Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 19.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна





ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПІД ЗБРОВИМ, ВІДОМОСТИ ПРО КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО, ОПОВІДАННЯ ПРО КОЗАЦЬКІ НАСТРОЇ, ЗАГРАНИЧНІ ЗНОСИНИ, ВІДПРАВА ТУРЕЦЬКОГО ПОСОЛЬСТВА, ЛИСТУВАННЄ З ЛУПУЛОМ, ПОСОЛЬСТВО РАКОЦІЯ, ДІСІДЕНТИ ДОБИВАЮТЬСЯ ІНТЕРВЕНЦІЇ РАКОЦІЯ, РАКОЦІЙ НЕ НАСМІЛЮЄТЬСЯ.



Про погоню козацького війська за корпусом Каліновского оповідає дуже докладно Освєнцім 1). Козацьке військо, не заставши Каліновского в Камінці, каже він, нашвидку порубало і пограбувало шляхту, яка сиділа неприготована, і погнало за коронним військом, виконуючи “пильний і гарячий наказ Хмельницького, щоб де небудь на переправах або знищити його або затримати — тим часом як сам він спішно наступав з усею силою”.

Польське військо рушивши від Камінця, простувало в північно-західнім напрямі на Сокаль, перетинаючи тутешні річки: Жванчик, Збруч, Ничлаву, Серет, Стрипу в найбільш догідних для переходу місцях. Через весняні повіні, через брак припасів і загальне знесиленнє людей і коней після тяжкої кампанії, йшло воно досить повільно. Під Пробіжною над Ничлавою, в кільканадцяти милих дороги від Камінця козацький передовий полк догонив задню сторожу польського походу; польське військо стало в бойовім порядку, але стріча обмежилася дрібними герцями.

Серйозна битва сталась три дні пізніш, на переправі через Серет під Купчинцями 2). Коли все військо вже перейшло, і на лівім боці зістався оден полк Каліновского-молодшого, Татари з козаками вдарили на сей полк так несподівано, що він ледво встиг стати в порядку. Кілька разів давши відсіч, він все таки встиг перейти, хоч і з деякими стратами, і тут Каліновский велів не запускаючися в битву заманювати неприятеля, і звабивши до себе, ударив на нього над Купчинецьким ставом і загнав богато людей до ставу. Взято при тім в неволю кількох значних козаків і Татар: польські історики описують особливо одного мурзу, велетенських розмірів і страшного вигляду, що попався до польських рук і був потім приставлений королеві. Але з козацької сторони навпаки сю битву представлювано щасливішою для козацької сторони ніж для польської: побито Поляків тисяч до двох, і обоз у них відгромлено. Щось в тім роді воно мусіло бути, і по сій битві, в дорозі до Поморян довідавшися, що головне військо Хмельницького стоїть вже від Зборовим і заходить їм дорогу, щоб відтяти сполученнє з королівським табором, Каліновский велів попалити решту транспорта, і забравши все на коней — обійти неприятельські передові позиції, що на них чигали, та йти иншою дорогою на Сокаль. Се їм справді удалось: обминули зборівські позиції і слідом уже війшли в звязок з розвідкою висланого з сокальського табору під проводом Конєцпольского. Останки армії Каліновского таким чином були вратовані.

Сам Хмельницький з головними силами повільно тим часом посувався на захід припетсько-божським вододілом, від Гончарихи де він стояв в другій пол. квітня н. ст., і дійсно в середині травня н. с. став табором недалеко Зборова, де його льокалізують ріжні вісти. Чи в дорозі запускався він на полудне, на Поділлє, в напрямі Камінця, і се дало привід до поголоски і оповідань, що він був під самим Камінцем, чи сі поголоски були простим непорозуміннєм, і він тільки злегка міняв напрями свого маршу, хоч би просто з мотивів провіянтування — як то ми бачили вже перед тим, се зістається неясним. Мині вважається правдоподібнішим, що він ішов в західнім напрямі без великих збочінь, роблячи тільки зіґзаґи та розсилаючи на полудень і північ відділи свого війська для лекшого провіянтування та поширення повстанської бази.

Стан головного війська при кінці травня н. с. Греки описують так. Козацьке військо займає лінію на 10 миль 3). Всіх полковників в нім 17 — окрім тих трьох, що післані против Радивила. Війська дуже богато: з кождим полковником тисяч по 30, по 40 і більше, а з браславським полковником буде тисяч 50 або 60 4). Зброї в війську досить: у одних огниста, у инших лучна стрільба, з кіями — як то перше бувало, тепер у війську нема нікого. Пороху і олова богато; купці привозять до війська селітру, а козаки самі роблять з селітри порох. Набрали також пороху і олива в городах де були Ляхи. Гармат у війську богато: забрано їх в Барі, Винниці та инших городах, так що у кожного полковника гармат по 5, по 6, та ще у гетьмана самого єсть з тридцять гармат. Запасів готових буде в війську по дві-три бочки сухарів на десяток; довозять їм припас і питтє з Київа. Але запаси гетьман велить берегти, а держати на той час, як не можна буде ніяк добути, а тим часом каже війську добувати собі запас на стороні. Тим очевидно пояснюється така велика розтяглість позицій та розгалуження військових відділів в ріжних напрямах.

Татар з гетьманом, після приходу царевичів, польські відомости рахують 14 тисяч — царевичі привели 6 тисяч, правдоподібно під час маршу гетьмана на Зборів 5). Канівський полковник Савич, оповідаючи в Москві історію кампанії, в осени того року, каже, що нуреддін прибув до Хмельницького, коли він уже прийшов під Зборів, і з ним було коло 8 тисяч Татар 6); але Савич прийшов до війська пізніше, і оповіданнє його не визначається великою прецізією. Про хана в таборі гетьмана оповідали, що він з головним військом рушив з дому 6 травня н. с. 7), війська веде більше ще ніж попереднього разу, і наказує гетьманові, щоб він без нього на короля не йшов, і гетьман чекає — так оповідали Греки, як я вже згадував 8). Московські посли, що були в Криму, записують вихід хана під 13 травня н. с.: “Пішов Іслам-ґерай з Криму до Запорозьких Черкасів з кримським військом; зістався в Криму калґа-царевич та Кмечети, а татарських вояків людей до ста. Бахчісарай цар доручив свому ближньому чоловікові Койтас-азі, з ним 200 чоловік стрільців, а з царем пішло, кажуть, тисяч 30 або й більше” 9).

“Про згоду між королем і гетьманом переговорів не було, і згоди не буде, бо козаки Ляхам ні в чім не вірять, і так у них положено: Ляхів або знищити всіх, або самим загинути” розповідали Греки 10). Инші відомости говорять, не дуже згідно, про боротьбу воєвничих і миролюбних настроїв, про дебати на раді, але вислід той що гетьман і його штаб стоять супроти Польщі на становищу непримиренім і в тім настрою підтримують і розаґітовують масу. Але Орди нема, і се затримує активність і викликає депресію.

Грицько Реснівський, козак старинний з Білоцерківського полку, захоплений польським роз'їздом 6 червня 11), оповідав, ніби то козацьке військо під Збаражем скучає і нарікає, що гетьман і полковники зводять їх обіцянками скорого приходу хана, вже чотири тижні, і Хмельницький, щоб підняти його настрій і не дати розлізтися від бездіяльности й голоду, що теж докучає, — визначив ради по полках, а потім ґенеральну раду. Тут оповідав — аби роздражнити козаків, — що король входить в порозуміннє з султаном, відступає йому краї українські: Київ, Білу Церкву, Черкаси, Чигирин та инші на грабуваннє і вибираннє ясиру. І козацтво піддавшись на сі оповідання, кричало на раді, що коли король на нашу погибель з султаном єднається, то хочемо битися з Ляхами! Инший кореспондент переповідає се трохи инакше і докладніше: гетьман, мовляв, оповів на раді, що як він міг зміркувати, - король шукає у хана замирення, так чи й козаки “не позволяли б” на згоду? А козаки крикнули: “Пане гетьмане! ні! Бог і військо так хочуть, щоб ми жадним чином з королем не єдналися, бо на те ми одважились і на те ми прийшли, то хоч би й Орда нас відступила, ми при гідности твоїй всі гинути будемо: або всі загинемо, або всіх Ляхів вигубимо!” На се гетьман і полковники говорили: “Коли прийде до битви, не спускайтеся на ваші лопати та ями, вже там добре прийдеться огинатись (ochynас), аби слави і душ наших не загубити!”

Одним словом настрій в козацтві воєвничий, хоча недостаток докучає. “У старшини борошна може бути ще на дві неділі, але черни вже не стає, а на базарі жадної живности не купити — хиба табаки та горілки”.

Військо козацьке сього року менше ніж під Збаражем (в 1649 р.), але “кіннійше і оружнійше”; піше військо може битись добре, але на комонника слаба надія: “оден добрий юнак може погнати десять кінних козаків”(!). Козацтво поділене на 12 полків, в кождім 12 тисяч (так!). Гармат всього 15 штук. Татар не буде і 10 тисяч, тому їx не пускають на чати, щоб Поляки не дістали язика. Сподіваються, що прийде їх більше, але що до хана нема певности: не хоче перейти за Дніпро, поки не побачить, як випаде Хмельницькому перша гра. Нуреддін-солтан налягає на Хмельницького, аби як найскорше зійшовся з королівським військом, бо такий має від хана наказ, що коли запорозьке військо з лядським не зійдеться, то хан з усіми ордами поверне до Криму 12).

Ясно виступають таким чином дві версії, котрими пояснювано кунктаторство гетьмана і хана: хан чекає висліду перших боїв — і хан не велить битися до його приходу. Поголоски випереджували його прихід. Путивльський торговець 12 травня н. с. стрів під Прилукою двох Татар, вони оповіли йому, що гетьман посилав їх до хана, але вони вернулися з дороги з вістю, що хан уже пішов до козаків: перевозиться на старім татарськім перевозі, і піде до гетьмана тою стороною Дніпра Под. спр. la).

Зносини з иншими державами, що їх гетьман хотів використати в своїй боротьбі з Річпосполитою, продовжувались з тим більшим завзяттєм. В перших днях травня гетьман відправляв назад посла турецького: виходило б, що пробув він в гетьманськім таборі 4 тижні, тому так довго, не маємо пояснення: можливо що гетьман старав ся використати його присутність, щоб вплинути на турецьких васалів — аби його підтримували енерґічніш: “Бив чолом за присилку султанову, і за дари, але війська турецького йому не потрібно, зо своїм військом, що він зібрав, він може постояти против Поляків”. Так оповідали Греки 13). На жаль більше відомостей про се не маємо 14).

Тоді ж, чи може кілька день пізніше вислав гетьман свого свояка Павла Яненка, що їздив торік до Царгороду, в посольстві до Лунула, і відти до Ракоція, до мунтянського господаря; з ним поїхав якийсь ближче нам не звісний Kulta чи Kutta. В Ясах вони з'їхалися (та разом їхали) з “Іваном Гречином”, очевидно — Тафларієм, і відси 14 н. с. травня вислали до табору Хмельницького свого козака в супровід з послами господаря і з листами від господаря до гетьмана і митрополита коринтського Йосафа вислали свої звідомлення гетьманові і гетьманичові. Маємо сі листи в польських копіях в сучаснім збірнику, що походить правдоподібно з королівської канцелярії, бо в дорозі козак з листами попав в якісь польські руки. З листів бачимо, що господар підтримуючи можливо приязні відносин з польською стороною, вважав потрібним відогріти свої умови і договори і з Хмельницьким та заманіфестувати свою приязнь. Бажав зробити кінець всяким поголоскам про його, невірне становище супроти гетьмана, довести до кіпця умовлений шлюб і т. д. Дійсно, тепер коли Поділлє фактично було опановане козаками, а з Криму можна було кождого дня сподіватися жадної здобичи Татарської Орди, дуже легко могла повторитися екскурсія на Молодаву, так як торік вона її дізнала. Тому господареві було дуже до річи відновити торішні умови про посвояченнє, союз і т. д.; господарівна, як бачимо з листу Яненка до Тимоша, була на місці, була показана послам, і заявила своє бажаннє як найскорше стати невісткою гетьмана. Значить здогади, що її забрано було до Царгороду, були несправедливі. З огляду, що таке листуваннє не часто нам трапляється, я вважаю не від річи навести його в цілости під текстом, в перекладі, але без усяких скорочень (ті скорочення які єсть, містяться вже в сучасній польській збірці, куди їх вписано). Хоч змістом листи не богаті, більш етикетальні — але й се має свій інтерес 15).

Тимчасом 18 травня н. с. гетьман приймав в своїй штаб-квартирі послів семигородських — очевидно того Павла Ґеча, про котрого зараз почуємо. Греки оповідають, що Ракоцій пообіцяв прислати 60 тис. війська від Краків і підтримувати козаків — з тим щоб вони посадили на польськім престолі молодшого Ракоція, і гетьман з кримським царевичом щоб видали їм на те відповідну деклярацію. Писав, мовляли, що воєвода Лупул відводить Ракоція від союзу з козаками, але Ракоцій відписав тому “гетьмановому сватові”, що він його поради не приймає і буде спільно з козаками воювати короля. Гетьман одного з послів відправив назад з заявою, що не замириться з Польщею, доки не посадить Ракоція королем — нехай приїздить до козаків і приймає хрещеннє (руської віри?), а козаки йому королівство добудуть. А другого посла лишив у себе резидентом — як гарантію того, що він з Поляками не замириться 16).

Се говорилося в козацькім таборі для доброго настрою, бо в дійсности Ракоцій був дуже здержливий в обіцянках, як то ми вже бачили і далі побачимо, — і дуже обережно ставився до покликів узяти участь в сій війні. Він вислав до гетьмана свого посла Павла Ґеча 19 квітня 17); інструкція — без дати, держана в незвичайно здержливих тонах — більш обережних навіть ніж торішня. Ракоцій доручав свому послові розповісти гетьманові те, що помітили його посли під час зимового сойму, звернути його увагу на дуже небезпечну ситуацію, радити не доводити до конфлікту з Радивилом; повторити торішні уваги про неможливість для Ракоціїв виступити по стороні козаків, поки гетьман не добуде ґарантій сприятливого становища Криму і Порти 18). Наскільки сміливіш говорилося устно, трудно судити 19). Приятелі династії, польські й литовські дісіденти нервувались і настоювали на негайнім виступі. В угорськім державнім архиві заховався інтересний лист до Ракоція, на жаль анонімний — від якогось прихильника, мабуть протестанта з Польщі. Він цікавиться зати, з чим приходило до Ракоція козацьке посольство. Висловляє побажаннє, щоб Хмельницького заохотили (очевидно Ракоції) до більш енерґійних операцій против польського короля: щоб він вислав наперед Татар і не дав зібратись шляхетскому посполитому рушенню. Бідкається з приводу необхідности для кождого шляхтича брати участь в війні з козаками, навіть против свого переконання — з страху перед карою інфамії і конфіскації майна на тих хто ухилиться від сього рушення. Просить дозволу під небезпеку сховатися з своїми приятелями і їх родинами в пограничних замках Ракоція і т. д. 20).

Ракоції — Юрий і його молодший брат Сіґізмунд, претендент на польську корону, їx мати-дорадниця і відповідальні дорадники видимо гостро відчували відповідальність моменту. З одної сторони, на випадок успіху — можливости великих здобутків — анексії сусідніх провінцій Польщі, богатої здобичи, польської корони (сі пляні підтримував сам Кромвель, тодішній голова євангелицького світу). Але і небезпека стягнути на свою вину татарські спустошення, небезпечну війну з боку Польщі, Австрії, Туреччини — коли козакам не пощастить, а Порта і Орда відвернуться від них і їx союзників. Страшно було пропустити можливі шанси — і передчасно виступити по стороні “збунтованих хлопів” проти католицької ліґи. Можливість серйозного провалу (що й спіткав дінастію 6 років пізніше в анальоґічній ситуації, коли брати не витримали спокуси) — відчувається в повній мірі. “Справді не знаю, що робити, і весь я затрівожений”, пише Юрий братові 2 червня, переказуючи йому новини з сеї сфери, і се характеризує його тодішні настрої 21). “Прибули сьогодня козацькі посли, з покликом (виступити з претендентом на польське королівство) і з деклярацією, що вони готові признати нас своїм королем, віддавати нам послух до смерти, замиритися з Річпосполитою навіть на найтяжчих умовах — які ми положемо, а в противнім разі боротимуться до загину, щоб не лишити Казимира на королівстві. Ми не можемо зневажливо поминути таку важну справу — не так з становища нашої власної промоції, per fas et nefas, але і для того щоб виратувати Річпосполиту з такої великої небезпеки, запобігти проливанню християнської крови” і т. д. — пише він до нього ж в листі без дати, просячи поради для скоршого рішення, з огляду на відповідальність, яку кожен несе перед Богом і вітчиною, коли б з яких небудь міркувань бажав собі продовження сеї страшної руїни, а не скоршого замирення 22).

Ракоцій звертався за порадою у сім питанню до ріжних дорадників: заховалась записка його дворянина І. Бістерфельда, писана на запитаннє Ракоція, з додатком спеціального трактату, виробленого спільно з епископом Г. Чулаєм на тему: чи годиться мішатись до козацько-польської війни і виступати в обороні козаків? Сей Бістерфельд схиляється до інтервенції, хоч признає, що князь мусить в сій справі бути дуже обережним, маючи на оці інтереси Угорщини і церкви. Він жалує, що причини козацької війни йому не зовсім ясні. “Як би я хотів мати вірну і щиру історію всеї козацької війни”, завважає він 23). Його вражіннє таке, що правда по стороні козаків і не годиться пускати повз себе їх прохання помочи (очевидно привезені козацьким посольством); епископ держиться з більшою резервою вважаючи справу не досить ясною для себе. Але видимо оба однаково побоюються, що коли козаків лишити їx власними силами, і Поляки їх зломлять, то обернуть їх сили на сусідів, можливо що й на Семигород. Кінець кінцем радять затримати ріжними вимівками козацьке посольство, почекати відомостей, що привезе від козаків Ракоціїв післанець Павло Ґеч, а тим часом вислати яку-небудь підхожу, досвідчену і певну людину, “реформатської реліґії” до короля і попробувати вплинути на нього, щоб він замирився з козаками, заручитися згодою Порти і т. д.

Становище Порти було прихильне інтервенції Ракоція на користь козаків, так писав йому з Царгороду його висланець Борош: “Краще аби твой пан поміг козакам, аніж би мав мішатися якийсь ворог падішаха (султана)”, мудро казав йому великий візир, і радив, не упускати щастя, котре йому Біг посилає. Обіцяв дати наказ мунтянському господареві, аби взяв на себе оборону Семигороду на випадок, коли б Ракоцій сам пішов на Україну 24). Але всього сього Ракоцієві було недосить, і він вичікує далі, всупереч своїм пишним фразам про потребу негайного припинення війни і т. д.

Коли Ґеч повернув, рішичи вислати його знову: маємо вірчі листи — до гетьмана, писаря і старшини, й інструкцію писану рукою Кеменя. Вона повторяє більше-менше те саме, що писалось ще в осени: Ракоцій щиро сприяє козакам, не помагає Полякам, не дозволяє їм вербувати війська в своїх землях, але активно не може виступити, поки гетьман не договориться про се з султаном і ханом і не забезпечить безпечної комунікації — для сього мусів би прислати з 16 тис. козаків і з 5 тис. Татар на мармарошські проходи, і т. д. 25).

Але поки з тим усім Ґеча виправили, прийшла берестецька катастрофа, і Ракоцій скромно присів фалди.








Примітки


1) с. 280-1; коментарій в цитованій статті — Ґурского. Коротша, але в головнім згідна реляція з сокольського табору в Ос. 2286 л. 150.

2) Про неї Освєнцім с. 281, Коховский с. 237-8, оповіданнє Греків в Актах Ю. З. Р. III с. 451. Видавець Освєнціма мішає при тім Купчинці з Копичинцями — так називає се місце згаданий лист з сокальського табору, але се очевидна помилка.

3) Акты Ю. З. Р. III с. 451.

4) Тамже с. 458 (розуміється, цифри побільшені).

5) Жерела XVI с. 117.

6) Акты Ю. З. Р. III с. 477.

7) Тамже с. 451.

8) Тамже с. 454.

9) Кримські справи як вище л. 211.

10) Акты Ю. З. Р. III. 456.

11) Місце козацького табору він означив “на Колодинськім полі, півтори милі від Вишнівця, а миля від Збаража (с. Колодня між Вишневцем і Збаражем); очевидно, се може означати тільки одну з кватир козацької армії, що мінялися доволі часто.

12) Освєнцім с. 297-8, лист Бєчиньского з табору під Сокалєм 8 червня в Ojczyste Spominki II с. 72 (дещо одмінна копія в Осол. 225 л. 357) — се ріжні варіянти тих самих оповідань козацького бранця, що очевидно звернули на себе велику увагу.

Чимало інтересних, але розбіжних, неодностайних подробиць з кінця травня містять також отсі конфесати Тек Наруш. 145 С. 177-182, з котрих я виймаю що цікавіше (дещо подав уже вище, а дещо подам далі, куди воно ближче належить):

“Вийшли з свого табору останньої неділі, себто 28 мая, а взято їx під Почаєвим в середу 31 мая в пяти милях від їх табору — що стояв тоді по тій стороні Тарнополя — ік Збаражеві, спільно з Татарами, але мав посунутися на милю від Тарнополя — так як Сокаль, а то для паші. Всі хлопи здатні до війни поголів (na głowę) йшли на ту війну з Задніпровя і з України, і військо тепер таке велике як було під Збаражем і Зборовим.

Стефан Гирич, стоянівський війт дня 6 червня (помилка) до Щегрина (так) до Хмельницького приїхав і там був як королівський посел, тому що мав при собі королівський лист. Але те ж мало його спіткати що й Сендомирського, коли б не ратовала стара знайомість і побратимство - бо й перед тим мав у Стоянові залогу від Хмельницького: Чекав комісії — з тим щоб туди включено привилей на Богуслав. Потім, як стало на війну збиратись, не хотіли його пустити, і хоч вільний і від Хмельницького шанований ходив як під вартою. В суботу перед св. Трійцею (27 травня), видівши, що козацький табор мав рушитися, наготувавсь і він, а хоч табор не рушив, то він з вечера виправивши челядь і брата, в полуднє і сам за ними удався — коли Хмельницький пересиплявся, і чотирнадцять миль, не зсідаючи з коня, гнав аж до Стоянова.

“Хмельницький під Тарнополем стояв півтори неділі і в день св. Трійці мав напевно рушити під Збараж, до замку: там окопатись і таборувати. Отримавши відомість, що й. кор. м. має йти далі, рече: “Що ми мали короля шукати, то він нас буде шукати”. Але його замисел такий: окопавши табор, з комонником іти на зустріч й. кор. м. Дуже його стрівожив язик під Дубном взятий, що й. кор. м. минає Берестечко: і руки по тім опустив. Опінія про силу нашого війська у них велика: кажуть, що всі народи йдуть на них, аби їx затоптати.

“Піхоти (у козаків) може бути кілька тисяч, все инше на конях. Шабля рідка і зброї мало, самопал у кождого... Межи черню великий голод, соли нема, живність кінець кінцем самі собі дістають — крадуть. Гарматок чотири по парі коней, 4 на чотирьох конях, дві гаківниці. Приряду воєнного досить. Возів 16 по парі коней — так з Корсуня вийшли. (Очевидно, відомости про котрийсь полковий відділ, а не ціле військо).

“Табор не замкнений без сторожі. Де котрий полк собі хоче, так стоїть, полками стоять. Горілка і табака йде з Київа і з Переяслава, з Шасова(!), по десять і більше возів.

“Коли з нашого боку приїхав Татарин до солтана, сталося там не мале роздвоєннє: почав солтан щось говорити про замиреннє, і він (Хмельницький, очевидно) сказав йому: “Вільно тобі, пане солтане, з королем і миритись і битись, а я щастя спробую й ударюся з Ляхами”. Дуже правдоподібно, що Татари стануть остронь, коли до чогось прийде. Але чернь на останній раді, що була в пятницю, заявила Хмельницькому, що хоче побитись і бачити кінець тій війні, — хоч Хмельницький через осавулів переказав, що хан або буде або не буде, а солтан цілком з Ляхами мириться. Причину чому хан іде, таку кладе, що вийшов гнів суворий від Порти, аби табор не рушав (поки хан не прийде?).

“Джеджалий при нім невідлучно. На Литву післав Небабу, чигринського полковника (і) київського і Филона Горкушу (і) Филипця(В оригіналі зовсім неясно: Niebabe y czehrynskiego pulkownika kijowskiego y Filona Оrkusze Filipca, ci dway ochotnicy myala isc z nami lipiey niz 30000) — сі два охотники, хочуть іти з нами, більше як 30 тис. Небабу певно сильно погромлено, як говорять між козаками.

“Виговський абсолютно всім рядить; не докладаючи (Хмельницькому) відправляє послів. Скарби має мало менші від Хмельницького, При нім рада, рішенє і похоп(pochob.) до війни. Поляків при нім не богато: що їx було, від “куреня” назад на господарство відіслав. Під Животовим був у Хмельницького екзарх — так його назвав — патріярха московського, особа зацна; переночувавши і переговоривши з ним поїхав в нову дорогу — до Царгороду. Патріярх — утікач царгородський — той завсіди при нім пробуває, і тепер службу править.

“Значно змінився на виду (очев. Хмельницький); як прийшов під Тарнопіль і тут його приймали, дуже невесело поводився(Cera sie znacznie na nim odmienila, iako przyszedl pod Ternopol przyiety nie wiesolo barzо postepowal.).

“13 марта(Се наче старий стиль — пор. вище) був у нього московський посол з великими дарунками: тиждень забавився; яка грамота була, не знає, але так каже (Хмельницький, очевидно), що цар йому обіцяє людей, як би йому були потрібні.

“З Білгороду сподівалися 40 тис., але прийшло тільки 500 Ногайських Татар що кочували за Дніпром; було всього кількасот, і пішли на Литву. З султанами Татар до бою нема більше як 2000, але коней мають велику силу: оден веде 10 і 15 коней, найубожші 4 і 5. Бо всю Україну сплюндрували, з виїмком великих міст — куди їx не пустили.

“Тишко райця з Глинян, Русин, взятий Татарами першого нічлігу, був з Татарами під Збаражом, потім під Тарнополем пізнав його Виговський, а минулого вторка утік з козацького табору і оповідає, що того дня Хмельницький пішов переносячись під Збараж. Разом з ним зловлено орендара заміцького, питав його Хмельницький про й. корол. м., про військо кварцяне і посполите рушеннє, і почувши, що під Сокалєм до 30.000 війська, посполитого рушення 100.000, Шведів 20.000, і ще має бути, а війська королевського 12.000, — зараз почав думати про перехід до Збаражу. Вибирався(В ориг. якесь слово помилене, але зміст його ясний.) під Львів і Жовкву, але по тих язиках затрівожився і замір свій одмінив. З сими ж язиками договорювався(uchodzil sie.) Хмельницький і Виговський(В ориг. зіпсоване.) й инша старшина, як до солтана на раду з'їздилися. Але той тільки вислухав пропозиції Хмельницького про свої переговори про замирення, і зараз же мала йому старшина відповісти, що з сього замирення нічого не буде — треба наперед ударити і побачити, чи буде кінець. Солтан мав бути на обидві сторони готов. А Хмельницький мабуть такий спосіб до згоди подавав, щоб Ляхи Татарам заплатили і вони пішли додому не пустошачи землі.

“Хведір козак з-за Дніпра, з полку Джеджалия взятий, пішов з табору в середу(Мабуть 31 травня, бо в неділю 28-го табор мав рушити) і так оповідає:

“Військо стоїть табором під Збаражем, і вся старшина. Став там Хмельницький табором з усім військом і ордами. Козаків нема більше над тих, що прийшли з весни. Минулого пятка (26-го) мав Хмельницький раду, питаючися по всіх полках, чого б собі бажало військо. Старшина одностайно на згоду натякала кажучи: “Доки вже тої крови земля буде пити? люде християнські пропадають! чи не ліпше жити брат з братом?” Чернь закричала на війну: “Ото ми все покинули, сукні потратили, убозство своє попалили!” Потішив їx на тій раді Хмельницький: “Не зарікаюсь я вас так построїти (убрати) як я сам хожу!”(Nie zarzekam sie ia was postroic iako ia chodze.)

“До Литви чотири полка пішло, але ще не було відти ніякої відомости Хмельницькому, як там їм ведеться. Борошна в війську вже нема. Для випочинку вчаснішого — так всі кажуть — подався під Поліссє. Була також в війську чутка, що король мав рушитися під Дубно, і з тої причини — для затамування переправ — пускається Хмельницький до Дубна й Полісся. Тут при Хмельницькім єсть полковник білоцерківський — у всіх полках що до ранґи найвищий і найповажніший”.

13) Акты Ю. З. Р. III с. 455. В Польщі оповідали навпаки, що Хмельницький просив Турка конче прислати поміч; “бо коли не пішле, а він здобуде побіду над Поляками, тоді й Турків навістить”. Новини з місяця травня у Ґоліньского с. 469.

14) Дату приїзду і від'їзду дають Греки — Акты III с. 447 і 451: відправлено послів за 20 день до 16 травня с. с.

15) “Копія листу від Павла Яне(н)ка і Култи (чи Кутти) послів гетьмана війська Запорозького, післаних до господаря землі Молдавської і звідти до Ракоція” (лист до Богдана):

“М. пане господару(!), пане і добродію наш великий! За благословеннєм божим і щастєм в. мил., добродія нашого приїхавши до гдра (ту і далі скороченнє: hdr, hdra) землі Молдавської віддали сьмо писаннє вашої милости, з котрого гдр. в. м. велико втішився, і нам велику доброчинність як послам в. милости показав — більше ніж иншим, попереднім послам в. милости. А хоч удають, що він (не щиро) з в. милостю, добродієм нашим іде, але він щиро, правдиво й істотно йде, і яка була воля і наказ в. м. добр. нашого, все то ми очима нашими бачили — що не тільки сам гдр. охотний нам був, але й сама господарівна її мил. жичливим приятелем зістає ім. п. Тимофієві й в. милости. А що гдр. й. м. хотів від нас, аби ми для певної віри післали з післанцем гдра й. м. нашого козака до в. м. добродія нашого, то ми виправили з наших (сього) чоловіка — хоч і не почесний, але жичливий слуга наш і вірвий. А самі поспішаємо в дорогу, стараючись аби як найліпше, щиро й жичливо справити нам посольство, з чим ми післані, і з відповідю повернути — поклон в. м. віддати і широко про все устно повідомити. За тим покірні услуги наші як найпильніше поручаємо ласці в. м. добродія. В Ясах 4 мая руського калєндаря. В. м. добродія нашого найнижчі слуги Павло Яненко і Култа, посли вашої милости”.

“Від того ж (Яненка) лист до Тимоша, сина Хмельницького: — Мій великомилостивий пане Тимофію, мій м. пане і брате! Бувши післаним від й. м. п. гетьмана добродія нашого, а вашої м. пан-отця в пильних потребах до й. м. князя угорського, і до й. м. господаря землі Молдавської — нареченого й. м. пан отця в. милости, я у його будучи передав поклон в. милости. Дуже вона тішилися з доброго здоровя як пан-отця (pana ojca) в. милости, так і вашої милости, і так охотний гдр. й. м. був, що прийнявши над инших послів він на остатку дозволив привитати панну. Вона з того дуже утішилась і приязнь свою в. милости деклярувала — що виглядає річи як найскорше самим скутком, аби то все щасливий термін свій взяло, і нас подарунками сама з ласки своєї обіслала до господи. За тим жичимо собі як найскорше як й. м. п. гетьмана так і в. милость з поворотом побачити в добрім здоровлю, і ласці вашій віддаємось. (Тіж підписи і дата). (Приписка:) Й. м. господар землі Молдавської просить в. м., коли що в. м. хоче, аби писав йому, і він зараз прислати готов, і за щастє вважати обіцяє, коли упоминку якогось попросиш”.

“Копія листу від Івана Гречина до Хмеля 4 мая старого калєндаря: Кланяюсь тобі і повідомляю, як мав від тебе наказ, що гдар великий землі Молдавської, отець наш Іо(Помилкою ci букви транскрібовані: Iwan, тимчасом Іw — се вступне слово титулу воєводи.) Василь воєвода, твій добрий приятель, дорогий і вірний, як я йому оповів усе, так минї відповів: “Я прийняв послів твоїх з радістю і тепер посилаю послів моїх до в. м., котрих прошу аби в. м. пожалував, як Бог святий”. Бо і він твоїх пошанував і обдарував. Турків іще нема, бо Кизилташі наступали на Богдана, з чого Турки дуже затішилися й просять Бога, аби біда від них відвернулась, бо війська нема — розірване. Добрудчане прийдуть. Затим ласці і т. д.”

“Лист від господаря й. м. до Хмельницького:

Хоч усі листи, які в попередніх оказіях од в. м. мого мил. пана і брата до мене дійшли, я з великим приймав уконтентуваннєм, особливим способом одначе теперішні листи, що мині віддали посли в. м., мого мил. пана і брата, вислані до Угорщини і до Мультан, звеселили серце моє, а особливо коли я був поінформований про добре здоровля і щасливе поводженнє в. м., мого м. пана брата. Нічого иншого мині не зістається, як покірними бажаннями трудити Небо, щоб усі задумані справи прийшли на оздобу, потіху і славу в. м., мого мил. пана і брата. Сі ж посли що мали дорученнє від в. м., мого мил. пана і брата, а власне п. Павло, близький кревний в. м., мого мил. пана і брата, що бачив і в якім стані річи застав, певен я що в. м., мойому мил. панові і братові, пише через свого козака. Я теж до в. м., мого мил. пана і брата, уродженого Сербула Статраша умисно посилаю, аби братерська любов наша не яловіла через довге мовчаннє, і велико прошу в. м., мого мил. пана і брата, в усім що він буде реферувати в. м. мойому м. панові і братові, дати повну і безсумнівну віру. Затим покірно і т. д. В Ясах 20 травня 1651 р. В. м., мого м. пана слуга і брат Василий воєвода земель Молдавських”.

“Від того ж до Виговського, писаря Хмельницького:

Мій велико мил. пане писарю, м. м. пане і приятелю! Як у попередніх оказіях я всіх моїх послів і післанців поручав дбайливости й опіці в. м. м. пана, так і сього особливо в. м. м. п. рекомендую і дуже прошу, аби він через в. м. м. п. мав щасливий приступ до і. м. пана гетьмана і брата і скору відправу. Не сумніваюся ні трохи, що він при тім повну віру матиме у в. м. м. п. у всім, що моїм іменем подасть в. м. м. п. Думаю, що й Павло, близький кревний й. м. гетьмана, подасть до відому те що у мене бачив — ачей голоси калюмніяторів тепер замовкнуть, коли і. м. п. гетьман з листу п. Павла довідається всеї правди. За тим служби мої як найпильніше в ласку в. м. м. п. віддаю. В Ясах дня 20 дня”.

“До того ж від п. Кутнарского (секретаря господаря):

Коли гдар. й. м. до й. м. п. гетьмана умисльного (“нарочного”) свого посилає з освідчинами своєї братерської любови, то і я з оказією сею засвідчую свою покірність в. м. м. панові і братові, сердечно бажаючи, аби Біг в. м. м. п. на довгий вік здоровє скріпив і щасливими успіхами помножив. Не залишив я в нинішній оказії виявити мої почуття в. м. м. панові, особливо тим що гдаря й. м. до того настроїв, аби малим упоминочком виявив свою вдячність до в. м. м. пана. Не сумніваюся ні трохи, що в. м. ласкаво приймеш сю мою зичливість, і післанця сього, котрого я в. м. м. панові рекомендую, без затримки відправиш. За тим повольні і т. д. В Ясах д. 21 мая 1651”.

“Копія грецького листу від гдря до митрополита коринтського: “Іо з божої ласки гдр. молдавський — митрополитові коринтському Йосифові (так) Доброго здоровля побажавши, дивуюся тому, що святість твоя так довго там будучи, не пишеш до мене в жадній річи і мене не повідомляєш про мого свата гетьмана. Тому тепер, кланяючись святости твоїй, як милому приятелеві, повідомляю, що Тафралі до мене приїхав і оповів приязнь твоєї святости, і я її забути ніколи не зможу, — одначе таки прошу, аби ти схотів мене повідомити про приязнь гетьмана, і що з ним діється. Бо я знаючи святість твою таки прошу, аби мою справу підтримував і приязни своєї не залишав. Отже і сього посла — мого конюшого аби підтримав, рекомендувавши його і помігши йому отримати листи, і повідомляв мене, що там діється, а також і о своїм здоровлю — котрого бажаючи на довгі літа, зістаюся зичливим приятелем”.

По листах приписка: “Як звичайно три турецьких листи в атласі — від Коголі великого спатарія, з проханнями до Хмельницького, аби посла гдарського ласкаво прийняв, і в тій же справі до Виговського” — Осол. 225 л. 372. Сю примітку треба мабуть так розуміти, що при листах були три супроводні листи писані по турецьки, для тих турецьких правителів, з котрими могло б мати діло в дорозі се посольство.

Далі (л. 373) йдуть “конфесати” козака “Яскового сина з Чигрина” — “З під Острожка виправлений на Угорщину з послами, себто з Павлом, з Культою і з Татарином мурзою, через Волоську землю і назад післаний з листами до Хмеля”. Але про посольство його в тих “конфесатах” нема нічого.

16) Акты Ю. З. Р. III с. 449 і 451. Сюди ж належать очевидно сі оповідання бранців, що вийшли з козацького табору 28 н. с. травня: “Посли Ракоція були тут під Тарнополем 4 дні і там ласкаво ix відправлено. І се річ не таємна, але повно того між старшиною і черню, що Ракоцій з їx королем (!) має йти до Кракова. Все роблять на його бажаннє, умовившися так, що він піде, як король рушить з військом на Хмельницького. Хто той Ракоцій, не знає, — оповідає як казаки хваляться з незвичайного трактаменту і гонорів, що там (у Хмельницького чи Ракоція?) уряджують послам”. — Теки Наруш. 145 с. 180.

В Monum. Hung. XXIII с. 64 подана реґеста листу Тетері до Ракоція з табору під Зборовим 22 травня: він дякує Ракоцієві за чемну відповідь (мабуть за листа адресованого старшині). 22 травня мабуть н. ст.

17) “Як раз висилаємо Павла Ґеча; як зачуваємо, козаки досі воюють щасливо. Радивилові написали ми, що козацький гетьман перешле йому листа, коли не допише пошта” — Юр. Ракоцій до брата 19 квітня, Monum. Hungariae XXIV С. 428.

18) Monumente Comitialia XI c. 133.

19) Сіляди думав, що Ракоцій дійсно обіцяв гетьманові через Ґеча зробити диверсію на Краків, так як се говорилося в козацьким таборі, але він при тім не міг вказати на ніякі документи з угорської сторони (Trans. І с. 160).

20) Monumenta Hungariae XXIII с. 53, лист з 21 квітня.

21) Monum. XXIV с. 432.

22) Monum. XXIII с. 73. Ґеч стрів се посольстві коло Дністра 9 травня.

23) Ah quam vellem haberemus totius belli Cosacici veram ac sinceram historiam. — Monumenta Hungariae XXIII c. 65.

24) Реляція Бороша з 9 травня — Monumenta XXIII ч. 36, Transsylvania I с. 162.

25) Вірчі листи в Monum. Hung. XXIII с. 669-70, без дати, видавець позначив їx місяцем липнем, без ближчих мотивів. Інструкція в Transsylvania І с. 182, теж без дати: видавець позначив її місяцем вереснем, мабуть з огляду на “вотум” Кемені з 7 вересня, де той висловлюється против посольства до гетьмана під сю хвилю. Але при тім позначив, що інформація Ґечові писана рукою Кеменя. _ Не знаю, наскільки важні аргументи мав він супроти того звязати хронольоґічно се votum з інструкцією і з вірчими грамотами, як се зробив в Transsylvania c. 182-8. Нижче ми побачимо оповіданнє козацьких послів, що повернулися від Ракоція в липні; нема згадки, щоб з ними приїхав угорський посол, і може бути що Ґеч тоді не поїхав. Але се не виключає можливости, що інструкцію для нього Кемень зложив літом. В кожнім разі здержлива, нерішуча політика семигородського уряду ілюструється наведеними документами для літа 1651 року досить виразно.











Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 19.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.