Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 14.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна





УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКІ ВІДНОСИНИ, ОРІЄНТАЦІЯ БІЛОРУСИ НА КОЗАЧЧИНУ, ОПОВІДАННЯ АФ. КРИЖАНОВСЬКОГО, ПОЛІТИКА НЕЙТРАЛЬНОСТИ, ПОЗИЦІЯ ЯН. РАДИВИЛА, ЧУТКИ ПРО ПЕРЕМИРЄ УКРАЇНСЬКО-ЛИТОВСЬКЕ.



З приводу Радивилового посольства до Хмельницького я мушу ще спинитися на українсько-білоруських відносинах і на козацькім білоруськім фронті.

Після того як Хмельницькому і козаччині, не вважаючи на всі бажання, не вдалося в компанії 1649 р. затримати в. кн. Литовське в тій нейтральній позиції, яку воно до певної міри взяло було в 1648 р., і білоруські землі на короткий час стали ареною козацьких операцій, серед української і білоруської людности в. кн. Литовського видимо піднявся великий інтерес до української справи. Постанова Зборівського трактату про скасованнє унії і реституцію православній церкві всіх бенефіцій, які їй коли небудь надавали, схвилювали многострадальні православні круги в. кн. Литовського, і козацьке військо, козацький гетьман і його старшина відразу виросли в їх очах на богоданних протекторів православної віри і руського життя Білоруси так само як і України. Політика гетьмана й війська — шукати протекції й інтервенції московського царя для розвязки відносин до Польщі, в звязку з сим теж мусіла зробити сильне вражіннє. На Білоруси підіймається фермент, який вповні дав себе відчути потім підчас українсько-московської окупації 1654-5 рр., а в козацькій кругах — серед українського уряду, краще сказавши, наростає переконаннє, що Білорусь повинна перейти, і готова перейти під козацьку протекцію, і при першій можливости мусить бути включена в рамці Козацької Республіки, принаймні сумежні білоруські землі. Використовуються всі сприятливі обставини для поширення козацької орґанізації і народнього повстання в сих сумежних землях, і хоч за недостачею матеріялу ми тільки епізодично можемо слідити за сею роботою, її загальний характер вирисовується перед нами зовсім ясно.

Підчас побуту послів Пушкиних в Варшаві їх посольство між иншим завязало в місяці липні н. с. зносини з делєґатом виленського брацтва, виленським купцем Гнатом Лискевичом, що приїхав до Варшави в справах віри. Він заявив членам посольства, що його “прислано з Вильни, постановою всього брацтва людей православної віри просити короля, аби він згідно з його договором з Б. Хмельницьким звелів відібрати від уніятів церкви, які перед тим були благочестивої православної віри”. Поясняв послові, що на те було вже “королівське повеліннє”, “тільки пани-рада чинять в тім проволоку і грамот тих не випускають”. Виленські братчики, мовляв, збираються в тій справі посилати до гетьмана, і певні що гетьман і все військо Запорозьке того не потерплять і постоять за віру. При тім він показував послам реєстр козацьких полків — зложений очевидно на підставі офіціяльного реєстру 1649/50 р., і вірші зложені в похвалу Хмельницькому і Виговському — очевидно навіяні віршами на герб Хмельницького, котрим був прикрашений той офіціяльний реєстр. Вірші дуже нескладні (дуже, що правда потерпіли при переписуванню їх московськими писарями, що видно поправляли їх по свойому) 1), і змістом вони досить бідні, — але дуже інтересно бачити як козацький гетьман представляється тут в ролі великого протектора православної віри, голови Руського народу, відновителя діла Володимера Великого (“виною синів Володимерових Росія упала, з Хмельницьких при Богдані на ноги устала”). А поруч нього другий провіденціяльний муж — Іоан Виговський його помічник і ученик (“понеже Богдана Дух святий умудряєт, Іоана мудрости Богдан научаєт”) і вони вдвох визволяють військо, Руський нарід і православну віру.

Лискевич оповідав, що сі похвали Богданові друкуються в Вильні 2), і можливо, що дійсно таке виданнє тоді приготовлялось, як captatio benevolentiae гетьмана і його всесильного писаря, в звязку з задуманим посольством до Запорозького війська в справах руської віри. Але як таке виданнє бібліоґрафам не відоме, так і такого виленського посольства до гетьмана не знайшов я слідів — хоч се не значить, що не було ні одного ні другого.

Що орієнтація на Козаччину і Хмельницького стояла далі, посвідчують відомости принесені до Москви Афіногеном Крижановським, в його приїзд до Москви в квітні. Правда се свідок не дуже авторитетний — безсумнівний авантюрист і пройдисвіт 3), але в тім, що він оповідав, далеко не все було вигадкою. Він представлявся сим разом, як ігумен полоцького монастиря Воскресения, висланий кількома місцевими монастирями (брацьким полоцьким в тім числі), щоб заручитися дозволом перейти їм до московських монастирів на випадок, коли б Поляки перемогли козаків в тій кампанії, що почала розграватись. На допиті він росповідав, що їм, Білорусам 4), приходить ся тяжко. На всіх соймиках “Римляне” галасують, що їх, православних Білорусинів, треба знищити й кінець їм учинити. Нинішньої зими, всеїдної неділі (5-12 лютого н. с.), він, Афіноген, був з другим полоцьким ігуменом у воєводи полоцького і гетьмана в. кн. Литовського Януша Кишки, і допитували ся “з многим прошеннєм”, що з ними буде — бо він хоч і римської віри, але чоловік добрий, старий і богобоязливий. Дійсно, він се їм відкрив: король і вся Річпосполита так постановили: як тільки вони Хмельницького знищать, тоді вирубають і всіх Білорусців до одного, “с ссущими младенцы”; церкви божі й нанастирі спалять і полишать самих Римлян. Про се він знає, бо на всю Литву він перший чоловік, і племінник його, гетьман Януш Радивил, так йому писав, — тільки Кишка не дає на се своєї згоди.

Зносини з козаками їм всяко утрудняють: “до Київа їх, Білорусців, нікого не пускають, аби вони з Хмельницьким не побачились, і в чім небудь з ним не порозумілись (ни о чем с ним не мыслили)”; приходиться вести зносини потайки, і вони таки “с Хмельницким ссылают”, і про все дають знати.

Коли великим постом прийшла до них вість, що Хмельницький хоче цареві присягти, і цар післав йому великі гроші, тоді Білорусці християнської віри, всякого чину люде — духовні і світські, бурмістри й райці — котрі православної віри, дуже тому зраділи і постановили також триматися Москви, в надії, що Москва прийнявши Хмельницького, прийме й їх. Тепер король післав своїх послів: Вітовского й Обуховича, домагатися від царя, щоб він присяг на тім, що не прийме Хмельницького “й инших Білорусців”; а коли цар не присягає, тоді король половину війська пошле на Хмельницького, а половину на Москву. Так от його, Афіногена, післали просити царя, щоб він їх прийняв в свою оборону, а Ляхам не видавав, бо коли тепер Ляхи переможуть Хмельницького і козаків, то їм, православним, всім буде погибель. Нема у них в такім разі иншої надії крім царя. Краще нехай тепер же вишле своє військо. Афіноген знає певно, що в такім разі “Білорусці”, скільки їх єсть, всі стануть на Ляхів, як оден; збереться їх зо сто тисяч чоловіка.

Сили Хмельницького, разом з Татарами, Афіноген рахує на 100 тисяч, литовське військо на 200 тис., польське на 250! Польське військо збирається не далеко Зборова на Поділлю, в шести милях від війська Хмельницького. Друге військо Хмельницького збирається від Стародуба до Любеча, щоб не пустити Литовського війська за Дніпро. “А Хмельницький став на тім: доки король не віддасть їм усіх православних церков і церковних маєтків, що вони забрали на свої костели, і з ними не розмежуються (“с ними в землях рубежа не учинит” — не вилучить православних земель в “удільне князівство” як говорили в Польщі) і не признає за ними вільностей даних попередніми королями, — доти всі Білорусці і Черкаси, Волинці і Подоляни будуть з ними (Поляками) битись, доки їх стане — “бо вони в православній вірі всі тверді і неодмінні” 5).

З свого боку московські вістуни теж не раз мали нагоду переконатися, як білоруська людність ставилася до козацького наступу. Стрілець, що в червні відвозив за границю польських послів, чув у Дорогобужі, що всі Поляки, урядники і Євреї повтікали з повіту до Смоленська, щоб там відсижуватися, а міщанам дорогобузький бурмістр казав, що як козаки підійдуть, то їх треба стрінути з іконами і з хлібом, бо битись нема чого і відсижуватися нема де 6). Гонець Старий, що того ж місяця переїздив через Білорусь до Варшави, записує, що в Дорогобузькім, Більськім та инших повітах селяне (“пашенные мужики”) між собою говорять, що до них переказують запорозькі козаки, аби вони жили на своїх місцях і не боялися козацького приходу. Бо козаки їм не будуть робити ніякої шкоди: вони тепер під царською рукою і всі городи й міста здобуватимуть під царську державу. Селяне покладаються на те, лишаються на місцях, і козаків ні трохи не бояться. Православні ж міщане і шляхта (посацкие жильцы и уЂздные люди) трівожаться коли Ляхи козаків переможуть, то їм або смерть прийняти або лядську віру; бо на них думають, що вони всі були в порозумінню з козаками. Коли козаки Ляхів подоліють, то всїх пограбують; але нехай уже подоліють козаки: хоч заберуть у них пожитки, але душам не будуть шкодити і не знущатимуться. 7) Дорогобужський поміщик Филон Засєцкий оповідаючи про ватагу Окші, що ходить по Литовській землі з козаками і великі шкоди чинить шляхті, поясняв, що шляхта загалом тікає до кріпких міст, а селяне розбивають панські двори й тікають до козаків 8). Коли потім козаки з'явилися в Рославськім повіті, місцеві селяне поприставали до них в великій скількости і разом з ними побили польський під'їзд висланий з Смоленська, і т. д.

Хмельницький, поки було можна, старався не зачіпатися з панами в. кн. Литовського. Стараючись утримати їх в нейтральности, а тепер іще носячися з плянами зробити свого сина свояком їх шефа, Януша Радивила, він і з иншими маґнатами, видима річ, старався підтримувати добрі відносини, вигожючи їм чим міг. Між документами, які я маю в своїм розпорядженню, єсть цікавий лист підканцлєра в. кн. Литовського Казимира-Льва Сапіги — маґната дуже бучного і до козаків мало прихильного; він настільки характеристичний для тодішніх відносин, що я вважаю потрібним навести його в цілости (в перекладі):

Мій велико-милостивий пане гетьмане війська й. кор. милости Запорозького! Що мині ваша милость був обіцяв при торішнім договорі під Зборовом, скоро було сповнено: Чорнобильська маєтність і волость моя скоро була звільнена від залоги полку війська й. к. м. Запорозького, і вже в ній давніший порядок господарства відновився, і убогі люде дякуючи Богові заробляють собі спокійно на хліб, як перед тим його заживали. А хоч від сусідніх міст, особливо від Горностайполя траплялися безправства і своєвільства підчас торгів в Чорнобилі, так що поспільство і люде почали були вистерігатися тих чорнобильських торгів, але давши знати полковникові київському, отримав мій староста чорнобильський всяку сатисфакцію, і вже мої піддані мають спокій. Тому я за ласку і добру приязнь в. мсти будучи вдячен дуже дякую за її докази і навзаєм хочу за те відплатити в. мсти моєю прихильністю. Але що згадана моя маєтність лежить на самім шляху, віддана на особливу ласку (діскрецію) військових людей, що тудою переходять, то я бажаючи забезпечити моїм підданих ще ліпший спокій, дуже прошу у в. мсти відкритого листа до реєстрових полків, для котрих убогі люде будуть складатись, відріжняючи докладно своєвільних і непослушних 9). Надіємося на Бога, що він як Пан і Отець дозволить нам всім заживати трівкого спокою в нашій спільній вітчині, на пострах неприятелям й. кор. милости і Річипосполитої і на високу славу народів світу християнського. А затим приятельській ласці і приязни в. мсти пана (мого) себе поручаю. Дано в Берестю 26 новембра 1650 р. Вашій милости, мойому мил. панові всього доброго зичливий приятель і слуга Казимир-Лев Сапєга, підканцлєр в. кн. Литовського 10).

Неправда ж, цікава і повна задоволеність з козаків сього литовського королика, і його більш ніж чемний тон в відносинах до запорізького гетьмана? Відносини істинно добросусідські, і безсумнівно маґнати в. кн. Литовського були заінтересовані такі відносини заховати. Але щож! король і двірські круги конче напирали, щоб в. кн. Литовське в повній мірі прийняли на свої плечі тягар горожанської війни — хоч воно й уважало її, досить справедливо, за річ властиво до нього не належну. Як ми бачили вище, в плянах військових операцій против Козаччини в. кн. Литовському уділялась участь дуже поважна: варшавський сойм ухвалив довести литовське військо до 18 тис. (тим часом як Корона мала поставити 36 тис.) 11).

Відповідно до того Хмельницький — хоч всяко старався дійти до порозуміння з маґнатами в. кн. Литовського, і особливо з Янушом Радивилом, фактичним комендантом його військових сил, — вважав потрібним відповідно забезпечити Україну з тої сторони, і призначив на се північні полки: Чернигівський, Ніжинський і Київський, визначивши їм мобілізацію на заговини, разом з полками мобілізованими на західню границю 14), а заразом всяко старався подвигнути московське правительство до якої небудь діверсії з своєї сторони. Сі воєнні заходи Хмельницького були в Польщі звісні, оцінювались дуже серіозно; в Варшаві на весну говорили навіть, що Хмельницький сам з головними силами обернеться на Литву 12), а коли стало певно відомо, що він пішов на Волинь — що він послав на Литву свого сина Тимоша. Підчас коли “робилася опінія” про великі воєнні успіхи над козаками, в місяці березні й квітні, оповідалося, що литовське військо погромило се Тимошове військо, так що він тільки з горсткою козаків утік, або попав живцем в полон, і се змусило й старого Хмельницького припинити свій наступ, і т. д. 13).

Але в дійсности “Литва в тім часі нічого не зробила, і робити не хоче”, як зазначив оден більш критичний дописувач, в відповідь на сю “силу вигадок про литовське військо” 14). Шляхта в. кн. Литовського ще слабше давала гроші на наєм вояків на війну з козаками, ніж польська, і в розпорядженню Радивила — як оповідає його “Коментарій”, було всього тільки 4000 старих вояків, та й тим іще треба було заплатити за попереднє, перше ніж би вони дали рушити себе в новий похід. Тому що виплата була визначена на 9 травня в Минську, вояки не хотіли віддалятися від сього джерела благодати, і Радивил до того часу не міг нічого почати. Хоч деякі загорільці добивались, щоб зараз же з кінцем зими, паралєльно з наступом коронних військ, рушити й собі за Дніпро, Радивил справедливо відрікався такої авантюри. Так само на жаданнє коронного гетьмана Потоцкого — вивести литовське військо на українську границю, щоб скомбінувати свої операції з наступом коронного війська, він відповів, на початку березня, рішучою відмовою, посилаючися на те, що в сім знищенім краю він не зможе прогодувати ні вояків ні коней, і не може нічого почати, поки відповідно не приготує всього 15).

Але до того часу треба було якось протягнути, так щоб ані не входити в яке небудь порозуміннє з Хмельницьким — чого власне хотів той, але сього не можна було зробити без рішучого розриву з двором і короною, — ані не стягати на в. кн. Литовське козацького наступу. Так дійсно і маневрує некоронований король Литви, доволі неперебірчиво використовуючи бажаннє козацького гетьмана задержати приязні відносини з ним, і за помічю миролюбних жестів протягає сі приязні відносини до того моменту, поки він буде готов. Такий ото характер мало його посольство до Хмельницького, описане вище, в двадцятих числах березня н. ст. В переказаній вище реляції Радивилового післанця не говориться нічого, що він говорив від імени литовського гетьмана, переказується тільки вдоволеннє козацького гетьмана, що зносини відновлюються знов, і його дорученнє: “Скажи пану гетьману свому, нехай на нас не наступає! ми мир з Литвою маємо — нехай нас не зачіпає, бо лихо будеть!” 16). Очевидно, з свого боку сей Радивилів післанець, в виразах можливо незначущих (бо і без того, як ми бачили, на Радивила були підозріння, що він накладає з Хмельницьким та Ракоцієм, і треба було вистерігатися всього, що могло б його патрона компромітувати), постарався підтримати в козацькім гетьмані й старшині сю ілюзію можливости затримати підчас нової війни з Короною сепаратні, добросусідські відносини з Литвою.

В результаті з'явилася поголоска (може й навмисно пускана), що між Литвою і Козаччиною сталося замиреннє, перемирє — і термін його означувано: до Зелених свят (дня Св. Духа) 17). Але більш проникливі політики тоді ж цілком ясно уявляли собі, що підтримуючи добрі відносини з Хмельницьким і дипльоматичною дорогою запобігаючи наступові козаків, Радивил “козаків своїм писаннєм обманює” 18).








Примітки


1) Привівши їx до можливого порядку, я подам їx в додатку до сього тому, коли місце позволить.

2) “А сколько у гетмана у Богдана Хмельницкого полков и что в них людей, и какими ево похвалами, Богдана, славят і печатают в книгах, и то у него, Игнатія, списано” — звідомленнє посольства Пушкиних, Польскі справи 1650 р., ст. 3, під днем 30 червня (ст. ст.).

3) Про нього спеціяльна студія ак. Харламповича, в збірнику на честь проф. Корсакова: Афиногенъ Крыжановскій. Изъ исторіи культурного вліянія Зап. Россіи на Восточную, 1913.

4) Тут сей термін вживається в московськім розумінню: православної людности Білоруси й України, окремо від Черкасів — козаків.

5) Польські справи 1651 р. столбець 6, приїзд до Москви Аф. Крижановського, під днем 10 (20) червня.

6) Польські справи 1651 р. столб. 1 б., л. 43.

7) Польські справи 1651 р. столб. 7.

8) Тамже. Але бувало й инше. Піддячому Куликову оповідали, що коли “панья Синявская” приїхала з України до своєї Шкловської маєтности, то “Жидов всех выбила вон из города, а сказала им, что за них все государство погибло; а подданым своим в городе Шклове приказала, как козаки придут под город под Шклов, и они б де их в город пустили и с ними не противились”. — Столб. 1 б. л. 224.

9) Місце не зовсім ясне: Ktorym sie składac ludzie ubodzy bedą mogli y rozeznac bespiecznie swawolnych z nieposłuszenstwem.

10) Дві копії: з королівського архиву і з Несвижського архиву Радивилів в теках Нарушевича 144 с. 1012 і 1015.

11) Див. вище с. 164.

12) Реляція нунція з 18 березня — Жерела XVI с. 110.

13) Шведський посол Маєр, ідучи до Криму, чув в останніх днях лютого ст. ст. в Замостю, що Тиміш, висланий з 50 тис. козацького війська на Литву, цілком погромленний Радивилом: Радивил гонив за ним під Мозир і тут узяв його самого в неволю, а козаків його вирубав (Архив Ю. З. Р. III. VI с. 51). Воєвода Лянцкороньский пише 17 березня, в паралєль польським успіхам на Побужу: “Військо литовське знищило сина Хмельницького, вирубало Київ, а сам Хмельницький втік з кільканадцятьма коней”.

Якась пані Стальска з Мартинова 4 квітня: “Підчас коли Хмельницький готував війну против наших, дано йому знати, що сина його з козацьким військом, що він, Хмельницький, був послав на Литву, литовське військо на голову розбило, самого сина Хмельницького і кількасот старших козаків живцем спіймало. За такою відомістю Хмельницький, боячись литовського війська, замісць на наших наступати, сам відступив між води недалеко Білої Церкви і там міцно заложився” — збірка Русєцких 31 ст. 131 і 137. Сі звістки про Тимошів похід на Литву пішли до заграничної преси (кілька звісток з французьких газет у Смирнова с. 261, Theatrum Europ. 75), і Коховский з пізнішої перспектива уканонізував їx, написавши, що Хмельницький спочатку післав на Сіверщину свого сина, щоб стримати литовське військо від помочи польському, а потім на його місце вирядив Горкушу — с. 280, Pamiętniki II с. 200.

14) “Про литовське військо сила вигадок (рlоtек), я більше вірю варшавському листові — мав я потім нові, і пишуть, що Литва нічого не зробила і робити не хоче нічого”. — Русєцьких ркп. 31 ст. 133.

15) Commentarius вид. 1653 р. с. 96-8, Kotłubaj c. 166, Смирнов с. 258.

16) Вище с. 213.

17) Напр. торопецький торговець, побувавши за кордоном, оповідав 25 квітня: Радивил стоїть обозом в Борисові, инші частини в инших його місточках — бо з Хмельницьким взято перемирє до св. Духа” — у Смирнова с. 259-60. Місяць пізніш инший вістун, побувавши в Смоленськім повіті, дав такі звідомлення: “У Поляків був з козаками бій на Николин день (19 н. с. травня), а було умовлено, щоб до Духова дня не ходити в бій. Та Поляки хотячи несподівано побити Черкасів, пішли в бій, і Черкаси побили Поляків. Білгор. віст. столбець 1651 р. с. 389, реляція з 28 травня (н.с.).

18) Так говорили торгові люде з Мени, що приїздили до Сівська 14 травня с. с.: литовський гетман Радивил стоїть з військом, але головну частину післав в поміч Полякам, а до Хмельницького пише, щоб козаки в литовську сторону не ходили, і не зачіпали, — він козаків тим писаннєм обманює — у Смирнова с. 259.











Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 14.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.