подїям має через се свою спеціальну цїкавість як голос певної суспільної верстви. Записки були розпочаті 1620 р., доходять до 1672, досї маємо їx тільки в доволї лихім виданню Войціцкого Latopisiec J. Jerlicza, I-II, 1853, нове виданнє було приготовлене пок. Орестом Левицьким, в збірцї лїтературних матеріалів XVI-XVIII, розпочатій київською археоґрафичною комісією. Друковані аркуші були прислані мині покійним до Москви в 1916 р. Випущеним сього тому я не бачив.

Записки Альбрехта Радивила, канцлєра в кн. Литовського — Memoriale rerum gestarum in Polonia, morte Sigismundi III inchoatum, доведене до р. 1655 (в польськім друкованїм текстї — див. ч. 1 прим. 2, вони кінчать ся 1653 р.). Ориґінал мемуарів в бібл. Чорторийських в Кракові, копія в Бібл. Осолїньских — з неї я користував ся. Плянувалось нове, наукове виданнє при краківській академії.

Записки Станислава Освєнціма, про котрі була вже мова вище. Автор — маршалок двору Ст. Конєцпольского, ум. 1657 р. Записки дуже цїннї, але заховали ся в фраґментах (рр. 1643-1647 і 1650-1), в одинокій рукописи бібл. Осолїньских, з котрої й видав їх Чермак, з пропуском тільки меньше важних вставних виписок (Stan. Oswięcima Dyaryusz 1643-1651).

Анонїмні лїтописні записки 1647-1656 рр., опублїковані в новім виданню київських „Памятників изд. кіев. комиссіею“ (т. I, 1898, с. 173). Вони не мають нї заголовку нї ймення автора, про походженнє їх знаємо тільки, що рукопись ся була передана до київської археоґрафічної комісії з тульчинського архиву Потоцких, письмо „кінця XVII, а не пізнїйше поч. XVIII в.“ Може бути, що се тільки уривок з яких небудь більших мемуарів, або вибірка фактів виключно воєнних і полїтичних. В авторі часто видко близького участника подїй: правдоподібно, се Поляк-військовий невисокої ранґи. Про сю лїтопись статейка Каманина: „Къ подробностямъ о началЂ войнъ Б. Хмельницкаго“, в київ. Университ. Изв. 1905 і в збірнику Еrаnоs, 1906.

Меньш інтересні анальоґічні записки Миколая Ємельовского земянина Белзького воєводства, „товариша“ польських військ, участника війн — обіймають рр. 1648-1679; видав їx у Львові 1850 р. Авґ. Бєльовский п. т. Pamiętnik Mikołaja Jemiolowskiego.

Записки Мартина Ґолїньского, райцї казимирського під Краковом — починають ся компіляцією з старших історичних писань, потім переходять в замітки сучасника, пересипані сучасними документами й лїтературними творами, які попадали до рук автора. Перша частина, доведена до 1648 р., остаточно zterminowana і przepisana 1658 р. Друга частина — Termina roznych rzeczy, ktore się działy r. 1648 do r. 1664, споряджена 1665 р. Записки сї досї не видані і навіть мало використовувані, але мають інтерес як своїми вставками, так і замітками, що віддають поголоски, які ходили в тодїшнїй Польщі. Автоґраф в бібл. Осолїньских, ч. 188 і 189.

В дечім споріднена з cими записками — бо також відбиває в собі краківські настрої, погляди й чутки — лїтопись Станислава Темберского, уже не приватна хоч і не призначувана до друку — ведена при краківській академії, з спеціального фонду призначеного для такого академічного історіоґрафа. Заховала ся в двох частях, які обіймають рр. 1647-1656 і 1667-1672. Перша частина виготовлена була коло р. 1670, на підставі матеріалів збираних разом з подїями; її видав Чермак в видавн. Scriptores rerum polonicarum, т. XV: Stan. Temberskiego roczniki 1647-1656,1897.

Маємо також опублїковану — переважно в вибірках, серію монастирських хронїк — католицьких кляшторів м. Львова. Садок Баронч в своїм Pamietnik-y zakonu ww. oо. Bernardynów w Polszcze (1874) видав хронїку бернардинського кляштора, Антонович в Сборнику лЂтописей къ Исторіи Ю. и. З. Россіи (1888) виїмок з лїтописи кляштора, кармелитів, Томашівський в VI т. Жерел виїмки з хронїк єзуїтської колєґії, кляштора францішканів і домінїканів.

Переходячи до більш моноґрафічних оброблень чи цїлої історії Хмельниччини чи певних стадій її, треба насамперед згадати такі річи, як приготовані і обговорені тексті в ч. III с. 86, 2 вид., сучасні історії облоги Львова Кушевича й Чеховича. Вони не були сучасно друковані, хоч Кушевичева призначала ся для публичної відомости й широко популяризовала ся. Новійше виданнє її — Томашівського в IV т. Жерел. Реляція Чеховича, меньш популярна, видана під іменем Ґросвайєра Зубрицьким в його Kronika m. Lwowa. Сучасно друкована була анальоґічна історія облоги Замостя Obsidio Zamosciana quam perduelles Cosachi iunctis viribus Tartarorum... tempore sub interregnum a. D. 1648 fecerunt, a m. loanne Bytomski phil. et i. u. professore et canonico zamoscensi, tantae calamitatis consorte et spectatore ехhibitа Zamoscii a. D. 1649 mense ianuario, передрукована недавно в VI т. львівських Жерел. Вона досить богата фактичним змістом. Натомість иньша брошюра з тої хвилї Fawor niebesky m. Lublinu czasu gwałtownego niebespieczenstwa od swawolnych kozaków pokazany, 1648, — не має в собі нїчого історичного 2).

Офіціальна реляція про Зборівську кампанію Relatio gloriosissimae expeditionis, victoriosissimi progressus et faustissimae pacificationis cum hostibus... Ioannis Casimiri regis Р. була виготовлена в двох редакціях. З них одна призначалась для заграничних дворів: relatio altera quae ad exteros missa est, Оcолїн. 225 л. 262; 1649 р. видрукований був її латинський текст, а 1650 р. польський переклад п. т. Relacya chwalebney ехpeyciey — те і друге без імени автора. (Порівняннє обох редакцій у Кубалї, Szkice I, дод. 2). Про історичну вартість див. в ч. III с. 198.

De rebus аnnо 1648 et 1649 contra, Zaporovios cosacos gestis, Vilае typis Academiae, 1651. (Автор називає себе в присвятї — Albertus Wiiuk Koiałowicz). Се збірка статей: Copiarum magni ducatus Lituaniae adversus Zaporovianos cozacos anno 1648 et 1649 gesta соmр. narrata (становить половину книжки); Ducis in Wisniewiec et Lubnie Hieremiae Michaelis KoribuL... contra Cozacos Zaporovios a. 1648 gesta соmр. narrata; Regii exercitus cum Taurikani principis copiis anno 1649 ad Zboroviam congressus соmр. nar.

Статї сї предруковано потім в Віднї, 1653 р. п. з.: Іоаn. Lobzynski Epitome de rebus 1648 et 1649 contra Zaporovianos cosacos in Polonia et Lithvania gestis, з додатком статї: Appendix relationis aliquanto plenior eiusdem gloriosissimae expeditionis.

Невеличка брошюра з безконечним титулом: Gründliche und denckwürdige Relation der newlichen Cosaken-Unruh wider die Cron Polen unter commando gen Chmielnicki als gen. Hauptman, Putorock Cosaku Obristen, und Krziwanos Obristen als vornemsten Häuptern der Cosaken von Anfang bis zur newlichen (Goth sey Lob!) unverhofften Friedens-Composition, so hiebei gefuget und darauf ertheilten Köngl Perdon, nach bewusten und zum Theil selbst erfahrnen Umbeständen kürtzlich verfasset durch einen namhafften Officirer jedoch dabey des Friedens Liebhabern, anno 1649 — дуже баламутно оповідає про повстаннє 1648 р., дещо докладнїйше про подїї 1649 р., кінчаючи зборівською угодою.

Rerum in magno ducatu Lithvaiae per tempus rebellionis russicae gestarum commentarius, in quo obiter et succincte attinguntur quae in annexis regno Polono provinciis eodem tempore evenerunt, перше виданнє в Королевцї 1653 р., друге в Ельбінґу 1655, з деякими відмінами — книжка написана в кружку Януша Радивила і має головною метою дати образ його заслуг; кінчить ся білоцерківським трактатом.

Натана Ганновера, Жида-еміґранта з Заслава „Явейн-Мецула“ — двозначна назва: глубоке болото, і заразом: козацьке болото. (болото в значінню біди, а козаків автор зве біблїйним іменем Яван-Ионяне), описує головно подїї 1648-9 рр., коротко 1650-1. Дуже популярна книга, богато разів видавана в жидівськім текстї, перше виданнє в Венеції 1653 р. (Натан еміґрував до Італїї). Єсть переклад французький, нїмецький, росийський, і найновійший — польський, М. Балябана, в часоп. Ruś, 1911. В передмові перекладчик вичисляє иньші, меньш важні жидівські мемуари про Хмельниччину.

Йоахим Пасторій ab Hirtenberg, канонїк ґданський, незвичайно плідний письменник (ум. 1682), обробив історію Хмельниччини в кількох виданнях. Поминаючи річи аноннїмні, що тільки наздогад вважають ся його творами (так дехто вважає його виданнєм і Relatio glor. exped. — див. у Естрейхера т. XIX с. 402 і XXI с. 117., варте уваги особливо його Веllum scythico-cosacicum seu de coniuratione Tartarorum, Cosacorum et plebis russicae contra regnum Poloniae ab Ioanne Casimiro profligata, перше виданнє в Гданську 1652 р., друге тамже 1659, третє 1665. Описує війну 1648 р., кінчаючи переяславською комісією на поч. 1649 р. В передмові автор згадує книжку Кояловича, реляції А. Мясковского і Януша Радивила. Книга ся мала великий вплив на всю пізнїйшу історіоґрафію завдяки своїй популярности. Заповіджена в нїй книга автора про початки війни мабуть та що вийшла 1680 р. під тит. Historiae polonae раrs prior: de Vladislai regis extremis i т. д., в пяти книгах. По смерти автора, р. 1685, її випущено наново, з зміненою обгорткою, і до неї додано pars posterior, de Ioannis Casimiri regis expeditione Zboroviana i т. д. — ad annum usque 1651.

Самійло Кушeвич, райця львівський, уважливий свідок козацької війни, носив ся з гадками обробити історію сеї війни, то в видї збірки вибраних листів, які б малювали крок за кроком розвій подій, то в видї праґматичного оповідання. Нї оден з сих плянів не був ним доведений до кінця. В одинокій, ориґінальній рукописи зістали ся разом і та вибірка листів, що обіймають час від початків повстання до зборівської угоди включно, і проби праґматичної повісти про війну, в найширшім начерку доведеної також до зборівської війни; крім того фраґментарний начерк війни 1657 р. (Arma Transilvanica). Фраґменти сї видані в VI т. Жерел до історії України-Руси.

Samuel z Skrzypny Twardowski Woyna domowa z kozaki i Tatary, Moskwą, potym Szwedami i Węgry przez lat dwanascie tocząca się — віршована історія, інтересна для нас особливо своєю популярністю в старій Українї. Автор писав по горячим слїдам подїй, в 1650-х рр. (умер 1660 р.) Притоку до писання дав йому тріумф над козаками під Берестечком, він зачав від описування сеї радісної хвилї і потім уже приробив початок. Частина його працї вийшла друком 1660 р., цїла 1681 р., в Калїші. Польська прозаїчна перерібка її видана була 1840 р. в Вроцлаві п. т. Pamiętniki о wojnach kozakich przez nieznanego autora, і вдруге ще 1842 р.; росийський переклад сеї перерібки вийшов 1847 р. п. з. Краткая исторія о бунтахъ Хмельницкаго (московські Чтенія, т. 8), а правдивий Твардовский такъ і досї не діждав ся нового видання.

З старих українських перекладів його працї видана перша частина перекладу зробленого 1718 р. Стеф. Савицьким, полковим писарем лубенським, при лїтописи Величка, в IV томі. Величко положив працю Твардовского в основу своєї історії Хмельниччини (про відносини сих двох авторів новійша розвідка В. Петрикевича: Лїтопись Самійла Величка а Woyna domowa Самійла Твардовского, Тернопіль, 1910, відбитка з Справоздання укр. ґімназії). Пізнїйше Твардовского ще раз переклав на українське Лукомський, але переклад сей не заховав ся.

Laurentii Rudawski Historiarum Роlоnіае ab excessu Vladislai IV ad pacem Olivensem usque libri IX. Автор був сучасником Хмельниччини, обертав ся близько двірських кругів (батько й вітчим його були секретарями кор. Володислава), але з кінцем 1650-х рр. еміґрував до Австрії, і тут десь в 1660 рр. написав свою працю, присвятивши її цїсареві Лєопольдови, від котрого дістав ріжні бенефіції. Видана вона була тільки в 1755 р., Міцлєром в Липську. Польський переклад, виданий в 1855 Спасовичомъ, до певної міри теж вивів з уживання ориґінал.

Pierre Chevalier, Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne; кінчить ся білоцерківською згодою, зпочатку вийшла анонїмно в колєкції Thevenot, Relations des diverses ouvrages соurіеuх, 1663, і тогож року осібно, а іменем автора, в Парижі. Нове виданнє 1859 р. в серії Bibliotheque russe et polonaise, VII, librairie Champion.

Linage de Vauciennes, L'origine veritable du soulevement des cosaques contre la Pologne, Париж, 1674 — оповідає без усяких, мовляв, змін, з захованнєм діальоґічної форми, те що чув від Радзєйовского в домі дюка Арпажон (бувшого поста в Польщі), коли Радзейовский відвідував його в Парижі; кінчить ся зборівською угодою.

Samuel Grondski. Historia belli cosacco-polonici — писана на вигнанню, в Семигородї, де автор, польський протестант, доживав свій вік і вмер 1676 р. Бувавши в посольстві у козаків від польського і потім від шведського короля, до котрого пристав, посилаєть ся на відомости про Хмельниччину, котрі мав від Виговського і від свого товариша в посольстві Стан. Любовіцкого. Книга вийшла тільки 1789 р., в Пешті (видав проф. Коппі).

Alberto Vimina, Historia delle gverre civili di Polonia, Венеція, 1761. Автор був венецьким висланцем у Хмельницького в 1650 р., пізнїйше послом при папській курії — як значить ся на титулї книги. Головна праця, подїлена на пять книг, обіймає історію рр. 1648-51, до сього додана коротенька статя про московсько-польську війну: Breve racconto dei profitti de1l armi de Moscouiti contra la Polonia, і ґеоґрафічні cтатї про Московію і Швецію. Не війшли до сеї книги й були видані тільки за наших часів інтересні записки автора з посольства на Україну цитовані вище (с. 162).

Vespasiani Kochowski Annalium Poloniae ab obitu Vladislai IV climacter primum (1648-1655) в Кракові 1683. Другий „клїмактер“ (climacter — ступінь або критичний рік), 1655-1661, вийшов 1688. Третїй доведений до абдікації Яна-Казимира, вийшов незадовго перед смертю автора (ум. 1699), року 1698. Четвертий зістав ся невиданим і вийшов в польськім перекладї в 1853 р. Се найбільша і найпопулярнїйша з старих праць про Хмельниччину, — але занадто „лїтературна“. Автор дістав за свої працї титул королївського історіоґрафа і річну пенсію — доказ, що його історія відповідала поглядам і почутям польських верхів. Під впливами Коховского писав наш Грабянка і за них пізнїйші козацькі історики. Прикра латина, котрою писана лїтопись Коховского, була причиною, що вже з XVIII в. почали зявлятись толковання його працї на польське. Такий переклад видав 1840 р. Рачиньский, не пізнавши автора, п. заг.: Historia panowania Jana Kazimierza przez nieznajomego autora. Потім, коли йменнє автора викрито, видано сей переклад, провіривши з ориґіналом, вдруге вже з іменем Коховского, але в обох виданнях без початку, і з великими недокладностями не тільки в першім, а і в другім виданню.

В повній залежности від Коховского (чи від друкованого видання, чи може якогось ранїйшого начерка) стоять в сїй части дуже популярні в історичній лїтературі Pamiętniki do panowania Zygmunta III, Władysława IV i Jana Kazimierza, Wyd. K. Wojcicki, 1846. Переходимо до історіоґрафії української.

Одиноку вповнї сучасну історію Хмельниччини — дуже коротку і свобідну від всяких лїтературних претензій, але цїнну своєю безпосередністю маємо від звісного козацького дипльомата Силуяна Mужилівського. Вона була написана ним в Москві в лютім 1649 р. для інформації царя, й оповідає подїї 1648 р., до замирення. Заховалась в актах посольства в дуже сумнім станї і була видана з початку в витягах з московського перекладу Востоковим в статї „Первыя сношенія Б. Хмельницкаго съ Москвой“ в Кіев. Стар. 1887. В ориґінальнім українськім текстї (наскільки його можна, реставрувати в знищених частях) видав її я в часоп. „Україна“ 1914.

Перший історично-лїтературний твір присвячений Хмельниччинї маємо в так званій „Літописи Самовидця“ анонїмнім творі, охрещенім так Кулїшем в передмові до першого видання. Але як самовидець, лїтописець говорить в нїй про подїї тільки з 1654-5 рр. (виразно говорить про себе як свідка під р. 1655 — с. 42-3), писати ж свою лїтопись почав не ранїйшне 1670-х рр. (0p. Левицький в своїй студії приймає р. 1672). Користування писаними джерелами для історії Хмельниччини в нїй не помітно — принаймнї досї нїчого певного в сїм не вдало ся викрити. Лїтопись таким чином віддає ті оповідання, які ходили в українській суспільности в 1650-1660-х рр., головно в Сїверщинї, де очевидно здебільшого пробував автор, в кругах тодїшньої інтелїґенції (Ор. Левицький вважає його військовим канцеляристом, але міг він належати й до низшої полкової єрархії). Імя автора зістаєть ся невідомим. Праця його заховала ся тільки в копіях XVIII в. Перше виданнє Кулїша-Бодянського, в московських Чтеніях 1846 р. (і осібно) було зроблене з пізнїйших і досить недокладних копій (тут напередї приставлений пізнїйший компілятивний вступ, що не належить Самовидцеви). Друге виданнє було зроблене Ор. Левицьким і випущене київською археоґрафічної комісією 1878 р., з вступною розвідкою про саму лїтопись.

Григорія Грабянки „ДЂйствія презЂльной и отъ начала Поляковъ кровавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана запорожского съ Поляки за найяснЂйшихъ королей полскихъ Владислава потомъ и Казимира въ року 1648 отправовати ся начатой и за лЂтъ десять по смерти Хмельницкого неоконченной“. На заголовку значить ся, що ся історія, продовжена лїтописними записками до р. 1708, зложена була в 1710 р. Григорієм Грабянкою, а про джерела її автор в передмові пояснює, що збирав свої відомости „отъ діаріуша нашихъ воиновъ въ обозЂ писанного, и отъ духовныхъ и мерскихъ лЂтописцевъ, елика въ нихъ возмогохъ обрЂсти достовЂрнЂе написанного, ово отъ повЂствованія самобытныхъ тамо свЂдЂтелей, еще въ живыхъ обрЂтающихся, ихъ же повЂсть вероятно лЂтописцевъ утверждаетъ“. Молодість автора припадає на 1680-і рр. і про Хмельниччину міг він чути тільки від старшого поколїння (біоґрафічні відомости про автора в Малорос. Родословнику Модзалевського І с. 328). Але текст показує, що головним джерелом Грабянчиної повісти був Коховский, з українських очевидне користуваннє Самовидцем, иньші джерела не ясні, і для докладнїйшої аналїзи бракує самої підстави — наукового видання тексту. Тим часом праця Грабянки була на Українї дуже популярна, богато списувалась і перероблялись, і сей рукописний матеріал досї не вистудіюваний.

В більшости копій хронїка заховала ся без імени свого автора 3) і безіменно була звісна в традиції XVIII в. Безіменно видав її Туманський в своїм журналї „Росийскій Магазинъ“ 1793 р., і навіть в реєстрі джерел „Б. Хмельницького“ Костомарова вона зістала ся без імени автора як „Исторіях дЂйствій о презЂльной брани“. Друге виданнє зроблене київською археоґрафічною комісією під редакцією Самчевского (1854), вийшло з іменем автора, але з цензурними пропусками і без усякого наукового апарату. Для історії Хмельниччини, що займає більшу частину „ДЂйствій“, вони не мають сливе нїякого джерелового інтересу, а тільки історично-лїтературний, — і сей чималий!

Самійла Величка „Сказаніє о войнЂ козацкой зъ Поляками чрезъ ЗЂновія Богдана Хмельницкого... въ осми лЂтЂхъ точившейся, а до дванадцати лЂтъ у Поляковъ зъ иншими панствами провлекшейся“. Сe „сказаніє“ становить першу частину історичної праці Величка, доведеної в захованім автоґрафі до р. 1700, а написаної, як значить ся на заголовку, „в селї Жуках уїзду Полтавського р. 1720“, коли Величко, „бувший канцелярист війська Запорозького“, проживав там на спокою. Уродженнєм він був старший від Грабянки, але про Хмельниччину міг знати теж тільки з писаних джерел і оповідань. Джерелами своїми він зве трох Самійлїв, собі під імя Сам. Пуфендорфа, Сам. Зорку і Сам. Твардовского. З Пуфендорфа (з росийського видання його історії) Величко одначе виписав тільки коротеньку звістку про козацькі війни, котра йоду на нїщо не придалась — се джерело тільки для рахунку. Основою свого „сказанія“, як сам признаєть ся, він положив працю Твардовского, доповнюючи її „де чого не ставало“ з „діаріуша Самоила Зорки, секретара Хмелницкого“ і „зъ иншихъ лЂтописцевъ и записокъ козацкихъ“.

Про сей дневникъ Зорки, що нїби то містив в собі дуже докладну історію цїлої Хмельниччини і листуваннє Хмельницького, Величко оповідає дуже докладно (І с. 34), і можна бути ріжної дуки про те, чи він тут тільки містифікує, чи сам був жертвою містифікації. Але що ceй Зорка і його дневник, як вони виступають у Величка, тільки апокріф, в сім трудно мати які небудь ілюзії, хоч цїлий ряд визначних дослїдників до останнїх часів вірив в його автентичність (Костомаров, Антонович, Лазаревський). З другого боку, ряд документів і листів, включених в лїтопись Величка, на стільки близько споріднені з стильом його власного оповідання, що трудно ухилити від нього закид містифікації: вона, очевидно, лежить в його лїтературній манєрі.

Для пізнїйшої традиції про Хмельниччину важне значіннє мало безіменне „Краткое описаніе Малороссіи“, зложене десь в 1734-40 рр., головно на основі Грабянкн. Хмельниччина описана тут доволї коротко (займає всього 30 друк. сторін 8?), але завдяки великій популярности сеї короткої історії України, скоро опублїкованої друком і в росийсько-українськім текстї і на иньших мовах — французькій, нїмецькій, її оповіданнє про Хмельниччину мало великий вплив на пізнїйші працї — аж до по половини XIX віку, можна сказати. Останнє виданнє її при лїтописи Самовидця 1878 р.

З компіляцій другої половини XVIII в., українських або опертих на українських матеріалах, Хмельниччинї присвячують більше уваги „Краткое описаніе о казацкомъ малороссійскомъ народЂ“ Симоновського (1765) і „ЛЂтописное повЂствованіе о Малой Россіи“ Ріґельмана (в останній редакції 1785-1786 р.). Крім старших українських лїтописей вони оба користають з книжки Шевальє. Симоновський включив його історію „першої“ і „другої“ війни (1648-1651) в свою працю майже в цїлости і тим виповнив сї роки у себе. За ним пішов і Ріґельман, тільки поруч оповідання Шевальє (с. 50 до 100) дав і свою власну, компілятивну історію сих лїт (с. 101 і д.). З иньших компілятивних робіт XVIII в. згадаємо ще Мілєра „О малороссійскомъ народЂ и Запорожцахъ (видане Бодянським в Чтеніях за 1846 р.).

Нарештї на книжній українській традиції опираєть ся й просторе оповіданнє про Хмельниччину в „Історії Русовъ“. Самостійного користування якимись джерелами поза того, які були використані компіляторами XVIII в., в нїй не помітно, але сей матеріал в нїй густо розпущений власними фантастичними іменами, цифрами, фактами власної авторської інвенції. Видана Бодянським в москов. Чтеніях за р. 1846 і осібно.

Поруч сеї „Історії“ треба поставити досї не обслїдувану зовсїм „ПовЂсть о томъ что случилось на УкраинЂ съ, тоя поры какъ она Литвою завладЂна ажъ до смерти... Богдана Хмельницкаго — повЂстію скажемъ пространно“. Вона звісна досї лише з копії присланої Срезневским і виданої Бодянським в московських Чтеніях за р. 1847. Походженнє її досить загадкове. Дивно виглядає обіцянка „пространної повісти“ при дуже короткім змістї — через се Бодянський вважав сей текст витягом з якоїсь дїйсно просторої повісти. В оповіданнї її звертають на себе увагу екстраваґанції не звісні в старшій традиції. Походження вона, без сумнїву, дуже пізнього. Богато користував ся нею Костомаров, і її ж оповідання положив основою свого „Марка Проклятого“ Стороженко.

Осібну катеґорію творять поетичні памятки Хмельниччини — народнї й книжні. Першу збірку їх дав Костомаров в третїм виданню свого „Б. Хмельницького“ (1870 р.), в т. III, п. з. „Народныя пЂсни объ эпохЂ Богдана Хмельницкаго“. Тут подані були народнї піснї, думи й вірші, без апарату, тільки з деякими варіантами і без усяких коментаріїв. Потім в другім томі „Исторических пЂсень малорусскаго народа“ Антоновича і Драгоманова (1875) дано було взірцеве для свого часу виданнє памяток народньої творчости на теми Хмельниччини — з варіантами і богатими історичними поясненнями; в додатку повторено з деякими доповненнями Костомарівську вибірку памяток книжної поезії на сї теми. Виданнєм сим потім покористував ся Костомаров для поповнення своєї збірки в 4 вид. „Б. Хмельницького“ (1884 р.) — але характер її зістав ся тойже. Його перегляд сеї пісенної лїтератури тодїж вийшов в часоп. Русская Мысль (1883, кн. 7-8): „Исторія казачества въ памятникахъ южно-русскаго народнаго пЂсеннаго творчества. Хмельнищина“. Доволї поверховий, по правдї сказавши. Потім 1898 р., въ юбилейнім томі львівського наук. товариства присвяченім Хмельниччинї пок. Франко надрукував цїкаву збірку польських віршів про Хмельниччину (Хмельниччина 1648 до 1649 рр. у сучасних віршах, Записки т. XXIV). В своїх „Студіях над народнїми піснями“ бажаючи дати нову ревізію корпуса Антоновича-Драгоманова він як раз підійшов до цікля Хмельниччини, коли недуга загальмувала сю роботу. Останні роздїли праці, присвячені Хмельниччинї, в львівських Записках т. 98 і далї, р. 1911-3.

Исторично-лїтературна традиція, при своїм значнім богацтві, може таким чином похвалити ся досить добрим станом, переважно маємо її в досить приступних виданнях, а єсть чимало таки й дуже добрих видань, і в тім напрямі до самої світової війни велась інтенсивна робота. В далеко гіршім становищі зістаєть ся матеріал документальний — правительственні акти й дипльоматична кореспонденція, приватні листи й дневники. Того роду матеріалом Хмельниччина теж дуже богата, і в сей бік за останнї десятилїтя все більше переносить ся вся вага наукового розслїду сеї доби — з творів лїтературних, на котрих опиралась старша історіоґрафія. Але сей документальний матеріал досї розроблено далеко не так, як би годилось.

І так дипльоматарія чисто українського, то значить збірки актів гетьманського й військового правлїння з сеї доби досї не маємо. Уривки гетьманської дипльоматичної кореспонденції війшли в збірки польських і московських матеріалів сеї доби. Гетьманські унїверсали й розпорядження військових властей, що позаховували ся по ріжних міських, монастирських і приватних архивах, а особливо по ріжних росийських урядах, куди росийська адмінїстрація збирала акти українських інституцій і приватних осіб, як докази їх маєткових прав, вийшли в ріжних збірках (напр. в V т. Актів Западной Россіи видана збірка унїверсалів і надань Б. Хмельницького, більш двадцяти: поодинокі листи гетьманські й ріжних урядів роскидані по річниках Кіев. Старини, по ріжних спеціальних збірниках). Чимала скількість актїв гетьманських і війскових урядів з ріжних ориґіналїв — що правда, теж не завсїди певних, заховала ся також тільки в копіях і не дуже докладних, — в пізнїйших ревізіях, як ґенеральне слїдство о маєтностях 1729-1730 рр. і Румянцівська опись Малоросії. Частина їх видана при ґенеральнїм слїдстві поодиноких полків. Значнїйші збірки при слїдствах Нїжинського і Чернигівського полку — Матеріалы для исторіи экономическаго, юридическаго й общественнаго быта Малороссіи, изд. подъ ред. H. П. Василенка, кн. І и III, 1901 і 1909; ним же зачате було виданнє иайбогатшої з описей — Стародубського полку.

Виданнє дипльоматарія, який би зібрав до купи сей розкиданий, виданий і не виданий матеріал, в можливо науковій формі, зістаєть ся одною з найпильнїйших потреб української історіоґрафії

Краще стоїть дїло з московським урядовим матеріалом. Реляції послів. аґентів і вістників і урядова кореспонденція в українських справах та зібраний в них сучасний матеріал заховані в московських приказах, а тепер зібранї в московських архивах мінїстерства заграничних справ і мінїстерства юстиції в значній мірі опублїковані. Зробила се головно пет. археоґрафічна комісія, заходом пок. істориків Костомарова, Кулїша і Карпова, в Актах Южной и Западной Россіи.

В 1861 р. в III т. сеї колєкції вийшла велика збірка актів з 1638-1657 рр., зложена Кулїшем і Костомаровим, що доповнив її потім меньшими додатковими збірками документів з рр. 1648-1654 в тт. VII і VIII — р. 1872 і 1875). Разом з сими доповненнями самого Костомарова стали виходити ще більші додаткові збірки, зроблені Карповим, що виступивши против Костомарова з закидами тенденційности в виборі матеріалу і його освітленню (див. низше), опублїкував великі вибірки матеріалу поминеного Костомаровим. Вони займають два окремі томи Актів ЮЗР. — т. X (акти сполучення України з Москвою 1653-1654, випущені р. 1878) і т. XIV (акти окупації Білоруси в рр. 1654-5), і ще додаткові доповнення в т. XI (1879). В сумі сї матеріали до історії епохи Б. Хмельницького становлять великий корпус, понад 1700 сторін 4° самих актів, але він далеко не вичерпує всього, що містить ся ще й нинї в архивній спадщинї старих московських приказів.

Так напр. в виданих петербурською академією наук Актах Московскаго государства, що містять вибірку з „стовбців“ „московського стола разрядного приказа“ є богато реляцій з часів Хмельниччини (в т. II, 1894). Недавно описані стовбцї білгородського й сївського столів (див. вище с. 199) — так само цїннї. В актах иньших приказів московського архива мін. юст. і по иньших державних архивах досї зістаєть ся богато невиданого матеріалу до сеї доби, не кажучи про приватні (див. напр. акти Кікіних в Симбирскім Сборнику 1845 р.).

Сї московські матеріали набирають головної ваги в дальших роках. Для перших років Хмельниччини вони мають не велике значіннє в порівнянні з польським матеріалом, що за недостачею сучасного українського матеріалу грає головну ролю в розслїдї її перших стадій. Він богатий, сей польський матеріал, але в протилежности до московського походить не так з урядових, як з приватних збірок. Тут маємо листування польського правительства і маґнатів з українським військовим правлїннєм, розпорядження польських властей, донесення про подїї на Українї ріжних висланцїв і кореспондентів, кореспонденцію ріжних участників і свідків дипльоматичних і воєнних акцій против козаків. Матеріал дуже цїнний, хоч і одностороннїй, що вимагає все дуже уважної перебірки, так як і московський, розумієть ся. Заховавсь він, кажу, не в державних польських, а в ріжних приватник архивах і збірках, і не так в ориґіналах як в копіях або вибірках, що списували ся для памяти для ріжних маґнатів, або для себе, не раз дуже скромними репрезентантами польського громадянства (в тім родї як згаданий вище Ґолїньский райця казимирський). Між сими збірками богато невеликих і доволї припадкового складу, але є й незвичайно богаті й добре дібрані які дають дуже інтересний збір документів до сеї епохи і нераз звязані з людьми, що грали в нїй визначну ролю. Такі напр. часто цитовані в текстї збірки бібл. Осолїньских ч. 225, 231, бібл. Чорторийських, збірка Русєцких в архиві м. Кракова, не кажучи про збірку Як. Міхаловского (див. низше). Сюди належать також споряжені вже в новійшім часі і з науковою метою „теки Нарушевича“, перехованї в бібл. Чорторийських (для сеї доби ч. 141 і дальші).

Сьому всьому ми завдячаємо богацтво сього матеріалу і заразом ті трудности, які виникають при користуванню з нього. Копії, що заховали ся по ріжних збірниках, роблені для приватного ужитку, без претензій на наукову вартість або офіціальну авторітетність, часто бувають скорочені, недокладні, мають помилки і пропущені місця, без дат, підписів і адрес, так що для наукового вжитку вимагають провірення при помочи иньших копій. Тим часом ті публїкації сього матеріалу, які були досї зроблені й захопили певну частину сього матеріалу, робили ся без такої провірки, з одної котроїсь збірки копій. В примітках до тексту я нераз вказую відміни між ріжними копіями, які зміняють часом доволї значно самі відомости їx. Але проробити в повнотї сю роботу не можна, так сказати „по дорозї“, вона вимагає спеціальної, великої, колєктивної археоґрафічної роботи й зістаєть ся одним з пильнїйших дезідерат наукового розроблення сеї доби.

До недавна мали ми дві головні збірки польських документів і листів з сього часу. Перша вийшла в „Памятниках издаваемых кіевскою временною комиссіею“ в т. I, II і III, 1845-52 рр. Зладив її Іванишев. Для 1648-9 рр. використано тут якийсь близше не описаний збірник з біблїотеки бар. Шодуара (всї документи І тому взято звідти), для дальших — якусь збірку чи збірки з щорсівського архиву Литаворів-Хребтовичів, очевидно в копіях, які подав місцевий польський колєкціонер К. Свідзіньский, кількадесять ориґіналів з збірки Свідзіньского, кілька облят з актових книг житомирських і київських, і т. и. При деяких документах зовсїм не означено, звідки їх взято, деякі видані з кількох копій, але без зазначення варіантів. 1898 р. се виданнє повторено з деякими доповненнями: наново видано згадану вище, с. 200, анонїмну лїтопись і кільканадцять листів з часів Хмельницького, що більш-меньш припадково зібрали ся в комісії.

Друга збірка — се вибірка листів і дневників до історії Хмельниччини з сучасного збірника (копіарія) спорядженого в 1657 р. люблинським войським Якубом Міхаловским, а перехованого в біблїотецї ґр. Морштинів. Збірник сей обіймає листи, реляції й дневники з рр. 1646-1655, а найбільше з 1648 р. Видавець, А. Гельцель пропустив деякі документи, не звязані з Хмельниччиною й тим чином надав своїй збірцї досить суцільний характер — корпусу листів і иньших писань до історії Хмельниччини. Вийшов він в 1864 р. п. з. Jakuba Michałowskiego wojskiego lubelskiego, a pózniej kasztelana bieckiego księga pamiętnicza... wydana staraniem c. k. towarzystwa naukowego w Krakowie. Змістом вона богатша від попередньої, богато листів має тих самих, все копії, часто позбавлені підписів, дат, адрес, дописок і в самім змістї часом покорочені, як показує порівняннє з иньшими копіями.

До сих двох старих збірок, введених в науковий ужиток уже давно, в останнїм часї (вже підчас друку присвячених Хмельниччинї глав сеї книги) прибула, ще третя збірка — видана в Архиві Юго-западной Россіи ч. III т. IV, 1914 п. з.: Акты относящіеся къ эпохЂ Богдана Хмельницкаго (1648-1654), як продовженнє збірки Антоновича в І т. тої ж части Архива, доведеної до 1648 р., — зроблене Каманиним. Збірка ся має доволї ріжнобарвний склад. Головну частину, що до великости, становлять тут судові акти місцеві (найбільше волинські), що ілюструють участь в Хмельниччинї й відносини до неї ріжних верств тутешньої людности та рефлєкси її подїй в місцевім житю. В певнім внутрішнїм звязку з ними стоять також ріжні розпорядження польських властей, облятовані в місцевих судах. Але крім того сюди ж війшла чимала вибірка з одної з цїннїйших збірок матеріалів до Хмельниччини 1648-9 рр. — Пет. Публ. Бібл. ркп. 129, та дещо з московських дипльоматичних актів.

Збірка волинських судових актів сеї збірки характером своїм підходить до иньшої збірки місцевого матеріалу для часів Хмельниччини — ширшої й більш витриманої в сїм характері: галицьких матеріалів до історії Хмельниччини й її рефлєксів на галицькім ґрунтї в рр. 1648-1651, зібраних С. Томашівським і виданих в Жерелах до історії України-Руси (т. IV і V, 1898 і 1901) з нагоди 250-лїтнього ювилею Хмельниччини. В переважній части се скарги й судові справи против збунтованих українських селян, міщан і шляхти та ріжних привідцїв і участників тутешнїх рухів, далї — ухвали місцевої шляхти, розпорядження против повстань, заяви про понесені шкоди. Відмінну катеґорію становлять листи місцевого обсерватора подїй, райцї львівського Кушевича: сї матеріали звязують сї томи з третїм томом тої ж серії, виданим в 1913 р. (Жерела т. VI), що містить галицькі хронїки Хмельниччини і між ними також другу частину збірки Кушевича (див. вище с. 203).

Крім сих більших є кілька меньших збірок листів і актів з часів Хмельниччини (не рахуючи спорадично розкиданого по ріжних виданнях): збірка Ґрабовского в II т. його колєкції Ojczyste spominki (1845), збірка Зубрицького, видана пет. арх. комісією в Supplementum ad historica Russiae monumenta (1858); збірка Шайнохи в додатку до II т. його книги Dwa lata dziejów nаszich (1865) — листи з 1648 р.; вибірка Антоновича в книзї „Сборникъ лЂтописей относящихся къ історіи Юж. и Зап. Россіи“ (1888) — листи Хмельницького до львівського маґістрату; вибірка польських унїверсалів 1648-1651 рр. Томашівського п. з. Матеріали до історії Хмельниччини, в XVI т. львівських Записок (1896); збірка Каманина п. з. „Документы эпохи Б Хмельницкаго 1656 и 1657 гг. извлеченные изъ Глав. Московл архива Мин. Иностр. ДЂлъ“ — Сборникъ статей и матеріаловъ по ист. Юго-Зап. Россіи, изд. кіев. ком., І (1911).

З дипльоматичних актів иньших держав, крім Польщі й Московщини, треба одмітити зроблену пок. Молчановським вибірку актів шведського державного архиву що дотикають історії України (Архивъ ЮЗР ч. III т. VI, 1908). M. Кордуба в XII т. Жерел до історії України Руси видав вибірку до епохи Хмельницького з дипльоматичних реляцій австрійських з Польщі, з депеш австрійського резидента в Царгородї, венецьких депеш з Нїмеччини, з польської кореспонденції Ракоція й воєводи молдавського Стефана. Під час друку останнїх глав отсеї книги зявилась нарештї зладжена пок. Антоновичем вибірка з реляцій нунція Торреса з Польщі 1648-9 рр. (редактори доповнили її деякими витягами 1650 р.) — в II т. тогож Сборника кіев. ком. (1916). Перед війною львівським товариством ім. Шевченка приготовлялась до видання ширша збірка депеш папської нунціатури в Польщі з часів Хмельниччини, але, здається, досї не вийшла.

Чимало для історії української дипльоматії сеї доби містять угорські видавництва, особливо недавня колєкція видана Сілядієм: Transsylvania et bellum boreo-orientale, т. I, 1910 р., акти з років 1648-1655. З румунського дипльоматарія Гурмузакі Dokumente privitore la istoria Romanilor сюди належать т. IV і V і додатку (Suplement) т. III.



5. Наукова лїтература Хмельниччини. назад...

Першою науковою працею, що в трактованню Хмельниччини зближаєть ся вже до наших наукових вимог, була історія України Енґля. В виданю 1796 р. (Geschichte der Ukraine und ukrainischen Cosaken, wie auch Königr. Halitsch und Wladimir) він присвячує Хмельниччинї коло 70 стор. великого формату (стор. 140-221). Користуєть ся головно польськими джерелами: Пасторієм, Кояловичем, Лобзиньським, Ґрондским, Рудавским, Коховским; з українських писань мав тільки „Краткое описаніе“ в ріжних виданнях (Рубана, Шерера й ин.); користає також з Шевальє и Лїнажа. Не вважаючи на свою залежність від польських джерел стараєть ся знайти обєктивну точку для оцїнки подїй: ставлячи поруч себе посмертні оцїнки Хмельницького з „Краткого описанія“ й Коховского він, очевидно, вважає більш справедливим першу і підносить, що невважаючи на ріжницї в поглядах, всї мусять згодити ся на високій оцїнцї самої індівідуальности Хм., його здібностей — dass er ein Genie, ein Mann von Kopf gewesen sey (c. 211).

Сею працею Енґля широко покористував ся потім для історії Хмельниччини Дмитро Бантиш-Каменский в своїй „Исторії Малороссіи со временъ присоединенія оной къ Россійскому государству“ (т. І 1822). Відізвавши ся про книгу Енгля з великою похвалою, як про „книгу весьма любопытную и дЂлающую великую честь составителю“, Бантиш-Каменский широко користав з неї, замість звертатись безпосередно до польських і иньших заграничних джерел, котрими покористувавсь Енґель (безпосередно Б.-К. звертав ся тільки до Пасторія, маючи його в рукописнім росийськім перекладї). З українських лїтописей крім „Краткого описанія“, звісного Енґлеви, Б.-К. користував ся працями Грабянки, Симоновського, Мілєра й Ріґельмана. Центр ваги його роботи лежав одначе не тут, а в московських дипломатичних актах — документах архива загран. справ, почасти описаних батьком Дмитра Б.-К. Миколою Б.-К. (акти польські), почасти простудіованих ним самим („дЂла малороссійскія“).

Витяги з них почасти були подані в додатках до „Исторії“, почасти видані пізнїйше Бодянським („Источники малоросійской исторіи, собранные Д. Н. Бантышемъ-Каменскимъ“, 1858, з московських Чтеній).

Сї доти майже незвісні матеріали й надавали головну вагу й вартість працї Б.-К. взагалї й йото історії Хмельниччини з-окрема, досить блїдій і сухій, „мертво-холодной и небезошибочной“, як характеризував її Максимович, — при тім і дуже короткій: історія 1648-9 рр. подана у вступі на 20 стор. дуже розгонистого друку, трохи докладнїйше описані рр. 1651-7: освітленнє сильно офіціозне. Передмова до першого тому має дату 29 липня 1817 р., Полтава. Цїкава тут же замітка автора, що до написання сеї історії понудив його звісний малоросийський ґенерал-ґубернатор кн. Микола Рєпнїн, і він же написав історію Берестецької кампанїї (що справдї своїм стильом досить відбиває від Бантишевого оповідання).

Майже в однім часї з Бантишем-Каменским над історією Хмельниччини працював звісний український патріот Олексїй Мартос, що в перерві своєї дуже неспокійної службової карієри проживав тодї на Українї. Приступивши до писання своєї історії України десь в 1820 р., 1822 р. він мав уже три перші томи в цензурі, і в них історія України була доведена до смерти Б. Хмельницького, а в дальших двох томах (що в тім часї теж були вже написані). Мартос дійшов до скасовання гетьманства. Відомости про Бантишеву історію його не бентежили: він сподївався, що „дикое поле дЂеписаній Украины“ може вмістити „больше оратаевъ“. Се була надїя оправдана з того погляду, що Мартосова історія (перші томи) доповняла Бантишеву, розроблюючи ширше історію козаччини перед прилученнєм до Москви, а не витримуючи конкуренції з Б.-Каменским що до своєї документальности — розпоряджаючи тільки друкованими джерелами, і то небогатьма (Пасторієм, Шевальє, Грабянкою), Мартос міг взяти гору більш живим лїтературним стильом — посвідченим видрукованими уривками.

Але в цїлости надрукувати своєї історії йому не вдало ся. В осени 1822 р. його кинули на службу в Сибир, вернувши ся відти по смерти Александра I, він знов вертаєть ся до своїх плянів видання історії. Сподїваючись, що може йому тим способом удасть ся дістати кошти від правительства, він предложив три перші томи мінїстрови освіти, просячи предложити їх цареви. Мінїстр Уваров передав їх на рецензію проф. Устрялову і той дав досить прихильний відзив, між иньшим піднїс „направительную идею“ працї - „что народъ сей и по происхожденію и по духу и по вЂрЂ своей всегда былъ частью великаго цЂлаго Россіи и силой естественнаго влеченія, долженъ былъ не смотря на временное свое отдаленіе отъ ней, опять воити въ историческую ея орбиту и составить съ ней одну душу и одну мощь“. Не вважаючи на сю похвальну ідею, коштів на виданнє Мартос, мабуть, таки не дістав, хоч і переробив свою історію по вказівкам Устрялова — додав напр. цитати на джерела, як того бажав рецензент. Вийшли тільки дві глави, для розбудження інтересу на виривки надруковані Мартосом в часоп. СЂверный Архивъ (1822, ч. 13-4 битва під Берестечком і в 1823 ч. 6 похід Тимоша й війна 1652-3 рр.), рукопись же цїлої історії десь запропастилась. (Про сю історію у Лазаревського Очерки, зам. и докум. по исторіи Малороссіи, II — тут передруковано другий уривок, опублїкований Мартосом).

Ще меньше маємо понятя про історію Хмельниччини, що входила в працю третього історика України сеї доби Максима Берлинського. Його „Историческое обозрЂніе Малороссіи и города Кіева“, судячи по главам, присвяченим часам Мазепи (надрукованим в „Молодику“) мусїло чимало місця удїлити Хмельниччинї. Але воно досї не обслїдувано зовсїм.

З черги мусимо згадати тепер працю, яка не бувши історичною в властивім значінню слова, мала чималий вплив на дальший розвій української історіоґрафії сеї доби. Розумію „Запорожскую Старину“ Срезневского, що почала виходити 1833 р. (шість частей, від р. 1500 до 1707, 1833-1838). Інтерес її в тім, що вона вводила нову катеґорію джерел в студіюваннє української козаччини історичну пісню й думу. Коли ми і в українській історіоґрафії XVIII в. можемо місцями підозрівати впливи української історичної поезії, а декотрі її репрезентанти в свій виклад, для оживлення його, залюбки вводять і взірцї поетичної віршевої лїтератури (Грабянка, Ріґельман), то все такі офіціально, так би сказати, українська історична поезія в круг джерел історичного дослїду досї не була введена. Свідомо й рішучо з такими замірами виступив Срезневский в отсїй своїй молодечій працї (над своєю збіркою він працював маючи заледви 20 лїт). „Бідність історії Запорожа (Запорожем він зве взагалї козаччину) в джерелах писаних змушує дослїдника шукати иньших джерел, і він знаходить для своїх дослїдів богату, невичерпану копальню в народній традиції“ — в піснях і оповіданнях бандуристів. Припускаючи, що в „зверхнїй історії“ тут можуть бути помилки в іменах, в порядку подїй, Срезневский вважає „рішучо дорогоцїнною“ їх традицію у внутрішнїй історії — що до побуту і звичаїв. В своїй книзї він і подає читачеви розложені в хронольоґічнім порядку тексти дум, і поруч історичну компіляцію, зложену з відомостей лїтописних і зачерпнених з поетичної традиції, аж до смерти Мазепи.

Ся проба історії за помічю народньої поезії зробила вражіннє. За Срезнєвским пішов не тільки Кулїш у своїй „Українї — од початку Вкраїни до батька Хмельницького“ (1843), але також і Костомаров, що стояв взагалї під сильними впливами Срезневского в сих часах. Положивши проголошену Срезневским тезу основою своєї дісертації „Объ историческомъ значеніи русской народной поэзіи“ (1843), він і в своїй історії Хмельниччини, до котрої забрав ся по сїй працї, задумував ужити народню поетичну традицію для доповнення й оживлення історичного образу Хмельниччини.

Навіть апокріфічні мотиви, введені до своєї збірки Срезнєвским, не зістались без впливу на пізнїйшу історіоґрафію, і деякі з них покутують і досї в історії Хмельниччини (як напр. історія Линчая й Линчаївцїв).

Тим часом не здїйснений Мартосом план видання живо й лїтературно написаної історії козаччини сповнив в самий рік його смерти (1842) иньший український патріот, поет і аматор української старовини Микола Маркович (Маркевич). Досї ми не маємо якої небудь авторської сповіди його, котра б пояснила, що подало йому гадку написання історії України, які завдання він ставив собі при тім, і т. и. Але з того, яке значіннє має в його історичнім апараті „Історія Русів“, можна здогадуватись, що одним з головних мотивів в тім була обставина, що таке дорогоцїнне джерело, яким М. уважав „Історію Русів“ — така богата скарбниця лїтературних і патріотичних мотивів, зіставалась не використаною в українскій історіоґрафії. Перші чотири томи його „Історії Малороссіи“ мають цензурний дозвіл 7. V. 1840, таким чином їх написаннє припадає на 1830-і роки. Історія починаєть ся коротким поглядом на минувшину України до початків XVI в. — близше нею займатись автор не вважає потрібним, тому що вона містить ся в „історіях Росії, Польщі й Литви“ (с. 5). Потім в девяти роздїлах (с. 27-145) оповідаєть ся історія від першого виборного гетьмана Лянцкороньского до повстання Хмельницького, в дальших дванадцяти (с. 149-387) історія Хмельницького й Хмельниччини, що таким чином займає в сїй працї центральне місце. Науковий апарат, з котрим Маркович приступив до оброблення сеї епохи, не підіймавсь над рівенем Бантиша-Каменского і Маркович також пильно використовує Енґля і з його рук бере цитати на лїтературу, користуєть ся Бантишем і головно — щедро розписує своє оповіданнє „фактами“ Історії Русів.

Невважаючи на сей апокріфічний елємент, що мусїв будити сильні підозріння навіть при тодїшнїм стані історичних відомостей (навіть Срезневский в Запорожскій Старинї ставивсь до екстраваґанцій „Історії Русів“ досить скептично), — історія Марковича мала в українськім громадянстві визначний успіх. Суровий документалїст Максимович при кінцї 1850-х рр. похваляв його „живой и увлекательный разсказъ о гетьманст†Хмельницкаго, напоминяющій иногда художественность первоначальника малороссійской исторіи Конисскаго“, хоч і не вважав оправданим занадто вже велике довірє до сього „Кониського“ (Історії Русів) Чарновский переробив історію Марковича по польськи (Ukraina і Zaporoże czyli historya kozaków ... według najlepszych zródeł napisana, 1854, цензурний дозвіл 1852). Але в сїм часї вже готовилась до виступу на публичну арену иньша праця, що мала безповоротно вирвати з рук Марковича пальму історика-артиста — була нею історія Хмельниччини Костомарова.

В автобіоґрафії своїй Костомаров каже, що він узявсь до сеї праці ще в Харкові, весною 1843 р., скоро після своєї історичної траґедії з епохи Хмельниччини — „Переяславська ніч“. Потім він працював над нею в Київі, і Максимович згадує, що вже на початку фатального 1846 р. Костомаров читав йому вступ до Хмельниччини — правдоподібно те, що потім (1856) вийшло під назвою „Борьба украинскихъ козаковъ съ Польщею въ первой пол. XVII в. до Б. Хмельницкаго“. Але його коханнє, арешт і висилка перебили сї занятя, і він вернувсь до них згодом на засланню, виписуючи книжки від К. Свідзіньского. Дїставши при кінцї 1855 р. дозвіл на приїзд до Петербурга, в формі ще відпустки з заслання, Костомаров поставив своїм завданнєм за сю відпустку довести до кінця свою працю над Хмельницьким, і за чотири місяцї книга була справдї готова й віддана до цензури. Потерпівши доволі від цензурного олївця, вона все таки була дозволена і віддана автором до друку часописи „Отечественныя Записки“, де й зачала ся друком від першої книжки 1857 р. (друковалась в книгах 1 до 8, разом коло 450 стор.) Рік пізнїйше вийшла осібним виданнєм, справлена й доповнена, в двох томах (1859), а в 1870 р. вже в трьох, з додатком вступу — про історію козаччини до Хмельницького, і збіркою поетичних творів про Хмельниччину при кінцї працї. Потім ще раз за житя автора вона була перероблена й вийшла 1884 р. як виданнє четверте.

Публїкою і ширшими науковими кругами твір Костомарова був прийнятий незвичайно прихильно, можна сказати — ентузіастично. Костомарова проголошено незрівняним істориком-артистом, якого досї не бачила росийска, а з нею й українська історіоґрафія, порівнювано його з Амедеєм Тьєрі, і як головний твір в сїм напрямі вихвалювано „Б. Хмельницького“. Але серед істориків спеціалїстів поруч похвал артистичній сторонї почали слїдом висловлятись і більше або меньше різкі оцїнки фактичної, наукової сторони твору, які не зістались без впливу на самого Костомарова і його дальшу роботу над „Б. Хмельницьким“. Він, очевидно, прийняв до серця поклик Максимовича — наново переглянути критично свій матеріал, зібраний для Хмельниччини, аби живість і мальовничість оповідання не осягались коштом фактичної вірности, і хоч не зробив своєї працї на-ново, але при кождім новім виданню старав ся наблизитись до наукових вимог. Кінець кінцем одначе не дїйшов кінця сього завдання й зіставив свою працю на дорозї між півбелєтристичним образом, яким задумував його з початку, і чисто науковим твором, якого хотїв від нього Максимович.

Власне, при оцїнцї „Б. Хмельницького“, навіть таким, яким він лишивсь по смерти Костомарова, після кількох основних ревізій, переведених над ним покійним істориком, не треба забувати того початкового пляну, з яким забирав ся він до сього твору, — бажаючи дати оповіданнє для широкої публїки, можливо живий і яскравий образ, а не ґелєртерський твір. В передмові до вид. 1859 р. він поясняв, що свою книгу писав „не въ видЂ систематической исторіи, а разсказа, не для ученаго круга спеціалистовъ, а для публики“. Вона стояла в генетичнім звязку з одного боку — з пробою поетичного відтворення драматичного конфлїкту Хмельниччини („Переяславська ніч“), з другого боку — з ідеєю історичної вартости народньої поетичної традиції („Мысли“). Супроти „мертво-холодної“ історії Б. Каменського, що в тім часі, до 1842 р. (себто виходу Історії Марковича) все ще була одиноким підручником українскої історії (в 1842 р. вона вийшла новим виданнєм), Костомарову, очевидно, усміхалась гадка — дати громадянству щось зовсїм протилежне: живий суцїльний образ, оповитий красою й поезією народньої традиції.

Як бачимо з його автобіоґрафії, в сїй першій, харьківській стадії своєї роботи він головно оперував українською традицією XVIII в. — тими памятками її, які кілька лїт пізнїйше опублїкував Бодянський в московських „Чтеніях“. Але до „Історії Русів“ Костомаров, правдоподібно, вже тодї ставив ся досить критично, під впливом скептичних заміток Срезневского, і тому поява історії Марковича, де на „Історію Русів“ була положена головна вага, а народна поетична традиція грала ролю зовсїм малозначну, не могла відвести Костомарова від задуманого. Навпаки, поява сеї книги могла ще більше заохотити його до пляну дати образ сеї центральної доби історії козаччини, свобідний від апокріфів псевдо-Кописького, а за те перейнятий елєментами суто-народньої поезії.

Потім перейшовши до Рівного, а потім до Київа (1844-5), Костомаров мав змогу підійти близше до польської історичної традиції, досї чужої йому, як і всїм попередникам його в новій українській історіоґрафії (з росийською разом). Тим часом як всї вони черпали польські звістки з Енґля, Костомаров звернувсь до польської історіоґрафії безпосередно, і не міг не почути також і в сїм своєї переваги над попередниками. З другого боку в Київі в його руки попала що йно відкрита лїтопись Величка, поручена йому до видання київською комісією. Вона зробила на Костомарова сильне вражіннє і до певної міри заступила в його матеріалї те місце, яке для Марковича в рядї його джерел займала „Історія Pyciв“.

Під такими впливами і настроями виробляв ся „Б. Хмельницький“. Ми не будемо після сього дивуватись, що Костомаров не тільки полишав в устах своїх героїв ті промови й діальоґи, які повкладали їм, за клясичними взірцями, ріжні історики XVII в., але творив і нові від себе, з ріжних джерел, і вкладав в уста своїх дїячів: перетворював в діальоґи те, що джерела оповідали в формі описовій, свобідно складав образки з ріжних побутових подробиць, перемінював історичне оповіданнє в белетристичну повість, драматизував його розмовами й висказами дїячів, подаючи їх в зовсїм катеґоричній формі, зіставляючи читача-неспеціалїста в переконанню, що він має до дїла з джереловим матеріалом.

В своїм матеріалї Костомаров шукав, очевидно, не стільки фактичної достовірности, як лїтературної повноти — змісту для живого й повного образу, поводячись критеріями не стільки наукової, як поетичної творчости.

Під впливами критики ж власних помічень він пізнїйше старав ся пересїяти сей матеріал через густійше сито. В однім пізнїйшим листї (1880) він згадує, як його „Б. Хмельницкій“ „очищался, очищался отъ этого навоза... и все-таки до сихъ поръ, послЂ третьяго изданія не совершенно очистился“. (Р. Архивъ 1890, X с. 218). Він говорить се про впливи „Запорожскої Старини“, але се можна б повторити взагалї про ті апокріфічні елєменти, котрими був переповнений „Б. Хмельницкій“ в своїх перших редакціях і не увільнив ся від них і до кінця.

Так само незмінним зіставсь і загальний характер працї — більш епічний, нїж критичний — повість про подвиги героя Богдана, в дусї української традиції XVIII в., а не образ полїтичних, тим меньше соціальних і економічних обставин і змагань його доби. З сього становища треба й оцїнювати сей славний твір, і не жадати того, чого й не мав заміру дати в нїм автор.

Правда, що сам Костомаров инакшими очами задивляв ся на свою книгу по новій ревізії, яку дав їй перед виданнєм 1870 р. Він пропустив уже тут рекомендацію „Б. Хмельницького“ як твору для публїки, а не для учених, згадку про обмеженість своєї знайомости з джерелами. Близше познайомивши ся з московськими актами архиву загран. справ в 1860-х рр., використавши деякі збірники польських листів і актів в пет. публ. біблїотеці і переглянувши дещо гострійше свій давнїйший матеріал, він, очевидно, готов був дивитись на свій твір як на працю вповнї наукову. І треба сказати — такий був чар його таланту, що при всїх своїх слабих сторонах його книга на довгі часи зістала ся не тільки артистичним образом, але й головною науковою працею про сю добу, не вважаючи на всї критики і поправки, і на появу новійших праць, які мали дати „поправлений“ образ сеї доби й головного її героя.

Першим зробив ряд поправок до „Б. Хмельницького“ Максимович при виходї його осібною книжкою в 1859 р., в улюбленій своїй формі — лїтературних листів. Перші чотири були надруковані п. т. „Письма о Б. Хмельницкомъ къ M. П. Погодину“ в Максимовичевім збірнику „Украинецъ“ 1859: пятий — „О пріЂздЂ Б. Хмельницкаго въ Кієвъ изъ Замостья“ в час. „Рус. БесЂда“, 1859: решта, числом 13, були вже адресовані самому Костомарову й друкувались з початку в Спб. ВЂдомостях (1860), а потім в „Основі“, як та стали виходити. Зібрані вони разом в І т. „Собранія сочиненій“ Максимовича.

В першім листї він висловлює свій принціпіальний погляд на Б. Хмельницького — з становища полїтичного унїтаризму („Д†стороны одного Русскаго міра, надолго разрозненныя и даже противстоявшія другъ другу, сошлись воедино — усиліями Богдана. Его постоянное устремленіе къ Московской Руси... и то что въ 1654 г.... положено было счастливое начало великому историческому дЂлу — возсоединенію всей Владимировой Руси, и понынЂ еще не оконченному: все это даетъ Богдану полное право, чтобы память его была драгоцЂнною и для Великороссіянина, и для всей Руси“).

Далї М. подає загальну характеристику твору Костомарова і в делїкатній формі закидає йому, що в своїм півбелєтристичнім трактованню теми він нагорнув богато подробиць непевних, які характеризують польсько-український конфлїкт взагалї, а не мають фактичної певности. По сїм переходить до детальних прикладів ріжних недокладностей в „Б. Хмельницькім“, але при тім обертаєть ся переважно в дрібних подробицях: невірних іменнях, датах і т. п. Питаннє достовірности ріжних джерел, ужитих Костомаровим, зісталось майже незачепленим: Максимович напр. теж з повним довірєм приймає відомости Величка і з спочутєм повторює ріжні апокріфічні звістки, внесені в своє оповіданнє Костомаровим. Круг джерел, в котрім обертав ся Максимович, взагалї був досить тїсний — хоч він і звав зате свої джерела дуже добре. Ще більше може нїж Костомаров, обома ногами стояв він на українській традиції XVIII в., на її фактах і поглядах, і з сього боку нїчого нового й не міг вказати Костомарову. А його наклик до критичнїйшого оброблення матеріалів, супроти тих конкретних поправок, які подавав він сам, для Костомарова мусїв звучати як заохота до „крохоборства“ — точнїйшого провірювання дат, імен, цитат, і тому не міг зробити на нього особливого вражіння, бо для всякої такої дрібязковости Костомаров меньше всього мав і хисту і охоти.

Але разом з „листами“ Максимовича (1860) вийшов десятий том „Исторії Россіи“ Соловьова, де останнї роздїли були присвячені Хмельниччинї. Як бачимо тут з збірної нотки про джерела для історії війн 1648 і 1649 рр., круг історично-лїтературних джерел Соловьйова був не великий, значно меньший від Костомарова (з українських Самовидець і Величко, з польських Єрлич, Твардовский, Рудавский, Коховский, з деякими перерібками їх, і збірник актів київської археоґраф. комісії). Але Соловйов використав московські акти далеко ширше, нїж свого часу зробив се Бантиш-Каменский, і положив їх основою своєї працї; завдяки тому вона становила на той час важне і цїнне доповненнє до твору Костомарова і правдоподібно — не зісталась без впливу на новий напрям його занять. Власне в 1861 р., ставши членом археоґрафичної петерб. комісії, він прийняв на себе видаваннє московських актів до історії України і виписавши їх собі в археоґрафичну комісію до Петербурга, за помічю Кулїша приступив до їx видавання. Третїй том, присвячений Хмельниччині, вийшов в українській друкарнї Кулїша 1861 р. (том перший „Актів“ вийшов пізнїйше, в 1864 р.).

Своїм звичаєм Соловьов в своїй працї не входив в нїяку полєміку з Костомаровим: за нього до певної міри зробив се, в дуже різкій формі його ученик Ґенадій Карпов з нагоди нового видання „Б. Хмельницького“ (1870). Того ж року він випустив книжку „Критическій обзоръ разработки главныхъ русскихъ источниковъ до исторіи Малороссіи относящихся за время: 8.1.1654 до 30. V. 1672“. В нїй вказує він як на хибу всеї дотеперішньої української історіоґрафії на мале використаннє московських актів, і то тільки частинне — поминеннє матеріалів архива мін. юстиції, вперше вказаних Соловьовим. Обнижаючи джерелову вартість лїтописної й мемуарної лїтератури, він підносить, що „съ момента соединенія Малороссіи съ Великою Россіею для исторіи первой нЂтъ другихъ главныхъ источниковъ кромЂ дЂлъ нашихъ архивовъ“ (c. 126). Суворо розкритикувавши „Історію Русів“ і Марковича, він также суворо взявсь і за Костомарова, закидаючи йому, що він „сочинилъ“ свого „Б. Хмельницького“ подібно як автор „Історії Русів“ „сочинялъ“ свою історію (с. 128). Дорікав йому не тільки за неповноту і недокладности його працї, але й за тенденційність — не тільки в представленню й освітленню подїй, але навіть і в виборі й видаванню матеріалів: що Костомаров, сам не працювавши в архиві, виписував акти для видання по вказівкам історії Соловйова, і ще й сих вказівок не вмів використати, та навмисно упускав те що не підходило під його та Кулїшів український, антимосковський патріотизм, і т. д. В тім дусї відповідав він потім і на замітки Костомарова, що вийшли в часоп. БесЂда (1870, І) під заголовком „ОтвЂтъ г. Карпову на его статью ,Критическій обзоръ“. Карпов випустив против них брошюру: „Г. Костомаровъ, какъ историкъ Малороссіи (1871), написану навіть ще різше нїж „Обзоръ“.

Але власне сей занадто гострий тон, се втяганнє до наукової полєміки полїтики і одностороннїсть поглядів до решти ослабили все те значіннє, яке самі по собі, очищені від всякої ненаукової домішки, могли б мати критичні замітки Карпова. Від його книги й брошюри відвернулись взагалї як від чогось негідного, „чорносотенного“ по теперішньому кажучи. Не зробила після сього користного вражіння й проба Карпова по свойому критично розібрати історію Хмельницького. В 1873 р. вийшла його книжка „Начало исторической дЂятельности Богдана Хмельницкаго, историко-критическое изслЂдованіе“, де огляд подїй доведено до походу Хмельницького з Низу, а властиво дано критику української традиції й поглядів українських істориків на житє і діяльность Хмельницького до сього моменту. Критика була б користнїйша, колиб не знижала її вартости велика обмеженість власного наукового апарату Карпова, що полишив на боцї все польське з виїмком самих „Памятників київ. комісії“, і не було б знов того неможливого „полємічного“ тону з натяками на „неблагонадьожні“ тенденції противників. А так книга була, можна сказати, страчена для науки, і одиноким позитивним вкладом, прийнятим науковими кругами від її автора, зістались його додатки до збірки Костомарова в Актах ЮЗР., згаданї вище (с. 208).

Не завадить одначе навести принціпіальний погляд на Хмельниччину, котру сей крайнїй оборонець московської традиції хотїв противставити українській автономистичній точцї погляду Костомарова: „Вся Малороссія, народъ и козаки, воевали съ Польшею, но только, какъ всЂмъ извЂстно, не изъ-за правъ, а для защиты гонимой вЂры. Условія, на которыхъ Малороссія соглашалась подчиниться ПольшЂ, были обыкновенно двоякія: всенародныя и козацкія. Всенародное требованіе было только одно, которое и стояло всюду на первомъ планЂ — это свобода православія. Такое условіе Польша менЂе всего могла исполнить, — и Малороссія отложилась отъ нея. Переяславская рада, 1654 года, была дЂломъ не однихъ казаковъ, но всего народа. Нужно было малороссійскому народу на этой радЂ читать какія-либо права и предлагать какія-либо условія Великой Россіи? Малороссія могла только одного желать, чтобы ея не выдавали ПольшЂ. Но это само собою разумЂлось изъ рЂшенія Великой присоединить къ себЂ Малую. Да и большая разница Польша и Россія: отъ Польши отбивались, а къ Россіи христа-ради просились въ подданство“. (Г. Костомаровъ какъ ист. Малор. с. 18). Самого Хмельницького, як дїяча, Карпов цїнив дуже високо, ставлячи поруч Вільгельма Оранського і Вашінґтона, і тільки наставав на невідповідне освітленнє його дїяльности.

З иньшого становища — різко осуджуючи Хмельницького як дїяча і як індівідуальність, і так само й викликаний ним рух і цїлу козаччину, виступив против Костомарова й його твору Кулїш. Уже в своїй популярній книжцї „Хмельниччина“ (1861) він, кажучи його пізнїйшими словами (Народ, 1892 с. 248), „виробив иньшого Хмеля Хмельницького“, нїж яким представив його Костомаров в своїм творі. Кулїш мав на метї внести поправки в погляди Костомарова, дати иньше освітленнє тим фактам, на котрих спиняв ся Костомаров, з котрими він тодї був ще в добрих відносинах і разом працював над виданнєм актів Хмельниччини. По словам Кулїша, на критику Костомарова підбивав його тодї Максимович, але Кулїшеви не хотїлось критикувати, тільки дати свою конструкцію сеї епохи. Він задумує велику історію України за козацьких часів „проникнутую идеею сліянія русскаго народа“, від перших конфлїктів з Польщею в XVI в. до подїлу її. Історія ся представлялась йому в трьох тритомових трильоґіях, з котрих першу становила „Исторія возсоединенія Руси“, середню історія Хмельниччини, названа ним „Исторіею отпаденія Руси оть Польши“, і останню історія пізнїйших часів „до царицї Катерини і лядської халепи“. Так начеркує Кулїш плян сеї працї в листах 1874 р., відкриваючи при тім і провідні мотиви сеї роботи: розвінчати в другій трильоґії Хмельницького, як розвінчав уже в „Исторії Возсоед.“ К. Острозького, „аби стидно було йому ставити памятник“, і заразом — знищити Костомарова, що, мовляв, як чужеплеменник, орґанїчно був нездібний зрозуміти й відповідно представити українську історію (листи до Хильчевського, К. Старина 1898, І с. 137 і д.)

Неприхильний осуд, яким стріло українське громадянство „Исторію возсоединенія“, очевидно, на якийсь час прохолодив сї пляни, і в споминах своїх друкованих 1885 р. (Новь ч. 13) Кулїш навіть покаяв ся прилюдно в своїх замислах: на Костомарова. Але три роки пізнїйше (1888) в московських Чтеніях таки появились, рецензовані Карповим, перші томи Кулїшевої історії Хмельниччини, перейняті незвичайним завзятєм і против Хмельницького і против української історіоґрафії (або як він її прозиває - „одичалой въ нашей украинщинЂ Кліо“ III. 394), а конкретно — против Костомарова. Заразом вийшли сї томи й осібно (Отпаденіе Малороссіи отъ Польши 1340-1654, три томи, 1888-9). Але спочутя нї в росийських, нї в українських кругах вони не знайшли — хіба в польських. Гострі атаки на Костомарова, тодї вже покійного, викликали неприємне почутє (вираз йому дав напр. Пипін. Исторія рус. этноґр. III с. 211). Карпов разом з третїм томом „Отпаденія“ надрукував в „Чтеніях“ простору статю „Въ защиту Богдана Хмельницкаго“, де оправдував надрукованнє Кулїшевої працї тільки негативною користю, яку вона може мати для розсвітлення Хмельниччини, і т. и.

В межичасї між виходом „Исторіи возсоединенія“ й „Исторіею отпаденія“ вийшли ще дві росийські працї до історії Хмельниччини, котрі мусимо тут принотувати. Одна — „Польская анархія при ЯнЂ-КазимирЂ и война за Украину“ Н. Павлищева (1878, друге вид. в Сочиненіях, 1887), робота компілятивна, головно на підставі Костомарова й Соловйова, також Шайнохи. Більш претенсіозна була друга книга, що правда — не звернена так гостро против Костомарова, як Кулїшева, але також обрахована на те, щоб розвінчати Хмельницького й змінити загально приняті погляди на нього — себ то костомарівські перед усїм. Була се дісертація харківського професора П. Буцінского: „О. БогданЂ Хмельницкомъ“ (1882). Свою працю він мотивував тим, що акти польської метрики моск. архиву загран. справ — між ними кореспонденція Хмельницького, захоплена Поляками під Берестечком, і деякі иньші акти того ж архиву, „які, здаєть ся, не попадали в руки нїодного з наших істориків“, кидають зовсїм нове світло на особу і дїяльність славного гетьмана“, і се нове освітленнє мала дату книга Буцінского — перевести нову ревизію дїяльности Богдана на підставі сих матеріалів. Одначе сї матеріали, особливо в тій мірі як їx використав в своїй книзї Буцінский, нїякого перевороту в поглядах на Хмельницького не спроможні були зробити. (Треба одмітити, що на особливо сенсаційну групу сих матеріалів, що в інвентарях архиву загр. справ носять назву „перехоплених Поляками“, і Буцінским були ототожнені з „шкатулою листів“, захопленою під Берестечком, звернув увагу сам же Костомаров в своїй статї: „Б. Хмельницкій данникъ отоманской Порты“, ВЂст. Европы 1878, і можливо, що ся статя дала привід і Буцінскому до його книги.)

Головну ролю грає, очевидно, принціпіальний погляд на особу Богдана. Для Буцінского він богатий пан, Поляк і шляхтич, навіть маґнат по перереконанням і звичкам, далекий від усяких національних та соціальних визвільних мотивів; з чисто особистих причин попавши в конфлїкт з польським режімом, він і далї не перестає стояти вповнї на ґрунтї панських поглядів і в своїй діяльности виявляє самі неґативні прикмети свого характеру. Все се переводить ся одначе самим примітивним способом, з повною байдужістю до вимог наукового методу. Автор ще раз повертає до апокріфічних відомостей „Історії Русів“ і „Запорозької Старини“, поводить ся з своїми джерелами незвичайно недбало, хибно інтерпретує їх і т. и.

З убійчою критикою поглядів автора й його наукового методу виступив Антонович — офиціальний рецензент дісертації (в Київ. Старинї 1883. II) Рецензія цїкава заразом і як одно з небогатьох писань, де сей авторитетний історик України висловляв свої погляди на Хмельницького і Хмельниччину. Признаючи в Богданї високі таланти вожда й правителя, він добачав у нього незрозуміннє сучасних народнїх бажань і заперечував які небудь змагання до української державности. як вислів київських (українських) наукових кругів, має певний інтерес також статя про Хмельницького покійного тепер Ор. Левицького в книзї „Историческіе дЂятели юго-зап. Россіи“ (1885), ваписана за Костомаровим. Річ характеристична, що з київських кругів взагалї вийшло сорозмірно дуже мало про Хмельниччину: в Кіев. Старинї за 25 лїт її істнування лише кілька документальних дрібниць, і навіть на відкритє памятника Хмельницькому вона не відкликнулась нїякою значнїйшою статею про славного гетьмана.

Щоб довести сей перегляд до початків XX в., треба згадати ще II т. „Исторії запорожскихъ козаковъ“ Еварницького (1895). Хмельниччинї присвячено тут тільки оден роздїл, трохи більше як аркуш друку, компілятивного характеру. Чимало присвятив він уваги історії Хмельниччини у вступнім викладї своїм: „ГлавнЂйшіе моменты изъ исторіи запорожскаго козачества“ (Рус. Мысль, 1897, І), але історія її оповідаєть ся по Величку (див. мою рец. в XXVI т. львів. Записок). Натомість з принціпіального погляду певний інтерес мали загальні погляди на сю епоху, висловлені Антоновичем в його „Бесїдах про козацькі часи“ (1897), і в ювилейній промові 1898 р. (опублїкованій одначе тільки в резюме). Наукове тов. ім. Шевченка з нагоди сього ж 250-лїтьного ювилея Хмельниччини видало спеціально присвячену Хмельниччинї збірку (т. XXIII-XXIV Записок), між иньшим й моєю статею (Хмельницький і Хмельниччина, видана потім і осібно, 1901), студією С. Томашівського „Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.“, згаданою вище збіркою сучасних віршів про Хмельниччину, зібраною й обробленою пок. Франком, і т. ин. Але ся збірка по духу вяжеть ся вже з лїтературою Хмельниччини останнїх десятилїть, до котрої перейду слїдом, а тепер мушу сказати ще про Хмельниччину в історіоґрафії польській. Розвій лїтератури про неї в історіоґрафії українській і росийській я оглянув всуміш, бо дїяльність істориків часто переходила з одної до другої й переплїталась тїсно, — польська ж історіоґрафія стояла більш відокремлено.

Довгий час одначе тут і не можна було одмітити нїякої важнїйшої працї для сеї епохи. Невиданою зісталась історія Радзіміньского — її знав і користувавсь нею Маркович, але ріжні полїцейські прикрости, які впали на сїмю Радзіміньского за сю історію (про них оповідає Костомаров, Литер. НаслЂдіе с. 57), мабуть мали своїм наслїдком, що далї про сю історію й слих загинув — минї принаймнї не довело ся стрінути близших відомостей про неї. Загальнїйші працї як K. Kwiatkowski Dzieje narodu polskiego za panow. Władysława IV (1823), Baliński Dzieje panowania Jana Kazimierza od r. 1656 (1846), не дали нїчого важного для історії Хмельниччини, так само як і пізнїйші Dzieje rzeczypospolitej polskiej Морачевского (в VII томі, 1853, доволї богато удїлено місця Хмельниччинї), або Dzieje Polski Шуйского (III, 1864).

Поява „Б. Хмельницького“ Костомарова викликала цїкаву статю Єжа-Мілковского в львівській часоп. Dziennik literacki (1861). Не дуже входячи в фактичну сторону працї, він головно виступав против провідних гадок Костомарова, доказуючи, що Русь не можна противставляти Польщі, що Хмельниччина була конфлїктом соціально-економичним, боротьбою з щляхецтвом і т. и. — погляди взагалї дуже поширені в польських кругах.

Чотири роки пізнїйше зявила ся рец. Шайнохи. Він дуже вдаряв на некритичність твору Костомарова, але заразом — всупереч Мілковскому — закидав брак всякої провідної гадки, повний індіферентизм, і ще більше -недостачу артизму і всякого темпераменту в викладї: „żadna iskra dowcipu, żadne uderzniące porównanie lub dostrzezenie nie strzeli w dziele . . . Dzieje te plyną jak cicha, leniwa rzeka, po którei żadna fala nie pluśnie nad powierzchnią, żaden promień słońca nie odbije sie na falach rozigranych“ (Czas, 1865, передр. в IV т. збірки Szkice historyczne). Шайноха мав до певної міри право се казати: він писав се, коли вже були надруковані його статї, видані того ж 1865 р. осібно під назвою Dwa lata dziejów naszych (друковались з початку в Bibl. Warszaw., 1862-3). Другий том сеї працї містив історію війни 1648 р., написану живо, талановито і з різко переведеною антишляхетською тенденцією. Як я вже сказав (с. 196), Хмельницький для Шайнохи був знарядом суду божого над еґоістичною, отяжілою польською шляхтою, що не послухала рицарських покликів Володислава. Праця Ш. була також свобіднїйша від апокріфічного елєменту, нїж твір Костомарова — хоч повною свободою таки не могла похвалитись (навіть від Величкових апокріфів вона не була чиста), а при тім мала й свої хиби — не мала напр. нїяких цитат, та й провіденціальне освітленнє цїлої історії не причинялось тех до її наукової вартости.

Більш для куріозу, а в тім — і як певний симптом польських настроїв на Українї, згадаю сильветку Падурри, Bogdan Chmielnicki, надруковану в одній з львів. часописей в 1874 р. і потім включену в його Pyśma — повну ріжних фантазій, з котрих деякі знайшли одначе місце і в новійшій польській „моноґрафії“ Р.-Гавроньского. Але в тім же часї, від р. 1873 почавши, в львівській же час. Przewodnik nauk. i literacki почали виходити писання иньшого калїбру — студії Л. Кубалї з часів Яна-Казимира, зібрані потім разом в два том п. заг. Szkice historyczne (1880-1, четверте вид. 1901). Значна частина її безпосередно входила в історію Хмельниччини (Obleżenie Lwowa w r. 1648, Obleżenie Zbaraża i pokój pod Zborowem, Bitwa pod Beresteczkiem, Krwawe swaty, Wyprawa żwaniecka). Студії гарні, солїдно і досить обєктивно зроблені, по части на підставі невиданих джерел. Про їx продовженнє — третю серію, що стала виходити після 1900 р., скажу ще низше, тепер хочу покінчити з лїтературою минулого столїтя. І вже небогато зісталось тут одмітити чогось важнїйшого.

Старий знавець української кольонїзації Едвард Рулїковский в варшавськім вид. Słownik geograficzny (т. IX, 1890) під формою статї про Суботів дав невеличку, але інтересну біоґрафійку Хмельницького, за якою потім пішов А. Роллє в своїх статях про приватне житє гетьмана. Полєміка Кулїша-Карпова викликала інтересну статю Корзона О Chmielnickim sądy Kulsiza і Karpowa (Kwartal. historyz. 1892), де він висловляє власні погляди на Хмельницького, його характер і полїтику, її мотиви й змагання. В 1893 р. вийшли згадані начерки А. Роллє: Kobiety na dworze Czehryńskim (Biblioteka warszawska, 1893, кн. VII і далї) — проба близше війти в інтімне житє гетьмана — інтересна, хоч написана більш белєтристично, нїж документально; за житя авторови не вдалось докінчити свою роботу, і частина її вийшла вже по його смерти п. з. Chmielnicki w Czehrynie в часоп. Praeglad Роlski (т. 119. 1896, лютий). В 1895 р. зявила згадана вище (с. 197) цїнна студія Чермака про воєнні пляни Володислава, що вводила в перші початки Хмельниччини.

В двох останнїх десятилїтях ся богата і інтересна, не тільки з чисто історичного, а і з суспільного погляду лїтература, в якій так сильно і симптоматично відбивались ріжні полїтичні й національні змагання і орієнтації дослїдників українських, росийських, польських, оживилась ще більше, збогативши ся цїлим рядом праць, які з ріжного становища і з ріжних сторін підходили до Хмельниччини, чи то стараючи ся збогатити фактичний матеріал для її пізнання, чи то пробуючи дати їй нове освітленнє. Вихідним моментом їх можна прийняти 250-лїтє великого повстання 1648 р., що зазначило ся згаданою ювилейною промовою Антоновича, ювилейним збірником Наукового тов. львівського і виданнєм галицьких актів Хмельниччини в його „Жерелах“, за котрими потім пішов мій проєкт корпусу матеріалів до історії козаччини — на жаль здїйснений тільки в части (т. VIII і XII Жерел).

Др. Кубаля поновив свої студії над Хмельниччиною (Zajęcie Kijowa рrzеz Moskwę w r. 1654 i zatarg prawosławnej cerkwi ruskiej z patriarchem moskiewskim, 1901, Przysięga w Pereislawiu i stati B. Chmielnickiego, 1904, Zaprzepaszczona kraina, 1907) і вінчав їх виданою 1910 р. суцїльною історією прилучення України до Москви і польсько-московської війни (Szkice historiczne, sеrуа traecia, Wojna, moskiewska r. 1654-1655). По мисли автора вона мала послужити першою частиною історії „семилїтньої північної війни“ 1654-1660 рр.: друга частина її вийшла в переддень війни — Wojna szwecka w roku 1655 і 1656 (Szkiców histor. serya IV, без року).

Др. Кордуба дав ряд розвідок і матеріалів по історії дипльоматії Хмельниччини (Венецьке посольство до Хмельницького 1650 р., в львів. Записках т. 78, 1907, Проба австрийського посередництва між Хмельницькими і Польщею, тамже т. 84, 1908, Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV, в Жерелах т. XII, 1911).

Ів. Каманин паралельно з публїкованнєм матеріалів до Хмельниччини присвятив їй ряд розвідок і заміток, котрі маю нагоду нераз згадувати при текстї, останнї мині звісні: Походженнє Б. Хмельницького в київ. Записках т. XII, 1913. Участіе южно-русскаго населенія въ возстаніи Богдана Хмельницкаго въ т. IV части III Архива ЮЗР., 1914, і Договоры Б. Хмельницкаго съ Польшей, Швеціей и Россіей въ II т. Сборника кіев. ком., 1916.

Ів. Франко в своїх Студіях над українськими піснями (див. вище с. 207) забрав ся до розслїду лєґендарної Хмельниччини, але через свою недугу не міг допровадити до якихось позитивних результатів.

З загальних праць більші або менші роздїли присвятили Хмельниччинї курси історії України і Росії сих років: мій „Очеркъ исторіи украинскаго народа“, 1 вид. 1904, Ол. Єфименкової „Исторія украинскаго народа“, 1906, Іловайского „Исторія Россіи“ т. V, 1905, M. H. Покровского „Русская исторія“, т. III, 1911.

До суцїльного оброблення Хмельниччини взяв ся Фр. Равіта-Ґавроньский — 1906 р. випустив він перший том п. т.: Bohdan Chmielnicki do elekcyi Jana-Kazimierza, a 1909 вийшов другий і останнїй: В. Chmielnicki od elekcyi Jana Kazimierza do smierci. Джерелового матеріалу, особливо нового, автор до сеї працї принїс небогато, очевидно — його завданнєм було дати своє освітленнє Хмельниччинї й її головному героєви. Становище автора до крайности неприхильне Хмельниччинї. Хмельницькому і цїлій козаччинї, яку він вважав елєментом виключно руїнним — зібраннєм всїх неґативних сторін немилої йому української стихії. Заразом дуже різко вдаряє він на українську історіоґрафію, особливо на Костомарова, котрому закидає тенденційне й аґітаційне фальшованнє історії. Сам одначе не грішить нї трохи нї обєктивністю нї точністю і критичністю, уживаючи й апокріфічного елєменту, де він йому подобаєть ся, і більш нїж свобідно поводячи ся з своїм матеріалом. Коли я ширше спиняюсь над сею зовсїм слабою з наукового і несмачною з лїтературного погляду працею, то роблю се головно з огляду на те признаннє, яке вона при тім усїм знайшла в польських кругах, — нагорожена премією краківської академії наук! . . .

Повним контрастом до неї зявилась польська студія Вячеслава Липинського Stanisław-Michał Kryczewski, разом з кількома меньшими статями уміщена ним в збірнику Z dziejów Ukrainy, 1912. Праця ся інтересна і з чисто наукового становища, бо порушує досї мало освітлене питаннє про участь шляхти в Хмельниччинї і вплив на її полїтичний характер, і спиняючись на визначнїйших шляхетських участниках, вносить чимало нового і користного в студіюваннє доби. Але особливу увагу звернула вона на себе як відгомін старої традиції — як голос нащадків тої шляхти, що в конфлїктї козаччини з польським режімом стала по її сторонї. Останнїми часами автор приступив до нового оброблення свого матеріалу, випустивши в 1920 р. книгу: Україна на переломі, 1657-1659, як т. III своїх „Студій“ і заповів як II т. нове виданнє студій про участь шляхти в Хмельниччині і Стан. Кричевського.

Апольґетичний, а навіть ентузіастичний характер що до Хмельниччини і особливо самого Хмельницького мала також иньша праця з тих лїт — С. Томашівського „Перший похід Богдана Хмельницького в Галиччину. Два місяцї“ української полїтики 1648 р.“ (в VI т. Жерел і осібно, 1913).

Прихильником полїтичних завдань Хмельниччини виступив також і І. Розенфельд в працї: Присоединеніе Малороссіи къ Россіи (1654-1793), 1915, в роздїлї присвяченім її полїтичним здобуткам: що до наукового свого переведення праця одначе стоїть не високо, бо не оріентуєть ся в джереловім матеріалї.

Таке оживленнє студій над Хмельниччиною, очевидно, має всї шанси відновитись ще раз з відновленнєм більш сприятливих для наукових занять обставин, і дати ще богато нового і цїнного для зрозуміння сеї доби, для котрої наука далеко ще не розпоряджує всїм потрібним. І на сю свою працю я дивлюсь тому тільки як на ступінь до тої історії Хмельниччини - очищеної від кори лєґенди і уоруженої всїм наукових матеріалом, який зістав ся нам в спадку, — а може бути результатом тільки дуже інтенсивної колєктивної роботи. Уважливий читач помітить, яку непропорціональну частину працї мусїв я віддати очищенню Хмельниччини від хащів лєґенди і тій передвступній роботї над необробленим науково матеріалом, яка властиво повинна бути удїлом студій приготовчих.








Примітки


1) Біблїоґрафія, подана тут, була зроблена в першій полов. 1914 р.; продовжити й доповняти її новійшими публїкаціями скільки небудь повно я потім не мав уже змоги.

2) У Костомарова в його реєстрі джерел до історії Хмельниччини фіґурує ще кілька друків з перших років Хмельниччини, навіть з звіздкою (знаком історичної вартости); тому зазначу тут, що деякі з тих писань не мають нїякого історичного інтересу. І так книжечка Planctus Poloniae super ingenti suorum clade a kozacis rebellibus illata Сим. Вонхоцкого (1649) се школярська перерібка Горацієвих віршів злегка притерта до обставии 1648 р.

Dyszkurs jednego miłosnika оуczуznу naszey, w ktorym sie pokazuie dowodnie, zе z wieczną hańbą tego zacnego krolewstwa Pan Bog skarał woysko nasze potężne tego roku częscią pobite częscią rozproszone od kozakow dla tego że ich mоsс panowie zolnierze y kwarciani y insi rozmaicie krzywdzieli poddane osob duchownych y w Litwie y w Mazowszu y w Polszcze y na Ukrainie i yndziey — не має в собі нїчого історичного, а містить тільки канонїчні міркування на тему недотикальности церковних маєтностей.

3) Лазаревський навіть сумнївав ся в автентичности сього імени, поки на свої очі не побачив копії, спорядженої 1756 р., з іменем Гр. Грабянки — див. його замітки в Кіев. Старинї 1894. XI і 1897. II.











Попередня     ТОМ VIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Примітки. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.