[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 16.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

ПЕРЕБІЛЬШУВАННЯ УСПІХІВ, ПЕРЕГОВОРИ З ВЕНЕЦІЄЮ, ПЕРЕГОВОРИ В МОСКВІ ВІТОВСКОГО Й ОБУХОВИЧА (ТРАВЕНЬ 1651 Р.).

В Варшаві тим часом, від перших уже вістей про наступ польського війська попробували були використати свої успіхи для знаних нами плянів на венецькі субсидії. В звязку з сим образ польського тріумфу над Козаччиною в польських урядових кругах розмальовувано як найпишнішими фарбами і щедро розмішувано правду з фантазією. Головно се робилося “для зовнішнього вжитку” — щоб зробити відповідне вражіннє на всіх причетних до згаданих плянів, і тому напр. реляції нунція дають особливо яскравий образ сього “роблення опінії”. Він пише напр. першого квітня, даючи немов підсумки того, що було зроблено в сім напрямі протягом місяця березня — від перших вісток про погром Нечая: “Успіхи польської армії з кождим днем приносять все більші наслідки. До послуху Короні привернено ціле Браславське воєводство: не тільки відібрано назад те, що козаки захопили після замирення, але й перейдено лінію і здобуто кілька міст — напослідок і Винницю, де козаки боронилися більше ніж де инде. Польське військо разом з відзисканнєм сеї країни дістало богату здобич, і так рахують, що в сьогорічних битвах порубано на куски більше як 40 тисяч козаків” ¹).

“Очищеннє Подніпровя” описується в таких рисах: “За той час піднялося 30 тис. селян, хотіли зробити діверсію й битися (з Каліновским) — але воєвода звернувся до них з рідкою гуманністю: представив їм кару що постигла Нечая та його товаришів — і що постигне таке ж їх, коли вони не покаються з заподіяних злочинів. Опамятані сими погрозами і видимою смертю, і одночасно зваблені обіцянкою пробачення і надією на спокій, вони за краще вважали віддатися на волю і ласку воєводи. Видали до рук його 500 провідників що ними командували, зложили всю зброю і присягли на стару вірність і підданство тільки королеві і республіці. А згадані провідники були покарані смертю — як того заслужили” ²).

Бачили ми вище оповідання про ту радість з якою селяне тутешні вертаються під власть своїх старих панів — воліючи мати по давньому одного пана, ніж слухатися всіх козаків і т. д. і т. д.

Які при тім казкові розміри приймали варшавські оповідання, добре ілюструють тодішні новини Ґолінського. Він записує такі вісти з 19 березня:

“Гетьман Каліновский з військом захопив місто Чигрин — столицю Хмельницького, де він собі наскладав був запаси. Добре було укріплене зброєю й валами, гарматами, поживою — і туди Хмельницький позвозив свої скарби і достатки, що набрав і награбував. Було там 5 тис. козаків, Каліновский і їх дістав: одних побито, а инших живцем узято, а власне козацьку старшину — між котрою було богато польської шляхти рахмистрами (рахівниками). Їx взято на тортури, і вони на муках розповіли, що між козаками пішла трівога від не-фортуни: що попрогравали битви, а особливо що Нечая знесено. Хмельницький розіслав кількадесять рахмистрів по ріжних місцях, щоб на шию (гвалтом) збирали нарід. Каліновский велів шпигувати за тими рахмистрами, ловити і на палю сажати, а козаків велів живими всадити до вязниці. Велику здобич взяли наші в тім Чигрині: скарбів і достатків всіляких: самих гармат до 200, й иншої армати дуже богато, також живности — те гультяйство що збиралося до Хмельницького по містах і селах стацію вибирало.

“Оногди захоплено ріжного гультяйства сто кількадесять, що бунтували, а особливо їx ватажків, що замишляли, коли король виїде на посполите рушеннє, сплюндрувати Варшаву, також инші міста і поширити повстаннє. Між ними єсть значна шляхта. Найголовніший провідник утік. Король довідавшися про сю свавільну купу, що наставилася на розбій, вислав свою ґвардію й велів їх половити; деякі повтікали — бо їх було вже кількасот зібралося в купі, а тих що приведено до Варшави, король казав добре заховать.

“Мав Хмельницький з своїми козаками коло: чинив раду що далі робити, бо їм не щастить тепер та війна з Поляками і Литвою. Радив козакам піддати всю країну за Дніпром — ті маєтности що там — з усім піддати цісареві турецькому і йому в підданство віддатись — “а будемо мати вільности”. На то відізвався оден полковник Самійло: “Зла рада — поганинові піддатись і йому голодувати, краще королеві польському як християнинові піддатись і просити ласки”. Хмельницький казав його взяти до гармати й прикувати, щоб потім його розстріляти, але инші полковники озвалися, що нічого йому не буде — “гаразд говорить!”

“Тим і Хмельницький трохи затрівожився, що озвалися полковники, і сказав: “Отже так учинити: післати до короля просити комісарів та пристати на ті артикули що нам подадуть — аби нас зіставлено при вільностях” ¹).

Так приготувавши ґрунт, наново віднято переговори з венецьким послом гр. Каваццою, в справі проєктованого договору, що від січня спочивав в виготовленім тексті, котрого не хотіла Польща підписати. Пригадаємо, за що тоді зачепилося. Питаннє було — що вважати за casus foederis: з якого моменту рахувати участь Польщі в війні Венеції з Туреччиною і обовязок Венеції виплачувати їй субсидію, і як довго ся субсидія мала трівати. Польські політики хотіли включити сюди війну Польщі з козаками й Татарами, як акцію на ослабленнє чи зломаннє сил Отоманської імперії, відтягненнє їх від операцій против Венеції й т. д. Я вище висловив здогад, що король для того й поспішив почати війну з козаччиною, щоб попхнути наперед сю справу субсидій від Венеції та инших держав інтересованих боротьбою з Отаманською Портою. Після перших вістей про польські тріумфи над козаками і Татарами, варшавський двір і попробував вибити з сього монету для себе. В реляції своїй з 1 квітня нунцій сповіщає свого патрона, що “нитку переговорів піднято наново”. З польської сторони домагаються, щоб обидві держави, Польща і Венеція, рахувалися в союзі від моменту підписаная договору ⁴) — xoч би гроші мали платитися від хвилі, коли польське військо війде до Турецької держави. “Бо перше ніж запускатися в отверту війну з Отоманом, вважається дуже важливим і необхідним перемогти або привести до послуху козаків, а також перемогти або нейтралізувати (змусити не мішатись до справ) Татар, — тому жадається (з польської сторони), аби до инших умов додано ще сю: що від хвилі вступу до держави Турецької або Татарської обидві держави обовязуються пильнувати сього союзу, вважаючи — як часто говорив бувало пок. Володислав — що Татарин права рука Турка”.

Але Кавацца не приймав сього толковання, доводячи, що напад на Татар не має такої ваги як напад на Турка, і настоював на тім, що для Венеції casus foederis тільки напад на Турка, і тільки з того моменту вона вважається звязаною договором з Польщею. Супроти того польські політики висловлювали побоювання, аби не вийшло кінець кінцем так, що чутки про договір можуть злякати Туреччину, вона замириться з Венецією, і війна спаде на саму Польщу. Тому вони домогалися, щоб з моменту підписання договору одна держава без другої не могла входити в переговори з противником, — хоча б субсидії платилися тільки з моменту вступу до неприятельської держави. І на сім знову переговори застрягли.

Таким чином розпочата війна не принесла Польщі помочи католицького світу. Військова підмога скінчилася дозволом цісаря навербувати собі кілька тисяч вояків в австрійських землях. Папа — котрому нунцій писав все можливе, що могло б його настроїти оптимістично що до користи від Польщі для против-турецької акції, теж не здобувся на щось конкретне. Прислав тільки на руки нунція посвячений меч і шолом для короля, а для королеви золоту рожу і частину св. хреста в золотій скринці. Сі дарунки були доручені королівській парі перед виїздом до війська; король велико дякуючи за сі дари, додав проханнє, коли-б не дай Боже — ворожі сили схизматиків і бісурмен були для нього, польського короля, непереможні — нехай папа закличе в поміч йому инших володарів християнських ⁵). Се звучало гірко!

Поклик до московського царя, щоб він підтримав Польщу в боротьбі з своєвільними підданими і Татарами, ворогами християнства, зістався зовсім без сприятливого відгомону. Як ми бачили вище, московський уряд як раз навпаки — був свідомий польсько-кримської інтриги против Москви: польських плянів спільного походу на Московські землі з козаками і Татарами, чи наслання їх, щоб самим лишитися на боці. Лопухин і Степанов безсумнівно привезли деякі матеріяли в сій справі: що польське правительство справляло козаків до спільного з Кримцями походу на Московські землі. Але, як ми знаємо, ся інтриґа велась обережно, устною дорогою, через посередників, як Кисіль і Бжозовський, через кримських послів то що: королівських листів такого змісту московським агентам, видко, не вдалося дістати, бо їх таки мабуть не було. Московські дипльомати, здається, умисно протягли маршрут до Москви польських послів (Вітовского й Обуховича) і вступну авдієнцію до того моменту, поки був розібраний привезений Лопухиним і Степановим матеріял, і коли вияснилось, що удокументувати такого обвинувачення против короля й його міністрів нема чим, вони сього моменту й не видвигнули, а вернулись до тих арґументів, що були висунені підчас посольства Пражмовского: casus religionis в союзі козаків з Кримом не дозволяє цареві помагати королеві против Кримців, поки козаки ведуть війну спільно з ними за православну віру.

Посли се розвідали чи зміркували ще перше ніж їх допущено до переговорів. Вони ще в середині березня вступили на московську територію, але тільки місяць пізніше їх допущено до Москви і 19 н. с. квітня їм тут зроблено урочисту зустріч, з участю самого царя, як дорогим союзникам. Але вже перед тим вони повідомили варшавський двір, що з їх місії нічого не буде: Москва взяла сторону Хмеля ⁶).

Дійсно, експозе — пропозиція спільної акції против Криму і козаків в нинішній кампанії, кримські грамоти з закликами до спільного походу на Москву, і пояснення що вже торік Польща тільки своїм війском, зібраним під Львовом і Камінцем відвернула похід Кримців на московські україни, не зробили на московських дипльоматів ніякого вражіння. На пропозицію діверсії від Астрахани (на Ногайську Орду) вони влучно завважали, що Астрахань занадто далеке місто, аби могло служити базою операцій; про Донців промовчали, а на проєкт походу від Путивля на Крим завважали, що так на-спіх такої експедиції зробитя не можна: треба розробити плян, обміркувати потрібний військовий контінґент — контінґент великий, такий щоб можна було вигнати Татар з Криму: треба розложити його по половині на Москву і Польщу, щоб нікому не було кривди.

Коли ж посли поясняли, що се справа пильна: війна з козаками вже почалась, король сам рушив в похід, з 50-тисячами війська, вже були щасливі для Поляків бої, і треба щоб цар зараз зробив діверсію від Путивля: тоді Кримці відстануть від козаків, король упорається з своїми зрадниками і можна буде свобідно обміркувати плян походу на Крим, — бояре пояснили, що якраз супротив козаків і Б. Хмельницького у них нема casus foederis. Покликування на заприсяжений союз і поклики до акції “не словом, а ділом” против “спільного християнського неприятеля” тут ні при чім: запорозькі козаки підняли повстаннє за православну віру, за святі божі церкви і за свої нестерпні обиди, і се дійсно річ недопустима, що по всім світі віра користується певною толєрантністю, і в самій Польщі король і пани-рада не рухають всяких вір противних християнській вірі: кальвинів, люторів, новохрещещів, Вірмен і навіть "богоубийць Жидів, котрих всі християнські люде повинні ненавидіти", а “християнських правовірних людей”, православних — обижають. Цар з братської приязни і любови до короля сильно радить вдоволити козаків і замиритися з ними без кровопролиття, щоб вони вернулися в підданство королеві, відставши від Татар. Коли король замириться з козаками, тоді цар з королем зможуть порозумітися про спільну акцію против кримського хана, “щоб Орду знищити”. Инакше — коли король воюватиметься з козаками, вони справді піддадуться ханові, або турецькому султанові, і тоді доперва утвориться тяжка і небезпечна ситуація, до котрої Москва ніяк не може встрявати: коли утвориться союз козаків, Татар і Турків, — зачіпитися з ними, значило б стягнути небезпеку на обидві держави. За козаків і Татар встане турецький султан, одні війська підуть на Москву, инші на Польщу, і прийдеться одній і другій себе боронити, а не союзникові помагати. Козацьке повстаннє тоді нічим не можна буде загамувати, його треба гамувати наперед. Коли королеві се буде приємно, цар візьме на себе посередництво: він пішле до гетьмана своїх людей з порадою замиритися з королем і вернутися в підданство йому, — але з тим щоб і король та пани-рада з свого боку віри християнської не гнали і козакам непотрібної тісноти не чинили. Тоді можна буде посварити козаків з Кримцями, а посваривши спільно йти на Крим.

Посли на се відповідали, що ніяких утисків православній вірі нема і не було, се Хмельницький видумує цареві. Він розлакомився на здобичу, хоче вирватися з-під власти короля і бунтує: козаки не пускають шляхти і урядників до їх маєтностей, побивають невинно тих, що стали були повертатись до своїх маєтків, а пускають славу і причину задають, що се вони борються за віру; в дійсности ж Хмельницький звязався з ханом, піддався й присягнув йому. Коли цар хоче посередничити в замиренню козаків, се діло спасенне, але їм, послам, в тім не дано ніякої інструкції, тільки в справі спілки против Криму.

На сім пункті одначе вийшла ріжниця між самими послами. Посол в. кн. Литовського до московської пропозиції поставився прихильніш: подякував. Тоді Вітовский з гнівом перервав переговори, але потім видко дав себе переконати свому товаришеві і на засіданні 20 н. с. травня вони оба однодушно привитали царський замір посередництва, заявляючи, що з польської сторони не буде козакам ніякого утиску ні в вірі ні в вільностях: “нехай буде шляхтич шляхтичом, козак козаком, а хлоп хлопом”. Тільки щоб насамперед цар настояв на розриві козаків з Кримцями. Коли Хмельницький розірве з Ордою, він тим покаже, що не має лихих намірів і що до Москви; тоді нехай цар знайде способи, на чім замирити козаків з королем. Але вони, посли, переконані, що трівкого замирення не може бути: вони знають певно, що гетьман Хмельницький чоловік лукавий, а військо його — люде дурні, які своєї гадки не мають, і ні в чім не устоять. “Та й то треба подумати, що гетьман Б. Хмельницький доступився великого щастя, прославившися по всіх доохрестних державах, він в звичайній мірі тримати себе не схоче, а коли тримати його в великій чести і з великим військом, то будуть часті бунти з-за дрібниць”.

На тім і скінчились майже двомісячні переговори — без якого будь конкретного результату ⁷).

Примітки

¹) Жерела XVI с. 111.

²) Также с. 109.

³) с. 449-450.

⁴) Отже договор не був підписаний, помиляються ті історики, що маючи передчасно виготовлений текст з датою місяця січня, твердять, що договір тоді ж і підписано.

⁵) Theiner, Monumenta Poloniae III с. 470.

⁶) В листі до арцибіскупа, очевидно з Варшави, 23 квітня: Moskwa nad spodziewanie nasze odsętpuie nаs: dęklarowali sie przy Chmielu. Owo po prostu nаdzіеjеj w nikim nie mozemy pokładac, tylko w samym Bogu. — Осол. 2286

⁷) Московське офіціяльне звідомленнє, від 2 березня до 9 червня с. с. в Польських справах московського посольського приказу, кн. 80. Зводка головніших тез переговорів, в формі діяльоґу “послів” і “бояр” у Соловйова т. X, стереотип. виданнє ст. 1615-7. В ркп. Осол. 225 л. 375 єсть небезінтересне звідомленнє польських послів, воно досі не звертало на себе уваги і я його наведу ціле, в перекладі:

“Копія листу від пп. послів післаних до московського царя, з дня 27 мая, з московської столиці, 1651.

“Тільки чотири одвіти (otwiedy) мали ми. На трьох наша місія була трактована: заявивши братську любов його кор. милости, дали ми певні остороги думним боярам з самих автентиків, щоб вони з нами поговорили про способи оружної спілки. Дали нам місце, аби ми виложили ті способи, і ми їм подали певні способи, а вони навзаїм освідчивши братерську любов царя до короля, заявили той спосіб, що цар бажає всяко знищити спільними силами поганство в його гнізді, але вимагає, щоб й. корол. м. чи силою чи ласкою козаків грунтовно заспокоїв і ліґу їх з поганами розтяв. Коли ж би до того не прийшло, і бунтівники зіставались при своїх претензіях, то цар хоче бути посередником, бажаючи перед усім, аби зрадники наші були заспокоєні на пункті реліґії. Ми трохи відійшовши потім відповіли, що ми вдячні за таку добру волю царя й. м., унижено дякуємо, але не маючи дозволу про се трактувати, донесемо й кор. мил. сю охоту царя й. м., а хотіли б дістати позитивну відповідь про спілку на поган, так як про се вже зачали умовлятись. Як всі одвіти (otwiedy) так і той взяли вони на доповідь цареві. Цар же 23 мая від'їхав до монастиря Трійці, 12 миль від столиці, поверне за 10 день і має нас з усім відправити, дасть Бог, по Божім тілі (8 червня н. с.).

“Одвіт (odwied) 17 мая: Цар й. м. хоче мати оружну спілку і йти на Крим з рівносильним (з Поляками) військом; але бажає, щоб наперед заспокоїлося домашнє замішаннє з козаками, і обіцяє сам бути посередником між королем й. м. і козаками.

“Ми на се відповіли подякою на пропозицію посередництва, але що час іде, і до того часу настане спокій — або судом божим, або замиреннєм з Хмелем через визначену соймом комісію, то ми той афект царського величества можемо тільки донести до відому й. кор. мил. Бо до сього способу не маєм інструкції від й кор. мил., а просимо докінчення зачатої справи — про змову на Татар, бо до сього ми приїхали з повним уповаженнєм і про се хочемо як найскорше самі повідомити його кор. мил., і просимо скорої відправи”. В Theatrum Europaeum p. 76 небезінтересна кореспондентська качка: перед виїздом короля з Варшави (в квітні) цар пообіцяв йому, через своє посольство, рушити на козацьку границю з 80 тис. війська в інтересах Польщі. Але царгородський патріярх спеціяльним писаннєм відмовив його від сього, вказуючи на реліґійний характер війни.

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 16.]