Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна





ПОЛЬСЬКІ ПЛЯНИ НАПУСТИТИ КОЗАКІВ НА ТУРКІВ, ПОЛЬСЬКІ ПОГОЛОСКИ ПРО ХАНА, ЩО ВІН ХОЧЕ ВОЮВАТИ З СУЛТАНОМ, НАДІЇ НА ВЕНЕЦІЮ



Щоб зробити польську сторону податливішою, відвернувши її сили й увагу від українських справ, Хмельницький з старшиною на всі способи силкувалися вплутати Річпосполиту в війну з котрим небудь сусідом. Але з тих способів не виходило нічого — крім розголосу. Розголос був справді не абиякий! Уже тоді йдуть балачки про плян розділу Польщі з ініціятиви Хмельницького, приблизно такий як став набирати реальности 6-7 років пізніше: московський цар візьме Литву, Шведи Прусію, Ракоцій Краків і т. д. 1). Але пляни сі визрівали повільно. Так само, з тих же мотивів, польські керманичі ломили собі голову над ріжними плянами, якби розвести козаків з Татарами й звернути їх силу на котрусь иншу державу. Але на великий їх жаль, і Хмельницький з ханом трималися міцно, та заявляючи повну готовність іти війною куди схоче польський уряд, збирались іти воювати разом, — не инакше як разом і всюди разом, і тим вперед відбирали половину рації від кожного такого політичного пляну, що їм пропонувалося з польської сторони.

Зимою, після зборівського замирення, в польських кругах відродився старий проєкт Володислава-Осоліньского: пустити козаків на море. Руховою пружиною, була, мабуть, знову Венеція, що всі сі роки вела енерґійну боротьбу з Туреччиною, замкнула Дарданелі своєю фльотою і шукала на всі боки союзників, щоб окружити Царград бльокадою з півночи і сходу. Венецькі політики вернулися до старих плянів орґанізації козацького наступу від Чорного моря, розбитих смертю Володислава, і ще з осени 1649 р., зараз по зборівськім замиренню, вони стали шукати відповідну людину, щоб вислати до козаків. Може не без їх же авспіцій поновилася в Балканських краях акція для орґанізації повстання серед балканських християн, що їх іменем накликала свого часу Володислава IV до виступу проти Турків 2). Воєвода Валахії Матвій Басараба взяв на себе протекторат. В його столиці Торговищі зимою 1649 р. зібрали ся на з'їзд більш і менш автентичні представники сеї анти-турецької ліґи, і в грудні відси вислали до Варшави священика Петра Парчевича, з листами від “намістника болгарського”, католицького болгарського архиепископа (in partibus) і якихось “начальників болгарських племен" — закликати Польщу щоб вона помогла балканським християнам визволитися від Турків 3). З подібними ж закликами ті балканські змовці зверталися також до Австрії й Венеції. В Варшаві, як оповідав потім Парчевич, привезений ним плян против-турецької ліґи був дуже прихильно прийнятий: канцлєр Осоліньский, підканцлєр Лещиньский, Єремія Вишневецький й ин. заявились її прихильниками. Гетьман Потоцкий, що прибув слідом з Криму, теж взяв її сторону. Польський уряд рішив підтримати місію Парчевича перед австрійським і венецьким двором, вислав з ним свої листи та дав своїм послам відповідні інструкції вербувати прихильників сій анти-турецькій лізі. А у себе в першу голову почав в сім напрямі переговорюватися з татарським послом, що прибув слідом за Парчевичом.

Варшавські дописи до ріжних західніх газет кажуть, що сей посол теж привіз пропозицію союзу против Порти. Якийсь неназваний сенатор, котрого лист опубліковано у французькій ґазеті з 1 березня, повідомляв, що татарський посол переказав королеві докори, зроблені турецьким візирем ханові за його замиреннє з Польщею: хан був ними до крайнього загніваний, і відповів, що він війшов в порозуміннє з королем, аби доходити своїх прав опіки над малолітнім турецьким султаном, — разом з королем він піде для сього походом на Царгород. В инших ґазетах повторялася звістка, що хан шукає союзників для війни з Портою. Маємо й варшавські записи, як про се оповідалось. Якийсь невідомий кореспондент, доносячи про авдієнцію татарських послів, росповідає спочатку офіціяльну частину сього посольства: запитаннє, чи зборівський трактат затверджено? пригадки про невиплачений харач за ряд літ; пораду — забути козацькі провини і задоволити їх жадання. А далі додає таке неофіційне оповіданнє. По відповіди канцлєра на офіціяльні пункти, татарський посол, мовляв, оповів, що перед його виїздом з Криму приїхав з Царгороду посол Отаманської Порти з такими запитаннями до хана: “Чому то він підбивши мечем так богато країв належних Польщі, не подав їх в підданство цісареві турецькому, як його васаль?” "На се великий хан так відповів. Витолкуйтеся наперед передо мною, на що ви, вбивши попереднього, правдивого султана, посадили на панстві дитину? я її не визнаю і не хочу визнавати за цісаря, і не узнаючи нікого за свого пана, не хочу нікого мати й признавати, тільки короля польського бажаю приятелем мати” 4).

В посольськім звідомленню Пушкиних записано таке ж з слів литовського писаря Юрія Бутримовича, що буває для записи посольських слів “в ответной палате”. Його оповіданнє ще докладніше. Ханський посол “будучи на посольстві відкрив королеві, що до кримського царя присилав посольство турецький цар — про те що кримський цар повоював з козаками Польську землю і взяв багато сенаторів, а до нього нікого не прислав, і з польських городів під його руку нікого не привів, і з польським королем замирився без його відома: се він зробив недобре, бо ж він в підданстві у нього, турецького султана, а таке велике діло зробив без його відома. Кримський цар відповів послові, що се попередні кримські царі з усею Кримською ордою були в підданстві у давніших, прирождених султанів Турецької держави, а тепер вибрано султаном невідому йому людину, коли повинен був стати султаном Турецької держави він, кримський хан, бо він з роду володарів Турецької держави. І переказував посол королеві, щоб король велів Богд. Хмельницькому з Запорозькими козаками йти в поміч кримському цареві на турецького султана — добувати Турецьку державу за своїм прирожденим правом. Король згодився, велів Б. Хмельницькому з козаками йти війною на Турецьку державу з кримським ханом. Та ще говорив кримський посол королеві щоб він не наступав на козаків і ніякого лиха не чинив: як би король на них став наступати, то кримський цар їх не видасть, піде війною з козаками разом на Польську землю. Коли ж козаки без причини почнуть війну з королем, то кримський цар разом з королем буде стояти против козаків і побивати їх як бунтівників” 5).

Наче б то доволі катеґорично і документально, а тільки в ґрунті річи се просто варшавський блєф. Розуміється, що ні листи привезені ханським послом в січні, ні пізніші — вислані при виїзді до Криму Потоцкого і Каліновского — нічого не говорять про се. Се ще можна б толкувати так, мовляв, що такої делікатної річи ханські дипльомати не хотіли класти на письмі. Але й поза листами нема ніде сліду, щоб у хана був такий плян - війни за турецький престіл.

З пізнішого можемо дорозуміватися, що за иншим разом хан пропонував спільну компанію против Москви; чи сим разом пропонував кампанію против Порти, а потім одмінив плян? Се не дуже правдоподібно, а далеко правдоподібніше здається мині, що в січні про спільну війну з Портою завели розмову з татарським послом Пол я ки, під вражіннєм “болгарських пропозицій”, а ханський посол що найбільше — притакував тим плянам, і спільним розумом польським і татарським винайдено таке дотепне мотивуваннє: доходженнє ханських прав на реґенство в Царгороді. Пущено, очевидно, сей концепт далі вже в формі татарського проєкту, як оден з арґументів за можливістю акції против Порти, і так пішло воно гуляти по Европі.

Папський нунцій де-Торрес, що дуже пильно слідив за сею справою, так доносив про неї, з нагоди відправи до дому січневого татарського посла. Сей посол росповів королеві про посольство до хана від султанського візира: були там тяжкі докори ханові за те що він напав на Польщу без дозволу султана — його зверхника і пана, і за те що він пустив на волю богато полонених Поляків: візир жадав половини здобичі сеї війни і половину викупів за сих полонеників. Хан на се відповів, що найбільше права на Отоманську державу має він сам, хан, як найблизчий родич правдивої султанської династії. Над собою він не признає ніяких панів: він був досі вільним володарем і потрапить в кілька день здобути своєю шаблею корону, що тепер прикрашає голову хлопчика, котрому вона не лицює. Нарешті загрозив султанові, що коли протягом короткого часу він не уступиться з свого царства, то хан його прожене 6).

Вся ся белєтристика росповідалася ніби на те, щоб здобути у короля дозвіл, аби козаки могли піти в поміч ханові в сю експедицію — так наче б то Хмельницький без королівської згоди не міг дати сеї помочи, і наче б то хан не міг далеко певніш зажадати й дістати її від гетьмана, ніж король! Тиждень пізніше нунцій повідомляв, що хан одержить (від короля) значне число козаків в поміч, потім — що Хмельницькому наказано (з Варшави!) не йти самому в похід — бо його присутність потрібна на місці, щоб стримувати від повстання селян. Але коли курія, зацікавлена сими ханськими плянами на Царгород, очевидно — не звісними з инших джерел, зажадала від нунція повніших відомостей в сій справі, він мусів, місяць пізніше, з деяким конфузом відписати, що понад те, що він був написав про той татарсько-козацький похід на Турка, нічого більше він не міг довідатись. Татарський хан через свого посла просив козацької помочи для задуманого походу на Турків, котрому він вказував ріжні рації; король порадившися з кількома сенаторами, що були тоді при дворі, дав на се згоду, і Хмельницькому післано накази, щоб він не виходячи сам в похід, з огляду на селянські бунти, післав 12 тис. козаків в поміч ханові; кажуть, що те козацьке військо сполучилося з ханським, — але більше вістей не було: в сих краях пошти нема, і через їх пустинність і розлеглість, новини, навіть в важних справах, напливають дуже скупо 7).

Натомість з инших джерел прийшли вісти, що в Царгороді хан заявляє велику льояльність перед Портою і готовість служити їй своїм військам. Ми знаємо сю звістку з першого джерела — з реляцій царгородського австрійського посла з кінця січня: візир показував резідентам молдавському і валахійському автентичний лист хана, котрим той заявляв свою готовість дати Порті на кожду потребу 100 тис. Татар і 20 т. козаків 8). Коли ся відомість дійшла до Варшави, суперечність таких реляцій варшавські політики, по словам Торреса, одні поясняли тим, що се хан тільки хоче приспати увагу Порти, инші думали, що се хан веде таку зрадливу політику взагалі. А самому нунцієві найбільш правдоподібним здавалося, що хан хоче мати козацьку поміч для приборкання непокірних данників, щоб забрати у них здобич і ясир. Польським же політикам хотілось заняти козаків якимсь далеким походом — щоб там знайшла собі приложеннє їх воєвничість і жадність; чим би не скінчилась така експедиція, вона була б Польщі на добре: побили б козаків — се їх ослабило б, здобули б вони якусь нову територію — була б нова провінція Польщі. Але хоч при сім говорилось так, наче б згода Хмельницького вже була дана, й австрійському послові в Варшаві в середині лютого говорили навіть, що Хмельницький намовляв короля до походу на Турка, і той піддається на сі намови 9) — для мене зістається дуже сумнівним, чи Хмельницькому тоді дано було знати що небудь про такі рахунки на нього. Крайня здержливість, яку він потім виявив до сеї пропозиції, занесеної до нього венецьким висланцем в червні: його розвідування, чи король польський годиться на сей плян, — чи пропозиція робиться за його згодою і відомом, дає додумуватись, що з польської сторони йому такої пропозиції не робилось, і польські політики в січні-березні робили сі пляни за його рахунок — але без його відому!

Але потішаючи себе перспективою, що така діверсія упустить крови козацтву, польські політики заразом сподівалися за сю козацьку кров одержати де що золота для себе. Для того щоб козацький напад був підтриманий тяжшим польським наступом, Венеція мусїла дати Польщі грошенят на наєм війська; королівський сенатор дає такий обрахунок (в середині березня): треба найняти 6 тис. пішого війська і 4 тис. кінного 10); на се треба було поважної суми, не яких небудь 200 тисяч скуді, як за Володислава. Набрати се військо король хотів не дома, а в австрійських землях. З ним він би наступив на Турка від Валахії. Але розуміється, перше ніж рушитися до Валахії, се військо дало б королеві змогу росправити ся з козаками! Се була друга користна сторона сього анти-турецького проєкту: посилаючи, ніби то, козаків на Турка, Польща мала б одержати за се гроші військо на приборканнє козаччини. Се був дуже дотепний плян — та тільки лишився літературною власністю своїх авторів!








Примітки


1) Пражмовский, сенатор королівський, пише 1 квітня: “Про Хмельницького починають бути недобрі поголоски, і тепер повно у нього заграничних послів; з Ракоцієм так як з Татарами вічне побратимство, і держить там (Хм.) свого резидента. Вчора король одержав пересторогу від одного чужоземця з Німеччини, що за інтриґами Хмельницького заграничні сусіди поділилися Польщею: московський цар має вдарити на князівство Литовське, Шведи на Прусію, Ракоцій на Краків і далі. Він же виписує всі ради Хмельницького з заграничними послами і з своїми полковниками запорозькими. Всі не ворожать Полякам спокою. Король сього не хоче казати сенаторам, і ту пересторогу затаїв, не виносячи в публіку, аби наші не трівожилися, а неприятель гори не брав”.

Два тижні пізніше (15 квітня): “Сіґизмунда Ракоція на королівство польське провадить Хмельницький, Шведам Пруси віддає...” — Автоґрафи б. петерб. публ. бібл., № 221 л. 287 і 293.

Як бачимо з листів Пражмовского, в варшавських кругах розбудили трівогу вісти, що Хмельницький знову збирає козаків — але потім прийшли пояснення, що то хан просить помочи на Донців, і Хмельницький в секреті (supresso nomine, інкоґніто) пішов уже з кільканадцятьма тисячами chanowi na posiłek — листи з 8 і 29 березня л. 277 і 287. З того-ж листування довідуємося, що оборонцем Хмельницького серед тих підозрінь і обвинувачень виступив воєвода краківський, кн. Заславський: “ручить за Хмельницького, що дотримає віри і присяги” (л. 291, 5 квіт.).

Посол Ракоція Стефан Маріяші був у Хмельницького в березні або квітні: маємо листи Ракоція післані з ним до гетьмана і писаря в місяці лютім (без дня) і відповідь гетмана з 14 квітня, післану мабуть з тимже послом — Monumenta Hungariae historica, diplom. XXIII с. 665-6 i Transsylvania et bellum boreo-orientale I c. 100.

2) Див. в т. VIII с. 338.

3) Так оповідає про се Парчевич в пізнішій записці вецецькому сенатові — її видрукував Пеячевич в своїй монографії про Парчевича (Peter Freiherr von Parchevich, Archiv für österreichische Geschichte т. 59, 1880, с. 496 дд.), і на ній опер своє оповіданнє про сей епізод, так само Кубаля, Jerzy Ossoliński с. 77 дд., Сірбу в своїй моноґрафії про Басарабу с. 288 дд.

4) Теки Нарушевича 141 c. l109-1112 з помітою, що се виписано з архиву Вишневецьких. Подібно у Ґоліньского: хан велів послові своєму переказати королеві, “що був у нього посол від цісаря турецького з запитаннєм: за чиїм дозволом він напав на землі польського короля і плюндрував їх. На се хан відповів: “Я з королем польським помиривсь, кому він неприятель, тому і я неприятель, ми собі навзаєм присягли”. Друге: “Чому не посилаєш до Порти вязнів панів польських, як инші хани чинили, ділячись здобичею з цісарем?” Рік хан: “Ви перше оправдайтеся, чому ви вбили цісаря, мою кров (мого кревного), й обрали собі паном хлопця. Я тому ближчий (більше мав прав на трон) і не признаю його за пана свого, і перед вами не буду оправдуватися” (с. 318).

Перший виліт сеї качки зазначився здається в отсій звістці Пражмовского, в листі 20 січня: “Вчора прибіг гонець від хана татарського, в яких справах — ще того секрету не відкрив, але догадуються, що по гроші, або по проценти (po interes od nich), і така теж чутка (так!), що має просити короля, аби велів козакам Запорізьким на море”, л. 261.

5) Польські справи, 1650 р. ст. 3.

6) Реляція з 5 березня в XVI т. львівських Жерел с. 74-5.

7) Тамже с. 78-9, реляція з 16 квітня.

8) Жерела XII с. 127: депеші царгородського посла Реніґера з 29 січня.

9) Жерела XII с. 128 — реляція з 20 лютого.

10) Жерела XII с. 128-9.











Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.