Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна





РЕЛІГІЙНА СПРАВА, МИТРОПОЛИТ У ВАРШАВІ, СІЧНЕВІ КОНФЕРЕНЦІЇ, СТАНОВИЩЕ КОЗАЦЬКИХ ДЕЛЄГАТІВ, КИЇВСЬКА ДІСКУСІЯ В БЕРЕЗНІ, ІРКЛІЇВСЬКА НАРАДА.



Джерелом обопільних закидів і роздраження зіставалася також реліґійна справа — що була висунена гетьманом уже підчас зборівських переговорів для замасковання своїх соціяльних і політичних уступок, і тепер далі роздмухувалася не тільки з церковної, а і з козацької сторони, щоб відтягнути увагу від болючих соціяльно-економічних питань, звязаних з Зборівською угодою. Як стільки раз перед тим, інтереси, мовляв, православної віри мали служити покривкою політичних комбінацій, і в недалекій будучности мали оправдати перехід козаччини під московський протекторат — так тепер вони ж мали осолодити всім покривдженим зборівськими пактами болючі розчаровання, які їм довелося понести в своїх безпосередніх інтересах. Все ж війна велася за віру! Зборівський договір постановив, що унія буде скасована, всі володіння православної церкви будуть їй повернені, митрополит дістане місце в сенаті, і т. д. Чи не варто було, супроти такого тріумфу “руської віри”, перетерпіти такі “дочасні” прикрости як відновленнє “послушенства” польським панам і державцям, приверненнє польської адміністрації, і под.?

З другого боку — явне недодержаннє зборівських постанов в справі реліґійній давала добру зброю козацькій старшині, що необережно попустила польській стороні в питаннях польської адміністрації, панського права і т. д. стільки, що не могла того фактично виконати. Всяким обвинуваченням з польського боку в сих пунктах, старшина могла противставити недодержаннє польською стороною постанов в в справах церковних і реліґійних. Контр-претенсія, “встречный иск”, як то кажуть. Коли козацька сторона не додержала своїх зборівських з'обовязань тільки почасти, то польська сторона в реліґійній справі не зробила майже нічого. Вона систематично дурила Українців у сій справі. Воєвода Кисіль, що при зборівських переговорах посередничив у сій справі і присягою своєю ручив за додержаннє сеї обіцянки, в листі до короля, писанім з Київа в жовтні 1650-го р., під очевидними впливами тутешніх балачок на сю тему, в виразах можливо здержливих і обережних, але досить ясно представив королеві і всій правлящій стороні історію ошукання української сторони в сій справі за сей рік:

Відкликаюсь і покликуюсь на правду всіх панів що були під Зборовом, що пункт про скасованнє унії був принятий в абсолютній формі, і гетьман запорозький жодною мірою не годився инакше як тільки щоб се заприсяг в. королівська милость і ми всі. Моєю скромною працею і послугою се було ослаблене постільки, що я відхилив підписи сенаторів і комісарів, і ту присягу збив (уневажнив), а скасованнє унії — приняте так абсолютно — переніс на порозуміннє з прев. митрополитом київським, сподіваючися дійти з ним згоди — що форму скасовання ми з ним винайдемо. Потім коли прийшов я, після багатьох трівог, до Київа, перед соймом, твердість того пункту помякшив я тим способом, що те що було про віру перевів я на маєтки — виявивши їм сю неможливість: “Як ви не хочете, аби вашим сумліннєм командували, то й ви не забагайте командувати”. Тоді весь запал звернувся на окремі церковні маєтки. Досить в те вложив я своєї праці і чести! Другий конфлікт наступив по соймі. Третє було — коли я виступив з розділом маєтків на дві категорії: по померших (вакантні) мали одержати, при живих — чекайте (їх смерти). Се не вдалось — мало я не заплатив се своїм життєм в Київі, всім се відомо. А тепер ще прилучилось, що й те що було дозволене і згоджене на соймі, і се все загальмовано: в. кн. Литовське (його канцлєри) не припечатало привилеїв, і не віддало всього (згідно з привилеєм), і так само в Холмі. Яка ж сварня знову — і знову се все тут відзивається, і вся чернь хвилюється! 1)

Досі ся справа була відома в загальних рисах; тепер матеріяли віднайдені в польських справах старого московського посольського приказу дають змогу вглянути до неї детальніше.

Почалося ще на листопадовім з'їзді з Хмельницьким у Київі в 1649 році. Стоючи на тім, що зборівських постанов не можна взагалі переводити в життє, коли їх сойм не потвердив, Хмельницький і старшина звернули увагу воєводи Кисіля, що постанови в реліґійній справі доконче мусять бути потверджені й виконані, инакше буде біда. Про се воєвода росповідав потім на січневих варшавських конференціях:

Відкрию вам останню раду: уже на прощанню з паном гетьманом, коли ми радилися про мир, — він наказав мені найбільше піклуватися про благочестє і знищеннє унії, -"Инакше ми або знову до війни, або вишлемо до короля з проханнєм, щоб він нам потвердив зборівські постанови і в справі знищення унії показав нам свою ласку, все ж инше тобі, пане воєводо, доручаєм — аби мир совершенний і упокоєннє миру вчинив, а поза тим сам будеш знати, що робити” 2).

Підчас усіх сих конференцій він з своєї сторони, а митрополит з свого боку не переставали повторяти, що коли ся реліґійна справа не буде полагоджена, се буде остання біда і для Річпосполитої і для них персонально: буде нова війна з козаками, а їм особисто не буде можна очей в Київі показати, особливо митрополит се повторяв, що бути йому в Дніпрі, коли він в чім небудь попустить з козацьких постулятів.

В зборівських пактах говорилося, що реліґійні постуляти поставить соймові митрополит і православне духовенство, і згідно з їх формульованнєм сойм то ухвалить, а король затвердить 3). Тому король вислав запросини до митрополита і православного духовенства, щоб вони прибули на сойм. Судячи з того, що митрополит виїхав з Київа 2 грудня, скоро за Кисілем, виходить, що згадана київська конференція в середині листопада була властиво перед-соймовою нарадою, в якій Хмельницький з старшиною (то значить — з козацькою делєґацією на сойм), митрополит з духовенством і воєвода Кисіль як повірник уряду в руських справах і шляхетсько-руський патріот — мали уставити спільну лінію в церковно-національній справі. Тепер коли віднайшовся дневник подорожі митрополита до Варшави, що день за днем, докладно як рідко, росповідає “діянія” варшавської місії, можемо доволі добре уявити собі сю лінію.

Митрополит з иншими владиками і архимандритами приїхав до Варшави 2 січня н. ст., за 10 день перед скінченнєм сойму; після дуже ласкавої авдієнції у короля, що обіцяв йому полагодженнє православної справи, була визначена нарада трьом єрархіям: латинській, православній і уніятській під проводом біскупа познанського, і всі інтересовані зазначили свої позиції. Православну сторону крім митрополита представляли: владика львівський, номінат на владицтво мстиславське, архимандрит печерський й ігумен михайлівський. Уніятську — владика пинський Війна-Оранський в заступстві хорого митрополита і смоленський Злотий з кількома архимандритами. Кисіль пояснив зібранню, які були козацькі домагання в зборівських переговорах: унія має бути скасована, всі маєтности православної церкви їй привернені, “в Київі і на всій Україні” не має бути ні латинських костелів ні монахів яких небудь орденів. Він, Кисіль, підчас переговорів всяко старався збити козацьку сторону з такої різкої позиції і звільнити короля від присяги; почасти йому вдалось добитися у неї деяких уступок, почасти він заплутав текст договору, так як ми тепер бачимо — що його можна було натягати на ріжні способи, а властиву формулу відложено до митрополичої доповіди соймові — що відкривало можливість дальших модифікацій, дорогою натиску на митрополита. Під час київської конференції, протягом трьох тижнів, в нарадах з гетьманом і митрополитом, Кисіль всяко старався поменшити українські вимоги — "так свирЂпо и нагло о том ся не домовляти” (як висловлюється переклад дневника). І на спільному засіданню з митрополитом і козаками у Хмельницького, коли Кисіль доказував, що вимагаючи свободи віри для себе, не випадає заразом домагатися реліґійного примусу на инших: примусового привернення уніятів до православної віри, — йому довелося осягнути се, що Хмельницький погодився на тім, аби не домогатися скасування унії, а тільки передачі православним того що їм давніше належало і було передано уніятам.

Хмельницький на се так рече: “Річ неподобна і тяжка когось против волі до віри своєї притягати і в вільному королівстві поневоляти — вірити як хто хоче, се й ми від літ узнаємо, і більше не хочемо уніятам наприкрятися: нехай вірять як хочуть, бо й корол. м. ріжних вір людей має в своїм королівстві. Але всі добра церковні, здавна наші і силоміць відібрані — нехай нам вернуться. А ти, отче митрополите, коли в тих наших річах тобі доручених не будеш против Ляхів стояти, і задумав нашу раду переміняти і на щось нове призволяти над нашу волю, — то конечно будеш у Дніпрі! І ти, воєводо, коли якоюсь зрадою обіцянку королівську (зміниш) — безчесно згинеш. А ми війною битись за своє готові”!

Супроти сеї погрози Кисіль рішуче радив уніятській і католицькій стороні задоволити “Руський нарід” — щоб не стягнути на себе нової війни. З ним погоджувались і католицькі біскупи. Але виявилось, розуміється, повне розходженнє православних єрархів з уніятськими, що мали платити за се заспокоєннє Руського народу. Митрополит заявив готовість стати на точці погляду гетьмана: уніяти мають вернути те що забрали у православних — те що належало народові Руському благочестивому. Але уніяти, граючи принціпом реліґійної свободи, проголошеним Киселем і, мовляли, прийнятим “паном Хмелем”, рішучо протестували проти якого небудь насильного порушення їх стану володіння. В тім підтримали їх і латинники, закидаючи православним, що вони підіймають тепер претензії, яких не заявляли при поділі церковних бенефіцій, при виборі Володислава. А на митрополитові оправдання, що він не може нічого спустити з своїх вимог, бо з тим його силоміць сюди прислали козаки, і не добившися сього, йому не можна й до Київа вертатись, “хіба що в Дніпру мали б водою напиватися”, — з'їдливо примовляли йому, що він дав собою командувати своїм вірним, які б його повинні слухатися. Митрополит на се завважив, що тепер коли піддані командують своїми панами, не диво що й пастирям доводиться слухати своїх овець. А Кисіль влучно завважив, що як би в Польщі повстали Мазури, було б з біскупами ще гірше! Коли не задоволиться реліґійних домагань — буде війна, козаки знову крикнуть: “До зброї!”, “а митрополит з духовними будуть у Дніпрі!” Нагадав останню пригадку, що дав йому гетьман на прощаннє (наведену вище). Але біскупи стояли при тім, що жадання православних занадто високі, вони роблять порозуміннє неможливим — і в тім духу заповів своє звідомленнє королеві голова зібрання, біскуп познанський.

Так вирисувалася ситуація, і по сім Кисіль з своїм товаришом, каштеляном київським Бжозовським, взяв в оборот правосланих владиків. На конференції, що відбулася другого дня між самими православними, Кисіль сказав дуже характеристичну промову, яка очевидно в високій мірі промовила до серця зібраним клобуконосцям:

"Преосвящений отче митрополите і ви, чесні отці! “Не надійтеся на князів ні на синів чоловічих, бо в них нема спасення: вийде дух його і вернеться він в землю свою і в той день погинуть всі помишлення його!” Не треба покладати благочестія нашого (православної віри) на силу козацьку, — бо коли благочестіє збройне повстане, то від зброї і загине! Треба при всім мати на увазі Річпосполиту. Бо (инакше) коли б прийшло до великої війни, то чи побідили б Поляки — ми б згинули (коли б пішли в розріз з волею уряду і сойму), побідили б козаки — ви по давньому були б слугами своїх слуг. Я так раджу: насамперед — сойму не розривати, бо через се розірваннє вільности війська Запорозького не дістануть затвердження, а ми стратим їх (козаків) милость і вірність — знаємо яка їх вдача! Коли сойм розірветься задля нашого благочестя, і вчинено наглу війну, навіки буде злоба у Ляхів на благочестіє наше. Переможуть Ляхи — ми пропали, переможуть козаки — ми й далі в неволі у них, а потім — тому що вони ані радити панством ані втримати самі не зможуть — дістанемося в чиїсь треті руки. По третє — коли почнемо від зборівських прав, на котрих все стало, і будемо жадати знищення унії, — коли буде з'їзд (реліґійна справа буде передана на спеціяльну конференцію), ми не одержимо нічого з того що взяли кровю; коли буде війна — буде той право писати, за ким буде побіда. Отже як зле ні з чим відси поїхати, так зле суперечкою свою сойм розірвати, вільностей війську Запорозькому не затвердити і війну наглу і страшну вчинити. Краще їхати до країв своїх із потіхою і з святим покоєм, і до війська Запорозького з вольностями, а до тих убогих християн, що тепер в неволі живуть — з свободою".

І він перечислив ті дрібні, конкретні уступки — владицтва, манастирі, церкви — которих можна жадати зараз титулом заспокоєння православних, а все инше відложити на будучий сойм.

“Коли будемо в такій же силі — то як умре якийсь владика уніят, що у них за життя не можна відібрати, можна буде відібрати й силою, і за поміччю божою унія скоро счезне, а благочестє процвіте. Коли ж сила наша ослабне — можливо що й одержане пропаде! Бо все йде за силою. Писано права, і присягано нам, і все се змінилося. Що тільки одержати можна, се й приймемо, а спокою соймового не нищімо, бо в тім наше і життє і погибель!”

Духовенство уперто обстоювало свою позицію: жадати повороту всіх урядів і дібр, що відійшли від православної церкви, вважаючи, що їм краще вернутися з відмовою сойму, ніж з такими дрібними уступками. Але Киселеві до відмови доводити ніяк не бажалось, і він зробив тоді арбітрами справи козацьких послів (обробивши. їх наперед, по всякій імовірности). Коли їх запрошено на сю конференцію — по сій інтимній нараді з владиками, Кисель ухищренно, красномовно і многоглаголиво, виложив перед ними свої думки, ставлячи ділєму: чи домагатися повного повороту бенефіцій і розірвати сойм без затвердження зборівських постанов про козацькі вільности та викликати нову війну, чи вдоволитися обіцянкою короля, що бенефіції передаватимуться православним в міру того як помиратимуть нинішні уніятські владики, і не розривати сойму — "про що мене пан гетьман просив, аби я пильно тим піклувався” (так!). На се взяв слово Іван Креховецький, правдоподібно провідник козацького посольства, і заявив, що поділяв гадку воєводи: “Трудно нам узяти щось насильством від короля і Річипосполитої, і хоч ми мусимо вимагати зборівської обіцянки, що унія буде скасована цілком і маєтности їх повернені нам, але коли тепер не повертають усього, то краще взяти що небудь, з тим щоб по смерти нинішніх уніятів нам повертали далі, аніж не брати нічого і сойм розірвати. Адже й уніяти не все одразу у нас відібрали, і ми від них помалу будемо віднімати і відбирати”.

Очевидно таке становище козацької делєґації рішило справу на користь компромісу, і тепер питаннє було тільки в тім, чого жадати. Прийнято було также — хоч се не сказано в дневнику, але Кисіль зазначив в своїм експозе, — що справа не буде винесена на сойм, щоб його не зірвати, а рішена буде “обіцянкою короля”, себто королівським привилеєм, що буде виданий заднім числом, ніби то з сойму. Сойм закінчився 13 н. с. рано, митрополит другого дня “жалісно розмовляв з воєводою про скінченнє сойму і незатвердженнє справи благочестян, і того ж дня “отець наречений витебський списував всю ніч, чого мають домагатися”, а рано воєвода виготовив “супліку до короля” від митрополита і всього духовенства. В ній по всяких пригадках і поясненнях, ще митрополит і духовенство зовсім не з своєї інціятиви, а за наказом короля і під примусом війська Запорозького приїхали, щоб взяти участь в соймових нарадах над зборівськими обіцянками, — тим часом сойм скінчився і тепер їм за таку безрезультатну місію грозить смерть (“козаки нам Дніпром грозять, та й самому панові воєводі нема пощо їхати до Київа”), — ставилося такі три конкретні пункти до королівського полагодження. Православні мають дістати спорожнену архиепископію полоцьку, владицтва луцьке, холмське і перемиське, архимандрію Жидичинську, монастир Лещинський, церкву в Люблині. Друге — має бути виданий привилей на поверненнє православним всього що їм належало: вакантне зараз, заняте — в міру опорожнення. Третє — аби було передане православним все що було їм признано за Володислава.

Се й стало вихідним пунктом дальших конференцій. Король визначив засіданнє під проводом самого примаса, з участю духовних і світських сенаторів. Вишневецкий в межичасі задав митрополитові блискучий бенкет, де сам всемогучий канцлєр Осоліньский підніс тост на честь митрополита, а Вишневецький з свого боку обіцяв всяку підтримку — коли тільки його проситимуть. Дійшов до такого висказу, що як військо Запорозьке вийшло з його дому (я думаю, що се натяк на Байду Вишневецького), то він вважає своїм обовязком всяко дбати, щоб воно “більше роспростореннє мало”, і всяко готов йому в тім служити!

На засіданні у примаса, що мало остаточно рішити справу, 16 січня н. с., митрополит став на тім, що він унії нищити не мислить, в критику її не пускається, настоює тільки на поверненню всього відібраного. “З тим нас козаки виправили, наказуючи нам: або з усім що нам належить до нас їдьте, коли ж згодитеся на те що вам недогідно — знайте що до Дніпра вас конечно попровадять”. Але й така формула була признана католицькою стороною, навіть самим Осоліньским занадто широкою; вони доводили, що навіть козаки в зборівських переговорах не ставили справи так радикально — що було зовсім не вірно. Підканцлєр литовський Лев-Казимир Сапіга (Сапєга), що особливо гаряче виступав против православних постулятів, вирвався фатальною фразою: “Краще нам вас в вітчині нашій не мати, ніж неподобні бажання сповняти”; з приводу її Кисіль з ним “розсварилися аж до зубів”: “Чи ми не рівні і не маємо такої ж части в вітчині, і не вільно нам спільних вільностей заживати?” Кінець кінцем католики дали згоду на всі пункти, з виїмком архиепископії полоцької, котрої, мовляв — усвяченої кровю Йосафата, ніяк не хотіли уступити православним, - і взяли сю справу на рішеннє короля.

Король рішив сю справу Соломонівським судом. Зіставив за уніятами архиепископію полоцьку, а витебську прилучив до православної епархії мстиславської, розтяв пополовині маєтности полоцько-витебської архиепископії і віддав половину на епархію мстиславсько-витебську, а поза тим досить повно задоволив конкретні домагання православних, пильно обминувши всякі натяки на принціпіяльне скасованне унії, і так постилізований привилей, з датою 12 січня в Варшаві “на соймі”, підписав 20 січня, а православні зараз же подали його до книг варшавських і люблинських.

“На тім же засіданню (16 січня) о. митрополит подякував через сенаторів королеві за місце в сенаті, а зрікаючися такої чести для себе, за неміччю й убожеством, застерігав се місце на будучий сойм (собі) або наступникам своїм. Тепер же просить короля, аби нашим духовним зволив дати місце в трибуналі, з духовними римськими, бо нам там великі обиди творять”. Се останнє, дуже реальне побажаннє, король не згодився задоволити — бо склад трибуналу залежав від посольської соймової палати. Загалом же сорозмірна поміркованість митрополита була прихильно оцінена, і король дав йому милостиву прощальну авдієнцію, поки писався в канцелярії привилей; митрополит чекав його в Варшаві, уповажені ж його займалися перебираннєм признаних йому бенефіцій. Уряд зробив все можливе, щоб се улекшити; на відібраннє церкви в Люблині (акт дуже ефектний, з огляду на значіннє Люблина як осідку трибуналу для Малопольщі й України) вислано не тільки 50 драґонів, але й кількох єзуїтів, що мали стримати люблинських єзуїтів від орґанізації яких небудь “тумультів”, як їх називано.

З початком березня н. с. митрополит повернувся до Київа, де відбувся новий з'їзд — описаний нами раніше: з участю гетьмана і старшини, воєводи Кисіля, татарських делєґатів, і т. д. Участники й інтересовані в зборівських постановах мали констатувати, наскільки польська сторона їх виконала. Загально констатувалось, що ні, і спеціяльно в справі реліґії. На жаль не знаємо, як було прийнято тут звідомленнє митрополита з його місії; можна думати, що пройшло гладко для нього самого — бо нема відомостей про які небудь виступи против нього. Але поведінка польських правлящих кругів, і Кисіля як посередника, була піддана дуже різкій і з'їдливій критиці 4); гетьман з військом констатували, що в реліґійній справі зборівських обіцянок не виконано: справа на соймі не була, повне скасованнє унії обминено, виконаннє тих конкретних справ, що обіцяє королівський дипльом, зістається непевним. Рішено вислати нове посольство до короля, і перед усім добиватися залагодження реліґійної справи: “щоб король у Короні Польській і в. кн. Литовськім велів віру уніятську чисто скасувати і церкви знищити — аби унії ніде не було і до решти аби була скасована”.

Так формулували сю інструкцію козацькі посли в Варшаві перед послами московськими; в офіціяльнім тексті се було стилізовано так:

“Що в договорі було написано про уніятську віру, досі не виконано, і панове уніяти того в Короні польській і в. кн. Литовськім не хочуть уступити, згідно з волею і наказом кор. й. м. і Річипосполитої: не залишаючи свого давнього упору, не хочуть вступитися з сіл і маєтків належних до урядів духовних, і прав давніх (документів очевидно) на фундації православних церков не віддають. — Тому посли наші насамперед будуть просити, щоб унія згідно з заприсяженим словом й. кор. мил. була знищена не — відкладаючи з року на рік на будучі сойми, але задля згоди і спокою всього християнства тепер же то було виконано, місця і будинки, на манастирі предками надані, були привернені нашим православним духовним” 6).

Ще грізніш було се висловлено в листі гетьмана до короля, що мали повезти сі посли 7), — але зміст був той же; я наводив уже його 8), але тут повторю те, що нам тепер потрібне:

В справі заспокоєння реліґії, що ми були доручили о. митрополитові і духовенству, — коли на нинішнім соймі до повного заспокоєння прийти не могло, то ми й за ту ласку 9) в. кор. милости унижено дякуємо і покірно просимо, аби усе, що містить в собі дипльом, тепер же було приведене до виконання як у Короні так і в в. кн. Литовському. Бо то звичайна річ у панів уніятів — не дбати про накази королівські, як то ми дізнали за життя покійного короля, брата в. кор. милости. І знову таки просимо, щоб уже ріжниці в реліґії грецькій більше не було, і по смерти старших панів уніятів, тих що за привилеями покійного короля тримають катедри і церкви з маєтностями, щоб ті бенефіції віддавалися вже нашим духовним — старої грецької віри, послушенства патріярха константинопольського. А коли б за щасливого напування побажання наші свого ефекту не дійшли 10), і пішли в відкладаннє — то військо Запорозьке мусить докучати в. кор. милости своїм проханнєм ... поки вони не дістануться до рук наших православних.

Але хоч як військо Запорозьке підчеркувало першинство сеї справи поміж усіми домаганнями, се їй нічого не помогло: король у своїй відповіди на козацькі петиції, даній 3 травня 11), відмахується від неї як справи скінченої:

Що король під Зборовом обіцяв війську Запорозькому в справі з'єднання народу Руского, про се київський митрополит договорився з сенаторами духовного чину — з біскупами і з (иншими) сенаторами: про уніятів, про владицтва і церкви, і король й. м. зробив більше того ніж було написано в договорі, а коли б хто в тім зробив перешкоду, з простих людей чи з урядів, то кор. мил. учинить на те справедливість, як вступить до нього проханнє про се.

Розуміється, все се могло тільки більше подражнити українську сторону, і отсе недодержаннє зборівського договору в реліґійній стороні зістається неустанним против-арґументом до яких небудь пропозицій чи докорів з польської сторони. “Реліґія грецька не заспокоєна" — се висіло весь рік над польсько-українськими відносинами і служило зручною зброєю українській стороні. Коли приміром польське правительство стало накликати Запорозьке військо до війни з Москвою — зараз стало се питаннє: треба заспокоїти Руський нарід в реліґійній справі. Кисіль відбувши в сій справі конференцію з гетьманом і занотувавши для уряду “пункти, які ще треба залагодити”, одмітив і се: “Нарід і реліґію Руську заховати в як найбільшім спокою, щоб не підіймалось ніяких нарікань, і не мішало справи — бо і Хмельницький натякнув, що він хоче домагатися віддання всіх маєтностей владицтв ідучи на ту послугу” (краще сказати: перше ніж іти на сю послугу) 12).

Чого домагалися тут, можемо міркувати з тих інструкцій, які дав митрополит свому висланцеві до Варшави Климентові Старушичу після іркліївської наради з гетьманом і Кисілем, на поч. серпня (самий факт сього з'їзду в глухім Задніпровю дав доказ актуальности, пекучости сеї справи). Митрополит вказував, що перемиський уніятський владика Крупецький не допускає до церковних маєтків православного владику Винницького, не вважаючи що король видав йому привилей на се владицтво. Подібне діялося в епархії луцькій з православним владикою В. Чапличем, а ще гірше — в холмській з Балабаном, що не міг ані дочекатися королівського привилею ані тим менше — впровадження в володіннє епархією. Митрополит нагадував, що він кілька разів споминав про обіцяну королем деклярацію; з долученого до інструкції проєкту, — що він просив короля підписати і видати в формі канцелярії, -бачимо, що тут ішла мова про ґарантію передачі православній митрополії всіх урядів і бенефіцій по смерти теперішніх уніятських держателів: всі королівські листи видані за сей час уніятам мали бути уневажнені, як помилково видані, і на будуче ніяких привилеїв на уряди і бенефіції Руської церкви не мало видаватися без рекомендації православного митрополита, і т. д. 13).

Розуміється, король такої декларації не дав, уніятські владики борюкалися з православними кандидатами далі, “Руський нарід і руська віра” лишались незаспокоєні всупереч заприсяженій обіцянці короля, і се лежало як камінь між обома сторонами.








Примітки


1) Michałowski c. 586.

2) ДЂянія мимошедшей справы л. 300.

3) Див. в т. VIII. III с. 216).

4) Про се з великими жалями згадує Кисіль в своїм звідомленню з з'їзду королеві.

5) Див. нижче московське звідомленнє.

6) Інструкція ся, в перекладі, знайшлася у Голіньского 332 і в Польських справах.

7) Памятники Кіев. Ком. II ч. 2.

8) VIII. III с. 284.

9) Що король виявив, видавши свій дипльом.

10) Фраза збудована лихо, не знати — чи се вина копії чи ориґіналу.

11) Користуюся копією, що добули московські посли, — Польські справи 1650 р. ст. 3.

12) Міхаловского с. 552.

13) Оссол. 225 л. 314: Instruktia oycu Klemensowi Staruszewiczowi ode mnie Syluestra Kossowa metropolity kiiowskiego etc., czego ma oretenus v naiasnieszego maiestatu IKMci expostulowac (між документами отриманими в Варшаві на початку осени); пункт 4 сеї інструкції читається так: Prosic aby i. k. m., р. n. m., na pewne obiecane nam puncta Rusi nie w vniey będącey declaratią ewą panska, ktorą dawno maiąc gotową teras posylam, raczył podpisac y iako nalezy z kancellariey kazac wydac. Ся декларація, по вступних фразах починається так: “на ніякі бенефіції, великі й малі і на маєтности церковні як в Короні так і в в. кн. Литовськім по смерти теперішніх державців без відомости і листовної рекомендації згаданого о. митрополита не-уніята і наступників не-уніятів ніяких привилеїв і листів з канцелярій наших коронної і литовської видавати не велимо, і коли б які небудь були видані — будуть неважні. По смерти велебного о. Антонія Селяви ні титулу митрополії київської ані маєтностей ніяких ні в Короні ні в в. кн. Литовськім не будемо давати, але всі маєтности ... як неправно одлучені від митрополичої столиці київської софійської, тої що не в унії, повернемо і вже нинішнім повертаємо”, і т. д.











Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.