[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна





ЧУТКИ ПРО САМОЧИННИХ ГЕТЬМАНІВ, НЕВДОВОЛЕННЄ 3 ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЛЄҐЕНДИ ПРО НЬОГО, СПРАВА ПОВОРОТУ ШЛЯХТИ НА УКРАЇНУ.



Внутрішні відносини були дуже напружені. Не вважаючи на всі силкування гетьманського правління закрити дійсний зміст зборівського компромісу і заховати в Козацькій Україні видимість визволення від польського панського панування, в українських масах і в козацьких низах відчувалась трівога і невдоволеннє. Невдоволеннє з ситуації — і недовірє до козацької старшини, що взяла на себе провід і відповідальність, покликала нарід на рішучу розправу, на життє й смерть, і кинула справу на роздоріжжю.

Не вважаючи на бідність і припадковість наших відомостей, не бракує нам за сі роки вказівок на сильне роздражненнє людности з такого непевного, неясного і підозріливого стану річей, - і незадоволеннє з козацьких провідників. Бачили ми вже вище відомости про гетьманів проголошуваних зимою 1649-50 р. в ріжних місцях против Хмельницького 1). Йому вдавалося ліквідувати сі інциденти: декому зробив він короткий кінець, инші повтікали з України; з деякими прийшлось уставити якесь modus vivendi — як от з Нечаєм. Його незвичайна популярність толкувалася тим, що він уважався представником чесної й твердої боротьби з Польщею, тим часом як Хмельницький придбав репутацію опортуніста-хитруна. Сей погляд зафіксувала народня поезія потім, з нагоди смерти Нечая, ми побачимо се далі. Тут же, в додаток до сказаного вже раніш, я наведу ще кілька згадок про конкурентів Хмельницького — з тих поголосок і оповідань, що назбирало посольство Пушкина.

В дорозі до Варшави в перших днях березня с. с. оповідав їм челядник Ян. Радивила що їхав з Варшави: “На Україні козаки почали бунтуватись, вибрали собі полковника Нечая, а договір гетьмана ставлять в ніщо; а Б. Хмельницький свого договору з королем тримається вповні, і гультяїв буде воювати разом з Короною Польською”.

Польський жовнір Стаміровский розповідав посольській публіці 4(14) квітня: Українська чернь, гультяйство, “пашенні мужики” бунтують і не хочуть землю орати; вибрали собі полковника Нечая і шарпають міста; Хмельницький же з реєстровими козаками королеві послушні й хочуть на спілку з жовнірами польськими бити тих гультяїв.

Якийсь приїзжий з Камінця Поляк, що побував “в Черкасех”, того ж дня розповідав ще більше: “Запорозькі козаки стоять у зборі, гетьманом у них Матвій Гладкий, з ним тридцять тисяч стоїть коло Константинова. А з полковниками: з Кривоносовим сином стоїть сорок тисяч у трьох милях від Камінця Подільського, а коло Бару Нечай, і з ним тридцять тисяч. Коло Чернигова, Стародуба і Почепа всі міщане збунтувались, стоять в купах, богато побили своїх панів, бють тих що воювали з козаками, а шляхта, приводячи їх до послуху, за се карає на смерть”. У Вишневецького в великий піст на третій неділі (очевидно в сих повстаннях) побито війська більше чотирьох тисяч, і тепер Вишневецький і Конєцпольский повели “під Черкаси” нові коптінгенти — жовнірів тисячів зо три. “А Б. Хмельницького гетьман Гладкий і Кривоносів син і Нечай звуть зрадником і кривоприсяжником”.

Якийсь “Поляк Чернавский”, що приїхав того дня з Волини, розповідаючи про київський з'їзд гетьмана з Кисілем в березні, додав такі інтересні пояснення: “Богдан Хмельницький хоче королеві служить, та тільки не можна йому, бо козаки не хочуть на те пристати, на чім Хмельницький був договорився; Хмельницький від козаків відстати не сміє, та і не можна йому відстати: коли відстане, убють його козаки. А полковники: Матвій Гладкий, Нечай, Кривонос, хоч і пють і їдять разом, а мисль не одну мають: звуть Хмельницького Ляхом, похлебцею (облесником). А та шляхта, що післана на уряд до королівських міст, живе в великім страху від козаків: ратуючи своє життє кланяються їм, поять і всяку ласку чинять. А до городів і міст Вишневецького козаки урядників не пустили, держать городи Вишневецького за собою. А на ту шляхту що поприїздила до своїх маєтностей на Україні — на неї хлопи бунтуються, побивають до смерти і маєток їх шарпають”.

А “садівничий смоленського воєводи” приїхавши з під Більська (на Підляшу), розповідав, що там коло десятого квітня н. с. була відомість, що Кривонос з козацьким військом іде на Білорусь, на Кричів і Мстислав, за те що під Слуцьком йому вбили батька (очевидно тут помішали Кривоноса з Кричевським), і воєвода Глібович пішов на нього з Смоленська з військом.

Козацькі посли, що їхали тоді ж до Варшави, на запитаннє московських, пояснили, що всі ті чутки про Нечая, Кривоноса і їх наступи на Поляків — чисті вигадки; влада гетьмана в повній силі: він запорозьких козаків відає, судить і розправу між ними чинить, і поріжнення (розни) між запорозькими козаками нема ніякого; відносини з Поляками теж нормальні, — королівські й панські урядники урядують. Але — з вдоволеннєм зазначали вони — Ляхи дійсно мають великий страх перед козаками 2).

Як відгомін попередньої кампанії (1649 р.) інтересна пізніша поголоска, що камінецькі міщане не хочуть пускати до себе ні польського війська, ні козацького, бо міщанам з обох сторін, і від Поляків і від козаків неправда: і Поляки й козаки їх віддавали в полон Татарам 3). Сей розділ між міщанством і козацьким військом (старшиною) виступав і в инших вістях: київські міщане оповідали в серпні 1650 р., під вражіннями тодішньої трівоги від Потоцкого, що козаки побивають не тільки Поляків, але і “своїх міщан” також грабують і побивають — бо вони разом з Поляками посягають на них (козаків) 4).

Не вважаючи можливим іти на розрив з Польщею в сім моменті, Хмельницький з старшиною — як то вже було показано в попереднім, мусіли прийняти за факт потвердження Зборівської угоди ту сумнівну комедію, що була відограна в сій справі на січневім соймі 1650 р., а за тим — коли не робити, то принаймні позначати якісь кроки в напрямі її реалізації, хоча здійсненнє її вони зручно відложили на тоді як будуть сповнені додаткові жадання війська — подані королеві разом з найбільшим актом козацької льояльности: новоспорядженим реєстром війська Запорозького 5). Одною з таких маніфестацій льояльности, від котрих ніяк було відмовитися, се було допусканнє польських поміщиків до їх маєтностей і потверджуваннє обовязку підданих слухатися своїх панів. На київськім з'їзді (в березні 1650 р.), що констатував з української сторони потвердженнє Зборівської угоди, старшина допустила, що дрібніші дідичі, котрі поприїздили, нехай вже зістаються, тільки не сваряться з підданими, а великі маґнати самі нехай не приїздять, а присилають тільки урядників, невідмінно Русинів, з малим двором, і теж поводяться з підданими як лагідніш 6). Роблячи, як то кажуть — aus Not eine Tugend: представляючи доброю прикметою те, що було тільки вимушеною, дуже болючою і небезпечною уступкою з української сторони, козацькі посли похвалялися потім, в місяці квітні перед московськими послами, що на Україні привернені старі нормальні відносини: в городах і місточках України, навіть задніпрянських, королівських і Вишневецького, тих що був зайняв гетьман, “тепер живуть королівські й наші урядники, і стацію на короля й панів збирають як давніш; а в Київі воєвода Кисіль всякими справами завідує як і давніші воєводи 7)”.

Се було сказано забогато — так само прибільшено як і протилежний зойк польського пана з того ж часу: “Всі козаки, ніякого реєстру нема, одно посполите рушеннє!” 8) Проголошені в Київі принціпи фактично не здійснилися зараз для всеї козацької території, так як се представляють посли, а переводилися помалу, частинно, за спеціяльними дозволами гетьмана. В північній (або вірніш — північно-східній Україні) королівські урядники дійсно були допущені до урядовання по містах, для завідування не-козацькою людністю, і під протекторатом козацької адміністрації виконували свої функції в певних межах — не входячи в конкуренцію з всесильною козаччиною; заховалися документи сього року, що ілюструють сі відносини. Такий напр. лист ніжинського полковника з приводу скарг ніжинських міщан, що вони занесли місцевому підстарості і йому, полковникові, як вищій інстанції:

Наяснейшого и великого господаря Івана Казимера Божиею милостию короля польского и великого князя литовъского и инныхъ его королевского величества а Божиею милостию великого государя царя и великого князя Алексея Михайловича всея России самодерзъца в многихъ государствъ государя и обладателя его царского величества черезъ Зеновия Богдана Хмельницкого гетмана войска его кор. мил. Запорозкого я Прокопъ Шумейко полковникъ войска его корской мил. Запорозкого нЂжынский тобЂ великому господину боярину и воеводе князь Борису Александровичу Репънину ласки Божей и здоровья доброго от Господа зычу. Били чоломъ у нас у городе Нежыне мещане наши нЂжынскиє торговыє люди Афанасий, Филонъ и Гришко, братя роженіє Федорови сыны пану Вавринъцеви Лысковскому постаростему нашому нЂжынскому и мнЂ Прокопови Шумейкови полковникови войска єго королевской милости Запорозкого нЂжынскому, же Афанасий Семеновъ Отяєвъ воевода Царева города АлексЂєва, забравшы у тыхъ мещанъ нашихъ нежынскихъ денегъ готовыхъ и на лошадяхъ и инныхъ шкодъ, какъ у чолобитной грамоте суть написана, рублей сто и два и десетъ алътынъ, и сам воєвода Афанасий поєхав до Москви. Прошу тебе, великий господине воєвода князь Борысе Александровичу, да будет ласка твоя на сихъ людей мещанъ нашихъ нЂжынскихъ, жебы грамота твоя до великого государя царя и великого князя АлексЂя Михайловича всея Росии самодерзъца дана была, какой суд и указъ будет и даст тим людем мещаномъ нЂжынскимъ, жебы тыє денги онымъ оддани были, барзо тебе прошу. А мы также вашимъ людемъ торговымъ любовь покажемъ какъ прыгодит се справа. О што и подесяте милости вашой прошу и на сей час Господу Богу тебе вручаю. З НЂжына города року 1650-го месяца августа 7 дня.

А тихъ мещанъ нашыхъ Филона Федоровича и Семена Федоровича Афанасей Отяєвъ у железахъ мордовавъ семь недель и с ними товарышов с парними 16 человЂка, а безъ указу царского, и вся проторъ немало зпили и зъєли у неволи будучи.

Милости вашой всего добра зычливый прыятель Прокоп Шумейко полковник войска єго корол. милости Запорозкого нЂжинский 9).








Примітки


1) Т. VIII. III с. 269. Пражмовский пише з сього приводу 15 квітня: “на Запоріжжу иншого гетьмана вибрали були козаки, але Хмельницький велів його зловити і голову стяти в Київі” - л. 393.

2) Польські справи 1650 р. стор. 3.

3) Білгор. вістов. ст. 1651 с. 353, відомости привезені з Конотопу, від козаків, що привезли листа від Хмельницького до полк. Небаби: “Та к гетману Хмелницкому писали изъ Каменца мЂщане, что какъ выЂхалъ изъ Каменца гетм. Потоцкой для смотру и переписи ратныхъ людей; и они де въ городЂ заперлись и его къ себЂ не пустили. А какъ де гетманъ Хмельницкой къ Каменцу придетъ, и они де и его въ городъ не пустятъ, потому что напередъ того Поляки и Черкасы выдали ихъ въ полонъ Татарамъ, и имъ же, мЂщанамъ, отъ Поляковъ и отъ нихъ Черкасъ съ обЂ стороны чинитца неправда”.

4) Акты ЮЗР. VIII с. 361.

Подавши стільки більших і менших лєґенд, що розповідалися в аспекті ворожнечі до Хмельницького і старшини як панських прислужників, розповім ще одну — що малює козацькі балачки про маґнатів як ворогів Хмельницького, що чигають на його душу по давньому:

Київський постриженець Марко таке розповідав у Москві, зі слів черкаського сотника, що їхав по збіже до Комарицької волости і здибався з ним у дорозі. Сього року після великодня передався від Хмельницького до кн. Вишневецького козацький полковник, іменем добре не памятає — думає, що той Мужилівський, що був у Москві з єрусалимським патріярхом Паісієм(!), і таке став говорити: Коли він хоче свого ворога Хмельницького дістати до рук, то він його може їм видати. Бо Хмельницький їздить з Чигирина до сусідніх місць на пасіки з невеликим товариством (с невеликими людми) і його можна взяти. Послухавши того “корунний гетьман Вишневецький” порозумівся з гетьманом польним, і вибравши від себе 300 відважних (лихих) людей післали їх на ті пасіки, де їздить Хмельницкий: веліли його зловити і привезти. Ті й придибали Хмельницького на пасіках недалеко Чигирина, і було з ним тільки два козаки. Ті польські “посильщики” їх зловили, а гетьман “відтопився у воді” (пірнув під воду). Довідалися в Чигирині і погналися за “посильщиками”: догнали, переловили всіх, не втік ні оден. Пішли вісти про сю посилку короля і гетьмана, що її козаки зловили, і тоді королівські й шляхетські урядники, що були в пограничних городах, боячись, що козаки їх тепер поб'ють, стали тікати до Польщі. Полковник Небаба (чернигівський) зловив чотирьох таких урядників і держить у себе. Оповідав се Марко в Москві 6(16) червня, так що історія належить до місяця травня. (Поль. спр. 1650, ст. 1 л. 323).

5) Див. в т. VIII. III с. 284, 286.

6) В доповненню до попереднього (VIII. III с. 281 дд.) подам іще отсе звідомленнє піддячого Тимофія Масалитинова, зложене путивльським воєводам 18 (28) березня (Польські справи 1650 р. столб. 1, 280-3): “Марта де въ 3 д. приЂхал из Оршавы с соймы от короля к нему гетману в Киев для мирного утверженья киевской митрополит Силиверстъ да воевода киевской Адамъ Кисель, да ево гетманские послы Черкасы Максим Терененко, да писарь войсковой Іван Переясловец с товарищи. И тово-ж числа съЂхался он Адамъ Кисель з гетманом з Богданом Хмельницким к соборной церкве, к обедни у Софеи Премудрости божией, а Поляков де и Немцов и Волошан пришло было в Киевъ с Адамомъ с Киселем человЂкъ с пять сот; и гетман де велЂлъ Немцов и Волошан всЂхъ ис Киева выслать в киевской уЂзд для того, что он, Адам приЂхал людно, а у них де говорено с Черкасы на соиме, что приЂхать было ему для кормовъ не людно, взять де было ему с собою человЂкъ с пятьдесят или шестьдесят, і в силах со сто человЂкъ. А оставил де с нимъ Адамом Кисилем в Киеве Поляков человЂкъ со сто. И марта-ж де въ 5 д. у черкаского гетмана у Богдана Хмельницкого и у полковников и у сотникови у Черкас съЂздъ был о мирномъ договоре с Одамом Киселем в городе в Киеве у него Адама во дворе. И оршавской де и збаровской мирной договор гетьман и полковники и сотники и Черкасы с Поляки в Киеве подкрепили вЂчным миром, и крестъ с обе стороны целовали на том, что Поляком на Черкас войною отнюдь не приходить, так же и Черкасом на Поляков войною не приходить, а за прежнею войну с обе стороны никому не мстить, и той старой недружбы не всчинать. А войска де Запорожского письменым Черкасомъ быть сорок тысеч и жалованья де королю имъ Черкасомъ на ту сорокъ тысечь Черкасомъ давать ежегод. А которые де паны преже сего своими именьями владЂли на Украйне по сю сторону реки Днепра, и тЂм де всемъ паномъ: князю ЕремЂю Вишневецкому с товарищи по прежнему владЂть. Только де, государь, самим имъ паном в тЂ свои украинные города не Ђздить, а посылать имъ от себя урядников своихъ и державцов шляхтъ крестьянские вЂры, а не Поляков; а вЂдать де и судить тЂхъ шляхтъ киевскому воеводе Адаму Киселю. А будет де тЂ урядники и державцы за крестным целованьемъ учнут чинить Черкасом какие обиды и неправды и утесненя или за прежнею недружбу учнуть побивать до смерти, и от того де, государь, ото всего уимать ихъ, урядников и державцов киевскому-ж воеводе Адаму Киселю. Также де и Черкас ото всякого воровства и задору уимать, и по сыску казнить черкаскому гетману Богдану Хмельницкому. А польскому де войску на Украйне по сю сторону реки Днепра в украинных городЂхъ не быть. А черкаскому де войску по збаровскому договору крымского царя з гетманом в Запороги на моря не ходить і городов ево и улусовъ не воевать. А утвердился де Адам Кисель с черкаским гетманом з Богданом Хмельницким, и с полковники, и с сотники, и с Черкасы вЂчным миром. И крест де на томъ с обе стороны целовали в Киеве марта въ 7 д., при нем подъячемъ ТимофЂи, что бы де тому ихъ договору и утверженью не нарушену быть. С королевскую де, государь, сторону и за все польское и литовское государство крестъ целовали воевода киевской Адам Кисель да пан Березовской, а з гетманскую де, государь, сторону и за всехъ Черкас целовали крестъ полковник Михайла Криса да МатвЂй Глаткой да Нечай да рядовных старых, лутчихъ Черкас десять человЂкъ. И на тот-же де день после крестного целованья Поляки и Черкасы в Киеве и с пушок стреляли и пошлют де Адам Кисель и гетман черкаской от себя с мирным утверженьемъ в Оршаву к королю послов своих вскоре. А за рекою де Днепром и на сей стороне Днепра паны и старосты и державцы и урядники в свои именья приЂхали и владЂють по прежнему хто чЂм наперед сего владЂлъ”.

Коротке оповіданнє, з чужих слів очевидно, — згаданого вже Поляка Черновского з Волини: “Казаки, собрався войною, стоят во многихъ мЂстехъ и круг Киева, а воевода киевской Адам Кисель в Киеве живет в великом страхованье, а росправныхъ никаких дЂлъ чинить не смЂетъ. А казаковъ хотЂлъ было уговаривать, и казаки вночи хотЂли было ево, Адама Киселя конечно посадить в воду, и о том ему учинил вЂдомо Богдан Хмельницкой, что быти ему посажену в воду, и он де посылал к киевскому митрополиту Селивестру о том бити челом, чтоб он Козаков уговорил, и митрополит киевской одва упросил казаков того, чтоб они Адама Киселя в воду не посадили. И Адам Кисель гораздо о том хотЂние держит, чтоб ему из Киева уйтить до короля, да невозможно — казаки ево не отпустят, a говорят, что де он Адам приезжает ихъ обманывать, чтоб ему у короля зажить ласку, а их всЂхъ изгубить, и то де Богъ вЂдаетъ, одва ему Адаму быть ни живу от Козаков.” (Звідомленнє посольства Пушкиних).

Про тодішні розрухи знайшлись отсі відомости під фальшивою датою 1655 року в Теках Нарушевича 148 с. 1047, під заголовком “відомостей принесених з обозу”:

Кисіль пересилає рапорт від одної хоругви (подаю в скороченню): “Знову великі бунти коло Киселева, вся своєвільницька наволоч зібралася до Киселева і тут розложилася своїм обозом. Жодному шляхтичові не попускають. Пан Лаґєвніцкий як приїхав до дому, то й коней випрягти не дали — вбили його немилосердно. П. Яна Тишу вхопили і не знаємо, що з ним тепер діється; п. Рудкевич ледво втік, на п. Тишовского також нападають з-часта. Тому прийшлося нам дати знати в. м. панові про ту сваволю — що нам робити: чекати соймику чи ні? Бо страшенно нам сприкрилося! Нас небогато, а вісти про сваволю доходять часті. Хоругов п. підкоморія вже тижнів три як одійшла, а сваволя по всіх містах підіймається, скрізь бунтуються, і ми б пішли, якби дістали скору відомость від в. м.

“Другий лист з Київа: пишуть, що листи п. воєводи київського не застали Хмельницького, бо пішов з військом до Криму, вибравши чоло козаків з кожного полку — має їx кількасот. Мають прийти й инші — бо полковники не хочуть, щоб Хмелницький сам ішов з тим військом. П. воєвода думає, що в відсутности Хмельницького не можна буде задавити того хлопського бунту. Післав до нього, думаючи, що його застане — а тим часом на Бога просить, щоб військо наше посунуло за Случ, і там стало, між Случею і Дніпром, коли розрухи будуть рости”.

7) Польські справи 1650 р., посольске звідомленнє Пушкиних. Подібно відзивався й ігумен Йона, приїхавши з Укрїни в червні: “Поляки съ Черкасы утвердились вЂчнымъ миромъ и урядники въ своихъ имЂнияхъ владЂютъ по прежнему, хто чем владЂлъ”. Малор. справи 1650 зв. 4 N 14 л. l.

8) Див. нижче, “новини з України” Ґоліньского.

9) Ориґінал, з витисненою печаткою — Польські справи 1650 р. ст. 1 л. 569-70.











Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.