[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ III. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ III     Наступна





III. БЕРЕСТЕЧКО І БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ТРАКТАТ 28-ІХ 1651.


ПОЧАТОК ЛІТНЬОЇ КАМПАНІЇ 1651 Р., СКУПЧЕННЄ ПОЛЬСКОГО ВІЙСЬКА, В ПОЛЬСЬКІМ ТАБОРІ ПІД СОКАЛЕМ, ВАГАННЯ В ПОЛЬСЬКІМ ТАБОРІ, МАРШ ПІД БЕРЕСТЕЧКО.



Ситуація ставала грізною. Поки Хмельницький марнував сили і гаяв час, вичікуючи хана та упускаючи моменти, коли він міг розгромити частями польські сили, протягом цілого місяця травня, польський уряд, а властиво король, що скільки можна бачити — виявив з-поміж усього урядового осередку найбільш енерґії, запобігливости і зрозуміння ситуації, — хоч повільно і теж не дуже пляново, але кінець кінцем не безуспішно переводив концентрацію польської військової сили.

В першій половші травня н. с., коли козацькі сили були скупчені приблизно на лінії Гончариха-Збараж, польське військо було розкидане в трьох пунктах: останки старого коронного контінґенту під проводом Каліновского повільно посувалося з Камінця на збірне місце до Сокаля. Новозатягнене військо, котрим розпоряжався великий гетьман Микола Потоцкий, збиралося під Володимиром. Полки орґанізовані безпосереднє королем та ближчими до двору маґнатами збирались коло королівської кватири, визначеної в Сокалі. Посполитому походові призначений був Константинів, але в сім часі ся територія, як ми знаємо, була вже в руках козаків, і її треба було наперед видерти від них.

Обовязком козацького гетьмана було не дати місця концентрації, не допустити до об'єднання сих елєментів польської армії — але гетьман не використав ні трохи всіх дефектів сього процесу їх збирання.

Рушивши з Люблина, король видав шляхті наказ замість Константинова сходити ся до обозу “там де він буде призначений” — се самому королеві здавалось іще неясним з огляду на неполаднані відносини між ріжними впливовими провідниками маґнатства 1). Ціломісячний пробуток короля в Люблині власне й був головно присвячений полагодженню ріжних маґнатських жалів і суперечок. (Між ними особливо голосна була справа Юр. Любомірского, що накликав був гнів короля, образивши його референдарів, і тепер був привернений до його ласки, зогляду на інтереси оборони). Підканцлєра Радзєйовского вислано до великого гетьмана Потоцкого, до його маєтности, де він засів не хотячи співпрацювати з польним гетьманом Каліновским своїм помічником. Сварка сих офіційних провідників війська деморалізувала військо й шляхту, унеможливлювала кампанію, тому доконче треба було привести їх до якогось співробітництва. Потоцкого вдалось ублагати, і він перевів своє військо, в скількости 7 тисяч, до Сокаля, куди попрямував і король з своїми силами. Для приспішення шляхетського війська, що збиралося дуже тяжко і мляво, публіковано оден за одним ріжні надчислові й додаткові обіжники, котрими шляхту алярмовано до як найскоршого збору зогляду на неприятельський наступ. Воєводи і ріжні маґнатські персони з свого боку помагали її розрухати, і так нарешті удалось під кінець травня рушити. Трохи запізно — але хан своїми проволоками покривав сі шляхетські опізнення.

16 чи 17 травня король підійшов під Сокаль, маючи з собою зібраного війська коло 7 тисяч, і відси, як уже згадано було — вислав на зустріч Каліновскому, котрому заходило дорогу козацьке військо, кілька тисяч кінного війська під проводом Конєцпольского. Обережність була цілком оправдана, бо передові козацькі полки стояли в околиці Зборова і Тернополя; але Каліновский обійшов їх і розвідчики Конєцпольского одержали відомість, що сей полудневий корпус вже поза небезпекою. 22 травня він прилучився до королівського війська, з військом страшенно знищеним і переполовиненим, але все таки вирятованим з небезпеки 2).

Таким чином в 20-х днях травня н. с. польські сили завдяки неуважности чи неповоротности козацького війська, що не подбало їх розлучити і розгромити кожде з-окрема, збилися в оден, доволі значний кулак — коло 20 тис. війська. Розуміється, і тепер козацьке військо, з додатком кільканадцятисячного татарського відділу, мало повну перевагу над ним — тим більше що військо Каліновского напр. прибуло цілком нездатне до бою. Але Хмельницький, може бути — не без впливу тяжкої душевної драми, пережитої саме в сім часі, далі лишається в стані вичікування і виглядання — жде хана, веде зносини з Ракоцієм і московським двором, як ми бачили, і дає Полякам змогу далі громадитися і консолідуватися. Король, прибувши під Сокаль, велів заложити тут фортіфікований табор — обгородити валами і редутами, що й було доволі старанно виконано. Війську він робив часті муштри й вправи. Щоб запобігти деморалізації і мародерству заведено військові суди і для прикладу виконано кілька засудів смерти над винними в розбоях і своєвільстві офіцерами 3). Для піднесення реліґійного настрою — як засобу на всі чесноти — спроваджено православну ікону Богородиці з Холма, що славилася як чудовна, мовляв писана самим євангелистом Лукою і разом з ченстоховською іконою принесена з Царгорода Володимирові Вел., а тепер відібрана від схизматиків для піднесення католицького ентузіязму. Її уміщено в таборі, в спеціяльнім деревлянім бараку, відправлювано коло неї неустанні богослуження, і вони збирали справді богато війська, та й поза богослуженнями приходило туди на молитву богато вояків 4). Ширилися чутки про ріжні побожні видіння: мовляв підчас ночної варти вояки бачили на небі короля на престолі, над ним ангел тримав корону, а другий — меч над його головою, і видний був в блакітнім облаку “дуже гарний зелений город” (очевидно рай), з латинським написом: “Спаситель миру”: Угри що були на варті, мовляв, прочитали сю напись, свідки присягли, і король відправив з нагоди такої божої ласки парадне богослуженнє. Инші бачили в хмарах Богородицю, як вона своїм плащем окривала польський табор, і впавши на коліна тут-же відспівали льоретську літанію. Все се толкувалося як явний доказ божої ласки і запоруки перемоги, і король з своїм штабом підтримував сей реліґійний настрій ріжними церковними церемоніями 5).

Для настроїв самої верхівки характеристичні ті “смішні історії”, котрими ділився король з своїм ближчим окруженнєм. Ми бачили вже, як “смішно” розповідав він при столі страшну родинну траґедію козацького гетьмана (с. 254). Можемо додати другу з подорожніх записок Маєра. Він оповідає таку веселу історію, що чув від Пшіємского, брата начальника польскої артілєрії, бувши в берестецькім таборі. “Жиди складаючи королеві поголовне, просили його, щоб він як дістане до рук Хмельницького живого, зволив їм його віддати. На питаннє, що ж вони хочуть з ним зробити, відповіли, що вони обдеруть на-свіжо подільського вола і зашиють Хмельницького голого, як мати родила, до тої волової шкіри, так щоб тільки голова виставала. Будуть його тримати в теплім місті, годуватимуть його смачними стравами і напитками, а в свіжій воловій шкірі будуть рости хробаки і годуватимуться тим, що з нього виходитиме. Почнуть гризти заживо його тіло, а щоб він від смороду і від болю не вмер швидко, вони підтримуватимуть його життє як найдовше найкращими ліками, стравами і напоями, аж доки хробаки з'їдять його цілого, аж до серця. Тоді вони спалять його перед козаками на стосі, а попіл його дадуть випити иншим полоненим козакам в горівці. Король дуже з того сміявся і дивувався такій мстивости 6).

Тимчасом приходили нові полки. В днях 27 травня, 3 і 5 червня король зробив докладний перегляд війську, поділивши його на кілька частин: спочатку пописано кінноту польську (хоругви гусарські й козацькі) — нараховано її 18 тисяч, потім військо чужоземне — нараховано кінноти (райтарів і драґонів) 2.800 і піших 4.700; нарешті оглянено нове військо угорське і польське, нараховано того 54 хоругви, що можна приблизно рахувати на півшестої тисячі, а всього пописано тоді війська на 30 тисяч. Але ріжні маґнати прибували далі, приводячи більші й менші почти війська, а від 7 червня почало приходити посполите рушеннє ріжних воєводств, з припасами, обозами, службою, і т. д. Збиралося військо таке велике, що й старі жовніри польські такого не памятали. Але його орґанізація, утриманнє, дісціпліна лишали дуже богато до бажання. Особливо старе коронне військо, приведене Каліновским, стомлене довгою і тяжкою кампанією, стративши баґаж, коней і зброю і не одержавши не то що спеціяльної нагороди, а навіть і належної за прослужене платні, було до крайнього розжалене і схвильоване, і в початках червня, коли дебатувалися питання про наступ на козаків, воно застрайкувало, заявивши, що не піде на неприятеля, поки не одержить якоїсь значнішої субсидії, щоб полатати свої недостатки. Був се дуже неприємний інцідент, з огляду що як раз була се найбільш досвідчена і випробована частина армії — її ветерани, і їх приклад міг зробити шкідливий вплив на инші частини. Тимчасом державна каса була цілком порожня. По довгих міркуваннях король і його рада рішили піти слідами Єремії Вишневецького, що в 1648 р. так безцеремонно обійшовся з львівськими скарбами: тоді його за се дуже лаяли, “окричащи се як розбій”, завважає Освєнцім — але тепер, не бачучи иншого способу, рішили зробити те саме. В сокальськім кляшторі, покладаючись на міські укріплення, тутешня шляхта поскладала свої скарби — все що мала ціннішого, і королівська рада порішила чи за згодою шляхти, чи хоч би й без неї зревизувати сі депозити, та забрати з них гроші в позику, з тим щоб їх потім вернути. Страшне се викликало обуреннє серед шляхти, але тим не менше комісія зложена з сенаторів занялась “огидною справою розбивання чужих скринь”. Тільки ся огида не оплатилася навіть і матеріяльно: грошей знайшлося дуже мало, і прийшлось звернутись до иншого способу, з котрого властиво годилось і почати: збирати гроші між присутніми маґнатами і шляхтою, хто скільки міг позичити на заплату війську. Але й ся складка дала дуже мізерні результати: стільки що на хоругов припало по тисячі золотих, пілком незначна сума; але кінець кінцем вояки задоволились доброю волею короля, виявленою такими розпучливими, хоч і безрезультатними зусиллями, і згодилися служити на кредит 7).

Другим джерелом незадоволень була непевність ситуації, неясність тактики, вічна змінність в рішеннях, що почасти толкували лихою орґанізацією розвідки, а головно валили на хаос в команднім апараті, що виникав з бажань короля всім самому кермувати і на свою руку рішати.

Воєнні польські історики-спеціялісти виправдують його тим, що маючи на чолі армії таких двох офіціяльних шефів як гетьмани Потоцкий і Каліновский, з котрих кождий по своєму дуже яскраво виявляв нездатність до керування кампанією, король, сам маючи деякий військовий досвід і тримаючи при собі фахових дорадників з заграничних офіцерів, випробованих на досвідах Тридцятьлітньої війни, мав підставу сам усім керувати і у все мішатися, бо його мішаннє гетьмани хоч не радо, ще зносили, але передачі вищих воєнних функцій кому небудь ніяк не потерпіли б 8). Та незадоволеннє з його розпоряджень все таки було велике, хоч би вже з того одного, що вони розминалися з прийнятими в польському війську звичками й заводили ріжні нові вимоги й обовязки. Освєнцім, що служить добрим інформатором про сю війну, дуже проречисто оповідає про сі нарікання:

“Чи було більше — між богатьма иншими — незадоволеннє в війську нашім, як з частої і великої непостійности в постановах, раз уже принятих на радах, пише він. Бо що вже було ґрунтовно постановлено в одній раді, за яким небудь повівом вітру, або за пустим оповіданнєм (розвідки) зараз мішалося, відкликалися попередні розпорядження, ухвалені загальним рішеннєм, і слідували инші, з приватного впливу поодиноких людей, викликаючи загальне замішаннє. Причиною того було перед усім захитаннє військових юрисдикцій, перед тим не бувале. Бо за давніших королів, хоч вони й бували в обозі, при них був королівський маєстат, а при вождях і урядниках військових повна влада і юрисдікція їх урядів без замішання, і тому кождий належно пильнував свого обовязку і все зіставалося в своїм порядку. А тепер, мабуть за порадами чужоземців, що хотіли вдиратися в чужі права і присвоювати собі повагу урядників, здавна настановлених у війську, — а може й за власною побудкою йдучи король став легковажити урядників давнього війська і те що належало до їх обовязків став доручати новим особам. Так гетьмани вже не були гетьмани, обозний не обозний, стражник не стражник, і в усіх инших справах наступило помішаннє урядів, через те що король хотів бути сам і гетьманом і обозним і всім, — або доручав людям, котрим се з права не належало зовсім, а ті (офіціяльні урядники), бачучи, що їх зневажають і відсувають, зовсім не дбали про те що належало до їх урядів, не хотіли виконувати своїх обовязків, і через те настав великий нелад у війську, трохи не що-годинні нові зміни в постановах, велике невдоволеннє серед усіх свідомих воєнного порядку, і нарешті — недбалість в розвідці про неприятельські замисли: одні на других дивились, не було ні шпигів ні певних авізів про неприятельські діла і проґреси, і спускались на самі тільки язики — непотрібно трудячи задля них військо, бо з них ніколи не могли видобути істинної правди. І се теж було не малою причиною частої відміни принятих рад: то ми деревіли, носи вішали й задумували боротися тут проти наступу неприятеля. Коли-ж день-другий не видко його було, і язик оповідав щось протилежне першому — то зараз приступала радість і охота наступати” (с. 303).

Після останнього перегляду війська (5 червня), під впливом відомостей бранця Реснівського про войовничий настрій козацького війська і про готовість його іти на Поляків і без хана 9) — що потверджували й инші звістки, король рішив, що під Сокалем чекати козаків не добре — місце за тісне для битви, треба пересунутися на инше, а власне з Богу на Стир, на схід, де наглянуто догідне місце під самим Берестечком, в віддаленню приблизно 10 миль від Сокаля. Там мовляв було б вигідніше битву прийняти з козаками, коли будуть наступати, і самим відти наступати на них — коли б хан не прийшов. А щоб козаки якось не перебили сього пересунення і не зайняли переправи, вислано наперед частину кінного війська під проводом Конєцпольского, щоб зайняти ті берестейські позиції і місця на переправах 10). Конєцпольский щасливо виконав се дорученнє, і головне військо мало вже рушитися 11 червня, коли рано отримали вісті, що хана з ордою бачили перед кількома днями 11) під Винницею — з чого можна було міркувати, що хан або зійшовся з Хмельницьким, або дуже близько від нього 12). Під впливом сеї новини король рішив зістатися під Сокалем — рахуючися з перспективою скорого наступу неприятеля і можливої облоги; рахував, що в такім разі краще триматися готового, добре укріпленого табору, в добрій позиції, над сплавною рікою. Одмінив вихід, покликав назад Конєцпольского з його відділом і дав наказ свому війську запасати поживу (на можливу облогу очевидно) та брати для того свобідно все потрібне. “Се за порядних вождів в військах річ нечувана”, завважає Освєнцім, і додає, що сей дозвіл дав притоку до зруйнування всеї сусідньої Волини — “бо челядь і чужоземці за сим дозволом пішли на чати і не контентувалися худобою, поживою та иншими припасами, що заставали по хатах у убогих підданих (се очевидно — півбіди), а нападали по неприятельськи і штурмом добували двори і укріплення, в котрих позакладалася шляхта з своїми підданими для оборони від неприятеля: наче в неприятельський землі нищили мечем і огнем своїх же, під претекстом віри руської” — (себто проголосивши реліґійну війну против православних. Ще характеристична риска настроїв — уже з загалу війська!

Але й се королівське рішеннє теж стояло не довго. Коли перше вражіннє від козацьких оповідань пройшло, король знову став розважати всі невигоди сокальської позиції — її тісноту, занечищеннє від місячного стояння (“повно смородів в обозі, повітрє через те зіпсоване, а з того причина великих хороб, що під той час панували в війську, найбільше в пішому”). Тут почали радити наново — коли переходити, то куди переходити і як переходити? Одні стояли за Берестечко, бо мовляв, коли Хмельницький стоїть під Вишневцем, то ясно, що хоче наступати на польське військо, а наступаючи мусів би переходити через Берестечко: тому добре завчасу зайняти сю переправу, тим більше що се добре місце для битви, і ріка Стир могла б служити доброю охороною для польського війська. А коли б Хмельницький задумував відступити на Україну (“бо й такі потішні вісти літали”, завважає Освєнцім), то з Берестечка лекше рушити на Київ. Инші доводили, що навпаки — треба пересунутися на полудне під Глиняни — звісне збірне місце військове. Бо там і паша для коней і запріянтованнє для війська було б лекше, а коли у Хмельницького є замір разом з Татарами вислати козацький кінний рейд на Краків, для спільних операцій з Ракоцієм, як то далі домірковувалися з оповідань бранців, що козаки дуже “фундуються в коні” 13), то з Глинян можна б їм заступити дорогу. Коли ж у Хмельницького такого заміру нема, то з Глинян так само можна наступити на нього як і з Берестечка. А були й такі, що вважаючи на небезпеку пересування такого великого і тяжкого обозу, під загрозою неприятеля, при несправности війська і недосвідчености короля, що брався всім керувати і порядкувати, за безпечніш уважали таки нікуди не рухатися й чекати посполитих рушень далі під Сокалем.

Але переважила таки гадка, щоб іти під Берестечко. Тоді й виникло питаннє, як його йти? Одні радили перевести наперед кінне військо, а обоз з челяддю полишити під Сокалєм, під охороною деякої частини кінноти; инші доводили, що при такім розділі може статись велике замішаннє, і сама челядь зіставшися при обозі, може збунтуватись і пограбувати його. Нарешті рішено йти разом кінноті й обозові паралєльно трьома дорогами для скоршого руху. Але коли було начеркнено плян такого поділу, се викликало страшенний вибух обурення в війську на такі “новини”, і гетьман коронний став перший кричати, що він зрікається гетьманства при такім непорядку і замішанню, а коли його пробували заспокоїти, він гукнув: “Дайте мині спокій, бо ножем себе проколю!” Та се не стримало короля, і 16 червня військо рушило під Берестечко. Як справедливо передбачали, сей пятидневний перехід вийшов кошмарним: весь порядок виписаний на папері пішов в нівець, військо помішалося, на переправах приходило до правдивих бійок; король гнівався, доходив до непристойних і образливих виступів: з приводу фальшивої трівоги ним же викликаної, дійшов до матірних лайок, і се підривало не тільки його авторитет і популярність серед війська, але взагалі віру в якийсь лад і плян.

Коли б Хмельницький напав був серед сього переходу, легко зробив би амінь цілій кампанії. Але він пропустив і сей момент, так що весь марш за виключеннєм кількох фальшивих трівог пройшов без перешкоди з його боку, — хоч козаки як раз перед виступом билися з польськими роз'їздами під Бродами, а підчас переходу здобували Олику (на півн. схід від Берестечка), і сей трудний хаотичний марш польського війська відбувався у них, можна сказати, на очах 14).

19 червня королівське військо було вже на місці. “Наше військо як колись Ксерксове, покриває поля і гори, ріки висушує”, пише пів-вдоводено, пів-іронічно галицький стольник Мясковский в день приходу. “Страшний і за людської памяти невиданий натовп людей, але се множество полягає найбільше в возах; полеве військо в шику виглядає мале супроти сього множества — хіба що нас скріпить посполите рушеннє, що тягне за нами в милі або в пів-милі. Неприятель під Вишневцем щось страшне замишляє — щось страшне хоче на нас учинити: дизертир з його війська каже, що хоче напасти на нас або підчас сну, або в переході. Я Бога прошу, аби нас в поході не заскочив, бо не обійшлося б без великої конфузії” 15). Але козацький гетьман не спромігсь і на се.








Примітки


1) Друкований універсал у Міхаловского, с. 636, з датою “20 мая в Красноставі”; але 20 травня король був уже під Сокалєм, се мабуть дата отримання універсалу. Вірніша дата у Ґоліньского, с. 475 — “четвертий універсал до краківського воєводства, в Уханях 12 травня”: (Ухані між Красноставом і Грубешовим) — зміст тойже що у Міхаловского. У того ж Ґоліньского с. 47, вісти зі Львова: 20 травня в суботу публіковано четверті віці на посполите рушеннє “від короля й. м., котрий під Сокалем велів заложити обоз, а другий під Володимиром, аби там збиралося військо до пп. гетьманів і посполите рушеннє. Бо Хмель сам опанував Пилявці і там уфортифікувався, а инші козацькі війська під Старим Константиновим положилися грізно з Татарами, і до них хлопства — Руси громадитися незмірна сила; де був король призначив місце коронному обозові, під Ст. Константиновим, туди Хмель з козаками забіг і розложився, і по Україні велика трівога: що живо тікає, куди хто може. У Львові оголошувано, аби запасали поживи на два роки, а хто не має чим живитись, аби завчасну виїхав; тому богато людей виїхало, і ріжного посольства повиходило, бо у Львові велика дорожня на хліб і живність. Король мав замешкати у Львові чекаючи, поки збереться посполите рушеннє, і пише до шляхти, до воєводи, аби збиралася як найскорше не чекаючи 5 червня, бо нагла і велика потреба того супроти неприятельського наступу, що й загони порозпускав займаючи худобу і людей”.

Далі під датою 5 червня (орієнтуватись в ситуації треба дальше поданою датою: вівторок перед св. Трійцею, 23 травня) Ґоліньский записує: “Опубліковано посполите рушеннє знову, вже пятий раз — універсал від короля, аби як найскорше ставилися до обозу всі їx мил. шляхта воєводства Краківськаго: аби ніхто не вимовлявсь ані заслонявсь ані хоробою, ані старістю, ні труднощами... Шляхта вибиралася, але нескоро і ліниво: доперва собі коней шукає, починають купувати сідла, стрільби, вози і zbroie й инші воєнні потреби — бо того дома не мали і не кохалися в тім, тільки в господарстві і маєтностях, ріллі, застінках та торгах, сподіваючися, що король відправить посполите рушеннє без Краківського воєводства, як два роки тому під Зборовим. А так після публіки взялися поспішати й виїздити: кн. Заторське, Освєнцімське і шляхта воєводства Краківського, під Ряшів — там визначила собі місце збору і попис 5 червня.”

В Осол. 200 с. 222 є обіжник воєводи краківського кн. Заславського з докорами краківській шляхті, за те що вона так ліниво збирається в похід, не вважаючи на всі заклики; останній термін збору визначається їй на 2 і 3 червня між Пшеворском і Ланцутом.

2) Освєнцім с. 282-4. Альбр. Радзівіла Pamiętniki s. 435-7. Жерела XVI с. 114-7.

3) Реляція з обозу 11 червня у Ґоліньского (с. 504): “Постинано Павловских ротмістрів добровольців, що дива виробляли над хлопами, вимагаючи неможливого”; також Коховский с. 243.

4) Рел. нунція — с. 119, Освєнцім с. 289.

5) Ґоліньский с. 481.

6) Архив Ю. З. Р. III. VI с. 33-4.

7) Освєнцім с. 299-300.

8) Górski, O działaniach wojska koronnego c. 231.

9) Вище с. 245-6.

10) Освєнцім с. 298-300, Радивил с. 400.

11) У Освєнціма — “ві-второк 7 числа”, але второк припадав 6-го.

12) У Ґоліньского (с. 503) записана реляція, з сокальського табору, з 11 червня, де переказуються відомости здобуті від козаків бранців затоплених 9 червня під Камінцем; вони в дечім згоджуються з оповіданнєм Освєнціма (с. 300), і можливо що се власне та відомість, яка вплинула на зміну королівських розпоряджень. З огляду що ся реляція не видана, я наведу з неї отсі уривки, що сплітають, очевидно, вісти сих бранців з иншими відомостями: “Сказали, що Хмельницький виїхав з-під Вишнівця, самі не знають куди, а міркують, що до Орди Татарської, а всьому війську свому велів сходитися під Дубно. Не щастить йому все, бо і язика нашого (польського) ніяк не може дістати, і се його дуже турбує, і він собі нічого доброго не обіцяє, через те далекий від свого давнішого завзяття (animuszu).

“Війско має числом таке як під Збаражем — як виходить з оповідань тих козаків, — але все хлопство! Вислав був на Литву своїх полковників: Небабу і Джеджеля з 40 тис. доброго комонника і 6 тис. татарської орди, але кн. Радивил знищив їx до-щенту і сам до нас підійшов, переправившися за Лоїв з тої сторони до нас. Між козаками такий великий голод, що самі признають се. Хан з Ордою прийшов до Хмельницького, з великою силою і єсть під Летичевим.

“Цісар турецький вислав був до нього (очевидно Хмельницького, а не хана) послів з листами і презентами, але ті посли не могли йому ні тих листів віддати, ні презентів піднести, бо п. Кондрацкий, що був полишений з залогою в Камінці, випавши з 150 чоловіка, піймав тих турецьких послів, коли вони минали Камінець Под., і відіслав королеві листи. Що там в них було, велено не відкривати, але потиху чути, ніби писав він (султан) так, що помочи дати не може, бо має перед собою війну дуже пекучу; отже се великий натяк дав Турок королеві, і Бог зна — чи король за його (божою) помічю знищивши козаків, не оберне отсих сил своїх на нього (султана)” — с. 503-4.

13) Таку відомість дали 2 червня козаки-бранці Полтавського полку: що військо козацьке дуже велике, “але все в коні фундується: пішого мало і хто приходять пішо, відсилають назад”. “Сей пункт дав нашим матерію для розмов і висловів ріжних” — завважає з сього приводу Освєнцім, — “одні говорили, що се фундованнє в коні не для чого иншого, тільки для скоршого уступлення, коли б був на них натиск; инші — знаючи великі і часті змови і посольства (Хмельницького) з Сіґізмундом Ракоцієм, що прагне нашого панства і громадить війська, здогадувалися, що витягнувши наше військо за ліси, ріки та всякі лихі болотяні переправи, коли Ракоцій наступить з своїм військом на Краків, (Хм.) на татарський спосіб посадивши на коней піхоту, хижо скочить до Кракова йому в поміч”.

14) Освєнцім с. 315, 6 — про марш особливо докладно; Ojcz. Spominki II с. 73 — битва під Бродами; Радивил с. 440-1 - про облогу Олики.

15) Осол. 225 л. 373.











Попередня     ТОМ IX     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ III. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.