[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 15.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна

МОСКОВСЬКІ ПОСОЛЬСТВА, СПРАВА АКУНДИНОВА, РОЗМОВИ ГЕТЬМАНА З ПРОТАСЬЕВИМ, АКУНДИНОВ В ЧИГИРИНІ, ГЕТЬМАН ПРИЙМАЄ УНКОВСКОГО, ЕКСПОЗЕ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ 25 н. с. ЖОВТНЯ 1650, ВІДМОВА В СПРАВІ АКУНДИНОВА.

На инші сторони козацької політики кидають світло посольські звідомлення московських висланців, що крутилися в тім часі коло гетьмана, щоб добитися видачі Акундинова. Вони повні ріжних цікавих звісток і помічень, зроблених в козацькім таборі і на гетьманськім дворі, переказують мови гетьмана, Виговського, й инш., і заступають нам те, що так болюче відчувається: відсутність докладніших звідомлень про тодішню ситуацію з української сторони. Дещо з того було вже подано вище; тепер ще ми спеціяльно спинимося коло сих посольств і виберемо, що вони дають для вияснення ситуації.

Тим часом як Хмельницкий воював Волощину, над Дніпром чекали його московський дворянин Петро Протасьев з піддячим Богдановим, вислані за царським наказом ще 20 липня з Варшави московськими послами, що там далі сиділи на переговорах, на Україну до митрополита Косова, до воєводи Кисіля і до гетьмана Хмельницького, щоб дістати до рук і привезти послам того Акундинова. Се було вже третє нам звісне посольство в сій справі. Спомини “Смутного часу” не давали спокою московському правительству. Пробуток під границею “царевича”, під протекторатом Запорозького війська, поруч чуток про змовляння кримського хана з козацьким гетьманом на Москву, при непевній позиції польського уряду в додатку, дійсно давав підставу до дуже трівожних гадок — особливо при познаках внутрішнього шумування в самій людности Московської держави. Тому московський уряд береться на всякі способи, щоб добрати до рук небезпечного самозванця. Пробує його звабити до добровільного приїзду — одначе вистерігається дати якусь дійсно тверду, документальну ґарантію безпечности, і тому Акундинов кінець кінцем, хоч наче б то й вагався часом, таки їхати не рішився. Робляться заходи через польський уряд і через усяких українських нотаблів — добити ся його видачі, а на випадок як би й то не вдалось - пробується попросту згладити з світу Акундинова: орґанізувати потайне вбийство. Тільки й се не вдається на українськім ґрунті, а українські нотаблі, від гетьмана почавши, рішучо не згоджуються видати московського авантюриста на вірне замученнє, чи то з політичних мотивів, чи може з гуманности, котрої все таки в українськім громадянстві було більше ніж в офіціяльних московських кругах - та і в урядах західнє-европейських, як на сім епізоді бачимо.

Протасьев з королівським дворянином Єрмоличом, приданим йому “за пристава” з королівськими листами до воєводи Кисіля і гетьмана, приїхав 15 серпня ст. ст. до Київа і побачив, що попав “в смутное время”: митрополита і воєводи на місці не було — вони їздили на з'їзд з гетьманом до Ірклієва, а про гетьмана загальна поголоска була, що він з усім військом Запорозьким і з кримськими людьми йде воювати Поляків: сам вийшов і став на Уманськім шляху, а до київського полковника прислав свій універсал, щоб іти йому з усім полком зараз теж на Уманський шлях. Супроти таких вістей Єрмолич до гетьмана їхати не рішавсь, і Протасьева не пустив, а післав до гетьмана післанця з листом, але й по нім теж слих загинув. Митрополит і воєвода, що за той час встигли повернутися до Київа, теж не рішилися в таких обставинах братися до виконання московських доручень, і так минув якийсь час — хоч московський дворянин як на грани крутився з нетерплячки. Нарешті стали приходити до Київа вісти, що гетьман з кримськими людьми воює не Поляків, а Волоську землю. Тоді Протасьев кінець кінцем допросився, щоб Кисіль і митрополит дали йому листи до гетьмана в справі Акундинова, і щоб Єрмолич їхав з ним до гетьмана. 27 серпня с. с. пустилися вони з козаками Київського полку “наскоро”, і по слідам гетьмана перейшли 8 вересня ст.ст. Дністер (марш дійсно незвичайно скорий, що дає яскраве свідоцтво, як чітко функціонувало козацьке військо під рукою гетьмана!)

Але в тім часі, як я вище згадував, гетьман припинив уже наступ, звелів київському полковникові вертати назад, а Протасьеву призначив чекати його в Ямполі. Тут він дійсно дочекався гетьмана і 17(27) вересня передав йому листи короля, митрополита і воєводи Кисіля і “всякими мірами” допрошувався, щоб йому видано Акундинова. Але гетьман відказав, що він не знає, де тепер Акундинов: він у нього дійсно жив якийсь час в Чигирині, а потім він, гетьман, видав йому універсал, що йому вільно жити в “Запорозькім війську” де хоче і куди хоче їхати — аби йому давали “корм і підводи”. Одначе по сій відмові гетьман Протасьева не відпустив, а велів їхати з собою: обіцяв його з дороги відправити. Так Протасіев їхав при гетьмані десять день, при всякій нагоді настирливо докучаючи йому проханнями, щоб гетьман “послужив царському величеству”: відшукав Акундинова і видав йому. Нагадував гетьманові (що той і сам, розуміється, знав прегарно), що Акундинова відшукати не тяжко, живе він в Мгарському манастирі, тільки післать і взять! Але тут гетьман — хоч як він тоді старався прихилити на свій бік царське величество, — виявляв варту подиву відпорність: такої послуги він не брався робити. Часами повторяв вимовляння, що не знає де зараз Акундинов, иноді обіцяв навіть, що як його розшукає, то пришле; часами заявляв принціпіяльно — що в Запорозькім війську не прийнято видавати нікого, хто до нього прийшов, “хоч би й великого лиха в своїй державі накоїв”.

Під час свого повороту до Чигирина, що мав вигляд тріумфального неспішного маршу по ефектній експедиції ¹), гетьман двічі — в Браславі і в Севастянівці під Кальником, 3 і 7 жовтня н. с. приймав московських післанців обідом, і вони переказують де-що цікаве з розмов, які при тім велися. На браславськім обіді гетьман оповідав про свій молдавський похід, як було наведене вище. Прийшло до того так що Єрмолич вніс тост за здоровє короля і царя разом, з огляду на відновлений тісний союз їх — мати одних приятелів і одних ворогів, а Хмельницький в роздраженню сказав на се: “Такими словами “про московсько-польський союз” його не злякають, і боятись він того не буде, коли король порушатиме зборівський трактат, і хоч мале щось в нім не виповнить, то він, гетьман, з усім Запорозьким військом буде королеві перший неприятель, буде наступать і воювать його землю як попереду, а цар королеві, за його неправду, йому помагати не буде! Та й знає він певно, що у короля війська мало, і противстати йому ні з чим: всіх кращих польських вояків військо Запорозьке й Татарське побили, або в полон забрали. Коли ж цар, не жалуючи православної християнської віри, буде помагати королівській неправді і на козаків повстане, то гетьман піддасться в підданство турецькому цареві і взявши в поміч військо від турецького царя і з кримським царем піде і зруйнує його так як Польщу й Волохів”. На се Москалі почали його гамувати, нагадуючи про царську ласку до Запорозького війська, і гетьман потиху сказав йому те що ми вже знаємо — що він се говорив умисно для королівського чоловіка, а в дійсности він цареві сприяє далі, хоч як той його обидив, не прийнявши під свою протекцію: і на Молдаву пішов він лише на те, аби відвернути похід на Москву (вище с. 86).

Про инші ж справи Протасьєв не вважав можливим при тім говорити, бо гетьман, мовляв, був пяний і сторонніх людей було богато.

На приятельськім обіді в Севастянівці під Кальником гетьман виясняв послам неминучість розриву з Польщею і необхідність московсько-українського об'єднання. Останнє відновленнє польсько-московського договору очевидно дуже його дражнило. Він запевняв, що король і сенатори не додержать своєї обіцянки укарати смертю всіх винних за пропуски в царському титулі: не укарають навіть худого шляхтича, а не то що тих маґнатів, воєвод, каштелянів і старост, що їх порахували винними московські посли. Як він, гетьман, мирився під Зборовом, король і Річпосполита, “видя от него, гетмана, и от войска Запорожского большое утесненье”, теж обіцяли видати “на горло” шляхтича Чапліньского, а як гетьман по замиренню післав по нього, король і Річпосполита навіть такого незначного чоловіка не видали і всяко його ховають. І в инших договорних пунктах вони правди не додержують Тому гетьман не сподівається на далі миру з Польщею, бо починають йому чинити ріжні кривди і зачіпки, а він того зносити не буде, а воюватиме і за віру православну стоятиме, скільки лише йому Бог поможе, і так само сподівається, що й у Москви з Польщею прийде до війни ²). Московські посли потвердили, що цар недодержання даних польською стороною обіцянок не потерпить, і гетьман закінчив поглядом, що Москва повинна в такім разі не ухилятися від війни ³).

На останок Протасьев випросив у гетьмана собі на руки універсал до всіх полковників, щоб де знайдеться Акундинов, вони б його взяли і Протасьеву на руки віддали, і з тим універсалом пустився шукати Акундинова. Єрмолич же поїхав з таким листом від гетьмана до короля, що він, гетьман, дав наказ Акундинова віддати; а коли б його тепер не знайшли, а пізніш його відшукано, то він його цареві відошле. Протасьев з своїм універсалом полетів до Лубень, до Мгарського манастиря, але там йому сказали, що Акундинов тому тижнів зо три відтіль виїхав, поїхав на Київ, а відти мав їхати до гетьмана. Протасьев післав зараз своїх людей до Київа і до гетьмана — де Акундинов? і чи гетьман дозволить йому, Протасьеву, приїхати до себе по Анкундинова? З Київа Протасьеву привезли до Лубень відповідь, що саме як він їхав від гетьмана до Лубень, 26 вересня Акундинов дійсно приїхав до Київа, і пробув у Київі 4 дні; був у Кисіля, двічі обідав і поїхав до гетьмана. Люде Протасьева кілька разів приходили до Кисіля, допрошуючись, щоб його їм видано, але Кисіль їх до себе не допустив, і Акундинова не видав. Протасьев, просидівши в Лубнях, поїхав з нічим.

На його місці в Чигрині чекав гетьмана инший царський дворянин Василь Унковский, висланий до гетьмана в сій же справі просто з Москви 16 серпня — той самий, що приїздив в посольстві в осени попереднього року. До Чигрина приїхав 10 жовтая н. с. і чекав тут гетьмана, що приїхав з походу десь перед 20 жовтня, але зразу заїхав до себе до Суботова, і тут кілька день перепочивав. 15 жовтня приїхав на приїзд гетьмана також і Акундинов. Якийсь київський міщанин, “что был Жидъ, а нынЂ во крещеньЂ Левка”, которого собі Унковский винайшов у Чигрині за фактора, розповів йому — знаючи все як найкраще, бо жив у Київі при самім Кисілі, — що Акундинов приїхавши з Лубень до Київа, жив весь час при воєводі, і у митрополита теж бував. Був в великих недостатках, утримував його Кисіль, і дав грошей на дорогу. А вичікував Акундинов у Київі, поки гетьман приїде до Чигрина: прислано було йому до Київа наказ не їхати до гетьмана просто, а “об'їхати в Чигрин” (очевидно, щоб не з'їхати ся з ним, поки з ним був Протасьев з Єрмоличом) — “і як був гетьман за сто верст від Чигрина, той вор об'їхав гетьмана иншою дорогою”. А якби знали про приїзд Унковского, то й зовсім не веліли б приїздити, а пробути де инде, поки московські посли будуть у Чигрині; а кажуть, що вісти сі давав Акундинову Виговський.

Присутність Акундинова в самім Чигрині підчас переговорів про нього дійсно ставило український уряд в дуже ніякове становище, при бажанні уставити як найкращі відносини з Москвою. Але раз так сталося, сей уряд уже твердо тримав фасон, не заходився ховати Акундинова, ані своїх відносин до нього, і міцно став на своїм non possumus — видати не можемо.

Довідавшися про московських послів, Акундинов шукав з ними побачення. Унковский не знав, як буть, і питався Виговського, чи йому можна з ним бачитись; Виговський не заперечив, і Унковский визначив Акундинову побаченнє в церкві. Але розмова ся до нічого не привела: Акундинов не годився їхати до Москви инакше, тільки аби Унковский з товаришем присягли йому, що до Москви його не зведуть зі світу і в Москві йому нічого злого не станеться; Унковский присягти не хотів, і ставив Акундинову умову, щоб він вирікся своєї видуманої ґенеальоґії. Після сих розмов Акундинов їздив до гетьмана до Суботова, 10 жовтня, був там добре прийнятий — був у гетьмана на обіді, і гетьман його частував, і після того, вернувшися до Чигрина, більше не хотів ні бачитися ні зноситися з послами. Вони тоді, як самі пишуть в урядовім звідомленні, “многими людьми промишляли, і богато на те давали, аби його, Тимошку Акундинова хто вбив, або якоюсь отрутою отруїв, але ніхто того не схотів робити, боялись гетьмана, а самим ніяк не можна було вбити, бо Акундинов жив дуже обережно, і прикормлено у нього козаків богато”. Та й рисковано було пускатися на такий вчинок через міждержавні відносини — гетьман до нього добрий, а се люде вільні, і через малу справу сваряться”. Кінець кінцем посли договорилися з тим же Левком Киянином, за великі гроші, що він Акундинова отроїть в страві чи в питтю, і Левко показав їм отроєне питтє, котрим він мав надію отруїти Акундинова. З тою отрутою він пішов до Акундинова, але той зараз порозумів, чим світить, став на Левка кричати, що він все знає — хоче його Унковский отруїти, і знає саме як; вистрілив до Левка з рушниці, і наляканий Левко зрікся тих замислів та непомітно виїхав з Чигрина.

Після сього московським послам зістались тільки дипльоматичні переговори з гетьманом і старшиною, і вони їх вели всякими способами. Але се була секретна сторона посольства, офіціяльна ж, ведена на головних авдієнціях і описана в окремім справозданню Унковского, була відповіддю ніби то на лист гетьмана до царя пересланий з Греченим Тафларієм 1 липня (с.с.): Унковский мав запевнити гетьмана в добрих почуттях до нього царя — що цар не має ніяких підозрінь що до приязни гетьмана і війська Запоріжського і цінить їх приязні бажання. Ся офіціяльна місія наскільки була парадно обставлена, так в дійсности була беззмістовна, і фактично крила вищезгадану тайну місію. Але годиться її не минути мовчки, як деякий політичний факт.

Вона була повтореннєм, доволі докладним, попереднього посольства Унковского. Посол мав передати такі самі дарунки, і сказати царське “милостиве слово” гетьманові, полковникам і всьому війську Запорозькому. Але з української сторони московським послам гонори сим разом показувались менші, і посольське звідомленнє не описує їх так докладно як першого разу ⁴), але сумарично завважає, що підчас їх подорожі давали їм харчів, як трапилось: місцями приходилось докупати і все доводилось діставати за гроші; і підводи їм давано часом в половину, часом третину того, що їм належало, а подекуди прийшлося їхати “своїми кіньми” (наймаючи їх, очевидно). Все се до певної міри можна пояснити тим, що діялось се підчас війни, в неприсутности гетьмана, але й після приїзду гетьмана посли, очевидно, не могли похвалитись особливими гонорами, і про се взагалі не говорять.

Головна авдієнція відбулася 12 жовтня с.с., — попереднього дня гетьман приїхав після походу з Суботова до Чигрина, а того дня прийшли від гетьмана два козаки Семен чигринський та Іван Іскренко Полтавського полку ⁵) — спитати про здоровлє і переказати, що авдіенція йому призначається того дня, і потім, коли посол заявив, що він готов бути на авдієнції, прийшли в друге — запросити на обід. Після того проводили послів до гетьмана писар Виговський і чигринський отаман. На присланих гетьманом конях напереді їхав піддячий Козлов і віз царську грамоту, а за ним дворянин Унковский з Виговським, а отаман і козаки йшли пішо ⁶). При ґанку стріли його “гетьманські ближні люде”, а сам гетьман “в світлиці при дверях”. З лівої руки гетьмана стояли його син Тимофій, а по обі сторони “ближні люде”: писар Виговський, осаули Михайло Мищенко і Демко Михайлів (Лисовець), обозний Коробка, чигринський полковник Вешняк, наказний Ілляш, і нижчі чини — двір сим разом не блискучий. Коли Унковский передав гетьманові царську грамоту, гетьман поцілував печать і розпечатавши прочитав сам, а прочитавши тричі поцілував і передав Виговському, що теж поцілував печать і передав гетьманичу Тимофієві, і той поцілувавши печать віддав назад Виговському. По обміні церемоніяльними запитаннями про здоровлє, Унковский передав дарунки: гетьманові 3 сороки соболів і дві пари кращих ⁷), всім иншим по парі, і заявив бажаннє говорити про справи, але гетьман сказав, що переговори відкладає на инше побаченнє, бо тепер зрадівши царській ласці буде веселитись і послів частувати. Посадивши коло себе на лавці Унковского з його сином, та піддячого, запросив обідати, — “а ближні його люде” сіли “в скамьЂ” не близько гетьмана. За обідом велись етікетальні розмови, гегьман пив на здоровлє царя та його родини і звелів стріляти з гармат “на государеве здоровлє” — “а як гармата луне, він стає, шапку здіймає і мовить: Дай Господи, щоб здоров був государ цар і в. князь Олексій Михайлович всеї Руси! Скільки стріляли з гармати, все так вставав і говорив, а потім велів з усіх гармат стрілять”. І по сій учті назад до двору провожали Унковского Виговський з отаманом і козаками.

15 жовтня Унковский просив у гетьмана авдієнції для розмови про державні справи, і щоб при тім не було инших послів (звичайне домаганнє). Гетьман згодився й прислав по Унковского осаула Демка і наказного полковника (Чужинського”) Крису; стріча була “як попереднього разу”, і гетьман повитав посла так (як се переказано в його справозданню): “Для ласки великого государя я тобі, дворянине, рад: котрі від ріжних держав посли і поперед тебе прийшли, я їх полишив, а тебе до царського величества хочу відправити перше від усіх”. І посидівши трохи в світлиці, велів гетьман з собою іти Унковському й піддячому і писареві Виговському, а всім начальним людям Запорізького війська, що були тоді при гетьмані, він велів сидіти в передній кімнаті (світлиці). Тут Унковский почав правити посольство. В частині так би сказати офіціяльній, се була відповідь на лист гетьмана присланий з Тафларієм. Цар переказував, що він від Запорозького війська, як одновірних православних християн, ніякої неприязни не сподівається і ніякого сумніву до нього держить, а за вірність і правду до нього милостиво похваляє; нехай гетьман і далі цареві вірно служить, головно остерігаючи від Татар, а царської ласки нехай буде певен. На се гетьман, відповідаючи на відклик царя до православної солідарности нагадав, як підчас останньої війни з Поляками гетьман і все військо просили царя прийняти під свою руку і дати поміч “за для православної віри”: яке б з того вийшло добро для царської держави і для православної віри! Але цар їх не пожалував, помочи не дав, й прийшлось гетьманові з військом триматися приязни з Кримом, — а тепер і турецький цар з башами пишуть і хочуть бути з ним у приязни, і гетьманові приходиться бути з ними в приятельстві і згоді, бо вони йому помагають. Та не вважаючи на се гетьман і військо, як писалося в попереднім листі, ніякої неприязни до царя не має і мати не буде.

Тут би, здавалося, згадати гетьманові про останню велику послугу — відверненнє від Московської держави Кримської Орди та справленнє її на Молдаву. Але того що сказав гетьман під чаркою Протасьеву в Браславі, він тут не повторив! Коли Унковский, як звичайно, став виправдувати царя, що він не міг за попередньої війни помогти козакам, маючи “вічне докончаннє” з Польщею (се був постійний пункт московських інструкцій, як треба виправдувати в тім царя!), а за те цар замкнув польську границю, а на Україну позволив вивозити збіже, сіль і всякі товари, і т. и. гетьман потвердив вдячність і прихильність Українців цареві, і покликався на те тільки загально, як то "минувших років” хан і царевичі і вся Орда накликала його на Московську державу, а він їх стримав, і козаків, що без його відома хотіли йти з кримським царем на Московську державу, він спинив і під карою смерті того їм заборонив. А на союз з Польщею він цареві ніяк не радить покладатись: Поляки згоди не додержать, і се властиво шкода, що з ними не розірвано згоди, коли се вже так було близько! Козаки — то що инше: коли своїм слово дадуть, то не збрешуть: коли що обіцяють цареві, то в тім неправди не буде!

Коли в сих розмовах на тему охорони від Татар гетьман, як висловлюється звідомленнє, показав “многоє подательство” — запевняв свою щирість для Москви, Унковский став розпитувати його про політичні відносини: на чім замирився він з королем польським, з Литвою і Польщею, і як Ляхи мають володіти в городах що під гетьманською владою, і на чім договір з Кримом — чи він писаний? Так само і з Волощиною. З чим приходили посли від Турків, від Мунтянської, Угорської і Веницейської землі і з Криму? по що ходило військо на Дін? з чим післані гетьманові посли до Туреччини, і з чим післано гетьманського хорунжого Василя до короля ⁸), і кримських послів до нього ж? Чи брав участь хан в торішнім замиренню, і чи бачився тоді з королем, і хто дав тоді дозвіл Татарам брати полон на Україні, гетьман чи король?

На сю серію питань, дуже цікавих, як показчик інтересніших моментів тодішньої східнє-европейської політики, гетьман відповів цінним експозе, котре я вважаю вартим того, щоб його навести в цілости — хоч воно, розуміється, передане було тільки з деякою приблизністю, а й самим гетьманом тримане в певнім дипльоматичнім освітленню. Воно дає нам поняттє, як освітлював сі факти гетьман на адресу Москви.

“З королем польським, з Поляками і Литвою у мене умова заприсяжена і записана на тім: коли вони в присязі своїй стоятимуть, хоч і по вік, то й ми не зрадимо. В городах що під моєю владою: в повітах ⁹) урядникам і Ляхам ¹⁰) володіти міщанами, а до козаків їм діла нема. Та володіннє їх зо страхом.

“А сталась ся згода під Збаражем, як я над польським королем змилостивився: дарував їм життє: бо за помічю божою всі вони були в моїх руках. А як я мирився з королем, тільки я з ним бачився. І король, просячи мене з слізми, говорив мені щоб помиритись. Я його послухав, помирився, памятаючи, як королі жалували військо Запорізьке: і від попередніх королів і від нинішнього короля обиди не бувало, війна у нас сталася від панства, тому що пани всякими обидами і насильством і всякою неправдою напали, кривдили, землі віднімали, королівську грошеву платню від нас відібрали, і стала нам несила всякі кривди від панів терпіти. У мене давню мою маєтність такою неправдою Конєцпольский відібрав і віддав свому прибічникови Чапліньскому; я королеві і Річипосполитій бив чолом, але мині не повернено. То я дітей своїх віддав між добрих людей, хто мене жалував, і пішов на Запоріжжє. Було нас всього разом війська півтораста чоловіка, як на нас Потоцкий післав свого сина і комісара. Коли б я не договорився з царем кримським, та не перейшло б до мене від Потоцкого наших лейстрових козаків шість тисяч, що б було нам робити? А потім уже Бог учинив і війська богато, і Ляхам заплату за їх кривди віддав, — і ще віддасть бачучи нашу правду і що ми терпимо.

“А кримський цар з королем не бачився: стояв в обозі.

І сказав гетьман: “Ніяким чином не устоятися згоді між нами й Поляками, бо вони в своїм праві не устояться. Я й військо Запорізьке почекаємо тепер, як у них пройде вальний сойм. Мині стало відомо, що у них сойм вальний буде двохтижневий. Я пошлю послів на сойм, і з того сойму все буде видко.

“А з царем кримським і з царевичами, і калґою і з музами і з усею ордою договір у мене міцний записаний, заприсяжений, що ні їм від мене, ні мині від них не відставати, і коли буде инший цар і царевичі, то на тім договорі бути вічній згоді (далі).

“А з князем Василем волоським помирилися; вони тому раді — хоч і на вік. З Туреччини посли були прислані з добрими намірами: хочуть вони зо мною і з військом Запорозьким бути в вічній згоді; і я післав до них своїх послів: київського полковника Антона, і сотника Павла Янченка ¹¹) з товаришами, з тим що ми з ними хочемо бути в добрій згоді. З Мунтянської й Угорської землі посли приходили на те, аби я і військо Запорозьке були з ними в приязни. З Венецької землі посол приходив до мене на те аби я дав їм поміч на турецького царя морем: у них з турецьким царем велика війна, але я венецьких послів відправив з тим, що коли кримський цар буде вам в поміч, і я буду вам помагать, а коли кримський цар вам в поміч не буде, то й мині вам помочи дати не можна: до мене кримський цар і Орда в приязни, а вони під рукою турецького царя!

“На Дін посилав я своє військо з сином Тимофієм і з полковниками на проханнє кримського — (він прохав) царя, щоб я післав Запорозького війська на Темрюцьких і Курських Черкесів, що під його владою, — бо вони стали йому непослушні; а як Черкеси почули, що я післав на них Запорізьке військо, то погодилися з кримським царем по давньому, і Запорізьке військо з Дону вернулось на Запоріжжє.

“Хорунжого Василя післав я до короля в своїх потребах. Кримські посли пішли до короля від царя і Орди, аби король заплатив їм дань за 12 попередніх років: коли заплатить, буде у них згода; коли не заплатить, то кримський цар і Орда хочуть воювати Польщу і Литву.

“А що до городів, що їх Татари воювали, то ті городи дав їм король тоді як ми з ним мирилися, — бо не мав король що дати кримському цареві й Орді в заплату” ¹²).

Московські посли провіряли потім се гетьманське експозе, розпитуючи знайомих людей з поміж старшини, і ті потверджували сказане гетьманом; перед усім се належить, очевидно, поставити на рахунок спільної політичної лінії козацької старшини, що окружала гетьмана.

Московське посольство на сій авдієнції порушило ще пограничні суперечки з приводу українських займанщин за тодішнєю московською границею. Справа ся не викликала ніяких суперечок: гетьман велів Виговському написати про се до миргородського полковника і до ріжних пограничних городів, але заразом нагадав, щоб і московські воєводи з свого боку давали управу в скаргах українських громадян.

Нарешті на сам кінець поставлено питаннє про Акундинова. Унковский нагадав, як гетьман не схотів видати його Протасьеву, і настоював, щоб сього самозванця видано йому, Унковскому. Гетьман відтяв, що ніяк не може зробити сього: “Тут козаки, вільність усяка: вільно чоловікові звідки небудь приїхати і жити безпечно, і віддати його без відомости війська не можна”. Всяко вигорожував він потім в дальшій розмові Акундинова; пробував потягнути анальоґію між своїм колишнім становищем і Акундиновим: невже як би йому довелось тікати від Поляків до Москви, цар його видав? Нарешті не можучи відпроситись, — щоб як небудь відчіпитись очевидно, став “за великою божбою” запевняти, що неодмінно пришле Акундинова пізніше, з своїми послами, а зараз сього ніяк не можна зробити без ради полковників.

“Знаю я, що мині від війська се дурно не пройде!Сам знаєш: з черню хто зговорить як устануть? Тільки й річи мині від них буде: хто тобі велів віддавати з війська людей вільних в неволю? У нас тут як на Дону: хто звідки прийде — видачі нема. Тільки вповаючи на Бога і памятаючи до себе государеву ласку, я царському величеству послужу — того вора Тимошку пришлю до нього з своїми післанцями. Пішлю по всіх полковників і старшину і з ними ухваливши, пришлю напевно. А з вами післати не можна — боїться сей мужик з вами їхати до Москви, каже, мене не довезуть, велять убити на смерть”.

Московські посли запевняли, що вони й не думають того, і на се гетьман, може не без іронії, згодився, що не можна його ні вбити ні уморити ніяким чином, щоб з сього не вийшло замішання, і обіцяв, як буде по соймі посилати цареві відомости, то пришле й Акундинова. Не захотів робити йому й конфронтації (очної ставки) з Унковским,щоб вони могли прилюдно довести його самозванство — мовляв він і без того се знає.

20 жовтня була відправа московському посольству — з котрої знову маємо подвійне справозданнє: що діялося в офіціяльній і в секретній її частині. В частині офіціяльній, після прощального обіду, вставши з-за столу гетьман передав Унковскому лист до царя — наперед поцілувавши, і потім сказав: “За ласку і увагу великого государя (далі титул) і за його дарунки я гетьман і все військо Запорозьке богато чолом бємо”, — і поклонився трохи не до землі. І всі люди що при тім були теж усі поклонили ся. І гетьман з старшиною і козаками, всі що при тім були, побожившись і дивлячись на ікони говорили: “Раді ми служити, все військо Запорозьке, його царському величеству без усякої хитрости і нічого злого не тільки робити, але й мислити не будемо, за його государську ласку до нас і всього війська Запорозького”.

В секретній же розмові Унковский ще раз став добиватись, щоб гетьман йому видав Акундинова, так що той почав уже “сердитувати” і сказав: “Сказав я тобі й побожився, що пришлю з своїми післанцями; а що з вами післати неможна, сказав також уже. Що ж, ви слова мої за брехні вважаєте? ще я вам не вірен? Два роки мене кримський цар, калґа і царевичі і вся Орда на Московську державу кличуть, щоб я з ними йшов війною, або військо послав з ними, і я ні сам не пішов, ні війська не пустив, і на будуче з військом Запорозьким служити рад, а от в такій справі не ймете віри! Про сього “мужика Тимошку” божусь і кажу напевно: пришлю його до Москви. А доки його не пришлю, буде він у нас за худого козака, і не буде приймати нічийого імени. Хіба думаєте, що я б тому “мужикові” дав людей для якої небудь справи, і щоб він командував над військом Запорозьким? самі бачите, чи такі люде військом провадять і владу мають як сей блазень?” Говорив се з приводу поголосок, що ходили по Україні і в Польщі, ніби Акундинов збирає людей: в Варшаві оден час такі поголоски доходили гіперболічних розмірів, що вже Акундінов зібрав велике військо, і очевидно — Поляки тішили себе надією нової “Смути” в Москві.

Тоді Унковский, не сміючи більше допоминатись видачі, почав просити, щоб гетьман заборонив місцевим московським еміґрантам, такий як Борис Грязной, підтримувати Акундинова і ширити вісти про його царське походженнє. На се гетьман-відповів характеристично: “Самі бачите, що за милостю божою не такі тут росказують. Той Борис приїздив до мене бити чолом, щоб я дозволив йому володіти його маєтністю, та і поїхав (з тим) до Ніжина (назад)”.

На тім розмова скінчила ся. Другого дня гетьман прислав з Виговським прощальні дарунки: Унковскому, його синові й піддячому по коневі, на корм на дорогу 70 малих єфимків, та людям їх 20 єфимків. Посли “били чолом” за дарунки, і при сій оказїї Унковский завів ще раз розмову про Акундинова з Виговським, кладучи йому на серце, щоб Акундинова до Москви доконче прислано. Виговський “великою божбою божачись” запевнив його, що так воно буде, — а тепер гетьман не віддав його дійсно боячися війська: “Тільки злучиться разом вся чернь — хто з нею зговорить? зараз нас обох забють на смерть! А так з полковниками й старшинами змовившися докладно, (гетьман) зробить як умовився з вами: пришле Тимошку з своїми післанцями до государя. А тепер і через вальний сойм Тимошку з вами він не послав" ¹³).

Примітки

¹) Про урочисту стрічу Хмельницького в Браславі писав Потоцкий підканцлєрові (варшавське переповідженнє його листу під 20 жовтня): 2 с. м. Хмельницький робив в'їзд до Браслава, на зустріч все місто і козаки виїхали й вийшли з хоругвами і бубнами, і з гармат бучно били, цілі два дні відправляли параду (alegrece) — Oc. 225 л. 322.

²) “Да и во многихъ де статьяхъ на чемъ у него гетмана с королемъ договоръ былъ, (Поляки) лгутъ и в правде своей не стоять, и впредь де онъ, гетманъ, съ Поляки миру вдаль не чаетъ, потому что многие ему обиды и задоры чинить начинаютъ, и онъ де тЂхъ обидъ терпЂти имъ не будетъ, и будетъ с ними войну весть и за православную христианскую вЂру стоять, сколько Богъ помочи подастъ. Да и великому де государю вашему отъ польського короля и от сенаторей ево противъ польського договору исправленья никакова не будетъ и во всемъ ему, государю, солгутъ”.

³) Звідомленнє Протасьева в Делахъ Польскихъ 1650 р. ст. 8, дещо в Актах Ю. З. Р. III с. 431-5, і у Соловьева X с. 1603-5.

⁴) Звідомленнє з першого посольства не видане досі, тільки переказане, досить детально, в статті Востокова, Первыя сношенія Б. Хмельницкаго съ Москвой, Кіев. Стар. 1887, VIII. Про те як приймали його тоді — с. 731 і далі, дещо з того подано у нас в томі VIII. III с. 245.

⁵) В попередніх посольствах приходили спитати і оповістити значніші особи.

⁶) Пор. попереднє посольство: тоді проважали Унковского оба писарі з осаулом, війтом і отаманом — і проважали всі пішо.

⁷) Попереднє посольство, Неронова, привезло рівно три сороки, але вартість та сама — 300 рублів, див. в т. VIII (с. 246).

⁸) Пор. вище с. 106-7.

⁹) Ориґ.: уЂздахъ.

¹⁰) Очев.: поміщикам.

¹¹) В друк.: Коланченка.

¹²) Акты Ю. З. Р. VIII с. 349-50.

¹³) Справозданнє Унковского з переговорів про Акундинова в Актах ЮЗР VIII с. 331 дд. Звідомленнє про переговори в инших справах тамже с. 340 д.

Попередня     ТОМ IX     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 15.]