Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 13.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна





ЛІТЕРАТУРНА РОМАНТИКА МОЛДАВСЬКОЇ КАМПАНІЇ, ФАКТИЧНА ІСТОРІЯ МОЛДАВСЬКОЇ КАМПАНІЇ (ВЕРЕСЕНЬ 1650 Р.), ПЕРЕГОВОРИ З ЛУПУЛОМ, УМОВИ ЗАМИРЕННЯ, ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ ДОГОВОРУ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО З ЛУПУЛОМ, ХМЕЛЬНИЦКИЙ I РАДИВИЛ, ПРОТЕСТАНТСЬКА ЛІҐА, ДУМА ПРО МОЛДАВСЬКУ ВІЙНУ, ГОЛОСИ СУЧАСНИКІВ



Сей похід на Молдаву промайнув як блискавка, в трьох-чотирьох тижнях, осліпивши сучасників, які не мали навіть часу розібратися в подробицях сеї кампанії, серед раптових і неясних вістей, що пролетіли про неї. Тому сучасні історики в своїх оповіданнях про події того року або збувають її простою згадкою — або заступають недостачу конкретних і докладних вістей літературними, більш менш шабльоновими прикрасами. Так поступив Коховский: в перспективи пізніших наслідків сеї волоської кампанії, траґічної історії Лупулової доньки й Богданового сина, прирівняв він сю скромну експедицію до Троянської війни, огонь Яс порівняв з огнями Іліону, розписав яскравими фарбами укритого в засіках воєводу, що звідти приглядався огням своїх міст 1) і сі літературні образки пішли по пізніших писаннях. А Рудавский навпаки — просто заявляє, що нема інтересу спинятись на фактах сеї кампанії “тому особливо, що з обох боків вона велася хаотично і маловідомо”, і тільки констатує остаточний вислід — на чім обі сторони замирилися 2). В друкованих досі сучасних листах і реляціях теж переважно глухі, загальні, непровірені поголоски, відірвані чутки, котрих потім ніхто не мав цікавости провіряти, і нам теж нема великої потреби входити в сі подробиці, бо для наших безпосередніх завдань вони нічого важного не дають. Зазначимо тільки головні лінії — і з'ілюструємо їх деякими цікавішими сучасними звістками, особливо з невиданих джерел, які нам удалося згромадити.

Зібравши козацьке військо під Уманню в 20-х днях серпня н. ст. в скількости 70-80 тис., як казали в гетьманському штабі, з значною артилєрією, і маючи на лівому крилі татарський корпус, що рахували на 20-30 тис. 3), гетьман в останніх днях серпня прийшов з околиць Умани, приблизно в напрямі теперішньої залізниці Умань-Вапнярка, на берег Дністра й отаборився в Ямполі, напротив молдавського міста Сороки 4). 22 серпня с. с. (1 вересня) він був сам в Ямполі, як свідчить виданий тут універсал против української своєволі 5). Наперед себе пустив за Дністер Татар, мабуть з тих же мотивів, з яких взагалі він і його окруженнє складали ініціятиву сього походу на Татар, а може й вичікував, як приймає сей марш Потоцкий з своїм військом 6). А далі, поставивши сильну заставу против нього, теж перейшов за Дністер і зайняв, Сороку, в перших днях вересня н. с. 7).

Татари тим часом уже розпустили свої загони по цілому краю: одна частина Орди пішла на захід, за Прут, друга вздовж Прута на долину, розпускаючи свої загони на право і ліво, своїм звичаєм. Хан став кошем на полях Цецорських, а гетьман надтягнувши заложив свій табор під Вламником — як каже Костин 8). Господаря все се захопило цілком неприготованим. Він з початку вислав був військо против татарських загонів, потім переконавшися, що неприятельські сили завеликі для нього, звелів робити укріплення навколо Яс, щоб відбитись і відсидітись, а сам, очевидно, звернувся по поміч і інтервенцію до Потоцкого і до сусідніх турецьких башів-намісників.

Потоцкий, стоючи при волоській границі, розуміється, аж трясся від бажання покарати козаків за такий своєвільний напад на фактичного васаля Польщі — тим більше, що справді й сам зазнав багато прихильности від Лупула, і стояв у приязних відносинах до нього 9). Але вважаючи на значні сили Хмельницького і на поважну заслону Нечая з лівого крила, не смів виступити активно — бо се могло потягнути за собою конфлікт з ханом, з наслідками дуже складними і серьозними. Крім того й король з своєї сторони рішучо остерігав його від конфлікту — пригадуючи нещасливі його дебюти 1648 року.

Він вислав на Волощину на звіди відділ кінноти під проводом камінецького ротмістра Кондрацкого, і коли той привіз такі вісти, що козаки пішли на Волощину з волі Татар і пограбувавши її вертають до дому, а Поділлю не загрожують, тим справа скінчилася 10).

В таких обставинах Лупул мусів кинути столицю з своїм двором і з своєю ґвардією, набравши що можна на вози, подався до густих лісів буковинських і тут заложив собі табор недалеко Сучави, під Нямецьким манастирем, засікся й зарубався в лісах, а заразом старався богатими дарунками й контрибуціями відкупитися від Татар і козаків. Становище його було тим гірше, що йому як і всім взагалі було неясним, чи сей напад стався против волі Отоманської Порти, чи за більше-менше виразною її згодою, отже чи можна рахувати на якусь її підтримку, чи навпаки — треба за всяку ціну поладнати відносини з сими турецькими Васалями — Татарами й козаками, щоб вернути собі прихильність дивану, розуміється знов таки — ціною дорогих дарунків і контрибуцій. З Татарами справа пішла, очевидно, легко — вони обловилися богатою здобиччю (в Польщі оповідали, що Лупул саме збирався вислати свою данину султанові, і сі гроші впали в руки Татар). Калґа домагався річної данини, але вдоволився порядною контрибуцією в додаток до награбленого, і Орда занялася транспортом здобичи до Криму. Хмельницький жадав політичних гарантій на будуче. Се справа більш інтересна, і над нею варто спинитися.

Я перед усім, наведу ті оповідання, які про се чули московські післанці, Протасієв і Богданов, в козацькім таборі безпосереднє по закінченню кампанії від самого гетьмана і ріжної старшини 11). Даю слово насамперед самому гетьману, так як записано в посольськім справозданню розмову з ним на обіді в Браславі 23 с. с. вересня (3 жовтня):

“Як я був в Волоській землі 12), Волоську землю воював, став під Ясами і хотів взяти самого волоського господаря, то волоський господарь прислав до мене своїх послів добивати чолом, просити покою, дарував мене своєю дочкою за мого сина. Прислав лист за своєю рукою і печатею: пише під присягою, що доньку свою за мого сина віддасть”. І той лист велів принести — показував за столом (московським післанцям), і вони той лист читали.

Виговський так росповідав історію походу в Ямполі, перед поворотом гетьмана з Молдави 18(28) вересня:

Прислав був кримський цар до Б. Хмельницького послів, щоб він з ним ішов на Московське государство війною. Гетьман не послухав і не пішов. Тому минуло тижнів 12 або й більше 13). Кримський цар прислав послів вдруге: що він післав калґу з великим військом, щоб гетьман ішов з ним. Гетьман розіслав універсали по всіх городах, а перед собою велів нашвидку йти браславському полковникові Нечаєві, і він прийшов під Яси. Волоський господар почувши, що в поміч Татарам прийшли козаки, утік із Яс до Нямецького монастиря, і з того монастиря післав до калґи послів, і з ними одкупу 300 тис. левкових єфимків (талярів); калґа замирився, взяв ті гроші і всяку здобич і з усіма людьми пішов був, а в Ясах і Сучаві міста, замки й села (посады и городы, села и деревни) попалено. А як гетьман прийшов до Волоської землі війною, і став на Пруті, калґа завернув назад велику частину свого війська і прислав до гетьмана, і сі Татари воювали Волоську землю разом з козаками. А сам гетьман стояв обозом на однім місці, над Прутом, і послав послів до волоського господаря: кропивенського полковника (ЧижелЂя) з товаришами: велів господареві виговорити, за які неправди (господаря) він, гетьман, прийшов воювати Волоську державу: аби господар перепросив його за ті свої неправди (добил челом). Тоді волоський господар прислав до гетьмана своїх послів, і перепросив; прислав в дарунку шубу соболину золотом криту, коня-аргамака з усім кінським нарядом, і шаблю оправлену золотом з каміннєм. І зговорив свою доньку за гетьманського сина: прислав запись своєручну за печатею і під присягою, що видасть доньку за гетьманського сина і буде з ним у вічній приязни і любві і стоятиме з гетьманом за одно против всякого неприятеля — будуть оден одному помагати, а з Ляхами він, волоський господар, не складатиметься (не матиме порозуміння) і ніяких лихих замислів на Запорозьке військо мислити не буде. На тім усім волоський господар присягав при послах гетьмана Б. Хмельницького, і тепер у них з волоським господарем згода.

Арсенієві Суханову, в листопаді, оповідав коротше, з иншими подробицями:

Як прийшли на Волоську землю Татари й козаки, Василь воєвода ничого не знав і не відав: умисно пустили славу, і Василеві писали (Татари), що всі вони з козаками йдуть на Москву, так що коли йому казали, що Татари йдуть, він тих до вязниці садив, а декого й бив. А як Татари зібрались і Яси обложили, він ледве випровадив з міста жінку з дітьми і сам потім два тижні в лісу сидів і тут помирився з гетьманом і ханом 14)

Сотник Іван Кравченко їдучи в посольстві від Хмельницького до Потоцкого оповідав Протасієву і Богданову в Могилеві:

“Волоський господар прислав до гетьмана Б. Хмельницького своїх послів — сильно прохав, щоб він його не воював, і гетьман послав до нього своїх послів полковника ЧижелЂя (Джеджалия), велів йому сказати, що він сам на себе накликав ту війну: забувши Бога і православну віру зложився з Поляками, і всяке лихо замишляв на нього, гетьмана, і Запорозьке військо. Коли він далі буде так поступати, гетьман з Запорозьким військом його вижене геть з Волоської землі і він там більше не буде господарем. І гетьман (після виїзда Кравченка) хотів дочекавшися ЧижелЂя скоро вийти з обозом з Волоської землі і мабуть скоро буде перевозитися з військом під Могилевом. А коли піде на обоз Потоцкого, буде перевозитися через Дністер під Хотином против Камінця Подільського. А се він знає певно, що недочекавшися його, Кравченка (результатів посольства до Потоцкого), гетьман з військом з-за Дністра перевозитися не буде”.

Сучасні польські відомости потверджують в загальних рисах сей образ, що дають нам сі оповідання учасників кампанії 15). Виходить, що війшовши до Волощини, гетьман зажадав від господаря — коли той прислав до нього парламентарів з проханям замирення (ролю посередника взяв на себе оден з Балабанів, що нагодився тоді на Волощині) — не тільки грошевої контрибуції (правдоподібно — однакової з тою, що була виплачена Орді) — а й політичних концесій. Господар мав присягти в тім, що він від сього часу буде союзником козаків — своїх товаришів в васальстві Отоманській Порті: розірве свій союз з Польщею і буде підтримувати Запорізьке військо в його боротьбі з Польщею 16). Облишений в цілком безвихіднім становищу, перед перспективою повного викинення з краю і позбавлення свого уряду, Лупул мусів згодитися на все, і як гарантія його нового союзу з Козаччиною зложивсь отсей славний плян: оженення гетьманича з господарівною, що тут вперше фактично стає перед нами.

Романтична преісторія сього пляну, як її звичайно оповідають, не має ніякого права на наше признаннє, і більш правдоподібно, що він тепер тільки з'явився як розвязка політичної ситуації.

Се була дуже інтересна комбінація, не просто династична, а й політична в повній мірі. Крім того що вона давала домові Хмельницького певні права до молдавського трону (се не було дуже важне, бо кінець кінцем інвеститура на сей трон просто купувалася на султанськім дворі) — були тут безсумнівні політичні користи для цілої козаччини в її боротьбі з Польщею. Такий династичний союз з Молдавою давав козацькому фронтові дуже цінну заслону на лівім крилі: досі господар був тут загрозою, тепер він мав стати союзником. І на правому — литовському фронті він мав дати союзника

Старша донька Лупула. домна Гелена від 1645 р. була замужем за Янушем Радивилом, провідником протестанської партії і фактичним законодавцем в землях в. кн. Литовського, котрого Хмельницький, як ми вже знаємо, від початку своєї боротьби з Польщею всякими способами хотів перетягнути на свій бік. Трактував його як природного так би сказати союзника: за старими традиціями звязків його дому з православними (Острозькими спеціяльно, з котрими Радивили були близько посвоячені) і політичного союзу протестантів з людми грецької віри, і з огляду на його литовський сепаратизм, чи патріотизм.

В першім році повстання, підчас безкоролівя Ян. Радивил справді затримав Литву в становищу до певної міри нейтральному супроти козацько-польської війни, і Хмельницькому й старшині, очевидно, страшенно хотілось добитись такої нейтральности, навіть сприятливої нейтральности й на далі. Ся можливість безсумнівно була, завдяки сепаратистичним і опозіційним течіям серед литовського маґнатства і присутности православного білоруського, почасти й українського елєменту в вел. князівстві. Пізніші події показали се. Прилученнє Білоруси до козацького повстання і підданнє під московську протекцію, з одної сторони, з другої — перехід литовської дисидентської групи, з Радивилом на чолі, і з ним значної частини шляхти на бік шведського короля против свого “прирожденого монарха”. В такім напрямі гетьманові й старшині давно хотілось повести Литву і Білорусь і ожененнє Тимоша з Лупулівною могло помогти сим плянам. В певних обставинах воно могло привести до зближення і союзу швагрів, і вплинути на становище в. кн. Литовського. З другої сторони — могло скріпити союз православних України-Білоруси з цілим євангелицьким союзом, представленим в Литві-Польщі отсим Янушем Радивилом, а на західній границі Польщі — Семигородом (Трансильванією), Бранденбургом, Швецією. Сей союз висів у повітрі протягом цілого віку і міг дати наслідки ґрандіозні — але все ніяк не міг здійснити ся. В козацькій політиці він лежав здавна, і в даній хвилі — супроти ріжних політичних претензій до Польщі семигородського Ракоція, бганденбурського “великого курфірста” і шведського двору сей плян був дуже актуальним!

Все се зараз відчули в варшавських політичних кругах, і там пішли балачки на тему можливого зближення Радивила з Хмельницьким на сім ґрунті і под. 17). Се показує що такий плян, як отсе я представив, не був цілком фантастичним. Виникши, як я собі уявляю, доволі припадково, з такого ж самого припадкового козацького походу на Волощину, він від сього часу став одним з стімулів політики Хмельницького, і треба признати, повторяю, що в певних обставинах він міг здійснитися і принести політичні користи.

Але передбачати се — було одно, вплинути ж на бажану комбінацію сих моментів було дуже трудно в таких бурхливих обставинах. Плян був за тонкий і складний як на такий час!

Справжніх мотивів свого плану, причин і рації волоського епізоду, гетьман і старшина таки не вважали можливим дати ні своїм союзникам, ні своїм рідним українським масам, як ми бачили. Але ж надати відповідне освітленнє і оправданнє сьому несподіваному епізодові вони мали за потрібне, і інспірували громадську гадку тими засобами, які мали в роспорядженню. Їх офіціозні рапсоди дістали завданнє звеличати сей вимушений обставинами і в ґрунті річи зовсім не симпатичний епізод козацької політики як славний і величний акт її мудрости, що служить на честь і хвалу Запорозького війська.

Дивним дивом їх твір, присвячений такому малозамітному і маловажному епізодові, пережив віки і в доволі свіжій і яскравій формі, заховавшися в устах кобзарів XIX в. був записаний в трьох варіянтах: короткім на Миргородщині на початку XIX в. (виданий Цертелєвим), в ширшім на Чернигівщині в Сосницькім повіті в 1850-х рр. (записанім від звісного кобзаря Шута Кулішем і виданім Метлинським), і в анальоґічнім, але коротшім (що можливо походив з тої ж школи Шута),записанім в 1872 р. від лірника з с. Березина С. Ф. Ліндфорс-Русовою 18). Досі, наскільки знаю, ніхто з дослідників не висловляв підозрінь що до автентичности сього тексту, і я теж не бачу причин підозрівати його основи — в повній мірі рахуючися з можливістю деяких підправок. Наводжу її в тексті Шута, варіянти подаю в скобках, а дрібних, буквальних відмін не зазначаю:


Як із низу, із Дністра тихий вітер повіває

(Військо козацьке в похід виступає).

Бог святий знає, Бог святий і відає,

Що Хмельницький думає-гадає, —

Тогді ж то не могли знати ні сотники, ні полковники,

Ні джури козацькі,

Ні мужі громадські,

Що наш гетьман Хмельницький,

Батю Зинов Богдан чигиринський

У городі Чигрині задумав вже й загадав!

Дванадцять пар пушок вперед себе одсилає,

А ще сам з города Чигрина рушає 19),

(А ще з-тиха до нас козаків словами промовляє:

“Козаки ви молодиі, ідіть же ви рідниї!

Прошу я вас: добре дбайте,

Та в охотноє військо поспішайте!)

За ним козаки йдуть —

Яко ярая пчола гудуть!

Котрий козак не має в себе шаблі булатної.

Пищалі семипядної,

Той козак кій на плечі забирає.

За гетьманом Хмельницьким у-в охотнеє військо поспішає.

Оттоді ж то як до Дністра річки прибував.

На три части козаків переправляв 20).

А що до города Сороки прибував,

Під городом Сорокою шанці копав,

У шанцях куренем стояв.

А ще од своїх рук листи писав,

До Василя молдавського посилав,

А в листах приписував:

“Ей Василю молдавський,

Господарю волоський!

Що тепер будеш думати й гадати —

Чи будешо зо мною биться,

Чи мириться?

Чи города свої волоські уступати,

Чи червінцями полумиски сповняти,

Чи будеш гетьмана Хмельницького благати? 21)

Тоді ж Василь молдавський,

Господар волоський

Листи читає,

Назад одсилає

А в листах приписує:

“Пане гетьмане Хмельницький,

Батьку Зинов Богдане чигиринський!

Не буду я з тобою ні биться,

Ні мириться,

Ні городів тобі своїх волоських уступати,

Ні червінцями полумисків сповняти:

Не лучче б тобі покоритися меншому,

Нижли 22) мині тобі старшому?”

Оттогді ж то Хмельницький як сії слова зачував,

Так він сам на доброго коня сідав

Коло города Сороки поїзжав,

На город Сороку поглядав,

Іще з-тиха словами промовляв:

”Ей городе, городе Сороко,

Ще ти моїм козакам-дітям не заполоха!

Буду я тебе доставати,

Буду я з тебе великий скарб мати,

Свою голоту наповняти,

По битому тарелю на місяць жаловання давати!”

Оттогді то Хмельницький як похваливсь,

Так гаразд добре й учинив:

Город Сороку у неділю рано д-обіддя взяв 23)

На ринку обід пообідав,

К полудневій годині до города Січави 24) припав,

Город Січаву огнем запалив і мечем іспліндрував.

Оттогді то іниї Січавці (всі непишні бивали),

Гетьмана Хмельницького у вічі не видали —

Усі до города Яси повтікали,

Перед Василиєм на колінця впадали,

До Василя молдавського із-тиха словами промовляли:

"Ей Василю молдавський,

Господарю наш волоський,

Чи будеш за нас одностайне стояти —

Будемо тобі голдовати,

Коли ж не будеш за нас одностайно стояти,

Будем иншому пану кровю вже голдовати” 25).

Оттоді то Василь молдавський,

Господар волоський

Пару коней у колясу закладав,

До города Хотині одїжджав,

У Хвилецького копитана станцією стояв,

Тоді ж то од своїх рук листи писав.

До гетьмана Потоцького посилав 26):

“Ей гетьмане Потоцький

(Що в тебе розум жіноцький),

Ти ж б то на славній Україні пєш-гуляєш,

А об моїй пригоді нічого не знаєш 27),

Що ж то в вас гетьман Хмельницький Русин

Всю мою землю Волоську обрушив,

Все моє поле копєм ізорав,

Усім моїм Волохам, як галкам,

з пліч головки познімав;

Де були в полі стежки-доріжки-

Волоськими головами повимощував.

Де були в полі глибокі долини —

Волоською кровю повиповнював!”

Оттоді то гетьмане Потоцький листи читає.

Назад одсилає,

А в листах приписує:

"Ей Василю молдавський,

Господарю волоський!

Коли ж ти хотів на своїй Україні проживати,

Було тобі Хмельницького у вічниі часи не займати!

Бо дався мині гетьман Хмельницький добре знати, —

У первій війні, на Жовтій Воді пятнадцять моїх лицарів стрічав,

Не великий їм одвіт оддавав:

Всім як галкам з пліч головки поздіймав!

Трох синів моїх живцем узяв —

Турському салтану в подарунку

одіслав.

Мене, гетьмана Потоцького три дні на прикові край пушки держав,

Ані пить мині, ані їсти не дав!

То дався мині гетьман Хмельницький добре знати.

Буду його во вік вічний памятати!” 28)

(Тоді Ляхи із города із Сочави

утікали,

Василю молдавському знати давали.

То Василий молдавський до Яс прибуває.

Словами промовляє:

“Ой ви Яси мої Яси,

Були єсте барзо красні,

Да вже не будете такі,

Як прийдуть козаки!”

То пан Хмельницький добре учинив:

Польщу засмутив,

Волощину побідив,

Гетьманщину звеселив.

В той час була честь-слава

Войсковая справа:

Сама себе на сміх не давала,

Неприятеля під ноги топтала) 29).


Але громадянство, видимо, не дуже піддавалось сим офіціозним величанням молдавського епізоду. Вражіння від нього зістались більш неприємні. Найріжче висловлені вони в нашім українськім письменстві у “Самовидця” (Романа Ракушки) — що так яскраво, хоч з стилістичного погляду і дуже несправно висловлюється про сей похід: “Не хотячи войско порожньовати, а звлаща — з таким поганином и ворогом віри християнской збратавши ся, — Волоская земля — християнство, любо зостаєт в подданст†Турчинови, але однак же юж почали обфито жити при одном господару спокійно, Василю ЛупулЂ, — и позавидЂвши жебы оных уменшати — же християнство а звлаща Русь гору узяла, — так розумЂю же за позволенієм Турчина ханъ кримскій з гетманомъ Хмельницким несподЂвано зо всЂми потугами козацкими и татарскими в инвецъ усю обернули 30). Звоєвали по самыє горы, людей побрали в полон в набытки ихъ. Тилко замки моцніє одержали ся. И самъ господаръ уступилъ былъ з Ясъ, мЂста столечного, але знову ся навернулъ. А Хмелницкій стоялъ з ханомъ у Прута, а тую чатами звоєвали. А напотомъ господаръ поєдналъ орду и гетмана Хмелницкого, жебы ся вернули з єго земли, и учинилъ сватство з Хмелницкимъ — дочку свою за сына Хмелницкого приобицалъ дати, што напотомъ и учинилъ”.

Відзив сей дає, як бачимо, дуже неприхильну оцінку турецько-татарським звязкам Хмельницького взагалі.








Примітки


1) Аnnаlium 1. III, c. 199.

2) Hist. Pol. c. 64.

3) Протасьев зі слів Виговського й инших старшин, роспитувавши їх в Ямполі, пише, що було в сім поході з гетьманом козаків тисяч із 70 або й більше”, “а з калгою было тысяч 30 и больше”. “А при гетмане было разных полков тысяч с 10 и больше (хіба в значінню: з ріжних полків тисяч по 10 і більше), а наряду в Чигринском полку 20 пушек, а в иних во всЂх полкЂх пушек по 6 и по 7 и больше”.

Козаки розпитувані Унковским — що приїхали від гетьмана до Лубень, оповідали: з гетьманом в Волоській землі було 18 полків, а два полки лишилися по сей бік Дністра: полковник Криса з Київським полком та полковник Шангирей з Канівським (Акты ЮЗР. VIII с. 326).

Любєнєцкий в цитованій реляції рахує козацьку армію, що війшла до Волощини, на 40 тис. вибраного війська, а заставу лишену під проводом Нечая против польського війська — на 5 тисяч (Transsylvania с.10).

Камінецький анонім пише, що Хмельницький після того як Татари пішли від нього, “тільки з 30 тисячами прийшов на Україну” — Міхал. 580; він натякає при тім на велику козацьку дезерцію з молдавського походу.

Инший кореспондент з обозу, войський галицький, кладе ще менше козаків: 20 тис., а Татар не більш півтори тисячі (Осол. 2346 л. 69) — але се той останок Орди, що зістався при гетьмані, по тім як головна маса пішла до Криму Мясковский, вважаючи перебільшеними балачки про велике число Татар, завважає в листі 22 вересня з слів полковника чечельницького: Ich ledwie kilkanascie tysiący iest (Ос. 225 л. 320).

4) Варшавські новини з місяця вересня (Осол. 223 л. 307) за донесеннями з польського табору кажуть, що до третього вересня Хмельницький стояв спочатку під Уманню, і коло нього поблизу Татари, відти пішов до Рашкова, потім до Прилуки, як кажуть (тих назв, які обивалися о його вуха, кореспондент не вмів звести разом), “і виправив козацьку чату з частиною Татар за Дністер до Волощини, а потім одного полковника, аби зловивши господаря відіслати в кайданах до Порти — так як присяг Туркам”. І далі: “про самого Хмельницького кажуть, що до 3 септембра стояв на Оратовськім полю, в 20 милях від нашого обозу, і потім з головним військом сам пішов до Дністра”.

5) Вище с. 78.

6) Що Татари пішли наперед і з початку вони пограбували країну, а тільки потім далися їй в знаки козаки, коли Татари вже почали відходити, се видко з вищеподаних слів Протасієва і ще ясніше з дальшого, ним наведеного оповідання Виговського. Те саме виходить з донесень Лупула до Царгороду, що переказує цісарський посол в Царгороді Реніґер — Жерела XII с. 139 і 143, і з реляції Ракоція цісареві — Monumenta Hungariae XXIII с. 668. Те ж саме пише король в додатковій інструкції на соймики, 23. X, Michałowski c. 581-2. Але задалеко йдуть ті дослідники, які зовсім розділяють напад татарський і напад козацький, як дві цілком відокремлені акції: в дійсности се були дві стадії одної кампанії, які мали ріжні спільні моменти. Ні топоґрафічно, ні хронольоґічно не могли вони розійтися скільки небудь значно: занадто мало було часу, і в звістках учасників операції козаки й Татари зливаються до купи. Так і у Костина: Татари й козаки разом переходять Дністер, і розділившися на дві частини йдуть одним полком на захід, другим на полудень, “а оба полки мішані — з Татар і козаків”. Але його оповіданнє — коли виключити згадки про тих бояр, що потерпіли від татарських загонів, та кілька конкретних вказівок на місцевости, що грали ролю в сій війні, в сумі дуже загальне, і звістки зібрані московськими післанцями відкривають дійсну обстанову компанії значно докладніш. Його згадка, що Татари пустошили Волощину разом з козаками, коли порівняти з оповіданнєм Виговського, вказує на другу стадію пустошень, коли Орда була вже вийшла (чи стала виходити) з Волощини, але надійшли козаки, і калґа вислав з ними своїх Татар на добичу вдруге.

7) Любєнєцкий в наведеній вище реляції датує наступ Хмельницького на Молдаву 1 вереснем н. с., і сим же днем позначений універсал гетьмана з Ямполя; нічого неможливого в тім, що гетьманська квартира того дня ще була в Ямполі, хоч військо вже переходило й займало Сороку. У Єрлича дата 25 серпня — мабуть старого стилю. Про знищеннє Сороки козацьким військом оповідання козаків в Актах Ю. З. Р. VIII с. 328 і 329.

8) От оповіданнє Костина: “Калґа-султан з своїм кошем і гетьман Хміль з своїм табором від Сорок посунули просто на Цецору і султан став тут своїм обозом, а Хміль з козаками спинився коло Вламника. Господар — в безвихіднім становищу, тому що Татари з-під самих Яс відогнали табуни і лишили його двір без коней, виправив свою дружину з родинами своїх боярів на Капотешти лісами під Нямецький замок. Сам також недовго лишився в своїй столиці — зіставив у Ясах для охорони своєї палати скількість драбантів, а сам заложився з своїм двором у лісі під Капотештами. Драбанти побачивши, що Татарів і козаків прибуває все більше й більше, кинули в ночи палату й розбіглися; палата, боярські доми, все місто скоро стали одним попілищем. Помилувано тільки манастирі, тому що козаки не важилися переступити заборону гетьмана Хміля, а Татари без них нічого не могли зробити, бо люди, що поховалися по манастирях, мали рушниці. Потерпіли тільки ті, що були в манастирі трьох святителів: коли стало горіти місто, манастир також загорівся від сього огню, люди кинулися через фірточку на ріку Бахлуй, і тут Татари забрали богатьох, а чимало, тікаючи від полону, кидалися в ріку й потонули” (І с. 320).

Сю подробицю, що гетьман заборонив чіпати манастирі, варто запамятати, тому що польський уряд потім не переставав повторяти, що козаки воюють зовсім не за віру, коли так знищили манастирі й церкви в Молдавії.

9) Адерсбах, бранденбурський аґент, 30 вересня н. с. доносить, що Потоцкий післав Лупулові на його прошеннє 4000 Німців, — і з того ворожить нову війну (Jorga, Acte si fragmente, c. 201). Але тут можуть бути чутки про поміч, що її Лупул тільки ще просив.

10) Памятники київ. ком. I 2 с. 182 — пише людина видимо дуже близька до Кондрацкого.

11) Звідомленнє в Польських справах 1650 р. ст. 8 (деякі витяги з нього були надруковані у Соловйова т. X. с. 1604); стовбець сей не паґінований, і тому я далі не повторяю вказівок на нього.

12) Московським звичаєм промови держаться то в третій особі, то переходять на першу. Я тримаюся в перекладах чого небудь одного.

13) В дійсности не більше 8 тижнів; подробиці оповідання взагалі не дуже докладні.

14) Христ. Чт. 1883, X, с. 693.

15) Наведу дещо інтересніше з польського листування сих місяців: вересня-жовтня :

Лист з Язлівця від невідомого, з датою 24 вересня:

“Про волоського господаря от що принесли Вірмени, що були присутними в тім огню в Ясах і великі шкоди понесли: Не вірив госпрдар як йому дали знати про Татар, пофукав! Бо то вони таку штуку зробили: при його післанцях пішли з Кучманя на Бог, ніби то на Москву. Коли вже й другий і третій прибіг: що вже стада й вівці позабирано, і вже близько Яс — вискочив з міста, хотів їх громити, але побачивши не-рівню, уступився назад. Велів шанці робити з гноїв, що навколо міста були, і вислав до них балджі-башу ханського, що приїхав був туди за медами. Але Татари ні трохи не вважаючи, що то земля цісаря турецького, затримали послів. А мешканці почали вивозити на Буковину жінок, дітей і майно на тих возах, що гній мали возити, не слухаючи труб і бубнів господаря. Він теж забравши що міг на вози мусів тікати туди ж: в двох (!) милях від Ясів “засікся” і відти повів переговори. Дав 20 тис. червоних золотих готівкою, братанича в застав і нарешті (обіцяв) щороку платити стільки, що давав цісареві турецькому. Одначе Татари до міста впали і спалили разом з двором (господаря) — тільки в манастирі люде відборонились. Підчас тої завірюхи вийшов з Криму наш Балабан, і він вів переговори з Татарами іменем господаря” (Осол. 225 л. 321).

Вісти зі Львова, отримані в Кракові в перших днях жовтня (у Ґоліньського с. 356): "(Татари й козаки) Волоську землю огнем і мечем всю чисто спустошили, богато людей стинали, нікого не милували. Столичне місто Яси спалили так, що тільки замок лишився та кілька церков. Сам господар ледво втік до лісів з дітьми, піславши наперед свої скарби. Був (тоді) у нього шведський посол і шляхтич польський, що вийшовши з неволі від Татар приїхав до Яс — їх господар попросив поїхати до калґи на трактати і просити за господаря, щоб більше Волощини не пустошили. Стала згода і замиреннє на певних умовах: господар дав калзі 120 тисяч твердих талярів, щоб він уступився з Волощини, і одержавши сю суму Татари з Волощини пішли, але повертаючи силу людей ще вигубили, краї Волоські спустошили і велику здобич забрали. Козакам з тих грошей нічого не дісталось, тільки хто що зарвав. Татари небогато чоловіків забрали, тільки стинали; жінок забрали тільки молодих. Волів дуже багато вигнали, коней і баранів не богато брали — і тим баранам ноги утинали”.

На підставі того що оповідали козаки з посольства Кравченка до Потоцкого пише оден шляхтич, войський галицкий воєводі подольському (Ос. 2346 с. 69-80):

“Козацького війська у Хмельницького не більше 20 тис. козаків, Татарів небагато було з мурзою перекопським: не рахували їх більше як півтори тисячі. Хмельницький проводив аж за Дніпро і прощався з ним з великою церемонією: велів стріляти з усіх гармат і всьому війську з рушниць.

“При наших послах були (у Хмельницького) посли господаря волоського: привели Хмельницькому коня гарно убраного і “дородного”; господар дав Хмельницькому 40 тис. талярів і доньку свою обіцяв відати за сина його Тимоша, але через послів своїх просив наперед “процвічити (Тимоша) на обичаях” — кажучи, що він же чоловік простий і глупий і недавно до Коломиї з сіллю ходив(!). Хмельницький їм відповідав на те, що велить йому конверзувати: процвічитися з значними людьми, що будуть до того приставлені (kaze mu konwersowac y przecwiczyc się znacznemi ludzmi, ktorych mu naznacza). А нарешті так висловивсь: Swadba ne znaiu czy doydet, koli pan chce — ozeno (оженю коли буде згода пана, — короля чи султана? мабуть останнього).

В львівських новинах з 22 жовтня — що походять від тих же післанців Потоцкого, що їздили до Хмельницького, читаємо про нього таке: “Повертається з Волощини з побідою й великою здобичею, змовивши доньку господаря волоського за свого сина Тимошка, весіллє по Різдві, інтерциза (подружний контракт) списана і заприсяжена від господаря волоського Хмельницькому Чотирьох боярів дав господар Хмельницькому в закладі за свою доньку. Бо що мусів, то заявив готовність сповнити, але з тою умовою, що має відправитися весіллє — аби син Хмельницького на те весіллє приїхав з шляхтою польськoю і політикою нашою. Сього певне докаже, бо має при собі богато що його буде вчити політики.” (Осол. 2286 л. 112).

Павло Алепський, переїздивши через Волощину в 1654 р., записує, що йому оповідали — що в першу війну Татари забрали в полон 75 тисяч людей (І с. 112)

16) Рудавский збирає зміст порозуміння в такі точки, котрим він надає ляпідарні форми римського законодатного стилю: завдяки сій формі вони пішли як щось автентичне — напр. у Антоновича-Драгоманова, Ист. пЂсни “Волощина зістається Лупулові, Тиміш буде його зятем; Татарам і козакам зараз буде виплачено 600 тис. талярів; Полякам господар не сприятиме” (с. 65).

17) “Король має підозріннє на кн. Януша Радивила, литовського гетьмана” що має жінкою доньку господаря молдавського — що він може бути в порозумінню з Хмельницьким. На соймику того повіту де він перебуває, він виступив против дозволу на нобілітацію згаданого господаря (котрої просив Лупул, і за сим старався Потоцкий). Говорив, що се не новина, що доньки таких господарів виходили за польських шляхтичів, отже коли господар молдавський просватав свою доньку, а його своячку, за сина Хмельницького, то мусить дотримати слова. Сей Радивил завсіди був головою єретиків і лихих гадок, отже з сим новим виступом против короля і свого тестя, з такою охотою посвоячення з Хмельницьким, його вірність до батьківщини і свого короля стає підозрілою.” — Реляція Торреса з 26 січня 1651, с. 97.

Потоцкий роблячи підсумки волоської кампанії Хмельницького в листі до короля 22 жовтня так представляє небезпечні наслідки посвоячення Хмельницького з Лупулом — коли б воно прийшло до здійснення: “Великий тягар впав би на Річпосполиту, бо той неприятель (Хмельницький) при своїх домашніх силах матиме поміч татарську, турецьку, волоську, і може наробити Річипосполитій великого клопоту такого що трудно буде й вибрести. Той зрадник хоче обложити військо в. кор. милости, Ракоція з господарем мунтянським — що має готового війська тридцять тисяч — пустити на Краків, шляхту викорінити, у вашої кор. милости королівство відібрати і на престолі королівськім иншого посадити — бодай чи не Ракоція!" — Жерела XII с. 142 = Міхалов. с. 578.

18) Всі три варіянти у Антоновича-Драгоманова, але текст Цертелєва передруковано з збірника Максимовича, з деякими змінами, і против тексту Куліша-Метлинського тут теж єсть деякі відміни.

19) У Шута в часі минулім — одіслав — рушав.

20) В старшім варіянті: “.Як до Дністра прибували. Через три перевози переправу мали. Сам Хмельницький наперед всіх рушав, До Хатії прибував, У старшого копитана на квартирі став”.

21) В стар. вар.: “Чи на примирє будеш приймати, Чи славної Волощини половину оддавати?” В новішім: “Чи можеш ли мені полумиски червінцями ісповняти?” Сі елєменти можна б об'єднати в такій формі: Чи будеш мене гетьмана Хмельницького благати, Мині полумиски червінцями сповняти, Та славної Волощини половину оддавати?

22) У Шута: неужли, в новіш.: нежели.

23) У Метл.: задобіддє, у Ант.-Драг. знадобіддє, нов.: до обіда.

24) Сучави.

25) Нов.: Так будем за иним королем стояти.

26) У Шута і в нов. тут є далі: “Івана Потоцького кроля польського; відновляю з старшого варіянту, хоч і не певен, чи се не поправка видавця, Цертелєва, але вона відповідає архетипові.

27) В старшім коротше: “Ти за дорогими напитками, бенкетами уганяєш, Чом ти Хмельницького не єднаєш? Вже почав він землю кінськими копитами орати, Кровю молдавською поливати”. В архетипі мусіло бути: Землю Волоську."

28) В нов. мабуть старший оборот: “Оттепер я буду знати, До віку вічного Хмельницького не займати!”

29) Се закінченнє з старшого вар.; останні 4 стихі відділені у Цертелєва звіздкою; можливо — се вказує на долученнє сього закінчення з иншого джерела. В вар. Шута дума закінчується так: “Оттогді то Хмельницький помер, а слава його козацька не вмре не поляже! Теперешнього часу, Господи, утверди і подержи люду царського, і всім слушащим православним християнам, сьому домодержавцю — хазяїну і хозяйці подай, Боже, на многа літа“!”

30) Подаю парафразу сього незугарного періоду: Військо козацьке не хотіло дармувати, тим більше — збратавшися з таким поганином, ворогом християнства. Волоська земля — християнська, і хоч у підданстві Турчина, але спокійно живучи при одном господарі без змін — стала богата. Кримський хан позавидував тому, що християнство, а особливо Русь (православні) гору беруть, і так розумію — що за дозволом Турчина, несподівано напав з гетьманом Хм. і всіми силами козацькими і татарськими і в нівець усю обернув.











Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 13.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.