[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна





II. ВІЙНА З ПОЛЬЩЕЮ 1651 РОКУ; ПРИГОТОВАННЯ І ПОЧАТКИ КАМПАНІЇ


ПЛЯН ГРУДНЕВОГО СОЙМУ, ПЕРСПЕКТИВИ КОЗАЦЬКОЇ ВІЙНИ, ШУКАННЯ ЗАКОРДОННОЇ ПОМОЧИ, “ХИТРОЩІ ПРОТИ ХИТРОЩІВ”.



Відмови Хмельницького від походів на Туреччину і Московщину — куди його хотіли справити польські політики, та несподіваний напад на молдавського господаря, що вважався найвірнішим сусідом і фактичним васалєм Польщі, хоч формально був підданцем Порти, — привели польський двір вже в осени 1650 р. до принціпіяльного рішення підняти нову війну з козаками. 8 жовтня н. с. — коли Хмельницький під Кальником вів розмови з московським післанцем про безвиглядність своїх відносин з Польщею 1), король в секретній розмові відкрив нунцієві Торресові свою гадку — ще сеї зими напасти на Хмельницького від трьох сторін: від Руси заатакує його коронне військо, від півночи литовське, а з полудня волоський господар — відомстить йому свою кривду. Коли б удалось перемогти Хмельницького, зараз би відкликано і привилей даний схизматикам, бо — казав король — його сумліннє не має більшого докору як сей привилей. Схизматицький митрополит недавно прислав свого священика з дивними претенсіями 2); король відіслав його назад, не схотівши вислухати 3).

Ідея превентивної, по теперішньому кажучи, війни з Козаччиною в сім часі глибоко засіла в головах варшавських політиків, і розмови про неї — судячи хоч би з реляцій нунція, не переривалися ні на час. В сім безсумнівно виявила себе смерть старого канцлєра Осоліньского, що був прихильником угодової політики супроти Руси, православної віри й Козаччини, і не вважаючи на антипатії до нього короля, він до кінця тримав його під своїми впливами в сих питаннях. Коли Осоліньского не стало, в місяці серпні, все голосніш стали лунати голоси прихильників безоглядного реваншу — від Потоцких і Вишневецьких почавши і до ріжних представників “чорного (клєрикального) Інтернаціоналу”. Потоцкий був чи не найгарячішим його проповідником, і його слова — не вважаючи на скептичні погляди на його воєнні і політичні здібности, тепер знаходили спочутливий відгомін. Розпускаючи своє військо на зимові кватири, запевнюючи Хмельницького в своїх миролюбивих замірах і роблячи ніби то все для заспокоєння, він одночасно, в 20-х днях жовтня ладив свій, нераз уже цитований лист-меморіял королеві, де зручно і переконуюче, як на двірські варшавські настрої, доказував неминучість і невідкладність рішучої розправи з козаками, з огляду на ту небезпечну коаліцію що її складає Хмельницький: Україна, Крим, Волощина, Валахія, Семигород, Туреччина (і в дальшій перспективі Московщина і Швеція) 4). Козаків треба знищити або загасити домашню війну й звернути їх на заграничні операції. Тому що Хмельницький на Москву не пішов, і на Турків іти відмовляєть ся, ясно, що треба його наперед зломити — щоб потім зробити покірним знарядом польської політики.

Супроти того скликаний на грудень надзвичайний “двохтижневий сойм” оцінювався все більше з погляду підготовання до сеї війни: зібрання для неї засобів, війська і т. д. 5), хоча в офіціяльних оповіщеннях (випущених десь на початку жовтня) про око говорилося про способи залагодження суперечок з Козаччиною, і тільки натяками пригадувалось про можливість війни, про небезпечного неприятеля, про потребу мати проти нього готові гроші і військо, і ставилося значуще побажаннє, щоб послами на сойм висилано людей відповідних для таємних нарад, що мусіли зістатися в секреті 6). Докладніше ситуація вияснялася в додатковій інструкції на соймики, виданій кілька тижнів пізніше 7). Тут Хмельницький уже виразно проголошувався за “заядлого неприятеля, що заприсягся на погибіль Річипосполитої”, і ніякої мови про уставленнє компромісу з Козаччиною вже не було. Вказувались всякі яскраві вияви “неустанних підступних і злосливих замислів” її: напад замісць Москви на приязного Польщі господаря волоського, зроблений з наміром скинути його з господарства, і потім рядом инших політичних маневрів окружити Річпосполиту до повного знищення. Тільки непередбачено скорий поворот Татар з здобичею до дому перешкодив Хмельницькому здійснити сей плян: скінчилось на повстаннях черни на своїх панів, і не дійшло до конфлікту з коронним військом, що вже висів у повітрі і грозив новою катастрофою — з огляду на малі сили сього коронного війська. Але тісний союз Хмельницького з Кримом, його недавнє підданнє Порті — котрої послів він приймав в присутности королівського посла (розумій — на глум свого підданства Польщі), вислав до неї своїх послів і тримав їх там як постійних резидентів для координовання плянів. Нарешті недавній переїзд через Польщу кримських послів до Швеції, з тайними інструкціями, котрих вони не схотіли відкрити, а очевидно — вислані були знов таки з ініціятиви Хмельницького, що таким чином здійсняв свій плян окруження Польщі. Все се, на погляд уряду, ставить перед очима перспективу певної і неухильної війни з Козацтвом, сполученим з силами Отаманської Порти й Татар. Війна ся тим небезпечніша, що відносини до инших сусідів: Москви, Швеції і особливо Семигороду, котрим особливо лякав Потоцкий 8), теж дають місце серйозним побоюванням. Треба запобігти останній руїні і завчасу приготовитися до відпору. Покладатись на загальний шляхетський похід (посполите рушеннє) не можна. Треба рішитись на великі видатки — краще раз обтяжити себе ніж жити в постійнім страху 9).

З реляцій нунція знаємо, що за поміччю соймового податку пляновано збільшити військо для сеї кампанії з 12 тис. до 35 для Корони, і з 8 до 12 тис. для в. кн. Литовського, разом на 48 тис.; рахуючи, що на кождого “товариша” буде три пахолки, се мало б дати до 200 тис. — се число вважалося достатним для росправи з сполученими силами противника 10).

Але чи вдасть ся зібрати потрібні на се гроші, се зіставало ся непевним, супроти того, що шляхта подекуди була сильно зруйнована, а в инших місцях вважалась і без того вже сильно вичерпаною попередніми податками — властиво її піддані 11). Тому оглядалися за поміччю зовні.

Рахували на помічний корпус господаря молдавського що, мовляли, горів бажаннєм відомститися козакам. Робили всякі зусилля притягти поміч людську і грошеву від католицької ліґи. Венецький посол граф Кавацца, висланий венецьким сенатом для переведення спільної акції против Порти, приїхавши в вересні до Варшави, досить енерґійно приступив до діла. Саґредо викликав зі Львова до Варшави Віміну, що там чекав нової місії до Хмельницького: хотів дати йому закуплені в Відні дарунки для гетьмана і старшини, гроші на дорогу, та вислати з новими інструкціями для дальших переговорів. Але під впливами останніх вістей про молдавську кампанію і зносини Козаччини з Турком, що наспіли під кінець вересня, рішено сю місію відложити до кращих часів — щоб не рискувати дарунками і особою самого посла, хоч він і не боявся ніяких небезпек 12).

Натомісць стали договорюватися що до безпосередньої союзної акції Польщі з Венецією, Австрією і папою. Венеція мала виплачувати Польщі щорічну субсідію за весь час війни — за се Польща мала робити діверсії морем і сушею проти Туреччини. По довгих торгах зійшли ся на 250 тис. талярів річної субсідії. Але тут Кавацца виявив велику обережність. Він не хотів платити грошей наперед, на непевне, на саму орґанізацію проти-турецької кампанії, а став на тім, що гроші будуть виплачені тоді, коли польське і козацьке військо дійсно рушиться на Турків: половина після вирушення, друга половина — через чотири місяці після того. При тім припускалося, що за короткий час відносини до козаків все таки будуть полагоджені, і можна буде рушити їх на Турка. Тимчасом польським політикам сих грошей хотілося зараз таки, власне на те - як я то давніше вказував (с. 36), щоб ними найняти військо на козаків: зломити їх пиху і непослух і тоді справити на Турка. Під умовами ж поставленими Каваццою обіцяних Венецією грошей не можна було навіть сподіватись отримати. Сього не говорилося ясно, але се само собою розумілося по польській стороні. Тому виготовлений акт договору довго зіставався не підписаний, і я не знахожу звістки, щоб він таки кінець кінцем був підписаний — настільки мало він вдоволяв польську сторону 13).

Так само тупо йшло і з австрійським двором.

Після ріжних красномовних писань і устних представлень, що робилися з польської сторони — безпосереднє від короля і від ріжних посередників, на тему страшної небезпеки, що нею загрожує католицькому світові союз Козацтва з Татарами, Турками і кальвіном Ракоцієм 14), король вислав перед соймовою сесією, при кінці листопаду н. с. спеціяльного посла до цісаря в сій справі, єзуїта-Італіянця Джовані Батісту Адріані, префекта варшавської колєґії 15). Він мав просити у цісаря перед усім прислання на підмогу 8 тисяч німецького війська, по можности 4 тис. райтарів і 4 тис. драґонів; коли б драґонів не було, то замість них другі 4 тис. райтарів, або 4 тис, пішаків. Король обовязувався утримувати се військо весь час, від моменту коли воно вступить в межі Польщі; коли б на чолі його цісар поставив свого ґенерала, він не підлягатиме польським гетьманам, тільки самому королеві.

Цінність сеї підмоги мотивувалася не тільки простим рахунком людського мяса, а й моральною стороною — тим страхом, що його “натурально” мають до Німецького народу, і повагою, котру має цісар: коли довідаються, що його сили сполучилися з силами польського короля, се наведе великий страх на козаків. З тих же мотивів король уважав дуже користним, коли б цісарь вислав до Хмельницького свого післанця з листом, і в нім оповістив його про свій нерозривний союз з королем і своє рішеннє спільно з ним наступати, коли б козаки далі були непослушні королеві. На границю Семигороду і Молдави нехай би цісар вислав своє військо, щоб стримати тих князів, аби вони не пішли в поміч Хмельницькому — бо зовсім певно, що вони йому обіцяли підмогу. До Ракоція крім того нехай би цісар післав свого чоловіка і запротестував проти його спілкування з бунтівником польської корони: річ відома, що Хмельницький на випадок своєї перемоги ту частину Польщі що за Вислою обіцяв віддати Ракоцієві, а инші землі піддати під зверхність султана. За те король, коли йому вдасться привести до покори своїх бунтівників — він справить їх на землі Отоманської Порти. Тільки нехай цісар пришле військо скоро — щоб воно цілий місяць січень пробуло в Польщі! 16)

Але так скоро воно не йшло. Цісар насамперед передав постуляти Адріяні на обміркуваннє своїх міністрів, які більш ніж здержливо поставилися до польських побажань. Пригадували “невдячність Польщі”, виявлену підчас Тридцятилітньої війни, і рішучо висловлювалися против мішання в її політичні клопоти: проти посилання посольства до Хмельницького, до Лупула, до Ракоція, против давання війська в поміч. Вважали можливим тільки дати дозвіл Польщі на вербування вояків в цісарських землях — і то під умовою виповнення ріжних старих з'обовязань, та ще вважали потрібним запитати гадки курфірстів. Се й було зроблено, і курфірсти так само що до інтервенції дали дуже здержливі відповіди (в лютім-березні) 17).

Адріяні відправлено ще перед тим - на початку січня, з висловами щирого спочуття і з пробаченнями, що цісар нічого не може зробити крім моральної підтримки. Він післав свому царгородському послові Шмідтові звісну вже нам інструкцію що до впливання на диван, аби він не скріпляв позіції і впливів Хмельницького, і написав до угорського палятина Падьфі — щоб він в тім же напрямі постарався вплинути на Ракоція 18). Позволив також вербувати вояків в його землях, і сей вербунок дійсно почали переводити — але він ішов доволі тупо, бо польський уряд не прислав досить грошей на сю справу 19). За те союзники Хмельницького не залишили зараз почати аґітацію против такої двозначної політики Австрії 20).

Та се вже пішло під весну. Тим часом польські політичні і військові діячі нервувалися з нетерплячки, вважаючи за потрібне задуману війну з козаками звести й кінчити до весняного сезону. Спеціялісти від козацьких військ давно вже уставили на твердо принціп, що козаків треба бити зимою, коли земля і ріки замерзли і козак не може копати, будувати шанців, ані вживати ні води. ні болота. “З ними він богато може, богато вмів, богато доказує — без них він “глухий Німець”, нічого не вміє і як муха гине” 21). Такими інформаціями арґументувалася перед усіми прихильниками рішучої розправи з бунтівниками необхідність зробити се ще за зими. “Незвичайно важно, щоб се діло було підняте зимою”, писав нунцій з їх слів в листопаді, — “бо козак не звик ходити в походи в сій порі і не має нагоди показати свого способу воювання стільки ж мушкетом, скільки мотикою та лопатою: він має сі обидва інструменти на однім держаку, завсіди привязані до поясу: ними він сипле землю і робить укріплення против кінноти серед безконечних рівнин сього краю” 22).

Маючи незвичайно високі поняття про хитрощі й лестощі Хмельницького — “сього пекельного монстра, чоловіка проклятого, злого, фальшивого”, як його гонорує нунцій в своїх реляціях 23), сі річознавці були переконані, що він власне сього найбільше боїться, аби його не заатакували зимою, і для того тепер всякими способами примилюється і леститься, закриваючи свої небезпечні заміри — окружаючи Польщу системою союзів і приготовляючи погибельну війну на знищення шляхти і святої унії. Се була, передусім, гадка Потоцкого, оракула в воєнних справах, і загально повторялася варшавськими політиками, як се потверджує реляція Любєнєцкого Ракоцієві 24). “Вже я знаю — писав Потоцкий в своїм листі 22 жовтня — як то він тепер буде ластитися — на те саме аби минув зимовий час, догідний для війни з ним, а він на весну виконає те, що має в замислах своїх і в умовах з посторонніми; вірити йому не треба, а як найскорше обдумати такі сили, які б коли не рівні були сій силі, котру треба відвернути, то принаймні щоб можна було щось з ними зробити” 25).

На фронті оповідали, що повертаючися з Волощини на раді у Хмельницького рішено було все стерпіти — і розложеннє польського війська при козацькій границі. і якось перетрівати зиму — а на весну разом з Ляхами великими походом вибратися на Москву, і підвівши їх до московського війська, взяти з двох боків і витяги так, щоб ані одного Ляха й ноги не упустити, а Татар пустити до Польщі, в саму глибину. “Так земля наша вичиститься і в спокою будемо панувати”, мовляли козаки 26). Під сим аспектом розглядалося все, що виходило тепер від Хмельницького: “На кшталт Сенекової курки — співає гарно, але гребе лихо”, дотепно висловлявся високопреосвящений архіепископ адріанопольський, нунцій його святости папи римського 27).








Примітки


1) Вище с. 112.

2) Мова про митрополичі домагання прислані з Старушичом — див. вище с. 31.

3) Депеша з 8 жовтня, додаткова до реляції з того ж дня (Жерела XVI с. 92) — мабуть того таки дня мав нунцій сю авдієнцію.

4) “Коли сей неприятель (Хмельницький) при домашніх силах матиме поміч татарську, турецьку і васалів (турецьких), він може наробити Річи-посполитій великого клопоту — такого що й вийти з нього буде тяжко. Наміри того зрадника такі: самому обложити військо вашої кор. м., а на Краків пустити Ракоція з господарем мультанським (що мав готового війська 30 т.), шляхту винищити і королівство від в. кор. милости відібрати, а на королівськім престолі мабуть також Ракоція посадити” — лист з датою 22 жовтня, Міхалов. с. 578.

5) Про се ще 30 вересня пише з Королевця (Кеніґсберга) Адерсбах — Jorga, Acte c. 201.

6) Michałowski c. 567, 570, 571.

7) Видавець книги Міхаловского датує її “około 23 pazdziernika” (c. 580). Копія Осол. 2286 л. 111 має дату 21 жовтня.

8) Потоцкий писав королеві, 22 жовтня, що Хмельницький хоче коронне військо обложити, а Ракоція з господарем мунтянським тим часом напустити на Краків — викорінити шляхту, від короля відібрати королівство і посадити на престолі иншого — бодай чи не того ж Ракоція. Він, Ракоцій, має для сеї війни на поготові 30 тис. війська. — Міхалов с. 578.

9) Міхалов. с. 580. Переповідає сю інструкцію з ріжними небезінтересними додатками й поясненнями. Любєнєцкий в своїй реляції Ракоцієві, 17 листопада; в виданню деякі слова зашифровані, але їx легко розшифрувати, маючи текст інструкції. З додатків Любєнєцкого зазначимо: до листу Потоцкого з 22 жовтня (Mich. c. 578) він додає, що Потоцкий замість тих 2000 вояків, що їx просив господар молдавський, таки післав 400 — а більше без королівського дозволу не посмів. Хмельницький обіцяв султанові платити данину з тих воєводств, котрими заволодів на підставі зборівського трактату, і Порта післала йому шаблю і корогву як новому князю Руси — свому підданцеві (Transsylvania І с. 116).

10) Жерела XVI с. 93, реляція з того ж часу, що додаткова інструкція короля на соймики.

11) Та ж реляція Любєнєцкого, с. 116.

12) Жерела XVI с. 90 і 92. Стративши надію на сі кращі часи, Віміна в грудні виїхав до Риму, і з тим зійшов з нашого овиду. — Жерела XII с. 152.

13) Реляції Торреса кардиналові Памфілі в сій справі з місяця січня і заготовлений текст договору — Theiner, Monumenta Poloniae III с. 464-470. Пор. жалі королівського секретаря Доні на скупство Кавацци — Жерела XII с. 160.

14) Пор. вище лист польського посла в Відні до цісаря з 26 жовтня, Жерела XII с. 144.

15) Вірительна грамота його з 22 листопаду, Жерела XII с. 146.

16) Лист короля до цісаря з 4 грудня і пункти подані цісареві 20 грудня. Жерела XII с. 148 і 151.

17) Гадки міністрів і відповіди курфірстів — Жерела XII с. 153-161.

18) Інструкція Шмідтові і лист Пальфі — Жерела XII с. 158-9, пор. лист Яна-Казимира з подякою за сі кроки, там же с. 161-2.

19) Торрес — Жерела XVI с. 106-7.

20) Жерела XII с. 165-6.

21) Слова Окольского з його історії війн 1637-8 р. — див. в. т. VIII. І. с. 289.

22) Жерела XVI с. 96-7.

23) Тамже с. 95-6.

24) Transsylvania c. 116.

25) Міхалов. с. 579.

26) Тамже с. 590-1.

27) Жерела XVI с. 95.











Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.