[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна





МОСКОВСЬКИЙ УЛЬТІМАТУМ ПОЛЬЩІ, ПОРАДИ КИСІЛЯ, ПЕРЕГОВОРИ З ХМЕЛЬНИЦЬКИМ, РОЗМОВИ КОЗАЦЬКИХ ПОСЛІВ З МОСКОВСЬКИМИ В ВАРШАВІ, ВІСТИ З УКРАЇНИ, З МІСЯЦЯ КВІТНЯ, КОЗАЦЬКИЙ ПРОЄКТ ПРАВОСЛАВНОЇ ЛІҐИ, НЕРІШУЧІСТЬ МОСКВИ, ВІДНОВЛЕННЄ МОСКОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ДОГОВОРУ.



Раптом в сі пляни врізався московський ультіматум польському урядові. Московське посольство, що прибуло до Варшави в місяці березні для потвердження "вічної згоди”, цілком несподівано поставило неймовірні домагання. За образи царської гідности, нанесені їй помилками в титулах, в писаннях до московських урядів, і нечемними висловами в ріжних книгах, друкованих в Польщі, посли зажадали смертної кари на сих провинників, 500 тис. червоних за безчестє, і повернення Смоленська та иньших земель забраних від Московського царства підчас "Смутного часу", — инакше Москва вважатиме згоду за розірвану і не тільки сама повстане на Польську корону, але й підійме на неї козаків, Татар і Турків. На доказ реальности сеї погрози посли показували листи Хмельницького писані до царя, аби Поляки знали, що він шукає царської протекції, і натякали, що за Хмельницьким стоїть також Швеція і Семигород 1).

Польський уряд на се відповів, що він не вірить, аби такі абсурдні і негідні домагання могло поставити царське правительство: се мабуть посли від себе видумали, нехай вони почекають в Варшаві, поки королів гонець побуває в Москві й довідається, чи дійсно їх слова відповідають поглядам їх правительства 2). Се був дуже зручний маневр, і сю проволоку польський уряд зручно використав для того, щоб підтяти московському правительству всяку можність пуститися на воєнну дорогу. В сій справі, між иншим, запитано гадки воєводи Кисіля, як спеціяліста в справах московських і українських: лист від самого короля йому вислано одночасно з висилкою гінця до Москви — в вербну неділю, 10 н. с. квітня він був уже в руках старого воєводи, і той дуже схвильований таким знаком уваги і довіря відбув зараз же нараду з своїм найближчим товаришом, київським каштеляном Максиміляном Бжозовським. Сам будучи дуже хорим, негайно виправив Бжозовського до Хмельницького: відводити його від Москви, а королеві виписав в сій справі довгий меморіял, висланий другого ж дня і захований в ориґіналі в збірці Чорторийських. Не переказуючи в деталях сеї многословної писанини, я спинюсь на деяких більш інтересних для нас моментах. Кисіль вважає ситуацію дуже поважною, і рішаюче значіннє надає позиції в ній Запорозького війська, инакшими словами — позиції Хмельницького. “Коли Москва вже порозумілася з Шведами і з иншими, що нас тепер тиснуть, то се тяжка небезпека; а розум каже, що вона не приїздила б з такою вибагливою місією і такими небувалими і тяжкими вимогами, коли б не обміркувала б і не орґанізувала б проти нас війни. Але коли вони мають (порозуміннє) з Шведами, а Порти(!) — Кримська і Чигиринська зістаються при нас, Біг з нами!” — Можна ще як раз повчити Москву розуму і на ній здобути реванш за всю пережиту неславу Польщі. Порозуміннє Москви з Шведами не може бути дуже твердим, між ними зістається старе суперництво, і Кисіль радить королеві постарати ся як-скорше закінчити переговори з Швецією, що велися про ріжні спірні справи. Вислати посла до Криму і забезпечити собі приязнь Орди. Але головну і негайну увагу звернути на козаків. Кисіля непокоїть, що саме поїхав до Хмельницького якийсь московський гонець, — отже треба спішити, щоб не дати себе випередити. Не думає, щоб Хмельницький мав охоту зломити недавню присягу королеві — адже не перший раз його пробують спокусити. Бжозовський визондує його, а король тим часом нехай вишле до нього, Хмельницького, листа такого змісту, що він складає заспокоєннє України на них двох: на Хмельницького і Кисіля (минаючи Потоцкого, значить) — нехай вони про се подбають, а вже польське військо на Україну не піде, буде затримане на теперішніх позиціях — аби тільки Хмельницький витрівав в заявленій вірности. Одначе в двох справах треба доконче вдоволити українську сторону: гостро заборонити "шарпанину” з польської сторони 3) і зробити кінець порушенням даних обіцянок в реліґійній справі 4). Українську масу Кисіль уважає — як ми вже бачили — знеохочено до польського режіму безповоротно, але з козаччиною, то значить, — з її правлящою старшиною, він уважає можливим прийти до порозуміння — коли тільки піти на зустріч її вимогам: їй до Польщі ближче як до Москви.

З Москвою Кисіль радить пробувати дійти порозуміння, коли ж не вдасться — йти на війну, і зараз рушити кілька козацьких полків на Сіверщину, щоб не допустити на українську землю московського війська: инакше все Задніпровє, себто його селянська і міщанська маса, спалахне бунтом, з котрим не можна б було дати ради 5).

Перед самим Великоднем прийшов до Кисіля новий лист від короля в тій же справі, з ріжними плянами і побажаннями, як треба використати воєнні сили і дипльоматичні пляни Хмельницького — на хана, на Ракоція і т. д., і Кисіль не чекаючи повороту Бжозовського виписав гетьманові шумного листа від себе, прохаючи прибути до нього до Київа на нараду, з огляду на ріжні нові питання порушені королем. Широко і гучно росписувався про боже провидіннє, що чуває над Польщею й її королем, і викриває та в-нівець обертає змову ворогів, спеціяльно Москви, що бажаючи взяти реванш за понесені утрати шукає спільників против Польщі, підбиває Шведів, Ракоція і т. д. Кисіль нагадує гетьманові, що Ян-Казимир — його креатура, грубо висловлюючись, і він певно не схоче лишити його без підтримки в трудній ситуації 6). Король рахує на нього і просить Кисіля йому написати, щоб гетьман від себе написав ханові і використав посольство Ракоція, що за відомостями короля мав бути тепер у гетьмана. Кисіль вважає крім того потрібним порадитися з ним про оборону сіверського пограничча від можливого московського наїзду, і не можучи через недугу приїхати до гетьмана, просить як найскорше “зблизитися до нього” — “хоч на провідну неділю з великодним колачем, хоч коли ваша м. зможеш прибігти”.

Можливість повоювати Москву він представляє незвичайним щастєм для козаків, впадаючи в їх добичницьку псіхольоґію:

“Зглянувся Біг на нашу бідну Русь Україньу 7), на голоту, на те убожество, що блудить, ходить, а самі вже не знають куди: всюди голод! Поживляться там, дасть Бог, бо ж він свідком, що ніхто у нас не мислив про ту війну, ані не бажав її — поготів король й. м., але коли пани осударі 8) важилися під нами рів і яму копати, присягу зламавши, — самі в ній будуть, дасть Біг. Сього нам треба було 9), аби своя земля утишилася досконально, та свої рани залічила і недостатки спомогла, а війська польські і запорозькі, забувши як дома себе кривавили, спільно на спільного неприятеля 10) сили обернули. Чи змордується військо далеким походом? Чи там переправи? Чи трудність яка? Все дома! Можу то на закінченнє написати: Ласкав пан-Бог на ваш-мосці, і як почав пістувати, то до кінця пістує. Журивсь-єси в. м. сам з собою, думав завше над тим, як би то королеві й. м. і вітчині нагородити, що та нещасна свара ущербила, — аж тепер пан-Біг дає оказію" 11).

Хмельницький не поїхав до Київа — побаченнє його з Кисілем відбулося в Черкасах, в місяці червні; в Київі по недавніх заворушеннях йому мабуть не хтілось показуватись. Але перед Бжозовським і він, і старшина, очевидно, не пожалували запевнень в своїй повній готовости йти на Москву разом з Татарами, як то собі бажав король. Таку звістку, очевидно, привіз від них Бжозовський. 26 квітня сповіщає він короля з Київа, що неважаючи на недугу, яка тримала його в ліжку, він сповнив дорученнє, одержане від “старшого колєґи”, воєводи Кисіля, як міг найкраще, згідно з даною інструкцією 12). Але на жаль — звідомленнє про всі подробиці льояльно лишає свому старшому колєзі — а його звідомленнє досі незвісне. В депешах нунція є тільки коротка згадка, з слів канцлєра Осолінького,в середніх днях травня про дуже сприятливу відповідь козацького війська на польську пропозицію 13).

В цитованім вище листі до Кисіля з 26 травня (очевидно 5 н. с. червня) гетьман повідомляв його, що він уже давніш чув від хана, що той рад стати разом з ним “против неприятеля королівського величества” (царя), коли буде потреба, і тепер знов отримав від нього листа з потвердженнєм 14).

Докладніші відомості надійшли від воєводи Кисіля на підставі розмови його самого з Хмельницьким на сю тему в Черкасах в середині червня. Маємо також витяг з тих переговорів 15).

На пропозицію післати від себе до хана — щоб Татари помогли Польщі на Москву, Хмельницький, мовляв, обіцяв се зробити, і певний, що Орда піде — коли не сам хан, то брат його нуреддін-султан, бо так умовлено у них, що коли Хмельницькому буде треба, він прийде з усім військом. Але добре було б, щоб король як найскорше від себе післав до хана і запевнив собі поміч Орди спеціяльним приреченнєм (очевидно — з відповідними дарунками), бо Татари жадні — треба запобігти щоб їх Москва не перетягла подарунками до себе.

Що до самого пляну кампанії радив напасти там де Моравський шлях притикає до Сівери — се зветься Свина дорога. Польське військо непотрібне — наробить великого галасу; досить буде з сеї сторони козаків з Татарами, які швидко можуть зібратись, — мусить тільки бути запевнена безпечність: домам, жонам і дітям козацьким. Але се може бути не скорше як з початком жнив, коли Орда коней випасе, скорше не піде. До того часу треба затримати московських послів — аж все буде готово.

Взагалі зробив на Кисіля вражіннє повної готовности і щирости для короля, і він знову радить королеві показати йому всяку честь і ласку: прислати дарунок, лист від королеви, заманіфестувати прихильну політику в справах реліґійних і под.

Але нам всі сі чемні заяви гетьмана доказують лише його лицедійські здібности, нічого більше! Бо справді воєвати з Москвою не було ні трохи в його інтересах, хоч він і відгрожувався походом під сердиту руку; але саме — тим більше відгрожувався,чим більше почував неможливість зірвати гнів на Москві за те, що вона не йшла йому на руку.

Дійсну політику в сій справі зазначили козацькі посли в Варшаві. З посольського справоздання Пушкиних довідуємось, що сі посли приїхавши до Варшави 19 н. с. квітня й довідавшися про московський ультіматум, дуже енерґійно, як тільки могли, старалися підтримати московських послів в рішучій і непримиреній політиці. Поляки, мовляв, мусять уступити з огляду на козацьке військо, що шукає протекції царя — а за козаками стоїть і Крим, і православні балканські держави 16). Коли ж би Поляки не уступили і пішли на війну, Москві нема чого відступати і перед сею перспективою: маючи за собою козаків, вона може повести війну на вірну побіду — її підтримає і польська опозиція, всякі ображені королем сенатори і шляхтичі; а чуткам про незгоду і розрухи на Україні не треба надавати ніякої віри: військо встане як оден під московською протекцією.

Першу таку розмову мали козацькі посли з московськими 22 с. с. квітня (2 травня). Вони росповіли про справи доручені їм від війська і пообіцяли дати копії всіх документів. Згадали, що в дорозі до Варшави перестріли гонця, що їхав від короля до гетьмана з повідомленнєм про московський ультіматум і некоректне поведеннє московських послів, що змушує польський уряд видати війну Москві, і король бажає в тім мати поміч Запорозького війська. Висловили переконаннє, що гетьман і військо тої помочи не дадуть — хіба що про око пообіцяють, а давнє задушевне побажаннє козаків таке, щоб цар почав війну з Ляхами, а вони, козаки, стали б у ній по стороні царя. Тому московському посольству треба твердо в своїм стояти і йти на розрив з Польщею. Одночасно з тим як з київського з'їзду висилано їх, козацьких послів, до Польщі, від гетьмана висипалося посольство до царя — Криса з иншим товаришом, і хоч зміст посольства варшавським послам не був відомий докладно, але очевидно, вони припускали, що воно стоїть в звязку з бажаннєм війська — перейти під протекторат царя, і вони, посли варшавські, хочуть як найскорше повернутись, щоб своїми звідомленнями про польсько-московське напруженнє підтримати се бажаннє 17).

Оповідали й се, як канцлєр Осоліньский наказував їм говорити перед московськими послами, що козаки готові з Поляками воювати Москву, — щоб московські посли зменшили свої вимоги 18). Але Полякам стало відомо, що козацькі посли, бувши у царських послів, навпаки радили їм настоювати на своїх вимогах. Тому і на обіді, що їм дав гетьман Потоцкий, він дорікав їм за се, і за те теж що вони добиваються скасовання унії, яка нічим Запорозькому війську не шкодить 19). Козацькі посли заперечували сі розмови з царськими послами: казали, що вони ходили на московський двір купувати соболів і вино, а розмов з послами ніяких не вели. Тому просили Москалів в се побаченнє (6 травня), щоб вони надалі не видавали їх перед Поляками. А 9 травня зложив їм прощальну визиту Богдан Пешта, і росповівши піддячому Богданову про закінченнє своєї місії просив ще раз переказати великим послам, бр. Пушкиним, щоб вони з Поляками не мирились, бо козакам безсумнівно прийдеться воювати з Поляками. Король Зборівського трактату не сповняє, і в чім нібито уступив, то з лукавством, щоб ті обіцянки потім взяти назад, як давніш се робилось. Уложивши з царем договір і закупивши кримського хана Поляки задумують винищити козаків — про се остерігав їх оден вірний і обізнаний з справами чоловік. Гетьман по повороті послів без сумніву вишле зараз послів до царя, щоб він прийняв їх під свою руку і спільно з Москвою почне війну з королем, а до них прилучиться богато й бідної шляхти і всякого стану людей в Польщі й Литві, “що живуть від сенаторів і богатих панів у великих бідах” 20).

Таким чином козацькі посли розгортали звісний уже нам варіянт української політики: ліґа православних під проводом московського царя. На жаль досі не вдалося нагромадити документального матеріялу для тодішніх зносин козаччини з Дунайськими князівствами, про котрі так богато й уперто говорилося в тім часі на Україні і в Польщі. Ґоліньский записує в своїм записнику, з нагоди приїзду козацького посольства з реєстрами:

Хмельницький підбив Москву, так що вона зібрала війська на Корону Польську й хоче зломити перемирє, і з огляду на успіхи козаків почала згорда говорити: “Чому король і Річпосполита, заплативши викуп своїм хлопам-підданим, не мала б заплатити викуп і нашому цареві?”

Также післав Хмельницький послів на Угорщину, до Ракоція князя семигородського, підбиваючи його підняти війну на Поляків. Обіцює зробити його королем польським, Польщею з ним поділитись. Тільки мати Ракоція відрадила і відраджує синові, щоб приязни і вірности своєї королеві і Річипосполитій не ламав, бо не годиться вязатися з хлопом і чужим підданим та йому помагати: “Коли він свому панові віри не дотримав і на нього пірвався, то боронь Боже щоб і тут твої піддані потім тогож не вчинили; у кого б ти ратунку шукав? Ближчі Поляки ніж хлопи”. На сі намови матери (Ракоцій) став приставати, коли б тільки його брат не схотів чогось колотити і з козаками броїти, котрим таки не треба дуже вірити.

Сі ж козацькі посли через Семигородську землю поїхали до Мультан, до господаря мультанського — теж з посольством від Хмельницького: підіймають його, щоб зачав війну з Польщею й поміг Руси в тім успіху (“щастю”), що вона має над Поляками: визволила свою віру грецьку з неволі. Господар там не дав козацьким послам богато говорити, але завівши їх до покою, зо три години говорив з ними, і не було можна довідатися, що вони там між собою уложили” 21).

Насуваються гадки, якою б то дорогою пішли справи, якби московське правительство справді послухало тоді козацьких рад і пішло на розрив з Польщею, і Україна перейшла під протекторат Москви три з половиною роки скорше, ще не обезкровлена війнами й еміґрацією 1651-3 років? Але до того не прийшло: московські правлящі круги не рішилися піти на розрив з Польщею і на союз з козаччиною. Ряд подій раптом відслонив перед ними можливість повторення страшних для боярства і для всіх маючих верств обставин московської Смути перших двох десятиліть XVII віку: самозванства, народніх повстань, наступів польських та козацьких ватаг. При кінці травня 1648 р. стались дуже небезпечні масові розрухи в Москві, і потім хвиля таких масових забурень прокотилася по ріжних сторонах Московського царства 22). Разом з тим, одночасно з вістями про переговори Польщі з козаками і Кримцями про спільний наступ на Москву — викликані ультіматумом Пушкина, — прийшла на Москву відомість, що на дворі Хмельницького з'явився “вор" — називав себе сином московського царя Василя Шуйського. За московськими відомостями се був син торговця-міщанина з Вологди, Тимофій Акундинов, що потім в Москві був писарем (піддячим), і відти, пересварившися з родиною, втік на Литву, разом з иншим таким же авантурником, і став удавати з себе царевича. Вперше московське правительство довідалось про них в Царгороді в 1746 р.; потім вони побували в Римі і в Венеції, через Семигород весною 1650 р. дісталися на двір Хмельницького, що держав їх в гонорах, й виїзжаючи в середині липня за Дніпро завіз до Мгарського Лубенського манастиря — ближче до московської границі — щоб відти їм лекше було вести зносини з московськими сторонами 23).

Такий збіг обставини не міг справді не затрівожити московське правительство: на нього дійсно мусіли повіяти спомини московської Смути, і воно заходилось як найскорше ліквідувати небезпечні можливости, викликані необережним ультіматумом, та навпаки — просити польський уряд вжити своїх впливів на Хмельницького, аби він видав їм “вора”.

З другого боку — польське правительство мало можливість продемонструвати московському посольству не тільки згоду Хмельницкого на воєнну прогулку в московські землі разом з Татарами, але й велике спочуттє сьому плянові Кримської Орди. Десь в середині червня н. с. 24) до Варшави прибули кримські посли — в відповідь на запитаннє, очевидно післане після московського ультіматума в березні-квітні. Хан заявив через них свій непохитний намір воювати Москву, кликав короля в похід і навіть грозився, що коли Поляки не будуть з ним разом, то він з козаками буде змушений воювати Польщу! Московським послам, коли вони післали від себе привитати новоприбулих татарських послів, Татари виявили крайню зневагу: відіслали їх післанця з ріжними лайками, і Полякам докоряли, що вони так панькаються з Москалями, коли ті не варті того. Так записує одержані з Варшави відомости литовський канцлєр Радивил — в тім освітленню очевидно, яке урядові варшавські круги надавали сьому татарському посольству. Він додає, що така перспектива польсько-татарсько-козацької ліґи дуже сильно підтяла московські претензії: московські посли стали значно мякші після сього 25). Нічого дивного. Скорше приходиться дивуватись, що не вважаючи на ретіраду свого правительства, вони все таки потрапили і в такій некорисній ситуації добитись ще ріжних сатисфакцій від польського уряду, напр. що книги з ніби то образливими для Москви виразами були прилюдно спалені в Варшаві, на великий жаль і образу польського шляхетського громадянства, що в тім відчувало тяжке моральне пониженнє своєї держави, конституційних прав, і т. д.

Московсько-польський конфлікт зійшов зі сцени. Договір поновлено. Те, що могло статись тоді, мусїло відійти на кілька літ, щоб повернутися в иншій, далеко менше користній для України ситуації. А тим часом Хмельницькому і старшині з огляду на нерішучість Москви приходилось світити очима перед Поляками і притакувати їх плянам — так як ото діялося на вище оповідженій розмові гетьмана з Кисілем десь в травні чи в червні.








Примітки


1) Міхаловского с. 537; Kubala: Poselstwo Puszkina, в т. II його писань, с. 137 дд. Ультіматум московських послів в варшавських записках збірки Міхаловского під 22 червня; з записок Радивила виходило б, що се було день-два пізніше. Про натяки московського посольства на звязки Хмельницького з Швецією і Семигородом пише Торрес під днем 23. IV: “Невдоволеннє Хмельницького понудило й. вел. вислати гінцем одного шляхтича, щоб зручно довідатися, чи має він дійсно якийсь союз з московським (царем), з королівством Шведським і Трансильванином, як то твердили ті московські посли. Він ще не висланий на сю авантюру, але з дня на день готов виїхати, маючи готові листи й інструкції” (с. 80). Пор. далі лист Кисіля з 11 квітня.

2) Про висилку до Москви гонця Тібурція Бартліньского, служебника Альбр. Радивила, записано в варшавських записках Міхаловского під днем 24 березня. В московських актах (Польські 1650, ст. 7) його приїзд під 10(20) травня, до Варшави вернувся в перших днях липня — Радивила Pamiętniki II с. 418, Memoriale в копії Оссол. с. 160. Отже квітень-травень-червень, три місяці висів над Польщею московський ультіматум.

3) Вище с. 24.

4) Вище с. 31.

5) Ieszcze przydaię y to: iezeli iusz z Moskwą na woinę zaniesie się, bo trzeba tu zaraz Siewierskie zamki tuteisze ruszeniem kilku pułkow Zaporozkich obwarowac. Bo iako oni (Москва) wnidą w nie, zaraz by Zadnieprze wszystko pomieszało się. Albo Moskwa uczyni refleksią i niech za(r)ty porzuci, — albo nie dac się vprzedic — iest naipierwsza fortuna belli, y saltim oba brzegi tu Korony, a tam w. x. Litewskiego obwarowawszy pokazac im to, ze ieszcze za łaską bozą viget maiestae krola polskiego, a my ci zesmy co przed tym Polacy, a iesli vbozsi, tym lepiey o nas rozumiec potrzeba. — Чортор. 402 с. 5 дд.

6) Iako pana tego, ktoregoś sam dopomogł chęcią swoią aby nam wszystkim szczęsliwie panował.

7) bidną Rus Ukrainą.

8) РР. osudaroie.

9) Сю фразу пустив Кисіль по українськи, впадаючи в тон козацької голоти: Sioho nam treba buło.

10) В копії: przyiaciela.

11) Оссол. 221 л. 90 і 1453 л. с. 373. В даті ваганнє: в Київі 14 квітня і 17 квітня, а в закінченню листа Кисіль поздоровляє гетьмана з Великоднем, — “тому, що його лист прийде на великдень (ies ten list mоу przyidzie do wm. przy chwalebnym zmartwychwstaniu panskim, pozdrawiam Wm. tym triumphem Christusa Pana naszego, pozdrawiam i łaską IKMCI y triumphow da PBog prętkich z nieprziacioł iego zyczę y winczuię). Великдень православний був того року 14 (24), значить дата мусить бути перед 14 квітня (старого стилю).

12) В автоґрафах варшав. унів.

13) Торрес пише 21 травня. “Пан великий канцлєр казав мині, що козаки одержавши відомости про тутешні непорозуміння з Московитами, пишуть, що вони готові разом з Татарами атакувати Московита кождої хвилі як тільки король накаже (с. 82). В збірці Русєцких (31 с. 91) такі варшавські відомости від Андрія Мясковского з 15 травня: Р. woiewoda kiiowski dał znac, ze kozacy gwałtem biorą się do Moskwy, y o co proszą przez posły do k. i. m. Krol i. m. “ziechał tu niespodzianie z pola dla taiemnei rady z senatem około tych kozakow y Moskwy. Мова була мабуть про уступки козакам, як то радив Кисіль.

14) Польські справи 1650 р. ст. 1 л. 479.

15) Се “пункти в яких воєвода Кисіль уже договорився з Хмельницьким і ті пункти, які ще Кисіль вважає потрібними — в Черкасах 20 червня 1650” у Міхаловского с. 550. Вони дуже близько сходяться з змістом наведеного листу Кисіля 11 квітня — розвивають його гадки, і наведений заголовок вповні правдоподібний, але дата здається наче б то занадто пізньою — хоч і не неможливою.

16) Настрої козацьких послів супроти татарських в Варшаві були одначе не найкращі, коли вірити варшавським вістям. В збірці Русєцких (31 с. 91) єсть варшавська записка з 9 травня про банкет послам московським, татарським і козацьким, що дав Осоліньский молодший: Татари стали сваритися з козаками, казали що хан королеві брат, і Орда від козаків відступить; дійшло до шабель, і “Москва не чекаючи розправи повтікала”. Може бути, що польські круги обробляли сих татарських послів в против-московськім напрямі, і ціла сварка вийшла через Москву!

17) Наведу в ориґіналі се інтересне звідомленнє московського посольства (Польські справи 1650 р. ст. 3):

АпрЂля въ 22 д. гетмана запорожского послы Самойло Богдановскиі с товарыщи сказывали: присланы де они ис Киева от Богдана Хмельницково и от киевского митрополита и от всего войска Запорожского с сейму; а присланы де они о том, чтоб королевское величество в коруне Польской і в великом княжстве Литовскомъ униатцкую вЂру всю велЂлъ снести и церкви сломать, чтоб уния нигдЂ не была и искоренить бы до конца. Да пана Чаплинского велели карать смертью против пункта по договору, какъ у них на сойме положено, и им де против того ещо никакова добра не показали, и имъ де за то будет стоять; да и того имъ домогатца, которые договорные статьи написаны у них в пункте, велЂл король все напечатать в констытуцью.

“Да они ж говорили, чтоб царского величества великие послы о чемъ присланы — за то стояли, и чего учали просить сперва, и с того ничего не уступали, для того, чтоб де православнымъ християном все было учинено на обе стороны, что надобно. А будет того не учинятъ, и царского б величества послы с ним за то стояли с обе стороны за одно, и то б учинить, чтоб с царского величества сторону и съ их Ляхи и иные иновЂрцы никакого добра себЂ не надЂялись. И гетман де Богдан Хмельнитцкиі і все войско Запорожское того добре желаютъ, чтоб имъ быть с православными християны в соединенье; и хотят они то учинить, о какихъ они дЂлехъ от гетмана Хмельнитцково и от киевского митрополита и ото всего войска Запорожского ис Киева с сейму к королю присланы, учинить все по своей воле за помочью царского величества, потому что они добрЂ топерво стороны царского величества страшны, и говорять такъ, что впрямъ на них царское величество войною ратныхъ людей присылать хочет; а какъ де царское величество пошлет на нихъ ратних людей, и козаки де их никакъ не подадут, потому, что вЂра их одна; и что де они мыслят и меж собою переговаривают — и то де дЂло, чаю, Богъ в совершенье приведет; и у гетмана де и у всего войска Запорожского о том давно мысль, что царскому величеству служить хотят, и ныне б за то стоять, чтоб и царскому величеству учинили, что ему государю угодно.

“Да они ж говорили: какъ они с сейму ис Киева от гетмана и от митрополита и ото всего войска Запорожского посланы к королевскому величеству, — и при них де сказано было посламъ к царскому величеству — запорожскому казаку Крысе с товарыщемъ саму-другу, а при них де ещо были не посланы; а какъ они поЂхали, после ихъ посланы ль они к царскому величеству или нЂт и какое дЂло имъ наказано — того они не вЂдають. А того они добрЂ желают, чтоб их королевское величество отпустил наскоро хотя и без дЂла, и они б де то все гетману і всему войску Запорожскому, царского величества поговоря с великими послы, про великихъ пословъ и о каких дЂлехъ присланы росказали; и на то де они добрЂ надежны, что гетманъ і войско Запорожское для православные христианские вЂры за то будут стоять заодно, чтоб имъ быть на свободе от подданства лятцкие вЂры, в соединении с православными християны, под царского величества высокою рукою. А гетман де і все войско Запорожское держат великое спасенье, хотя они с ними теперво и помирились, только межь собою на обе стороны добрЂ большое спасенье держат. А какъ бы де Господь Богъ милость свою подал и учинилъ православных християн в соединении, и меж бы де православными християны никакихъ злыхъ причин на обе стороны не держали; да і время де то приспевает, что православные християне будут в соединении.

“Да они ж говорили: были де у гетмана Хмельницкого от волоского и от мутьянского послы владЂтелей, для того чтоб гетман Хмельницкой і все войско Запорожское какъ учинят і в совершенье приведут с королевскимъ величеством мирной свой договор, на турского царя имъ бы де гетманъ і войско Запорожское помочи подали; а им де добрЂ хочетца от подданства турского царя быть свободнымъ; и чтоб гетманъ о том и к крымскому царю от себя пословъ своих послалъ и на помочь ево на турского жь царя призывал; а они де за помочь кримского царя собравъ своихъ государствъ(!) будут чинить подарки болшые; а что де давали они дачи турскому царю, и тЂ(!) де обещаютца давать имъ, запорожским казакомъ. Да им же было вЂдомо, что до гетмана шли от турского царя и от венгерского Ракуцы короля послы; а для чево идут, того они не вЂдаютъ. А что де здЂсь тот слух проходил, что Нечай Кривонос собрался со многими тысячи з запорожскими казаки и хочет приходить на польскую землю войною, и то де говорено не дЂлом, ничево тово не бывало, только они то хвалят, что Ляхи от них живут в большом страхованні.

“Да говорили жь: какъ де они Ђхали к королевскому величеству, і в дороге с ними встрЂтился гонецъ от королевского величества; а сказывал имъ, что он послан к Богдану Хмельнитцкому и ко всему войску Запорожскому, что присланы от царского величества великие послы и просят того, чтоб города Смоленска и иных уступили и многихъ пановъ и сенаторей карали горломъ, а причины де никакие не оказали; и королевское де величество за то разгнЂвался і велЂл де их розослать по рознымъ городом; и после де того от короля посыланъ был до пословъ канцлЂр Осалинской выговаривать, что они дЂлаютъ недобро и королевское величество привели на большой гнЂвь, и послы де у канцлЂра упрашивали и целовали его в ногу, чтоб он у короля упросил, чтоб ихъ не розсылали, и говорили будто послы канцлЂру такъ, что они то здЂлали собою без царского величества вЂдома и говорили пьяным обычаемъ. И королевское де величество с царскимъ величествомъ за то, что прислал к нему пословъ царское величество неумныхъ людеи и ево короля обезчестили, зато хочет войну всчать; и чтоб гетьманъ и войско Запорожское учиняли ему вспоможенье. И они де чают того, что тому гонцу в томъ откажетъ і вспоможенья чинить имъ не похочет, потому что ему, гетману і всему войску Запорожскому то надобно давно и того хотят, чтоб царское величество войну против Ляхов всчал, а они де от царского величества не отступят. А хотя де королевскому гонцу впрямъ и не откажетъ и какими словами будто споможенья королю похочет учинить потЂшитъ, и отпустя де гонца, то де они признавают, что после от себя гетман к царскому величеству послов, о чем к нему король присылал, дастъ о всемъ вЂдомость”.

18) “Да им де здЂсь приказывал канцлЂр, чтоб им то говорить, что они будут заодно с Ляхами против царского величества стоять, и послы де с ними тот часъ будут мир держать и тЂхъ городов, о которых ныне говорят, и панов на каранье просить не будут. И они де сказали, что они королевскому величеству служить ради. А противъ договору о какихъ дЂлех они присланы от гетмана и от митрополита и ото всего войска Запорожского, тЂ дела в совершенье привели, чтоб униятцкая вЂра снесена была тотчасъ и пана Чаплинского велЂли карать смертью”.

19) Кисіль довідавшися про сі зносини козацьких послів з московськими, з свого боку забив трівогу, рекомендуючи як найскорше відправити козацьке посольство, “з як найбільшим фавором”, “і не пускати їх до розмов з Москвою”. Міхалов. с. 552.

20) "АпрЂля въ 29 д. приезжал на посольской двор запорожской казакъ Богдан ПЂшто(!), которой прислан от гетмана Богдана Хмельнитцкого к королевскому величеству в посланникЂхъ и сказывал подьячему Григорью Богданову, что они в тЂхъ делах, для каких дЂлъ от гетмана к королю были присланы, от короля отправлены, і велено имъ Ђхать ныне к гетману, и они де ныне Ђдут к себЂ до гетмана с чЂмъ ихъ король отправил. И он де теперво. Для прежнего знакомства и дружбы заЂхал проститца, а что он накажет, чтоб тЂ ево рЂчи донести царского величества до великих пословъ, а он де тЂ слова приказывает до великих послов доносить по повелЂнью товарищей своих, которые с ним от гетмана до короля в посланникехъ присланы, и от себя, чтоб великие послы вскоре с королем в совершенье миру не приводили, для того что они поЂдут до гетмана наскоро днем и ночью, какъ им Богъ помочи подастъ, и царского величества про великих послов роскажут, и гетман де тотчас пошлут до царского величества посланца своего наскоро, чтоб ево гетмана і войско Запорожское под свою государскую высокую руку принял, и будет на них приходить войною заодно царского величества с ратными людьми для того, что имъ король противъ Збаражского договору, на чемъ помирился, многихъ статей не уступает, и которые статьи имъ и уступили, и то с вымысломъ, чтоб имъ и тЂхъ статей вперед отступитца и полживить было мочно, и хотят ихъ казаковъ обмануть против прежнево, какъ ихъ преже сего обманывали, и обманув ихъ християнскую кровь проливали. Да имъ же де вЂдомо учинилось, что хотят они с царскимъ величествомъ учинить мирной договор впрямь, и учиня мир с царскимъ величеством, дав большую казну крымскому царю и сложась, хотят ихъ казаков всЂхъ побить, а имъ де сказывалъ по совЂту про то дЂло подлинной человЂкъ честной, которой про такие дела вЂдает достаточно; и какъ де мы до гетмана приЂдемъ, и гетман де і войско Запорожское того терпЂти не будет и учнет промышлять ныне вскоре, какъ ему гетману і войску Запорожскому Богъ помощи подастъ; да имъ же Богъ дасть и не Ляхов на помощь многих людей и против короля встанут, потому что многие Ляхи шляхта небогатая і всяких чинов люди, которые живут от сенаторей и от нарочитых шляхтъ в большихъ обидах. А какъ де Господь Богъ то дЂло приведет в совершенье и нас царское величество православныхъ христиан не подастъ и примет ныне под свою высокую руку, и тогды де царское ввличество і всей коруны Польские і великого княжства Литовского доступит и без бою, потому что коруна Польская і великое княжство Литовское и от одного ихъ гетмана і войска Запорожского ныне живут в большомъ в страхованиі, и стоять имъ будет против царского величества і войска Запорожского нЂкимъ; а гетман де і войско Запорожское давно о томъ Бога молят, чтоб православная христианская вЂра была во единениі, и учали б они жити царского величества под высокою рукою безо всякого опасенія. И говорил такие рЂчи со слезами”.

21) Осол. ркп. 189 с. 320. Далі Ґоліньский записує ще такі чутки: “Князь Вишневецький хоче впровадити Мойсея Могилу на панство Волоське. Сей Могила одержав уже хоругов від Отоманської Порти і деклярацію, що вони хочуть його мати на панстві Волоськім. Він же намовив до спілки (sprakty-kował) Нечая: пообіцяв йому 100 тис. талярів, щоб він з ним ішов на Волощину. Але і Лупул, теперішній господар, не сидить без діла і сильно готується витати гостей” (с. 345). Се писалось перед козацьким походом на Волощину, після нього, очевидно, Ґоліньский написав на боці: “З того нічого не вийшло, Хмельницький хоче бути господарем волоським”. А далі читаємо такі “Новини з Варшави, 29 серпня”:

“Хмельницький по давньому, як чоловік неспокійний, присяги і вірности королеві і Річипосполитій не дотримує, ріжні інтриґи ведучи по заграничних державах, підіймаючи їх на корону Польську, щоб йому поміч дали. Турчинові віддається під протекцію, аби лиш дав йому поміч на Ляхів, і Туреччина того не вирікається, обіцяє прийняти під свою протекцію й помогти на Ляхів, аби лиш вирікся моря, і щоб усі козаки вічними часами на Турків не нападали, а були васалями (голодовниками) панства Турецького. З тим приїздив в посольстві до Хмельницького чауш. Також посол від Ракоція, від господаря мультанського і волоського, а з яким посольством, того ніхто не знає. Також два посли татарські. Всі вони трохи не в однім часі були у Хмельницького” (с. 353). Се вісти про події з липня і початків серпня.

22) Про них Соловьев II-Х с. 1515 дд.

23) Історія Акундинова у Соловьева II с. 1497-1500, 1601-8, 1644-9.

24) Торрес каже, що авдієнція була 20 червня — див. нижче його оповіданнє.

25) Memoriale Радивила, рук. Осол. 117 л. 160, Pamiętniki c. 418 (текст трохи коротший).











Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 6.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.