[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 11.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна





ПОВЕДІНКА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЙОГО ПАСИВНІСТЬ, ШУКАННЯ ЗАКОРДОННОЇ ПОМОЧИ, КОЗАЦЬКІ ПОСОЛЬСТВА В КРИМУ, ЗНОСИНИ З РАКОЦІЄМ.



Але що ж Хмельницький і весь козацький штаб? як се він справді дозволив польському війську так бешкетувати на західній границі протягом цілого місяця: вирубувати і палити козацькі міста, тлумити людність, нищити країну, що стояла під охороною козацької шаблі? Де був він тоді як “качалася головка Нечаєва”, а Богун даремно виглядав козацьких полків в рятунок своєї героїчної залоги? Справді в такій обстанові могла в головах людности з'явитися гадка про лукавство Хмельницького, що видав Ляхам на поталу найкращих народніх героїв... Правда, польський наступ був раптовий, блискавичний, обрахований на те, щоб захопити неприятеля несподівано, крадькома - так як недавній похід молдавський самого Хмельницького. Але при його чуйности й рухливости як се так вийшло, що він дав змогу сим польським гетьманам — котрих уся козаччина пильнувала такими підозріливими очима ще з літа минулого року, — так погосподарити на козацькій території і безкарно відступити назад під Камінець, не зазнавши козацької відсічи?

На жаль, наші відомости про те що діялося в українськім запіллі в сих місяцях, січні-березні, досі доволі бідні. Майже нема українського листування. Дуже мало звідомлень чужинців, що иншими разами інформували нас про те, що діялось на Україні.

Ми бачили вище, що польський уряд в сих місяцях безпосереднє і через ріжних посередників, включно до київського митрополита, підтримував зносини в гетьманом, маскуючи свої воєнні пляни і заходи переговорами про комісію та усовіщуваннями відстати від безбожної ліґи з поганами, то що. Хмельницький з свого боку, переплітаючи се жалями на некоректне і не щире поводженнє польської сторони, та похвалками про свої заграничні звязки і ресурси, теж не переставав запевняти в своїм бажанню уставити добрі відносини з Річпосполитою, вернути ся до вірного підданства королеві, приступити до комісарських переговорів, і т. д. Бачили ми такого змісту лист до Кисіля з початків лютого н. ст., і місяць пізніш. В листі митрополита до підканцлєра Радзєйовского з 12 березня н. с. 1) маємо переповідженнє листу Хмельницького, що він міг написати в перших днях марта, в відповідь на лист, написаний митрополитом до нього на бажаннє підканцлєра. Гетьман писав, в відповідь на митрополичі намови не підіймати нової усобиці, що він не думає ні про яку війну, маючи запевненнє, що дня 7 березня почнеться комісія, — тільки ж потім як Поляки почали кровопролиттє, вирубали Красне, вбили Нечая і далі наступали — мусів і він шукати помочи у заграничних союзників. Одначе знову відкладає всяку ворожнечу (очевидно — з огляду на запевненнє підканцлєра про бажання уряду довести до кінця комісію) і буде чекати комісії — тільки аби прибувала негайно і без великого супроводу. Тільки аж після поступу на Винницю гетьман перервав переговори і без листу відправив післанця з короткою відповіддю: "Пан воєвода мене заспокоїв комісією і згодою, а свого брата післав воювати з Каліновским та Лянцкороньским. За сю неправду поліг його брат — котрого я жалую, як великого лицаря і приятеля мого, але він сам того хотів! А коли Поляки зачали війну, то будуть нею ситі!”. “А на знак того, що приязнь його скінчилася, забрав мого жита 2000 мір і продав”, додає воєвода 2).

Я вище висловив гадку, що сими переговорами увага гетьмана і старшини в деякій мірі була приспана, а принаймні вони не вповні здавали собі справу з актуальности польського наступу. Правда, мобілізація козацькому війську була визначена ще “на сирну неділю”, а передовий козачий корпус з татарським відділом гетьман, за деякими відомостями, рушив ще на всеїдній неділі (5-12 лютого н. ст.). Се відповідає першому польському наступові від Камінця: розпорядження мусіли бути зроблені слідом за королівськими роспорядженнями про офензиву, за першими познаками концентрації польських сил на Бар. На запусти виходили в поле задніпрянські полки, і рушили помічні татарські орди; що кочували при українській границі 3).

Приблизно в тій же порі рушив і гетьман з Чигирина на Білу Церкву. Освєнцім звідкись узяв докладну дату виходу гетьмана з Чигрина: 16 лютого н. с. (с. 261), себто в четвер на сирнім тижні, і вона відповідає виходові військ — хоча я думав би про трохи пізніший фактичний вихід самого гетьмана. Трохи він спізнився по всіх тих відомостях про воєнні пляни Польщі від своїх кореспондентів, — адже в тім часі Каліновский уже наступив на лінію!

Не знати, чи гетьман з старшиною не припускав такої проворности з боку Поляків — дійсно легкодушної, як показалося? Чи вичікував помочи з Криму, котрої ніяк не міг дочекатися? Чи сподівався наступу Ракоція? інтервенції Москви? Порти? Чи справді — так як ото підозрівали на Україні, хотів він дати Нечаєві й иншим загорільцям почути на собі наслідки пограничних зачіпок з Польщею?

Докладніші відомости про зносини з Ракоцієм і господарями маємо з пізнішого часу, з весни, і я ширше поговорю про них тоді. Тут же перед усім спинюся на кримських відомостях, які маємо в сім часі завдяки головно московським вістунам і послам, що пробували під той час в Криму. 19 лютого н. с. московський товмач бачив у Бахчісараї нуреддін-султана: приїздив до хана в справі свого походу. Визначено йому похід на 26 лютого з кримськими й ногайськими людьми в поміч козакам, Б. Хмельницькому, але йдуть вони “з великим опасеньем”, побоюючися з боку козаків зради. При тім якийсь полоняник з козаків оповідав тому товмачеві: коли польські й литовські люде стануть перемогати козаків і Татар, то Татари против них стояти не будуть, а за свій вихід заберуть у козаків жінок і дітей у полон і приведуть до Криму — так у Татар задумано.

25 лютого був у Бахчісараї инший товмач і бачив там двох козаків, що приїхали гінцями від гетьмана: просять у хана війська, бо йдуть на козаків великі сили польські й литовські — Радивила, Потоцкого, Василя (так!) і шведські німці (мабуть німецьке наємне військо), і козаки не знають, як їм буть — одна у них надія на кримського царя.

Під днем 27 посли записують, що нуреддін пішов (значить терміну додержав), з ним пішло двох мурз: перекопський бей (“князь”) та Алкам-мурза черкаський, та нуреддінів двір (ближние люди), а про військо казали полоняники, що піде їх з Криму невелике число, бо хан Іслам-ґерай велів нуреддінові так: коли козаки стануть перемагати Поляків, нехай нуреддін дасть йому знати, тоді Іслам-ґерай сам піде з військом до козаків; коли-ж будуть перемагати Поляки, то нуреддінові велено вертатися, бо козаки люде зрадливі (обманчивые). Підуть з нуреддіном ще охочі Ногаї, небогато. А тепер, кажуть, Нагаїв з козаками 4 тисячі. А йде нуреддін до козаків “з великим опасеньєм”.

6 н. с. березня пристав Дербиш оповідав московському послові, що “третього дня”, себто 4 березня, приїхали до хана козаки від гетьмана, щоб хан сам ішов з своїм військом, бо польське й литовське військо бере гору (сильні) над козаками; але хан чекає певнішої вісти від нуреддіна 4).

Отсі відтягування, неохота і зневіра хана, і маленькі порції людей, які він пускав весь сей час на Україну, не вважаючи на султанські накази, коли гетьмана й його штаб аж підносило з нетерплячки — очевидно були причиною повільного маршу гетьмана, що слав гонців за гонцями, і все вичікував більшої орди, щоб з нею задати Полякам рішучий удар.

З приводу сього ходила по Україні така лєґенда — переказана нам з київських уст, уже звісним нам старцем Гурієм:

Нинішньою весною король польський і пани-рада посилали послів до кримського царя, і в дарунку післали бочку червоних золотих, щоб він козакам не помагав. І кримський цар послів прийняв, і бочку золотих узяв, і до козаків іти в поміч не хотів. Тоді мурзи й всі кримські Татари стали приходити до царя “з шумом” і хотіли його вбити, за те що він не хотів іти в поміч козакам, а на його місце хотіли посадити иншого. Кримський цар мурз послухав, іде козакам в поміч, а королівських послів, що йому привезли бочку золотих червоних, відіслав до Б. Хмельницького. Той тримав тих королівських послів у себе в кайданах тижнів зо два, а потім обдарувавши “для своєї чести”, пустив до Польщі, а королеві і панам радам написав, аби вони й далі кримському цареві посилали золоті, бо він, гетьман, не має що посилати. А от коли королеві й панам-радам бракує людей, то нехай пришлють по людей до нього, гетьмана: він їм половину Татарської Орда пошле, бо має Татар за-богато, а платити їм за службу нема чим: тільки й буде заплатити що з Татарами воювати (пустошити) польські городи 5). З лєгенд, що ходили по Польщі одмічу таку:

“Пишуть нам з Волох — реферують з Камінця Мясковскому 21 березня — що цісар турецький велів сього хана дістати й шию йому втяти, а на його місце иншого хана післав. Тому одні запевно кажуть, що він покинувши всі свої скарби втік на Україну до Хмельницького, другі удають, що вже здох (так!)” 6).

Вістун Каліновского на підставі того, що зібрав на фронті від “язиків” і шпигів, доносив йому 23 квітня: Хан ще в Криму. Пішов би на війну, але брат його калґа-солтан хорий, дуже спух. Тому хан зістається в своїй столиці, а виправив нуреддін-султана: вийшло з ним 5 тисяч війська, і Буджацька та Ногайська орда із ним іде. Вже перейшов Дніпро 7) під Аслан городом, коло Інгульця кочує. Велено було Буджацькій Орді зараз рушати, й Алі-аґа приїхав, виганяючи їx, але вимовилися, що через худих коней не могли вийти, хіба зараз по св. Юрию рушаться з нуреддін-султаном: сполучаться з ним на Піщанім броді на Богу 8).

Се дійсно, гетьман не спішився походом. Одержавши відомости про наступ Каліновского, він кинув на західню границю частину сил. В вищенаведених звістках ми бачили згадки про дальних козаків під Винницею: не тільки уманських, але й полтавських; слідом під Хмельником бачимо й Татар. Але сам гетьман посувався поволі, немов розглядаючися в ситуації. З Корсуня вислав послів до Ракоція, нагадуючи йому його обіцянки, і питаючи, чи підтримає він козацький наступ? “А присяг він був на тім, що він, угорський король, буде помагати своїми військами против Поляків, а гетьман постарається посадити в Польщі королем його менчого брата і договорено було, що той королівський брат охреститься в православну віру грецького закону, і Ляхів та Жидів виведе з Польщі й Литви, щоб була в Польщі й Литві одна православна віра грецького закону", — так оповідали в Москві Греки, прислані з інформаціями від Виговського пізніше, в місяці травні 9).

Приймав також підчас сього походу посольства мунтянське, молдавське, московське. Про мунтянське посольство тіж Греки оповідали, що воєвода мунтянський Матвій (Басараб) заявляв свою готовність прислати військо — хоч на Молдаву, хоч на Семигород; ся готовність гетьманові, видко, здавалась дуже сумнівною, і він відправляючи послів до Туреччини доручив свому посланцеві, звісному вже нам Грекові Івану Тафралі, розвідатися, чи можна спуститися на сі пропозиції — чи воєвода мунтянський буде певніший від молдавського — “чи то такаж правда як воєводи Василя, що обіцяв віддати за його сина свою доньку, а потім не віддав?” 10). Виправляючи 19 квітня свого посла на Україну, Ракоцій наказував повідомити гетьмана, що семигородські посли повернули від нього щасливо і принесли листи гетьмана і запевнення його приязни; інструкція написана дуже обережно і не виявляє секретного змісту сих переговорів 11).

Про посольство молдавське побачимо згадку в реляції литовського післанця, що далі наведемо — нічого конкретного. Ширше спинюсь тепер на відносинах українсько-московських.








Примітки


1) Сей лист митрополита в книзі Міхаловского уміщено під квітнем, с. 634, але в записках Ґоліньского (с. 454) його копія позначена: data 12 marti 1651, і ся дата не викликає сумніву. З сього листу можна міркувати, що Радзєйовский спочатку просив митрополита написати до Хмельницького, і митрополит на се одержав від Хмельницького відповідь, котру й подав Радзєйовский. Потім Радзєйовский прислав на руки митрополита свого листа до Хмельницького, і митрополит його відіслав, але на сей мент іще не дістав відповіди. Кисіль писав також до батька Виговського, Остафія, що проживав у Київі — відповідь його переслав Радзєйовскому, але змісту не подав в листі — Ґолінського с. 454.

2) Міхалов. с. 632.

3) Московський вістун був 28 січня ст. ст. (7 лютого м.) в Лохвиці, при нім прийшов від Б. Хмельницького лист, щоб з повіту, з сіл Черкаси (козаки) з родинами і майном переїздили до міст: йтимуть мурзи і Татари з-за Полтави на Миргород, Лубні, Лохвицю й Пирятин; а запорозьким козакам велів іти за ними, як прийдуть; а йти з козаками полтавському полковникові Мартину Пушкаренкові та Матвієві Гладкому, на Смоленськ — буде бій з Радивилом” (се останнє про Смоленськ — очевидно не потверджена чутка). “А 29 січня прийшов до Веприка лист від полк. М. Пушкаренка до сотника Леська Данченка: велено складатися на вози і на коні сідати, і відписати до Гадяча до сотника Матвія Бояринова(!), аби бути готовим і йти до нього. А мурзи ногайські з Татарами пішли на Миргород, а з українних литовських городів (себто пограничних українських) велено везти для мурз поживу, хліб і всяку птицю, пиво і мед до Лубень. А Б. Хмельницький в Чигирині, з ним запорозькі козаки і кримські мурзи з Татарами: піде Задніпровєм до Польщі й буде бій з Ляхами”. Білогр. віст. стовб. 1651 р. с. 480 і д.

Білгородець Афонька Попов, що побував в поч. лютого в Зинькові, Решетилівці, Сорочинцях і Миргороді, оповів 13 лютого с. с. "При нім полк. Матвій Гладкий пішов з Миргорода, з запорозькими козаками до Б. Хмельницького, а мурзи й Татари, що були в Полтаві (так!), пішли були на Миргород литовськими (українськими) городами. І полк. М. Гладкий прислав від себе з Лубень осаула до полк. Кирила (наказного полковника): велів дому їхати мурзам на зустріч, і він поїхав, повів аргамака, за наказом М. Гладкого, І талярів повіз — аби вони пішли не займаючи литовських городів, і мурзи пішли степом. А мурзи й Татари, що кочували в степу, пішли до гетьмана повз литовський город Кобеляки степом вниз, Ворсклом; полтавський полковник Мартин Пушкаренко упросив їx, щоб не йшли городами, і зробив їм в Полтаві пир. А сам Пушкаренко з Полтави не пішов: лежить хорий, післав отаманів з городів”. Тамже с. 489.

Звісний уже нам козак Грицько Канівець, бувши в Путивлі на масниці, повідав: Гетьман Б. Хмельницький з запорозькими козаками пішов з Чигрина на Білу Церкву "на договор" на всеїдній неділі. Пішло Ногайських Татар 15 тис., Білгородських 6 тисяч, а Кримські Татари не пішли, сподіваючися Калмиків. “І в обоз гетьмана йдуть безнастанно з усіх польських і литовських городів люде руської віри: міщане (посадцкие люди) і піддані (пашенные крестьяне); а урядники — польські і литовські люде, з усіх українських городів повтікали; але досі у Поляків з козаками боїв не було (задору нЂт ни в чем)" — Польскі справи 1651 р. c. la.

Сівський пушкар Церкин, побувавши в Борзні, Мені й инших “польських городах" розповідав в Сівську 20 лютого: Заговівши мясопустну неділю, на сирній неділі пішов з Борзни козацький полковник Небаба з козаками против Поляків і Литви до Чернигова, і з усіх городів його полку козаки пішли за ним: ішли через Мену і Сосницю всю сирну неділю безнастанно. Під Стародуб, де стоїть против Литви полковник Окша, полковник Небаба післав з свого полку “на прибавку” з десятка козаків по 2 чоловіки. А гетьман Хмельницький з Чигрина, я усім військом, зібравши велику силу (большим собраньем) пішов тою стороною Дніпра на Білу Церкву, і всім иншим козакам велів спішно йти за ним. А Татар велика сила пішла до гетьмана ж з полтавським полковником Пушкаренком: ішли сею стороною Дніпра повз Ніжин і Носівку. — Тамже с. 486.

Білгородець Петро Прохоров, що побував в Веприку, Зинькові, Лютеньці, Гадячу й Миргороді, оповів 10 березня ст. ст.: “При нім полк. Матвій Гладкий пішов з Миргорода з запорозькими козаками на сирнім тижні (12-29 лютого н. с.), за наказом гетьмана Б. Хм. на Ляхів, на польський город Таборець (так). Там Ляхи вбили в місті черкаського (козацького) полковника Нечая — призвища не памятає, а козаки в городі (замку) відсиділися; а приходило під той город Ляхів тільки 3 роти, і Черкаси їx побили. А полтавський полковник Мартин Пушкаренко пішов з ногайськими мурзами і Татарами і з запорозькими козаками на Лубні до гетьмана Хм. на Федоровім тижні. А кримський цар з мурзами й Татарами пішов Задпіпровєм (правим берегом) з-під Чорного лісу до гетьмана також. А гетьман піде на Ляхів трьома полками, бо й Ляхи стоять проти козаків трьома полками. Тамже с. 383.

Білгородський станичний голова Кузьма Чорний, був в Гадячі і Лохвиці, “і при нім 8 марта (с.с.) писав з Полтави отаман до гадяцького отамана Кузьми Гарбаря, що до Полтави з степу прикочували ногайські мурзи й Татари з жінками й дітьми — останні хочуть іти до гетьмана Хмельницького на Гадяч та инші литовські городи оселими місцями — аби в Гадячу тих Татар стереглися. І Кузьма Гарбар післав до Полтави запорозьких козаків 6 чоловіка й двох товмачів, і написав, щоб Татари йшли з Полтави до гетьмана перед тим. Тамже с. 387.

4) Кримські справи, посольство Елякова, 1651 р. кн. 30 л. 173, 179, 183.

5) Польські справи 1651 ст. la, ненум.

6) Збірка Русєцкого ркп. 31 ст. 137.

7) В копії Dniestr помилково.

8) Осол. 2286 л. 145.

9) Акты Ю. З. Р. III с. 450.

10) Тамже с. 455.

11) Monumenta Comitialia regni Transsylvaniae XI c. 136.











Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 11.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.