Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна





СОЙМ 5-24 ГРУДНЯ 1650, ПЕРЕДСОЙМОВІ НАСТРОЇ, ЛИСТ КИСІЛЯ, “ВОТУМ” КИСІЛЯ, ПРОГРАМА ЗАМИРЕННЯ, КОМІСІЯ В КОЗАЦЬКІЙ СПРАВІ, “ПОСПОЛИТЕ РУШЕННЄ”, РОЗВЕСТИ ХАНА З КОЗАКАМИ НЕ ВДАЛОСЯ, ПІДЧЕРКУВАННЯ БАЖАННЯ ЗГОДИ.



5 грудня н. с. почався той екстраординарний, двохтижневий сойм, з котрим звязувалися такі очікування політичних кругів — не тільки польських та українських, але й західнє-европейських: католицьких і анти-католщьких, що рахувалися з можливістю ґрандіозного конфлікту між сими двома світами: католицьким і мусульманським. Коло мусульманського табору зґрупувався цілий ланцюг християнських васальних не-католицьких держав, помножений і скріплений тепер ще й козацькою Україною. Чи вдасться підняти козаків на Турків, чи навпаки — першим актом буде війна Польщі з козаками, а козаки шукатимуть помочи хана, султана, царя против католицького світу — се питаннє дуже займало політичний світ. Не вважаючи на бажання обох ворожих таборів, польського й українського, можливо замаскувати свої воєнні пляни, та переговорами протягнути час до того моменту, коли можна буде розпочати боротьбу з можливо більшими шансами успіху, — їх воєнні наміри були секретом полішінеля. З варшавських реляцій нунція ми бачимо, як там уважно слідили за кожним рухом, за кожним словом Хмельницького — дійсним чи вифантазованим; так само для козацької старшини не були секретом пляни і заходи польського уряду. Хмельницький не пусто покликувався на “приятелів”, що повідомляють його про сі заходи в Польщі і за кордоном: старшина мала своїх “конфідентів” і кореспондентів, і в польських кругах трівожно слідили за ними, силкуючися з їх поведінки відгадати наміри противника.

В таких обставинах чим далі, тим напруженіш ставала увага. Всякий рух, всякий хоч би й припадковий вчинок люде приймали за знак кампанії, й спішилися спасатися куди видко. Єрлич в своїх записках оповідав цікаву подробицю, що коли воєвода Кисіль, що сидів весь 1650 р. на київськім замку, як видимий знак влади Річипосполитої над Україною, став виїздити на грудневий сойм, — за ним уся шляхта як діти за матірю — все що живо покинувши все рушилися з домів, поїхали на Волинь або куди хто міг, боячись сваволі хлопської і бунтів козацьких. Так що се, мовляв, спонукало короля завернути Кисіля назад з Гощі, аби він на місці запобігав своєволі і бунтам.

Був такий королівський лист чи ні, не знати; здається Кисіль сам пустив наперед таку поголоску 1), і не поїхавши на сойм спинився в своїй Гощі, та відти видав універсал “панам-братії, обивателям воєводства Київського, які в домах і в дорозі пробувають”, заспокоюючи їх і радячи не кидати своїх домів, бо й він на сойм не поїхав, з волі короля, а зістав ся для зносин (“конференції”) Річипосполитої з військом Запорозьким, і вже має певну відомість від канцлєра, що війни не буде: буде вислана комісія на переговори з військом Запорозьким, а коронне військо, по зложенню згоди з гетьманом, буде звернене в иншу сторону і. т. д.

Передсоймові варшавські настрої переказує нунцій в реляціях з 3 і 4 грудня 2).

“Від Хмельницького чекають нових послів на сойм. Безсумнівно, він буде робити всі старання, щоб на нього не було нападу сеї зими, але дуже трудно, аби се йому вдалося, бо є приводи до великого роздору.

“Нині рано я мав авдієнцію у короля, поручаючи йому нетикальність церкви й інтереси католицької релігії, на випадок коли сі питання трактуватимуться на соймі, що саме завтра починається. Говорив також про небезпеки звязані з непевним вислідом війни, що задумується на козаків, бо ж король битиме своїх підданих і з ними тратитиме свою силу, котра одна робить його страшним ворогам Христа і його церкви. Під кінець він згодився написати до цісаря і ще раз попросити його знестися через свого висланця з Хмельницьким, аби відвернути його від ліґи з Турками, Татарами й иншими ворогами і неприхильниками його пана. Через се (застеріг король) не має відкладатися висилка німецького війська — бо з сими людьми (козаками) найкраще трактувати маючи в руках силу і загрожуючи нею. Коли сей спосіб удасться, ми крім того що не будемо рискувати стратити все, — не тільки що зможемо відвернути від себе, але й зломимо страшну отоманську силу. (Як венецький посол так і нунцій з неохотою дивились на перспективу війни з козаками, не дуже довіряючи видко тому, що вона збільшить шанси козацького наступу на Порту)”.

Про соймові наради, що розпочалися 6 грудня н. с., нунцій пише:

“Прочитано королівську пропозицію, вона коротко описувала небезпеки, що з усіх сторін підіймаються на республіку: безнастанні ексцеси Хмельницького, його унія з Татарами, корогва прислана з Туреччини, присяга вірности ним зложена, союз з Трансільванією, і як можна побоюватися — також з Московією й Швецією.

“Хмельницький мав прислати на сойм окремих послів, але залишив се, тому що приїхали два Турки, прислані Портою щоб уставити з ним пакти обопільного звязку. Каже, що не має нічого ні з Річпосполитою ні з королем: все що має, здобув своїми власними силами і своєю шаблею. Має вже при собі 15 тис Татар і робить великі запаси сіна і міхів для инших Татар. Хан, кажуть, послав йому в ориґіналі лист короля, котрим він (король) намовляв його відступити від його непокірних підданих, і розіслав свої універсали до всіх сусідніх орд, аби були готові помагати Хмельницькому, а сей те саме зробив з усім реєстровим військом, з містами й селянами, і поставив на ноги артілєрію. Думають, що такі ж накази дав султан сілістрійському баші і воєводам Молдавії та Валахії.

“Богато панів, відвідувані графом Каваццою міністром венецької республіки, виразно питали його, які він має інструкції від своєї республіки, і в якій мірі міг би він помогти в війні з козаками. Граф відповідав їм усім, що він на се не має ніяких поручень — він бажає війни з Туреччиною, а не горожанської війни в сім королівстві. Признає що перемога козаків була б перемогою Туреччини, при їx союзі між собою. Але такі заходи (коло помочи) вони (Поляки) в кожнім разі повинні робити у инших володарів, які мають менше клопотів і більше можливости помочи і грошей для сеї війни”.

Соймові дневники під 19 грудня описують доповідь Кавацци в посольській палаті заклик до союзу проти Туреччини, що останніми часами звязалася з повстанцями Польщі і підтримує против неї “те хлопство”. Другого дня читано листи Хмельницького — “так звану супліку”, і потім лист воєводи Кисіля до короля, з порадою нічого ворожого не починати против Хмельницького і на всі його бажання згоджуватися”.

“Того ж дня в сенаті з послами читано ріжні секретні листи з осторогами про хитрість і ворожі заміри Хмельницького: були листи з Мультан, від господаря волоського і від декотрих, що в Криму пробувають при хані як він (Хмельницьий) інтриґує і хоче протягнути спокій до весни” 3).

Коховский в своїй історії докладає, що козацькі посли приїхали завчасу, але їх довго не хотіли допускати до авдієнції — мовляв негідне стало того козацьке військо через свої вчинки. Одначе король настояв на авдієнції. Посли вдавали незвичайну покору і смиренність, ледви насмілювалися говорити, і замісць якої небудь устної заяви подали писану супліку. Поради Кисіля викликали загальне обуреннє на його, мовляв, дволичність, з якою він, виступаючи ніби то в інтересах Річипосполитої, в дійсности обстоює інтереси козаків і православних.

Ми тепер маємо в повнім тексті його листа до короля, і меморіял до сойму (“до короля і станів коронних”), і можемо судити про їх зміст безпосереднє, а не з соймових дневників і переказів істориків.

Лист до короля писаний був в сам день відкриття сойму, з Білгородки, на виїзді з Київа. Кисіль розсипався в жалях, що приходиться кинути на призволяще сю “стражницю Річипосполитої”, котру він обстоював цілий рік, і загубити всі результати осягнені за сей рік 4) На його погляд чи прийде до нових трактатів, то їх тяжше буде вести, покинувши Київ, і зброєю його здобувати буде нелегко, коли до зброї прийде, “люде тікають за лінію, і жовніри блукаючи по пасіках, уже не можуть знайти поживи коням” 5). Сі мусіровані жалі наводять на здогад, що Кисілеві офіціяльно чи неофіціяльно дано було пригадку, що його уряд комісара Річипосполитої скінчився з новим соймом, і він через се мусів покинути свою резіденцію — хоч не раз заявляє, що се небезпека змусила його покинути Київ.

З очевидним також жалем заявляючи, що він не знає замірів короля і Річипосполитої, бо вони стають скорше відомі неприятелям, ніж обивателям Річипосполитої, — він просить добре обдумати ділєму мира чи війни. Чи може Річпосполита противставити відповідні сили такій масі Татар і “огнистої черни”? Коли ні, то зараз і негайно треба вжити всіх способів до заспокоєння козаків: “розсадженою поштою” (на розстайних конях) повідомити їх гетьмана, що король з усею Річпосполитою про внутрішню війну ані не думав, і нинішній сойм скликав на забезпеченнє спокою; на переказані Кисілем козацькі бажання велів польському війську відійти від лінії, а самого Кисіля затримав на Україні і доручив йому стримати шляхту, аби не кидала своїх маєтків; для повного задоволення всіх пунктів козацької супліки визначаються комісарі, які після сойму за чотири тижні прибудуть без війська на Україну і т. д. Від себе арґументує необхідність згодитися на ріжні ґарантії, вимагані козацькою петицією, і з окремо широко боронить скасованнє унії 6).

Записка (votum) Кисіля — мабуть та сама що він згадує в своїм листі з Гощі 12 грудня 7), — мусіла прийти пізніш, і не поспіла мабуть на те соймове засіданнє 19 грудня, де читався його лист до короля. Але в самій річи вона не богато й додавала до того листу — містила головно історичний огляд минулого року: коротко зазначала успіхи миротворчої політики Кисіля і ширше спинялася на тих перешкодах і обгостреннях — “пароксізмах”, як він їх називає, що викликали инші фактори в українсько-польських відносинах і перебивали його заходи коло замирення і заспокоєння України. Дві основні причини непорозумінь він зазначає, перша — “котру я трохи не оплатив моїм життєм у Київі — свідків тому богато між горожанами нашої батьківщини” — се що минулий сойм не заспокоїв реліґійної справи, не віддав усіх церков і владицтв. Друга — її автор не важиться вказати ясно і просто: се очевидно провокаційне поводженнє гетьмана Потоцкого, але не відважуючись назвати її по імени, Кисіль говорить, що тільки тепер він її вислідив певно, і пускає неясні фрази про потаємний союз Хмельницького з ханом, підозріння на Потоцкого і т. д. З дальшого вичислення “пароксізмів” стає цілком ясно, де в дійсности була та “друга причина”.

“Пароксізми” Кисіль вичисляє такі:

Перший — з причини реліґійної справи (очевидно зараз по соймі, коли Кисіль у Київі трохи головою не наложив).

Друге — присуваннє коронного війська до лінії: “коли військо ішло до лінії, наступав брязкот зброї; скоро тільки я повідомляв й кор. мил., рухи переставали”.

Третє — коли коронне військо зібралося до обозу (з наказу Потоцкого).

Четвертий — через лист Потоцкого до Хмельницького, що з того взяв причину “до страху і руху” і з нагоди приходу Орди і походу на Волох захотів добитись якихось ґарантій: щоб йому або закладнів дано або присягу зложено (на захованнє Зборівської згоди). Инакше грозив наступом на коронне військо — поки не заспокоїли його королівські листи, переслані йому через Кисіля до Яс, і відомости з Царгороду, що його справа у Порти стоїть твердо (так!). Кисіль підчеркує, що тоді його відвага — що він рискуючи життєм зістався в Київі — стримала розрухи між народом: убийства панів і урядників, що були вже почались.

“Пятий пароксізм напав, коли п. краківський звернув на лінію по гіберну: то було вже все втихомирилось, і над убійниками чинилися екзекуції, і за Дніпром піддані почали послушенство віддавати, а тепер знову почались жалі. Але й то, здавалось, заспокоїлося, коли -

“Останній наступив пароксізм, котрого я вже не міг усунути: дано з Орди знати гетьманові запорозькому, мовляв від короля і Річипосполитої висланий п. Бєчиньский, щоб “спрактикувати” і підплатити Орду против них (козаків); також і з Мультан і з Угорщини дано йому (Хмельницькому) знати; що на війну і знищеннє їх наймається військо”.

Переходячи від сього історичного експозе до міркувань над ситуацією і способами виходу з неї, Кисіль так само як і в листі до короля просить соймові стани ґрунтовно обміркувати альтернативу: битись чи миритись? Зважити, чи Польща, може вчас поставити відповідні військові сили, аби починаючи війну мати певність, що вона буде доведена до побідного кінця, рахуючися з тим, що український плєбс стоїть на роздорожу — “або пристати до нас, коли ми його улащимо, або впасти в поганські руки, коли ми його образимо”. — Тоді ділєма: або вдасться вирвати з поганських рук “той плєбс, ту свою силу, — або границя з-під Очакова пересунеться на Случ і вітчина стане ареною війни з Турками, Татарами і всім Руським народом”.

На погляд Кисіля, Польща не може пускатися в сю небезпечну дорогу. Українська сторона готова до війни, польська не готова, і не може утримати стільки війська, скільки потрібно для сеї боротьби. Значить треба йти на зустріч козацьким жаданням і заспокоїти їх. Відвести військо від лінії, де воно, дражнячи козацьку сторону, ніякої користи не несе. Дати козакам тих закладнів що вони жадають — в більш приємній і необразливій формі комісарів (так як сам Кисіль просидів таким комісаром у Київі, і готов знову прийняти таке дорученнє, коли б Річпосполита того жадала). І нарешті — заспокоїти реліґійну справу скасувавши унію. Як в листі до короля так і в сім votum-i, він спиняється головно на останнім пункті, знаючи непримиреність до сеї справи консервативних і клєрикальних кругів, і доказує, що яка б не була неприємна така уступка, реліґійні мотиви мусять відступити перед політичними, як се бувало завсіди в таких критичних моментах 8). Передусім треба урятувати саме істнованнє республіки, що представляється йому загроженим в самій серйозній формі, — а тоді вже думати, як вийти з ситуації.

Сі арґументи за скасованнє унії не переконали соймовців, але Кисілева порада вдоволити козаків, давшим їм ніби то закладнів в формі комісарів, була прийнята. Вона відповідала загальній тенденції — можливо заспокоювати козацьку сторону нічого не вартими уступками і маскувати приготовання до війни. Рішено було вислати комісарів, і вжити, мовляв, усіх заходів, щоб договоритися з козаками. Головою комісії вибрано київського біскупа Станіслава Зарембу, членами від сенату — Ад. Кисіля, мстиславського воєводу Юрия Горського, браславського воєводу Станислава Лянцкороньского і з посольської палати Юрия Немирича, Христофора Тишкевича, кн. Четвертинського і браславського підсудка Косаковського.

Як справедливо інтерпретує се нунцій в своїх реляціях, був се маневр — для заспокоєння (чи задурення) і козацької сторони і всіх прихильників порозуміння, таких як Кисіль (було їх чимало і в сенаті і між шляхтою, — тільки вони не рішалися виступати, стративши свого провідника — канцлєра Осоліньского). Рудавский, прихильник Осоліньского, підносить, що се Потоцкий та Каліновский, жадні реваншу, розаґітували послів через своїх підручних, доказуючи, що козаків і Татар можна подолати. Тому вся енерґія сойму була звернена на приготованнє до війни. Ніхто не думав про інструкції комісарам, за те ухвалено було довести польське військо до 36 т., литовське до 18 тис. — величезні цифри, що вимагали незвичайного напруження, фактично неможливого для Польщі 9). Ухвалено величезний податок (28 міл., як каже нунцій) 10). Але коли прийшлось розділювати його між воєводствами і повітами, тут почалось замішаннє: одні перед другими виступали посли, допевняючись полекші для своїх повітів, знищених війною і постоєм коронного війська, і мовляв цілком не спосібних підняти новий податок, — мовляв з одного барана двох шкір не дерти 11). Дні й ночі проходили в безвихідних діскусіях над сим грошевим питаннєм; останнє засіданнє тривало без перерви двадцять сім годин, і закінчилося різдвяної ночи, як я вже сказав 12). Ухвалено було заставити, для швидшого спорядження війська, клейноти королівської скарбниці, що переховувалася в Кракові на Вавелю 13). Як ми вже бачити — калатали до венецького посла; король слав листи за листами до цісаря — але безуспішно.

Королеві поручено скликати “посполите рушеннє” шляхти, коли він вважатиме відповідним.

Зроблено дещо також, щоб відкрити дорогу до повороту тій шляхті що пристала до козаків: знесено давніший едікт про конфіскованнє маєтків шляхти, яка брала по строні козаків участь в горожанській війні 14). Разом з Лупулом і його секретарем Кутнарским нобілітовано, для доброго прикладу, трьох козацьких старшин: Дмитра Маргевича, Войтіха Горського й Івана Дорошенка — “котрого син Петро кілька літ пізніше віддав Русь в руки Турка”, завважує Коховский 15). Пок. Костомаров мотивував сей вибір тим, що сі козаки прибули в посольстві від війська, але імена послів не названі, і здогад сей взагалі здається мині мало правдоподібним.

Виринув ще раз і старий наш знайомий Семен Забузький. Кілька день по соймі король видав йому “приповідний лист”, з огляду на його вірність, виявлену особливо в тім, що він до повстання і бунтів козацьких не мішавсь, а навпаки — в війську королівським під Зборовим “дільно, мужно і відважно на очах короля виступав”. Йому дозволено збирати в необмеженій скількости охотників — “люду чільного, до бою здатного, з порядною стрільбою і належною зброєю, в тих воєводствах, які визначить коронний гетьман” 16). Очевидно, се мало бути знов вірне козацьке військо, в противставленню бунтівничому, і мабуть до нього так само, як і до тих нобілітованих належать чутки, записані в дуже обережній формі нунцієм в реляції з початків лютого, що ті три нобілітовані на соймі козаки уже перетягли на бік короля і Річипосполитої 25 тисяч повстанців!

Сі наради над підготованнєм війни йшли ще цілий тиждень по скінченню сойму, від Різдва і до Нового Року, в тісніших, майже безпереривних секретних засіданнях короля з сенатом. Нунцієві завдячуємо деякі подробиці, що йому вдало ся довідатися про них. Терміном для повного збору нового війська постановлено 24 лютого: на сей день воно мало бути в повнім порядку в обозі під Львовом. “Віці на посполите рушеннє” видано під датою 5 січня 17). Потоцкого, як ми знаємо, богато учасників вважали непридатним для проводу — але, завважає нунцій, його неможна відвести ні офіціяльними проханнями, ні якими небудь приватними вигодами. Певним виходом мало служити доданнє гетьманам двох воєнних комісарів: Вишневецького і Лянцкороньского. Ухвалено також післати послів до хана, до московського царя, до турецького султана і семигородського князя, щоб відводити їх від союзу з козаками.

Ракоцій прислав своїх послів на сойм, щоб розігнати поголоски про його союз з козаками; але їх листам і запевненням не вірили ні трохи і вважали тільки замаскованнє дійсних намірів. Януш Радивил, з котрим вони мали порозумітися, з наказу Ракоція, в справах молдавських і козацьких, мабуть з тих причин всяко ухилявся навіть від побачення з ними; тільки після сойму вдалося їм побалакати з ним — але балачка була інтересна. На запитання послів, що порадить він Ракоцієві в відносинах до Хмельницького, Радивил “довго подумавши”, сказав, що він Хмельницькому не звіряється, бо той по пяному випаплює всі секрети, але коли Ракоцій підтримує з ним зносини, він бажає йому успіху. Вважав би великим щастєм, коли б Ракоцієві вдалося послужити інтересам спокою, але він не має великих надій на згоду, не вважаючи, що козакам тепер “обіцяють золоті гори і висилають з такою помпою комісарів”. А на випадок війни, очевидно — коли б щастє служило козакам, Ракоцій і Радивил повинні “послужити Богові”, себто інтересам євангелицької віри і “покінчити з папистами”. Радивил найме велике військо, Ракоцій займе Краків і буде координувати свої операції з Радивилом, пересилаючи в потребі військові сили через Прусію і Курляндію 18).

Говорилося й про інструкцію комісарам на трактати, і про способи порозуміння з козацькою старшиною — але в ґрунті річи сю справу ніскільки не вважали серіозною (“більше сімуляція, ніж комісія”). В реляції нунція з 21 січня знаходимо такий цікавий начерк нових відносин з козаками: Хмельницькому пропонувати гідність воєводи тої країни, де козаки перемешкують; його староство (Чигиринське) перейде до його сина. 12 тисяч козаків дістануть шляхетство, і між найбільш гідними з їх ватажків будуть розділені уряди і діґнітарства, як се практикується по всіх инших воєводствах, з тими ж прерогативами. За се від них жадатиметься, щоб половина всього козацького війська — в як найбільшім числі човнів — вийшла в Чорне море проти Турків, а друга половина пішла під королівськими корогвами на Отоманську Порту сухопуть. Сам нунцій при тім найбільше клопотався, щоб комісари не зробили яких небудь уступок в реліґійнім питанню, і було умовлено з канцлєром (біскупом хелминьским), що коли б такі питання виникали, то козакам буде запропоновано вислати своїх епископів і попів в сих справах до Варшави на переговори з латинським духовенством. Але нунцій мав великі сумніви, аби мало взагалі прийти до переговорів, — “бо сама ся комісія не поведе справи, і одинокий вихід — се перемогти не уступками, а зброєю!” (с. 103).

Для покріплення духу оповідалося, що серед козаків велика депресія — будучи великими забобонниками і ворожбитами, вони сього року чекають свого погрому. Вказують ріжні віщування того. Бачили на дверях їх хат якісь написані кровю слова, котрі неможна було прочитати; в ріжних місцях на цвинтарях відкривалися могили; над київською латинською церквою св. Гіацинта довгий час виднілися якісь світла як огонь: такі знаки у них, мовляв, траплялись і за давніших нещасливих війн 19).

Тим часом, 13 січня приїхав з свого посольства до хана Войцєх Бєчиньский. Привіз листи візира Сефер-казі адресовані королеві і канцлєрові. Зміст їх ми вже знаємо: візир повідомляв, що польським жалям на козаків за порушеннє зборівських пактів козацькі посли противставили ще поважніші обвинувачення польської сторони. Тому хан рішив вислати свого посла Мустафу-аґу, щоб розслідити сраву на місці, і остерігає, що за ким виявиться вина порушення зборівської умови, той дуже того пожалує. Коли з польської сторони виявиться якась кривда козакам, то се буде причина до розриву: “пакти мусіли б з вашої сторони рватись, і певно стало б се причиною до розриву”. “Тому просимо вас не слухати повісти таких що стають причиною до такого розриву” 20).

Се ще було дуже здержливе. Устні пояснення Бєчиньского домальовували далеко яскравіше провал сеї дипльоматичної проби розвести хана з козаками. Ми можемо про них судити з приватного листа Бєчиньского, післаного одному приятелеві-ротмистрові 21). На жаль, лист заховався дуже лихо, і місцями тільки з контексту можна зрозуміти його зміст, але загальний вислід цілком ясний. Крим твердо стоїть по стороні козаків і буде їх союзником в війні з Поляками. Ханський посол їде за “упоминками”, але їх виплата може забезпечити спокій тільки до весни. Всі орди йдуть в поміч Хмельницькому”. Хан очевидно 22) хоче зробити Хмеля, коли не монархом польським, то принаймні (князем руським, або щось таке, — кілька слів бракує).

“Бо він дуже невисокої гадки про нас і (дуже невдоволений) з порозуміння наших з Москвою. Тільки те що тепер дуже велика зима, і коні дуже худі, вони ще не рушаються, і не може їх тепер піти більше як три-чотири тисячі. Але на весну буде гостей сила: козаків, Татарів, Волохів і мабуть Турків... Хочуть Поляків зовсім знищити. А не найменша причина тому то, що Турок доконче хоче усунути хана, і єдина надія хана — в Хмелю, що він при нім стоятиме. І Хмель теж не від того, тільки щоб поміг йому кінчити Ляхів. І так що перед тим козаки кланялися Татарам, то тепер Татари те саме козакам чинять, аби тільки від них не відступали.

“При мині прислав Хмельницький своїх послів до хана, у-двох, повідомляв його що Ляхи з усею своєю силою йдуть на нього, хотячи з весною почати війну; також що й. м. п. хорунжий коронний 23) повернув з чужоземним військом; тому просить, аби хан як найскорше прислав йому поміч. Друге — що він випросив синові свому доньку у господаря волоського, але господар волоський без дозволу хана віддати її не хоче, тому просить і в тім його дозволу, а нас на весіллє.

“Яку ж хан дав на то відповідь? Насамперед обіцяв перевести так справу, щоб частими своїми послами затримати Ляхів до весни. А в необхідности, коли б була ґвалтовна потреба, обіцяв поставити 12 тис. війська, коли б Ляхи на нього наступали. Що до доньки господаря волоського, то син його дістане її, коли Хмель буде (твердо) мати братерство (з ханом).

“Господар волоський дуже тим журиться, що мусить за того хлопа дати свою доньку. Але не бачить иншого конкурента — хіба що Поляки визволять його з тої халепи. Господар волоський сказав передо мною: “Видить Бог, як я досі був певний Корони Польської, але нехай Поляки не мають мені за зле, коли я звязався з козаками, і помагатиму їм воювати! Нехай би Поляки запобігли тому, як можуть”. Хмель прислав йому чотири тисячі комонника, і він поневолі їх прийнявши мусить їм платити.

“Отже зміркуй в. м., в якім ми лябірінті! Чи нас Бог з тої біди витягне, і ви те хлопство війною подолаєте? Бо не дай Боже на весну — треба нам добре приготовитись, щоб протистати козакам. Орді, Волохам, а не дай Боже — і Туркам! Бо цісарові турецькому дуже хочеться Камінця Подільського.

Сі інформації, очевидно в такій же твердій і катеґоричній формі подані Бєчиньским канцлєрові одночасно з візировими листами, 13 січня, мусіли ствердити короля й його міністрів в необхідности негайної війни. Коли хан так твердо і непохитно рішив підтримувати козаків, і тільки протягатиме час своїми переговорами, треба його випередити, і той час, поки Татари прийдуть козакам в поміч, треба використати щоб можливо зломити козацьку силу. Рисковано було на се пускатися з тими силами, що мали в роспорядженню польські гетьмани, — але з другого боку час і обставини принаглювали рішучо. Так очевидно й стала справа на секретній нараді, що відбулася слідом, в присутности короля. Про неї оповідає нунцій в своїй депеші з 21 січня 24). Майже всі присутні, каже він, висловились за те, що з козаками треба битись і силою привести їх до покори. Але король не схотів, каже нунцій, рішати сю справу дефінітивно, поки військо відповідно буде збільшене, — бо воно все таки своїм числом значно слабше від козацького. Треба, мовляв, мати якісь резерви, на випадок програної битви: не можна ріскувати цілою державою в одній баталії, не маючи кріпостей для оборони. Справу відложено — до скомплектовання війська. Але тим часом наєм вояків ішов далеко не так швидко, як би бажалось. Приповідні листи не дуже розхоплювались, і люде просто таки відрікалися від них. Велику сенсацію зробило, коли кн. Вишневецький — оден з призначених вождів в будучій війні, від котрого сподівались, що він поставить яких сім соток кінноти до королівського війська, відмовився від вербування війська і повернув назад прислані йому приповідні листи. Його прихильники токували се так, що князь хоче зістатись сам єдиним комендантом свого контіґенту, хоче сам його утримувати і не віддавати в роспорядженнє гетьманів. Але він давав привід і до всяких инших підозрінь: говорили, що князь терплячи недостачу в грошах, війшов у зносин з Ракоцієм, позичає у нього гроші, даючи йому в застав свого сина (будучого короля Михайла), і тому, значить не хоче взяти участь у війні, в котрій Ракоцій має бути союзником Хмельницького 25).

Тому поруч дебатування плянів рішучого наступу на козаків ішли міркування й про те, куди вислати королеву з дітьми для безпечнішого пробутку, як що польське військо не скомплектується на час. Чи безпечніш їм буде на заході, дальше від козаків і Татар — у Кракові, чи краще на півночи: в Торуню або Марієнбурґу, рахуючися з можливістю нападу на Мальпольщу Ракоція, котрому султан, мовляли, вже дав наказ помагати Хмельницькому 26).

Тим не менше відкладати війну вважали неможливим і десь між 15 і 20 січня, коли велись оті наради, король післав з малої канцелярії накази обом гетьманам, великому й малому, щоб протягом шести тижнів, себто до початків весни, доконче покінчили з козаками (hаvеr superato 1'intoppo (te cosacchi — подолали козацьку перепону) — “аби король міг віддатися питанням більш славним і благородним”. В устах Торреса, що переказує се розпорядженнє, очевидно се мало б означати плян війни з Туреччиною.

“Тому тут переконані, що за короткий час вони (козаки) будуть приведені до послуху або зброєю, або переговорами”, додає він 27).








Примітки


1) В згаданім листі до короля, писанім в день відкриття сойму, в дорозі з Київа, з Білгородки, 5 грудня (про нього вище с. 158, і ще нижче с. 161), Кисіль радить королеві, як має написати гетьманові, що то він, король затримав Кисіля в його дорозі на сойм: a ze tesz у to relatum est w k. m. р. m. m ze iechaniem moim z Kiiowa obywatele wszyscy ruszyli się, co czyni wątpliwosc pokoiu, tedy isz w. k. m. y mnie z drogi warszawskiey, gdziekolwiek poczta potka, zliecic-ies raczył powrocic do Kiiowa y uniwersały wysłac, aby obywatele wszyscy nie ruszali się z domow swoich — Oc. 225 л. 343 об. А в пізнішім листі, з 12 грудня, він повідомляє, що не маючи часу прибути на сойм посилає на руки підканцлєра свій меморіял — нічим не натякаючи, ніби то король йому велів зістатися на місці й не їхати на сойм.

2) Жерела XVI с. 97-8.

3) Збірка Краків. акад. N 367 л. 35.

4) "Виїзжаю в Київа і виїзжаю з жалем, що так легко приходиться кидати — відзискане з таким трудом і риском. Вся шляхта кидає гнізда свої приведена мною — зі мною виходить Плєбс — за Дніпром уже схильний до підданства, а до Дніпра приведений до повного послуху, став знову непокірним (Plebs za Dnieprzem do poddanstwa disposita, a pod Dnieprz doskonale possessa — iak znowu recrudescit). Стражниця Річипосполитої, задля котрої я тут цілий рік зіставався, незважаючи на всякі інціденти, і підтримував спокій, і ваша кор. мил. мав єси звідси всякі відомости й остороги, — тепер покидається. Всі ми знову як душа з тілом розстаємося з нашими маєтками. Вся Україна, повна жалю, покинена своїми власними обивателями, переходить до того пана і присних його, що в їx руках була раніш. Стільки недогоди і страти приносить мій виїзд з Київа! — хоч одні мене представляли непотрібним і бездіяльним резідентом, инші — безкористним для Річипосполитої, треті — що я тут в своїх інтересах, а не для Річипосполитої коштами і здоровєм своїм рискую.

“Кінець вінчає діло! Як перед тим я писав до в. кор. мил., що то дуже важно було для Річипосполитої, щоб я затримував се місце, і при мині шляхта затримувала своє володіннє принаймні по беріг Дніпра, — а Річпосп. і ваша кор. мил. з станами коронними аби щасливо соймували, і на тім соймі нас забезпечили і цілу Річпосп. заспокоїли, — так тепер вислід річей показує, що Річпосп. чи не пожалує такого рішення. Бо замісць забезпечення на всіх впала така небезпека, що перше вороги, ніж громадяне довідалися про зміну в намірах що до згоди. Гетьман запорозький се мині виткнув в своїх листах.

5) Plebs у teraz wielkimi tłumami ruit za linią zewsząd, a chorągwie po pasiekach blukaiąc się, iako od kilku wiadomosc miałem, nie maią czym zywic koni. В якім напрямі за лінію? очевидно на козацьку територію.

6) Осол. 225 л. 341 об.

7) Памятники II с. 583: Кисіль пише королеві, що посилає на руки канцлєра оден “концепт” з звідомленнєм про свою цілорічну службу Річипосполитій і з своїми гадками про нинішнє становище, а другий — “концепт способів як пункт супліки”. В тім меморіялі, що містять Теки Нарушевича № 141 с. 1095 (з помітою “з королівського архиву”) обговорюються обидві теми: мабуть Кисіль передумавши виложив їх разом і післав свою записку в дійсности не 12 грудня, а дещо пізніше.

8) Наведу його арґументацію в сій дражливій справі:

“Треба вважати, що одно — ревнувати реліґії, а инше — кождому його право віддавати. Руські права і привілєґії належать Руси такій, як вона приступила до Річипосполитої, з своїми катедрами — такій якою вона під той час була (не-уніятська), а не такій, якою вона під той час не була; і (належать) всьому народові, а не якимсь одиницям.

“Коли можна було відступити три части владицтв (підчас безкоролівя), так можна поступити і з четвертою частиною, і тут не може бути скрупулу.

“Нарешті, бували такі часи в самій церковній республіці, що законні епископи за для заховання спокою уступалися з катедр своїх перед псевдо-епископами, а потім щасливо поверталося (до попереднього). Поготів в республіці політичній, коли стоїть питаннє про їх захованнє, краще пожертвувати частиною, ніж цілістю. Особливо ж в республіці свобідній, коли треба признати право тим, що їм воно належить, і затримати їх в послушенстві республіці — аніж тратити цілі провінції, а за тим — і саму республіку, так як то поучують нас жалісні сусідні приклади (мб. Німеччини Тридцятилітньої війни). Се аксіома і доґма теольоґічна: що від Бога, таки буде рости, а що не від Бога — пропаде. Завсіди божі пляни перемагають замисли людські. Сказав би виразніш — коли б не про сю саме реліґію, і не було б несправедливих підозрінь (на автора). Бо все що я як горожанин своєї вітчини і заприсяжений сенатор в добрій вірі в справах республіки говорю й пишу, все — здається упередженим людям — заносить рутенізмом (Ruthenismum), тому я стримую своє перо. Але мушу все таки згадати, яка то Русь приступила до Річипосполитої і які їй належать права. Прочитайте булю про унію у Баронія, а ще статут про литовських неофітів — про відступленнє від руської схизми, вистане сих двох свідоцтв”...

“Коли ми всі одностайно хочемо збільшити християнську любов, то всім відомо, що я її шукав і всею душею дбав про неї, і останнею краплею моєї крови готов се посвідчити. Що до признання прав - кожний обовязаний тою ж присягою (сенаторською) на правдиве голосованнє, погодиться зо мною, бо против прав і привілєґій голосувати не може. Мусимо просити Бога, щоб ми були одно — і з нас самих видобути любов. Але трудно її осягнути розливаючи кров! Скорше виростить їх рука божа, коли заспокоїться дух наш. Тоді й те чого ми подолати не можемо, вона все легко подолає і довершить”. - Теки Нарушевича 144 с. 1104-5 (покорочую деякі зайві місця, не всюди досить ясні в сій копії).

9) Рудавский с. 69.

10) Жерела XVI с. 101.

11) Коховский с. 211.

12) Тамже — Коховский 211.

13) Жерела XVI с. 101.

14) Volum. legum c. 152.

15) Vol. legum IV c. 155, Коховский c. 212.

16) Архив Ю. З. Р. III. IV с. 541.

17) Міхалов. с. 604.

18) Посольське звідомленнє в Transsylvania І с. 129 дд.

19) Жерела XVI с. 102.

20) Копії в ркп. 611 бібл. Чорторийських с. 741 і 753, також в московських “Польських справах” 1651 р. ст. № 1 б л. 262 (привезло мабуть посольство Вітовского). Дата одержання на двох копіях — одній московській, другій краківській 13 січня, на третій 3 січня, але очевидно вірна перша дата.

21) Лист в кодексі 31 збірки Русєцких, с. 121-2, дата: “в Микулинцах ян(варя)”, дня не видко: картка зігніла і місцями обпала.

22) Бракує тут кілька слів.

23) Конєцпольский.

24) Він каже, що се стало ся “в сих днях”. Попередня депеша датована 14 січня; може бути що він не знав тоді про нараду, тому що вона відбулася саме того дня, або й попереднього вечора, 13 січня, коли привезено кримські вісти.

25) Дневник Освєнціма під днем 24 січня.

26) Звістки Торреса про такі міркування під днями 24 грудня і 21 січня — Жерела XVI с. 104.

В середині січня немалого, видко, пополоху на королівськім дворі наробила фальшива, очевидно, вістка, що з-за кордону, з Німеччини, чи що, йде до Хмельницького наємне військо. В ґродських актах лишились королівські універсали до пограничних повітів, котрими він оповіщає їх, 17 січня, про донесені йому відомости, “начебто певний полк чужоземного люду йде до границь коронних і хоче перейти через державу нашу, щоб сполучитися з нашим неприятелем против Річипосполитої" -аби їx не перепускали.- Краківська ґродська книга 79 с. 156. І ще місяць пізніше оден з двірських пише до львівського підстарости, остерігаючи його з королівського наказу, що “Німці охотники” (Niemcy wolontariuszowie) йдуть до Хмельницького — розіслано універсали, аби їх всюди громити, думаю, що й у Львові їх задержать, — та на ґвалт їх бити, коли б були”, — збірка Русєцких кн. 31, “копія листу з Варшави від й. м. п. кухмістра коронного з 27 лютого”.

27) Тамже, с. 104 (депеша з 21 січня).











Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.