[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ III. Стор. 10.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ III     Наступна

МАРШ НА КИЇВ, “КИЇВСЬКА СУПЛІКА”, ВИШГОРОДСЬКА ЛЄҐЕНДА, РАДИВИЛ ВСТУПАЄ ДО КИЇВА, ПОГРОМ КИЇВА, КИЇВСЬКА ПОЖЕЖА 16 ЛИПНЯ, ЗНИЩЕННЄ МІСТА, БЛЬОКАДА ЛИТОВСЬКОГО ВІЙСЬКА.

Ся київська паніка являється справді дуже характеристичним показчиком настроїв і відносин того моменту, коли Хмельницький з старшиною старався опанувати ситуацію на Подніпровю. Досить яскраво описує її сторонній свідок, московський піддячий, що переїздив Київ коло 20 н.с. липня, себто кілька день після Димерської битви. “Польські люде пішли були на Київ, і київський полковник Антін не допускаючи їх до Київа стрів за 15 верст; билися весь день і козаки польських людей побили і до Київа їх не допустили. А коли був бій, київські міщани свої пожитки з Київа вивозили і самі втікали за Дніпро, а Київ покинули порожнем. Утікаючи і пожитки вивозячи з великого страху одні одних топтали, і між ними в Київі на улицях і на перевозах був великий стиск.

“Полковник київський Антін писав гетьманові до Корсуня, що він за Київом стояв заставою і кілька разів бився з Ляхами, і до Київа не допустив. А київський митрополит і печерський архимандрит писали до нього (Антона) сильно його прохаючи: Їм стало напевно відомо, що гетьман Радивил посилає на них велику військову силу, наказавши їм побити на заставі київського полковника і козаків, а потім іти до Київа і там церкви й доми до решти знищити, а Киян, яких застануть-усіх вирубати. Против такої великої сили він, київський полковник, стати не може, тому нехай би він в Київі против Поляків більше не стояв, а вийшов би геть, а митрополит вишле до Радивила своїх післанців, щоб він не велів руйнувати церков і побивати православних християн. Бо вони-всякого стану люде, духовні й світські, хочуть бути в підданстві і всій волі королівській, а що козаки против короля стоять, і війну ведуть і Київом володіють, — се чиниться не з їх волі. Тоді полковник з застави зійшов з козаками, і став у двох милях вище Київа, і йому стало відомо, що митрополит послав до Радивила свого післанця дуже прохаючи його, щоб він прислав своє військо для охорони Київа-а вони хочуть бути у всій волі королівській” ¹).

До нас справді заховалась ся “київська супліка”, вислана київським духовенством і міщанством після димерськоі битви-тільки розуміється не до Радивила, що стояв тоді під Любечом і ще роздумував, чи йому йти на Чернигів чи на Київ, — а до старшини й усього лицарства передового відділу, що йшов під проводом Ґонсєвского. Документ інтересний і вартий того, щоб його навести в цілости (в перекладі):

Світлійшим і вельможним ї. м. панам реґіментарям й. кор. м. війська в. кн. Литовського і всьому рицарському колу найнижчий посилаючи поклін, слізно просим аби ваші милости, наше милостиве панство, зволили показати милосердє як над нами самими, так і над домами божими і над усім містом Київом і не позволили хоругвам його пустошити. Бо ж ми ніколи не підносили руки нашої против помазанника божого, а за щасливе панованнє його маєстат божий благали. Навпаки богато шляхти і шляхтянок ми заховали живими під час тих завірюх, і вони самі про се розкажуть перед вашими милостями, нашими мил. панами. І ми давно б уже в. мл. нашому милостивому панству заявили нашу відданість-коли б нам був дозволений вільний переїзд. Отже ще раз просимо охорони від імпетів воєнних. Дано в Київі у св. Софії 24 іюля р.б. 1651. В. м. всього добра зичливий богомолець і униженний слуга з усіми підписаними Сильвестр Косів митрополит київський і галицький. Йосиф Тризна архимандрит київський печерський з усею в Христі братією. Бурмістри й райці міста й. кор. м. Київа ²).

Як я вже зазначив, військо козацьке було сильно обурене такою малодушною поведінкою Київа. Гетьман вислав докірливого листа на руки митрополита, ще суворішу догану полковникові, що він послухав митрополичого прохання і без гетьманського наказу покинув Київ; велів йому вернутись назад і боронити Київ. Полковник виконав сей наказ і вернувся. Але що гетьман не зміг фактично виконати своєї обіцянки-прислати сильної підмоги, та полковникові прийшлося вдруге опорожнити місто, коли литовське військо приступило під місто.

Наступ почався в перших днях серпня. Першого або другого головне литовське військо війшло в контакт, в околицях Вишгорода, з передовим відділом Ґонсєвского. 2 серпня стали на Оболоні, під подільським укріпленнєм і почали зводити гарці з козаками ³). Другого дня прийшла під місто на байдаках Радивилова піхота. Для сильнішого вражіння князь велів підняти на байдаках як найбільше значків, не тільки литовських, а й польских, щоб здурити київську залогу, мов би то з ним прийшло й польське військо. Одночасно став приготовляти сухопутний наступ, дуже старанно й обережно, рахуючися з тим що оповідали “язики”: що козаки знову в Київі й сподіваються помочи від Хмельницького (Comm.).

З сим кількаденним постоєм литовського війська в Вишгороді, коли воно готовилося наступати на Київ, звязується популярна київська легенда про подільську святиню-чудовну ікону Божої матери, що досі переховується в головній церкві Київського Брацтва і вважалася його головною святощю. Мовляв коли Радивилове військо стало в Вишгороді, оден з вояків, бушуючи в тутешній церкві, ударив зброєю по лиці Божої матери; від того зробився знак, кров потекла і под. Тоді вночи Божа мати з'явилася Радивилові і загрозила, що коли він не помститься за її обиду, то не вийде відти. Радивил другого дня велів повісити того безбожника і спішно вийшов не зробивши Вишгородові ніякої шкоди. А ікона потім чудесно приплила Дніпром під Брацький манастир і була монахами поставлена в нім ⁴). Одначе аналіз ріжних подробиць сеї лєґенди не знаходить у Радивидовім поході 1651 р. відповідних фактів, так що сей мотив: збезчещення ікони і чудесні знаки на ній, чи-чудесна пімста її, видима річ, не звязалася міцно з конкретною обстановою Радивилового походу по гарячим слідам подій, хоч вона й давала для сього опорні пункти. Вишгородський священик Василь, в числі инших еміґрантів вийшовши з ріднею до Путивля, в чолобитній цареві жалівся, що лядське військо, несподівано прийшовши в 1651 р. на Вишгород, церкву спалило, батька і брата сього Василя розстріляли при тім Німці, майно їх розорили, і рідня їх тепер стоїть з иншими Черкасами еміґралтами під Путивлем-про ікону нічого ⁵).

Наступ на Київ призначався на 4 січня. Одна частина кінного війська мала наступати просто від Вишгороду, старою і колись утертою дорогою-що нею ходили на Київ чернигівські князі: під Дорогожичі і св. Кирила. Друга мала обійти і зайти під Старий Город, на св. Софію, від т. зв. Пробитого Валу-що польські антикварі звязували з лєґендарним наступом на Київ двох Болеславів. Одночасно піше військо мало приступити від Дніпра на байдаках. Вистріл гармати на світанку мав дати знак початку наступу всім частинам (Соmm.).

Але козацька залога не чекала сього знаку. Не дочекавшися помочи від гетьмана, вона вважала свої сили занадто слабими супроти неприятеля, при неприязнім настрою міщанства в додатку. Урядова реляція каже, що се демонстрація литовських і польських хоругов на байдаках осягнула свою мету: полковник Антін набрав відповідного респекту і рішив уступитись. Про се митрополит чи хтось з його людей зараз же сповістив Радивила: якийсь митрополичий чоловік викрався “стороною ходячи” й приніс князеві листа з повідомленнєм: “Антін злякавшися байдаків, що загородили всю ріку, і переконавшися, що прийшов сам гетьман (Радивил), виїхав наче щоб доглянути глибини рік і смерком на човні утік, а за ним виїхав і Аркуша з кіннотою в поле під Печерський манастир”. Так оповідає литовська реляція ⁶); але Єрлич говорить про вихід за даним гарматним гаслом ввечері з 3 на 4 серпня-очевидно зовсім не тайний. З тим вийшли і всі хто вважав себе чим небудь скомпромітованим перед Поляками: небогато хто зістався з міщанських домів. Наздогін за козаками вислано литовські під'їзди, які приїхали аж під Трипіллє, розсліджуючи, чи козацьке військо не заложилося десь під Київом, і після сього Радивил почав займати покинений і безборонний Київ. Полковник Корф, висланий ним до міста з відділом драґонів, застав лиш кількадесять людей, що не вийшли своєчасно, здебільшого тому що загуляли.

Тим часом князеві дали знати, що митрополит їде до нього з св. Софії в кареті, щоб стрінути його на дорозі і просити пожалувати місто і церкви. Радивил вислав на зустріч митрополитові своїх людей, з жаданнєм вияснення, чого до нього їде митрополит, і як він оправдує нельояльне поведеннє духовенства і всеї громади м. Київа. Тут одначе з'явилися ті свідки, до котрих відкликувався митрополит в своїм листі до Ґонсєвского: та шляхта, що переховувалася в Київі під протекторатом митрополита і архимандрита. Вони свідчили перед князем, що митрополит, архимандрит й инші манастирі переховували їх самих, їх жінок і дітей, і навіть того ранку їм грозило бути порубаними і потопленими, коли б їх не зберігло духовенство: вони замкнулися було по манастирях, і до тих манастирів уже почали приступати, напевно вирубали б і їх і їх духовних протекторів, коли б не приступило княже військо. Супроти таких представлень Радивил мусив переложити гнів на милость. Післав стольника литовського до маґістрату з жаданнєм, щоб міщанство відновило свою присягу на вірність королеві, видало б корогви, армату і ключі городові-і обіцяв за те повну безпечність. Від духовенства взято в застав ректора академії, а справу його відіслано на рішеннє короля ⁷).

Місто розділено на дільниці між хоругвами, для порядку і безпечности, а сам Радивил з своїм штабом зробив парадний в'їзд до Старого Городу, через Золоті Ворота, вступаючи в сліди Волеславів ⁸). Цитована реляція описує се так: “Сам (Радивил) війшов у город з військом через Золоті Ворота-названі так тому, що король Болеслав, добуваючи Київа, напереді в'їхав через ворота і вдарив їх шаблею що була позолочена-і з того часу прозваний був Сміливим. Стрічав його (Радивила) митрополит і архимандрит печерський з усім духовним чином, але купців і міщан було мало, тому що богато їх зійшлося з козаками і повтікало до українських міст; инші вийшли з козаками або по манастирях поховались. Війт з писарем клали князеві під ноги корогви і ключі городові віддали, і зложили наново присягу. Князь заїхав до св. Софії, і митрополит з усім собором служив молебень і співали стих: “Тебе Бога хвалим”. А військо все стояло під земляним валом”.

Прибічний маляр князя Абрагам фон Вестерфельд, що товаришив князеві в сим поході, компонуючи рисунки-очевидно для проєктованого (але не здійсненого) ілюстрованого опису його київських тріумфів) представив між иншим і сі сцени: входу Радивилового війська через зруйновані Золоті Ворота та стрічі Радивила під брамою св. Софії, в доволі реальній обстанові ⁹). Навпаки, велика памяткова медаль, зроблена на звеличеннє сього факту, представляє капітуляцію Київа в стилізованих античних формах, і тільки краєвид Київа на горізонті дає сьому образові дещо реальне ¹⁰). Пишна напись: “От поламані київські луки і бунтівничі тули (колчани) передає Радивил тобі, королю Казимире!” ¹¹) вказує на призначеннє, з яким робилась ся памятка.

Але ні сервілізм київського духовенства, ні свідчення шляхти, ні щедрі запевнення Радивила що до безпечности і незайманности не забезпечили її Київу. Правда, місто не було віддане “на поток і розграбленнє” офіціяльно, і на сій підставі ріжні польські джерела катеґорично говорять, що ніякого грабування ні насильства не було позволено. Але в дійсности і сам Радивил в ролі любителя старини і мистецтва досить дав себе в знаки київським памяткам ¹²). І його військо під претекстом розшукування бунтівників, захопленої у Поляків здобичи і т. д. досить госпоподарило в в київських коморах-як оповідали київські післанці в польськім таборі, коли обидва війська-коронне і литовське-нарешті з'єдналися ¹³). В оповіданнях же ріжних вістунів та втікачів з Київа, що розбіглися на всі боки, за Дніпро і за московську границю, сі подробиці виростали в жахливий образ київського знищення ¹⁴). А доправила його величезна пожежа, що вибухла в місті 16 серпня н. с.. бушувала потім ще гірше 17 серпня і страшенно знищила Подол.

“Згоріло домів більше як дві тисячі і кілька церков, а саме Пречистої на ринку, в котрій переховувалися книги ґродські і земські, і всі пропали, манастир жіночий св. Фрола, церква Доброго Миколи, кляштор Бернардинський-і дзвони погинули”, записує Єрлич. А польський обозовий дневник додає такі подробиці: “16 серпня показався огонь над Дніпром і до 60 домів зрівняв з землею; але костел св. Яцка піхота оборонила. 17 серпня в полудні знов показався огонь-такий страшний, що я такого ніколи не бачив. Насамперед згорів костел оо.бернардинів з кляштором, школи, вірменська церква, дві старинні церкви дізунітів (православних): одна св. Трійці, друга заложена ще Володимиром князем київським. Самих шляхетських домів згоріло коло 300. Над вечір прийшов до того ще такий страшний вихор, що нам, як з гори дивилися, привиджувалося пекло, або Содома й Гомора. Напевно пропав би й наш обоз, коли б не був заложений на високій горі, також і річи й товари, бо всі крамниці погоріли, і з того незчислима шкода. Костел оо. домініканів зістався цілий, бо оден вояк загасив поломінь в бані, що вже тліла з годину або більше. Костел катедральний также зацілів від огню” ¹⁵).

Хто був причиною сього огню, се лишилось незвісним, і давало привід до ріжних, досить характеристичних здогадів. Єрлич глухо складає біду на “своєвільників” (себ то козаків) що вчинили се “для грабунку”. Коховский згадує про поголоски, що обвинувачували в сім литовське військо-воно мовляв умисно спалило місто, аби з нього не покористувалося коронне; але се були безпідставні чутки, поясняє автор, — бо маґістрат вислідив, що причиною був якийсь божевільний крамар: він запалив свою крамницю, і сам кинувся в огонь ¹⁶).

Твардовский навпаки вважає се “штуками” Хмельницького: що він хотів викурити Радивила з Київа огнем, і взагалі знищити його разом з містом, — на те кілька разів починав пожежу. Звязує з пожежею і козацький напад, що стався того ж дня. Під Київ прийшов тоді значний відділ козаків з Татарами (понад три тисячі, як рахують) і пробував обложити обоз Радивила, користуючи з неладу і замішання, викликаного пожежею; але не мав серіозного успіху: його відогнано по перших невеликих успіхах.

Та чи була ся київська пожежа козацькою штукою, чи ні, в кожнім разі пробуваннє по ній в Київі для литовського війська стало менш догідним-тим більше що козацька небезпека тим часом наростала все далі. Запіллє Радивилові забрано: сильне козацьке військо обступило в Любечу литовську залогу під проводом мозирського старости: Пободайло потроху перекинув сюди свої головні сили, кількадесять тисяч, як писав воєвода Кисіль, і вони тримали Литовців в облозі аж до загального замирення, перерізавши дніпрову артерію Радивилові. В дорічю Припети-в Брагиню, в Загалі й ин. знов появилися великі ватаги повстанців ¹⁷). А в сусідстві Київа не переставали появлятися козацькі під'їзди, і вісти про зріст козацьких сил приходили все трівожніші.

Про козацьке військо ходили всякі побільшені відомости: сам тільки табор Хмельницького рахували вже на півтораста тисяч ¹⁸). “Которого якобы не убыло ничого под Берестечком: так их зараз многоплодная зродила против Ляхов козацкая матка”-висловлюється пізніший козацький літописець ¹⁹). Сполученнє обох військ-литовського й коронного в таких обставинах ставали для них потребою все більш пекучою, просто питаннєм життя й смерти ²⁰).

Маємо лист Радивила до Потоцкого писаний безпосереднє по згаданім козацькім наступі (“зсівши з коня”-як він починає). Радивил сповіщає про відомости, одержані від бранців: вони оповідали, що Хмельницький не хоче ніяк допустити сполучення литовського війська з коронним, і покладаючися на пасивність коронного-не сподіваючися з його сторони яких небудь ворожих кроків (се був досить їдовитий натяк), він хоче всі сили свої звернути на литовське. Тому Радивил пильно просить Потоцкого як найсильніш наступати на козаків і розривати їх сили-бо йому одному на собі їх витримувати приходиться тяжко. Одночасно просить післати кінний рейд під Васильків, завчасу повідомивши Радивіла, щоб він міг з тим скомбінувати свої власні операції ²¹).

Рудавский згадує також “патетичний” лист його до Вишневецького, котрим він закликав його до безоглядної боротьби з Хмельницьким ²²). Коронні реґіментарі мусіли ратувати литовських тріумфаторів, що так необачно загналися слизькою стежкою Болеславів.

Примітки

¹) Акты Ю. З. Р. III с. 472-3 (перекладаю з деякими скороченнями).

²) Копія в збірці Русєцких ркп. 31 с. 149 і у Ґоліньского с. 154; Осол. 225 л. 419 і Staroż. І с. 337-8 стилістично де що відмінні і з датою 21 липня. Може виникнути питаннє, якого стилю ся дата: коли старого, то супліка могла бути післана справді Радивилові; але мало правдоподібно, щоб на такій архильояльности стояла старо-калєндарна дата. Що се Ґонсєвский одержав від духовенства супліку і переслав її королеві, маємо виразні звістки в сучаснім листуванню.

³) Се оповідає Єрлич під днем 2 серпня.

⁴) Акты Ю. З. Р III с. 481. Пор. в львівських вістях 31 липня: “Про литовське військо чутки з Паволочи, що вирубали Вишгород в 3 милях від Київа”-Осол. 225 л. 417 (вісти надруковані в Staroż, але без сього закінчення.

⁵) Новіше обробленнє сеї лєгенди в книзі проф. Мухина, Кіево-Братскій училищный монастырь, 1893 с. 280. Инша література й аналіз лєґенди у Смірнова с. 278 дд.

⁶) В звідомленню Старого.

⁷) “Розпись із обозу”, Commentarii, Єрлич. Млоцкий пише Сопізі 19 серпня: “Супліку митрополита і всіх Киян, вислану до литовського війська, посилаю в. м.; в застав узяв (з контексту виходить, що Радивил) черця старшого київської академії (czernca starszego academiey kijowskiej) на заруку того, що не зрадять; кривди їм ніякої велів не чинити і зараз далі рушив з військом”. В листі 25 серпня: “Питається князь й. м., що велить король робити з старшиною духовенства (z starszyną duchowenstwa).

⁸) Се підчеркують особливо Commentarii: “4 серпня кн. Януш війшов до міста через Золоті Ворота-славні тим, що ними доти входили тільки два королі-побідники (два Болеслави польські), і став табором під містом, між св. Софією й Печерським манастирем”-с. 119-120.

⁹) Сей дорогоцінний, єдиний в тім роді альбом Вестерфельда-не в цілости, а тільки в деякій частині очевидно, знайшовся в копіях споряджених в 1780-1790 р.р. для польського короля Станислава-Августа. в колєкціях петербурського Ермітажа, і був виданий з цінним коментарем І. Я. Смирновим в Трудах XIII (катеринославського) археольоґ. з'їзду (т. II, 1908). Де що заховалось і в ориґіналі, але не взято досі на певний облік. Аналіз переведений київськими археольоґами, виявив, що деякі з рисунків Вестерфельда мають вповні документальний, можна сказати-фотоґрафічний характер, инші допускають грубі зміни, які можна пояснити тільки тим, що тут комбінувався матеріял перших безпосередніх начерків при пізнішій перерисовці і компановці; деякі мають виразні фантастичні додатки, для надання обстанові улюблених виглядів руїн (зруйновані верхи, дерева що повиростали на мурах і под.). Підписи пороблені на сих копіях часто зовсім помилково і їх треба брати з усяким скептицизмом. Див. напр. аналіз переведений І. В. Моргилевським над видами св. Софії в його праці: Київська Софія в світлі нових спостережень, в збірнику “Київ та його околиця”, 1926.

¹⁰) Видана Смирновим тамже, табл. II № 1.

¹¹) Kiovios arcus fractos pharetrasque rebelles Radzivil en tradit, rex Casimire, tibi! “Луки” натякають на герб міста Київа-лук або арбалєт.

¹²) Найбільш звісна історія частини мощей св. Варвари, що Радивил казав собі дати старшині Михайлівського манастиря (де ті мощі лежали), і ті забрані Радивилом частини потім мандрували як святиня по ріжних православних манастирях (запись про се ігумена Михайлівського манастиря Софоновича, 1670 р. видана в Трудах київ. дух. акад. 1894, III, инші оповідання У Смирнова с. 289-90). Але на мощах, розуміється, діло не кінчилось; ріжні вістуни оповідали досить конкретно про памяткові церковні речи: дорогі євангелії, ліхтарі, ризи, і навіть дзвони, забрані Радивилом з київських манастирів (Польські справи моск. архива загр. справ, вісти 1651-2 рр.).

¹³) Служебник біскупа київського, приїхавши до польського обозу в 20-х днях серпня, доносив йому з Фастова 28 серпня: “Половину Київа литовське військо обернуло в попіл: згорів костел з кляштором оо. бернардинів; костел оо. домініканів і костел катедральний за ласкою божою цілі зістали. Манастирі й церкви майже всі пограбовані”.-Теки Нарушевича 145 с. 264.

Польський обозовий дневник, записуючи, під днем 3 вересня присилку з Київа, від митрополита, “добрих напоїв” гетьманові Потоцкому, оповідає що ті люде, які ті напої привезли, “богато оповідали про спаленнє і опустошеннє Київа, і яка велика здобич литовському військові дісталась як у грошах так і в инших річах рухомих-на міліони треба рахувати, бо у трьох тільки купців знайшлося 160 тис., а що ж у инших!-в серебрі, в клейнотах, котрих велика частина лишилась від пилявецької (здобичі)”-Staroż. І с. 292. Про суд визначений Радивилом над винними в бунтах, засуди і екзекуції тут же зараз згадує Коховский с. 282.

¹⁴) “Самовидець” Ракушка в таких рисах представляє київську окупацію: Радивил “Подолноє мЂсто немал пустоє застал, бо с козаками и мещане кієвскіє уступили суднами вниз ДнЂпра ку Переяславлю, Черкасам и к инним мЂстам коло ДнЂпра, где могли пройти байдаками и иними суднами... И поплюдровавши в КиєвЂ войско литовскоє потягнуло под БЂлую Церковь” (с. 27).

Кияне, що їx стрів недалеко московської границі путивльський вістун коло 12 серпня н. с., розповіли йому, що вони біжать з Київа вже десятий день, і при них прийшов до Київа литовський гетьман Радивил і з ним литовські люде кінні, а піші на човнах-рікою Дніпром. А полковники Матвій Гладкий, Горкуша, Антін з Черкасами розбіглися з Київа геть по ріжних городах. Міщане втікли до Печерського манастиря, а декотрі до инших городів, а решту в Київі побито, і тепер в Київі стоять литовські люде. А ті Кияне, що замкнулися в Печерськім манастирі, ті хочуть бити чолом Радивилові” (Пол. дела 1651 р. № l ч. 2-у Смирнова с. 285).

Міщанин київський Федор Боришпольченко, сполучаючи військове грабуваннє з результатами пожежі, так описував київську руїну в листі до білгородського воєводи, з місяця вересня: Безбожні єретики церкви божі попалили, а насамперед камяну соборну церкву Богородиці в місті (на Подолі)-пограбувавши весь скарб, ікони попалили і сама вона вигоріла-тільки стіни лишилися. А стояли вони три тижні, і Жиди й Ляхи (“жиди” очевидно кальвини) ставили своїх коней в церкві Пресвятої Богородиці, і по инших церквах теж було. Деревляних церков згоріло пять: Николи Доброго, Николи Набережського, Святого Василя, св. Пророка Ілії, св. Богоявлення в Братстві-тепла. А котрих, не спалили, ті всі спустошили: ікони дорогі окладні позабирали, а инші на тріски порубали. Дзвони з усіх церков забрано і на байдаки навантажено, але шість байдаків за божою ласкою козаки відбили. В монастирі Печерськім весь скарб теж забрали, і те паникадило, що православний цар прислав з Москви Пречистій Богородиці, нечестивий єретик велів узяти. І у св. Софії-де сам митрополит був, також увесь скарб забрали, і всякі церковні річи: ризи, сосуди, і всю церковну покрасу і образ св. Софії. І по всіх манастирях: в Межигорськім, у Николи Пустинського, Михайла Золотоверхого, св. Кирила, Михайла Видубецького-до решти поруйнували, спустошили і скарб забрали”. (Друк. у Соловйова, в першім вид., X с. 255, в пізніших опущено).

Київський маґістрат після замирення, в листопаді 1651 р., подав таку заяву про “спустошеннє Київа за приходу Радивила з військом”:

“Під той час вигорів весь город з невеликими виїмками, поперше-камяна соборна церква пресв. Богородиці, ринок, крамниці, ратуш, бровари, комора з порохом, пекарні, важня, торгові ряди, двори ратушні, двори шляхетські, в церкві всі книги старосвіцькі, надання земель, автентичні привилеї, від котрих тільки потвердження зістались, і богато инших (документів); армата ратушна, порох, оливо, корогви, бубни, напитки всякі, віск, сало, меди, солод, вага: що забрано, а що погоріло”. “Всякі справи вікопомні і окраси міські разом з церковними річами погоріли”. (Бантиш-Каменського Источники І с. 37).

Тут, як бачимо, хоч глухо але досить виразно, крім шкід від огню говориться і про “забране”. Наведу ще пізніше оповіданнє одної німецької книжки, виданої в Ніренберзі 1672 р., під ініціялами невідомого автора: І. H. S., Summarisch-doch gründliche Beschreibung des Konigreiches Polen, in Sonderheit Podolien oder sog Ukraine, для ілюстрації того що говорилось про польсько-українські відносини: “Поляки здобувши Київ цілком його спустошили, визволили богато шляхти, а грецькі церкви козаків поруйнували, вивезли всі ікони срібрі й золоті, церковні річи й окраси, також і патріярха, що там мешкав”. Хмельницький же з сином і невісткою-господарівною волоською утікли за Дніпро (с. 52 дд.).

¹⁵) Staroż. І с. 339-40.

¹⁶) Annal. І с. 282-3. Костомаров переказав сю звістку з деякою артистичною інвенцією: “Оден безстрашний міщанин на Подолі перший запалив свій дім і все забудованнє та кинувся в огонь-він хотів спастися під ганебної екзекуції” (с. 454)

¹⁷) Staroż. І с. 349, Самовидець с. 28: “Того ж часу и Любеч зоставал з жолнЂрами в облеженю от козаковъ, аж росказання зайшло от гетмана Хмельницкого, жебы отступили от Любеча”. Кисіль в пізнішій реляції, 8 жовтня, говорить про задніпрянське військо, “котрого було кількадесять тисяч під Любечем” перед замиреннєм, і гетьманив над ним Пободайло.-Теки Нарушевича 145 с. 303. Про лєґендарні перебільшення сеї бльокади литовського війська нижче.

¹⁸) Освєнцім с. 369.

¹⁹) Грабянка с. 106.

²⁰) Staroż. с. 319, лист з Київа з 2 вересня: “Коли трактати не дійдуть до кінця, дамо собі дуже сильно по голові.

²¹) Лист в Staroż. І с. 347 без близчої дати, але по всякій очевидности писаний 17 або 18 серпня н. с., по битві з козаками.

²²) с. 80.

Попередня     ТОМ IX     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ III. Стор. 10.]