[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 9.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

НАСТУП КАЛІНОВСКОГО НА МУРАХВУ І ШАРГОРОД, ПРОБИ ПЕРЕГОВОРІВ, ЛИСТ КИСІЛЯ, ВІДНОВЛЕННЄ НАСТУПУ, ПОГРОМ ЯМПОЛЯ.

З Красного, здобувши замок 22 н. с. лютого, і спаливши на попіл і його і місто Каліновский, як сам пише, збирався “на дальшу Україну тягнути”. Але діставши відомости, що на Подністровю купчиться козацтво і збирається зайти польському війську в тил, він постановив наперед вичистити сі “кути”, і давши перепочити війську після штурмів, 25 лютого насамперед рушив на Мурахву.

Сотником тут був Шпак, той самий, що стояв на чатах в Ворошилівці. Коли Каліновский пішов сюди, сі козаки вийшли з міста і потягли в числі двох тисяч до Дністра; але й та людність що лишилася, не хотіла спочатку пускати до міста польського війська. Кілька днів пройшло в сих переговорах. Спочатку старшина просила, щоб гетьман не входив до міста, а став тільки на передмістю; той не відступав — грозив “огнем і мечем зносити”, як Красне, і вимусив, що впустили його до одної частини міста, на однім боці ставу, а люде перенеслися з усім добром на другий бік. Потім добився, що польське військо було впущене і до сього другого міста, а люде-перейшли до замку. Тоді став домагатися, щоб вони вийшли з замку, віддали армату, провідників, і зложили присягу на вірне підданство королеві. Люде не годилися, і ще півдня пройшло в сих переговорах. Каліновский вже велів вивезти артілєрію на позиції й готовитися до наступу; людям дано знати, що не жарти — може повторитися та історія що в Красному, і вони кінець кінцем вийшли з замку, зложили присягу, віддали одного як провідника, а инші, мовляли, повтікали за той час, і вони їх обіцяли приставити не пізніш двох тижнів, і так справа покінчилась ¹). Правдоподібно, про тутешню покору людности, що наступила по сій капітуляції, оповідали в Варшаві нунцієві, що тутешні селяне, хоч і “Греки”, дуже тішилися з приходу польського війська і висловляли своє задоволеннє, що повертаються їх старі пани: давніше вони мали одного пана, а тепер мусіли зносити богатьох: кождий козак ставав самовласним паном, і вони вже не знали, як їм далі годити стільком ²). Як бачимо, на ділі вони дуже тяжко поверталися до сього щасливого status quo.

З Мурахви Каліновский рушив до Шаргороду. Тут сі переговори пішли гладше, після попередніх прикладів. Так само піддалися сусідні Черніївці. Як оповідає Освєнцім, Каліновский хотів тут провести решту зимового часу, визначивши військові кватири, і можливо в звязку з тим написав до Хмельницького, на руки Кисіля, листа з Шаргороду, представляючи всю сю кампанію як припадковий епізод і стелячи дорогу до переговорів, комісарських трактатів і т. д. “Як я раз то деклярував вм., і зараз на тім стою, і найбільшим моїм бажаннєм зістається, аби в вітчині нашій зацвів бажаний спокій, і не приходило більше до такої жахливої руїни, — так вірно пильную того, щоб сі краї нарешті відітхнули і ухвалена Річпосполитою комісія дійшла бажаного успіху. Теж думаю і про вм., що як людину християнську мусить ся біда настроювати і вм. до того перемиря, аби воно дало нам нагоду з обох сторін протягнути собі руки” — писав він. “До відома вм. подаю, що я по сій стороні лінії застав бунти, яких ніколи не сподівався. Робилися річи недопустимі, панувало крайнє своєвільство, трапив я на великі купи — а всього того привидцею був Нечай, що й вм. волі і наказів, як довідуюсь, теж не слухався. За проводом того чоловіка хлопство збиралося в купи, і він на чолі їх уже йшов з тим умислом, щоб знищити несподіваним нападом військо Річипосполитої, розложене по сій стороні лінії на зимових кватирах, не сподіваючись ніякої небезпеки. Стягнув уже був на сі полки ріжну армату з Браславля, і зібравши всякий воєнний припас просто вже тягнув до нашого війська, що безпечно сиділо собі. Та впав сам у яму, котру копав нашому війську сей зачинатель злого!” Отже Каліновский сподівається, що Хмельницький не буде мати за зле сього інціденту: бо Нечай перейшов лінію проти його, Хмельницького, волі, і ширив бунти против його бажання вести діло до замирення і комісарських переговорів. Тому просить дати дозвіл сій комісії на приїзд і переговори ³).

Розуміється, се була тільки фразеольоґія, подиктована бажаннєм ліквідувати необережно почату кампанію. Кисіль хвалився, що то він дав привід до такого миролюбивого жесту; в деякій мірі се може бути правда — але був се тільки привід. Як я вище вказав, могла бути надія, що смерть Нечая — найбільшого загорільця, підійме в війську більш миролюбні настрої. З другого боку — недостача сил не позволяла польському війську пускатися в дальшу авантюру. Всі листи Каліновского і Потоцкого до короля і уряду кінчаться розпучливим благаннєм обіцяних військових контінґентів, а їх не було. Натомість з усіх боків ішли грізні вісти про союзників Хмельницького і їх помічні полки, що йшли чи ладилися до козаків. Треба було доконче вигадати час, і з початої війни зробити, бодай про око, карну експедицію против Нечая.

Кисіль, що його Каліновский вжив за посередника, був незвичайно утішений тим що такий представник непримирених звернувся до нього. Він уже перед тим, на перші вісти про його наступ, не знав на яку ступити: чи обстоювати політику мирну, чи прийняти за факт сю війну — особливо коли б вона пішла щасливо (повні вагань між ріжними можливостями його листи до канцлєра Лєщинського і підканцлєра Радзєйовского, з Гощі 23 лютого) ⁴). Тепер отримавши листа Каліновского з дорученнєм посередничати у Хмельницького, він розсипався в поздоровленнях, компліментах, заявах повної солідарности і обіцянках всими силами служити його плянам. Вихваляв його стриманість — замір припинити дальший похід на Україну, і ex necessitate facere virtutem: з неможливости продовжувати похід при таких малих силах зробити великодушний жест — поклик до мирного розвязання справи. Поставити перед Хмельницьким ділєму. — Або він має признати, що Нечай поступав на власну руку без відома гетьмана; як то робив і торік ⁵), і дістав за се належну заплату ⁶). і в такім разі не пускаючися в воєнні операції треба рішати справу комісією. Або прийме все за casus belli зсолідаризувавшися з учинками Нечая — тоді війна! Справедливо віщував, що така чи инакша постава Хмельницького буде залежати від того, чи він уже має досить татарської сили чи ні: відповідно до того візьме тон миролюбний або непримирений. Для себе персонально старий воєвода, хоч скалічений подаґрою, пропонував сепаратний піввоєнний похід з своєї Гощі на Київ: зібравши розпорошену київську і чернигівську шляхту, прилучивши її до свого полку, він піде з нею поміж військо коронне і литовське як minister pacis, служитель миру “Коли в очах черни від лівої і від правої руки блисне зброя, я буду торгуватися про згоду (media pacis propinabo): і з Хмелем — коли вдасться — і з духовенством поведу переговори” ⁷).

В такім духу того ж дня написав він листи — не тільки до гетьмана, але одночасно і до митрополита, через котрого, для кращого успіху вважав за краще переслати свого листа гетьманові ⁸).

Лист до гетьмана починався такими катеґоричними словами: “Мп. пане гетьмане, мій великомилостивий пане і брате! З початку світу при пшениці кукіль, а при костелі, або по нашому — при церкві божій — має чорт каплицю!” Такою чортовою каплицею, поруч щирих заходів короля, Кисіля і самого гетьмана коло замирення — “аби кров християнська не лялася і не загинула остання горсть народу Руського” — була робота Нечая, “котрому нехай уже Бог одпустить той гріх, що він звик був без відомости вм. м. м. пана силу злих річей робити: Татар на своїх наводити, кров проливати, шляхту побивати. Так і тепер наробив: забравши з Браслава армату перейшов лінію, наступив на становища польського війська, словами і листами зневажав не тільки жовнірів, але й самих вождів. Та чого шукав, те й знайшов — яку нагороду заробляв, таку й дістав — за справедливим декретом божим”. Але сей інцідент неповинен помішати миротворчої роботи. Король хоч дуже розжалений “сею звадою” ⁹), але не ставить її на рахунок гетьманові, бувши певним, що все сталось без його відому. Комісія повинна відбутись невважаючи на ніщо. На ній воєвода Лянцкароньский покаже Нечаєві “плюгаві листи і відповіди”, котрими він накликав на себе наступ Каліновского. Він, Кисіль, зараз же на першу вість про краснянську пригоду стримав Каліновского від дальшого наступу — щоб він не переходив лінії. Отже так як Хмельницький був визначив з'їзд у Паволочи, нехай тепер призначить день з'їзду, і комісари на той час приїдуть на лінію — “а Бог може за одну годину зробити те, що не вдалося за цілий рік”: привести до порозумінні обі сторони. Воєвода буде чекати відповіди десять день, термін — до 12 березня: коли його післанець до того часу не привезе від гетьмана позитивної відповіди, то воєвода буде вважати справу комісії і згоди за страчену.

В листі до митрополита — просячи його з свого боку своїм духовним авторитетом вплинути на гетьмана, щоб він не переривав переговорів. Кисіль ще раз підчеркнув вину Нечая і цілком по тарасконськи росписав свої заходи коло затримання спокою незважаючи на сей інцидент. “Сталось як я ворожив! Виграли застав крайні — і перебили заходи коло згоди! Але не з сторони короля ані п. гетьмана війська Запорозького. Звичайна нависна інтермедія (intermedia phracnesis) небіжчика Нечая запалила огонь і сталося згідно з староруським прислівєм: Зла искра сама згинула, а світ запалила” Але Кисіль робив що міг. Се він стримав польське військо від дальшого наступу — инакше б воно незнать куди забігло своїми чатами! Се він намовив Каліновского, що той написав сього листа до Хмельницького, заявляючи готовість іґнорувати вчинене Нечаєм і далі зіставатися в згоді і рішати справу комісією. Нехай же митрополит своєю “пастирською намовою” постарається стримати кровопролитє — “аби не пропасти нам самим і не загубити до кінця віру і нарід Руський”. Бо коли упустити сей момент і війська зійдуться — вже всьому кінець!

Але в дійсности і так був уже кінець усяким переговорам. Саме того дня, 3 березня на фронті відновились операції.

“Не знати яким фатумом наступила инша рада, і військо кинувши розписані кватири, рушило (з Шаргороду) до Черніївець”, — пише Освєнцім. Переночувавши там з 2 на 3 березня воно відновило чистку лінії, і нам також неясно, що дало причину до такої зміни. Може бути, що вплинув на се приїзд Потоцкого, що в тім часі з'являється тут — повний рішучости продовжувати щасливо розпочату кампанію і рушити військо на Винницю (лист його до канцлєра з Мурахви цитований вище) ¹⁰). Можливо, що прийшли в тих днях нові обіцянки підмоги з Варшави і заохотили до дальшого походу. Може бути, що й саме військо, аніж спокійно стояти, захотіло ще почистити Подністровє, як висловлявся Каліновский — і трохи полатати свої діри.

Але перша експедиція вислана на місточко Стіну (над р. Русавою, яких 20 клм. від Черніївець) випала дуже невтішно. Каліновский в своїх реляціях, що правда, постарався представити її можливо дуже невинно, але зате Освєнцім описує її дуже кольоритно і докладно. Коли військо зближалося до містечка, каже він, виїхало на зустріч двох міщан в посольстві від війта: просили “миру” іменем громади, і повели військо до міста. Але робили се “мабуть без відома поспольства”, завважає автор, бо коли військо надійшло до передмість, “немала кількість хлопства почала з самопалами, з луками й иншою зброєю випадати на хутори і за хутори — стріляли, відгрожувались дулі показували і за вибаченнєм — зади випинали”. Так доволі довго товклись, не пускаючи до міста, аж нарешті кілька хоругов кинулись на них і розігнали — стративши при тім двох товаришів, а з другої сторони вдарив на долішнє місто воєвода Лянцкороньский з пішим військом і частиною кінности. Так кінець кінцем опановано те долішнє місто, а бунтівники вступилися до горішнього. Але воно було дуже неприступне, і хоч Каліновский велів його штурмовати, нічого з того не виходило, тільки всякі утрати, а обстріл з гармат не робив ніяких значніших шкод облеженцям, і вони не хотіли видати старшину ані послухати инших польських домагань. Нарешті, бачучи, що силою з ними нічого не зробиш, Каліновский мусів згодитись обмежитись чисто номінальними знаками покори: прийняти присягу й контрібуцію 4000 злотих. Та замість 4 тис. другого дня депутація прислала тільки тисячу, котру Каліновский їм віддав назад, і з сим тріумфом завернув назад на Черніївці, тільки на всякий випадок поставив в сусідній долині кілька своїх хоругов. Коли військо відійшло і люде з містечка вийшли на місце де стояв був польський обоз, сі польські рицарі вискочили з засідки і з криком “гала! гала!”, почали рубати нічого невинних і безборонних людей — після капітуляції і присяги. “З півтораста того викосили”, завважає Освєнцім.

В реляціях Каліновского підканцлєрові Радзєйовскому, з 5 і 8 березня, не знаходимо сих барвистих подробиць. В реляції писаній “з обозу під Стіною”, 5 березня він пише:

“Відобравши Шаргород, Черніївці, Мурахву, Садківці і привівши до послушенства, поступився під Стіну — фортецю подібну до Камінця, і завдяки відвазі, наступивши з трьох сторін, взято нове місто з фільварками, обсаджене богатьма тисячами людей. Вищого міста, через його натуральну позицію, не вдалося взяти ні в ніч пяткову ні в суботу ¹¹), і вважаючи що вони просили милосердя, а декотрі хоругви не прийшли, я не відмовив їм — і посилаю форму (присяги):

“Ми... присягаємо Богові всемогучому... перед ясновельм. п. Мартином на Гусятині Каліновским, що ми і потомки наші будемо вірні й жичливі королеві й. м. і його наступникам королям польським. Також панові своєму дідичному будемо віддавати всякі повинности, як також і до скарбу короля і Річипосполитої. Жадних бунтів ні ми ні діти наші не будемо вчинати, ані сотників і козаків у місті не будемо вибирати ні перетримувати. Військові королівському за ординансами ім. п. гетьманів (і) полковників не будемо боронити становищ і нічлігів ані вільного переходу хоругвам. Але так як перед тими козацькими бунтами були послушні, так і тепер обіцюємо бути ми і діти наші, і більше з ними (козаками) сходитися не будемо. Так нам Боже допоможи і мука його невинна”.

“Так відправивши сю процедуру стінську, рушаю до Черніївець, і там не залишу мати око на неприятельські замисли, на потуги Хмеля з своїми й татарськими військами”, пише далі Каліновский в сій реляції, і кінчить проханням присилки пушкарів, файєрверкерів, фурманів під муніцію і т. д. “Бога ради нехай війська наступають поки час і пора, бо потім occasio сalvа, і я боюсь, що з таким малим військом не зможу відповісти завданням мого уряду, особливо з огляду на неприятельський наступ” ¹²).

Після сих стінських подвигів, під днем 6 березня Освєнцім уміщує раду у гетьмана над тим, де провести решту зими, вичікуючи тих наємних контінгентів, що ніби то мали прибути, а тим часом їх не було. “Стала рада згідна, щоб у Винниці, яко місті просторнім скінчити останок зими і трудів” (266).

Каліновский в черговій реляції з 8 березня, що правда, не згадує виразно про таку раду і ухвалу, але фактично дає зрозуміти, що замість попереднього наміру: стояти на Подністровю й “мати бачне око” на неприятельський наступ, зайшли инакші рішення.

За ласкою божою і високим щастєм його кор. мил. все вже Подністровє заспокоєне. Стіна карк свій схилила — не абияка фортеця тих країв. І Ямпіль з своїми бунтівниками, на великість і силу надію покладавши, добре заплатив за свою непокірність. А що та паскудна бестія (bellua) з Ордами де далі то ближче до війська нашого приступає, приходиться нам зайняти позицію в Винниці, яко місці відповіднішім ¹³), і там тих монстрів чекати; може Бог дасть, що ті наємні війська, котрих тут іще нема цілком, і ті помічні полки, хоч би й не такі як мали бути в компуті, підтримають наші сили ¹⁴).

Супроти таких замірів напад польського війська на Ямпіль — пограничний пункт зборівської лінії і граничне місто з Волощиною, виглядає на цілком добичницький наїзд перед походом. Ніяких конкретних мотивів сього нападу жерела не дають, а Коховский тільки до річи зазначує, що саме був там великий ярмарок, богато поз'їздилося купців з товарами, з ріжних кінців Поділля і Волощини. Се очевидно й дало привід до нападу. В ночи з 6 на 7 березня польські полки несподіваним нападом захопили місто, війшли на ринок, коли куцці саме відчиняли свої крамниці. Задзвонено на ґвалт — але ніяка оборона була неможлива. Люде кинулися тікати за річку — міст поломився, маса народу потонула, і не було ратунку. Жовніри “в пень вирубали, спалили і страшну силу здобичи набрали — раховано, що вбито там було до 6000 воєнного люду. Козаків і Волохів”, а скільки невоєнного погинуло, того ніхто не рахував. Чимало значних бранців — козаків, Греків, Турків приставили до гетьмана, також армату, порохи, і обловилися великою здобичею. У одного грецького купця “знайшли” 60 тис. золотих ¹⁵). Потоцкий з тріумфом сповіщав про сей новий подвиг канцлєра: “Ямпіль твердоустий, позбавивши майна і життя бунтівників, що в нім замкнулися, дорого заплатив за свою надуту упертість: огнем і мечем зруйнований дощенту з понеділка на вівторок” ¹⁶).

Примітки

¹) Michałowski c. 609, пор. 622, Oswięcim c. 263.

²) Жерела XVI с. 108.

³) Лист з неможливою датою 16 березня у Міхаловского с. 616, з датою 21 лютого, теж неможливою — у Темберского, с. 164. Судячи з дневників міг він бути писаний не пізніше 27-28 лютого, але не раніше і 26 з огляду на дату: з Шаргороду. Лист Кисіля з Гощі, з котрим він пересилає сей лист Хмельницькому, в друкованій копії Освєнціма (с. 265) і в рукописних: Ос 2286 л. 130, Нарушевича 145 с. 69, датований 3 березня (у Темберского теж неможлива дата — 28 лютого, її треба відкинути). Се дає дату і для листу Каліновского.

⁴) Лист до канцлєра — Ос. 2286 л. 124, до підканцлєра Наруш. 145 с. 53 цедула до нього ж з 26 лютого — Міхалов. ч .213

⁵) Co mu nie nowina była (Нечаєві) bo i w przeszłym roky ... bez woli iego Хмeльницького) zwiodł był Tatarow kilka set i nazabirał szlachty.

⁶) Szukał ten zdrajca nie szukano go.

⁷) Осол. 2286 л. 128.

⁸) Лист до гетьмана виданий у Освєнціма с. 265, і в латинськім перекладі, але з неможливою датою 28 лютого у Темберского с. 165; про рукописні копії вище с. 191; лист до митрополита Міхалов с. 614

⁹) Про настрої короля Кисіль нічого не міг знати, і “свобідно” видумував від себе, своїм звичаєм.

¹⁰) У Міхаловского сей лист з датою 3 березня, але він говорить про здобуттє Ямполя в ніч під 7 березня, і в дійсности писаний мабуть 9 березня, коли військо стояло в Мурахві (тамже с. 623). Про сей приїзд Потоцкого я поза тим не бачу відомостей, і очевидно його побут при війську був дуже короткий. Незгода між обома гетьманами обгострилася ще більше, так що коли прийшлось потім збирати військо до купи в місяці травні, підканцлєр Радзєйовский спеціяльно їздив до Потоцкого до Галичини (мабуть до Єзуполя, де його побачимо в квітні) “для полагодження ворожнечі між двома гетьманами — великим і польним” (Освєнцім с. 282).

¹¹) Субота 4 березня н. с., лист писаний другого дня.

¹²) Осол. 2286 л. 130.

¹³) jako w miejscu sposobniejszym sedem belli w Winnicy obrac nam przyszło.

¹⁴) Осол. 2286 л. 133 об.

¹⁵) Michałowski c. 623, Oswięcim c. 264-5, Kochowski c. 227, Раm. Radziwiłła с. 435, Spominki II с. 69.

¹⁶) Міхалов. с. 613.

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 9.]