Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 20.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна





РОДИННА ТРАҐЕДІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЙОГО РОЗДРАЖНЕННЄ НА МОСКВУ, ПОСОЛЬСТВО ІЛЛІ МАНУЙЛОВИЧА.



В сих днях вичікування під Зборовим гетьманові довелось пережити тяжку особисту трагедію: 10 (20) травня, як датує се оден з Греків, принесено йому не добру вість про його жінку. Що з нею сталось, не оповідає — каже тільки, що гетьман був дуже зажурений (“кручинен” — в московськім перекладі). Найбільш детально оповідає сю “смішну історію”, як він висловлюється — Освєнцім, чувши її так як розповідав її король при вечері. Жінка Хмельницького залюбилася в якімсь “дзеґармистрі”, котрий був у нього наглядачем його двору (“гофмистром”), і завела з ним інтриґу. Довго се трівало між ними в секреті, а виявилося, коли Хмельницький беручи гроші на заплату Татарам з своєї скарбниці не дорахувався одного барилка з червоними золотими. Спочатку подумав на сина, — що може той ідучи в похід на Литву, взяв з собою ті гроші, і запитав його своїм листом. Коли син відповів, що тих грошей не брав ані не знав, — звелів узяти на муки того свого управителя, і той не тільки признався в сій крадіжи, але й розповів про свою інтриґу з Хмельницькою та її участь в затаєнню тих грошей. Розгніваний гетьман велів їх обох, розібравши голо, звязати разом, так як бували, і повісити 1).

Король з утіхою оповідав се, додає Освєнцім і тим дає розуміти, що свою історію розповів він так як чув постилізовану “для смішности”. Альбр. Радивил, що можливо теж чув сю історію в королівській компанії, оповідає її більш здержливо і просто, і з тою відміною — що се Тиміш доніс батькові про украдене золото й інтриґу мачухи, і гетьман після переведення слідства велів повісити жінку й її полюбовника “на одній шибениці” 2). Вище цитовані козаки-бранці, що вийшли з табору при кінці травня оповідали: “Тиміш напевно в Чигрині мешкає 3) і пасіки направляє — повісивши мачуху з батьківського наказу і ключника, що з нею знався і видав, де що закопано, — бо обікрали були Хмельницького” 4).

Польський шпиг, що прийшов до польського табору 4 червня (а в війську козацькому був ніби то сотником!) — “оповідав за певне, що Хмельницький на своїх очах (!) велів повісити свою жінку з ключником, мавши його в підозрінню, що він мав з нею порозуміннє; не міг дорахуватися значної суми золота і талярів, і се спричинило смерть їх обох — дай Боже, аби й сам у Юдин відчай впав” 5).

Черкаський козак Мартин, що вийшов з козацького табору 10 червня й попав у полон, розповідав більш лєґендарно: “Казав її (гетьман) на гаку розбити, і така поголоска в таборі в тій справі, що перехоплено лист до неї від Чапліньского: аби скарби поховала, а самого Хмеля отруїла. Тимошко велів її спочатку огнем мордувати — доки не добув закопаних барил з грошима” 6).

Невідомий на імя Поляк-участник походу згадує коротко сю родинну траґедію з приводу родинного з'їзду сім'ї Хмельницького в Корсуні, в жовтні того року, пояснюючи до характеристики Тимоша Хмельниченка, що се він стяв свою мачуху, а мати її повісив 7). Нарешті Єрлич в своїх записках коротко записує, що підчас походу під Берестечко гетьман велів своїм листом, писаним до сина Тимоша, повісити свою жінку разом з иншими шістьма особами 8).

Порівнюючи сі відомости, за найбільш правдоподібне ядро їх можемо прийняти, що гетьман підчас походу 9) одержав якісь підозрілі вісти про свою жінку — можливо від самого Тимоша, і дав йому певні умовні накази, як поступити, коли б сі підозріння і обвинувачення справдилися, і дня 20 травня н. с. під Зборовим одержав відомість, що обвинувачення потверджено і дружину його скарано смертю.

Відомість ся очевидно глубоко схвилювала гетьмана і привела його до крайнього нервового роздраження, яке не обмежилося тільки рефлєксіями про сю родинну подію, а виявилося в трактованню ріжних справ в тім моменті. Старець Павел записав в своїй реляції московському цареві, що коли він пішов “розговорювати гетьмана з тої журби”, в яку він впав з причини відомостей про смерть своєї дружини, він застав гетьмана в великім роздражненню, що знайшло свій вислів в розмові про політику Москви. При гетьмані був тоді його осавул Демко — можливо що з ним завів гетьман сю розмову, а може се було в звязку з пляном висилки до Москви декого з компанії сих Греків з політичною місією — і гетьман при сій розмові дійшов до такого гніву, що став присягатись перед іконою, що він піде походом на Москву і “зруйнує її гірш як Литву”. “Я посилаю від всього серця, а вони з мене насміхаються!”

Сі слова сказані в великім знервованню, обгостренім траґічними вістями з дому, розкривають тяжкі і трівожні настрої гетьмана, викликані ситуацією. Ніхто з тих союзників, що він їх хотів втягти в свою кампанію, ніяк не хотів прийти з реальною поміччю. Хана не можна було дочекатись. Москва віддячувалась “милостивими словами” та соболями. Ракоцій все обіцяв, а на границю не йшов. А тим часом час минав, військо нудилось, тільки об'їдало непотрібно край, і ситуація все гіршала з з кожним днем.

В кілька день після згаданої розмови вислано своєрідну дипльоматичну місію до Москви. Поїхав брат у перших митрополита Йоасафа Ілля Мануйлович і з ним Василь Данилович, родом Сербин, але очевидно компаньон тої ж грецької компанії (московські супровідні документи звуть їх обох Греками). Повезли секретні листи Виговського, писані рукою митр. Йоасафа і старця Павла, теж Грека; робилось се на підставі умови з Лопухиним, як з ним умовилися підчас його посольства. В листах подавалися відомости про Акундинова — що старець Павел їздив до нього, бачив його “в однім руськім монастирі”, і Акудинов готов приїхати до Москви, коли йому буде ґарантована безпечність. Оповідалось про перемогу Хмельницького над Ляхами. Але дійсним нервом сих нібито страшно секретних звідомлень, посиланих з такою таємністю, нібито потайки від самого Хмельницького, — були побажання мабуть прегарно звісні гетьманові, можливо — ним і подиктовані: щоб цар прийняв українських козаків під свою руку так як держить донських, і обстав за них перед Польщею.

“Богато разів я казав пану моєму гетьманові — писав митр. Йоасаф, — аби він писав (вам), і гетьман мині сказав: “коли (цар) зволить нас пожалувати, щоб ми йому поклонилися і україну його оберігали без платні, і коли він любить віру християнську — так як він єсть правдивий християнський цар, — то нехай пришле поміч і ми будемо мати його царем і станемо його рабами: так як служать йому донські козаки, і ми також служитимемо йому задля єдиної віри християнської. Коли схоче взяти назад свої городи — то ми поможемо йому взяти 10). Коли лишить, щоб тими городами володіли Ляхи, — то Татари й козаки будуть Ляхів руйнувати і не дадуть ними володіти. А писати мині тепер нема що: я все переказав з Іваном Петровичом (Тафларі), він їм (Москві) все оповів і тепер вони як собі хочуть!”

З огляду на се м. Йоасаф питав царя, чи не привести б йому гетьмана таки зараз до присяги на вірність і службу цареві, аби українські козаки служили йому як донські? 11).

В листі до царського тестя він давав йому знати, що перемога гетьмана над Ляхами цілком певна, і він не замириться з ними, поки не знищить їх до решти і на королівство посадить короля християнського 12). Тим не менше — се підносилося в иншім листі до царя, від старця Павла, — годилося б післати від царя “невелику поміч воєнних людей”. Хоч у гетьмана і свого війська богато, але се потрібне “для слави великого вашого царства — що він має поміч від великого вашого царства”. Инакше - натякав обережно лист — “будете мати розвратьє!” “Татари давно б були його підняли” (розумій: на Московське царство) — “тільки перебила нинішня війна” 13).








Примітки


1) Ст. 298, під 9 червня.

2) Pamiętniki II c. 437.

3) Стилізація, очевидно, відповідає на чутки, мовляв Тиміш післаний в похід “на Литву”.

4) Теки Наруш. 145 с. 179.

5) Осол. 225 л. 335.

6) Тамже л. 363.

7) Starożytnosci І с. 353.

8) с. 146 (I с. 122 першого вид.).

9) Пок. Роллє в своїх статтях про двір Хмельницького зробив досить правдоподібну поправку до оповідання Освєнціма, що гетьман підчас походу післав по гроші для Татар, і при тім викрилася недостача їx, і з того пішла історія.

10) Коментарій до сих слів дають поголоски записані Ґоліньским: Хмельницький посилає посольства до ріжних монархів, аби звідусіль ударили на Польщу. Москві обіцяє вернути князівство Сіверське і Чернигівське, Смоленське “та инші панства”... с. 469.

11) Акты Ю. З. Р. III с. 448 і 449.

12) Тамже. с. 450.

13) Тамже с. 453.











Попередня     ТОМ IX     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ II. Стор. 20.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.