Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ III. Стор. 15.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ III     Наступна





28 ВЕРЕСНЯ 1651 РОКУ, МОТИВИ ЗАМИРЕННЯ, ЯК ЇХ ПРЕДСТАВЛЯВ ПОТОЦКИЙ, БЕЗВИХІДНЕ СТАНОВИЩЕ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОГО ВІЙСЬКА, ЩО ЗМУСИЛО ДО ЗАМИРЕННЯ КОЗАЦЬКУ СТОРОНУ?



Трактат, підписаний днем присяги, 28 вересня 1), виглядав так:

Пункти упорядковання і заспокоєння війська й. кор. мил. Запорозького (прийняті) на комісії, відбутій під Білою Церквою нами нижчевичисленими і підписаними комісарами р. 1651 місяця вересня 28 дня.

Віддавши Господу Богу належну подяку за заспокоеннє і усуненнє домашнього кровопролиття, що трівало досі, ми, комісари, з огляду що військо й. кор. мил. Запорозьке принесло своє вірне підданство королеві і Річипосполитій

1. Позволяємо спорядити військо Запорізьке і визначаємо йому число в 20 тисяч; військо се з гетьманом і старшиною має бути зареєстроване і пробуток свій мати в самих тільки королівських маєтностях воєводства Київського, — не займаючи зовсім Браславського і Чернигівського. Маєтности ж шляхетські мають бути вільні, і в них реєстрові не мають ніде зіставатись 2), але хто хоче бути реєстровим козаком в числі 20 тисяч, той з маєтностей шляхетських в Київщині, а в Браславщині та Чернигівщині і з маєтностей королівських має перенестися до маєтностей королівських Київського воєводства-де буде міститися військо Запорозьке. А тим хто виселяється, будучи реєстровим козаком, кождому має бути вільно спродати свій маєток без перешкоди панів, також старостів і підстаростів.

2. Те спорядженнє 20 тисяч реєстрового війська й. кор. мил. має зачатися за два тижні від нинішньої дати, а скінчиться до Різдва. Реєстр за підписом гетьмана має бути відісланий королеві і поданий до книг київського ґроду. В нім мають бути виразно вписані в кождім місті козаки з іменами і призвищами своїми, і весь компут не має переходити числа 20 тисяч. І котрі будуть міститися в тих реєстрах, ті вічними часами мають зіставатися при давніх звичайних вільностях козацьких; а котрих той реєстр покривати не буде, ті мають зіставатися при звичайнім підданстві замкам королівським і при роботах.

3. Коронне військо й. кор. мил. не має пробувати ані леж своїх мати в тих містах, де реєстрові козаки. (Може пробувати) тільки в воєводстві Браславськім і Чернигівськім, в котрих козаків не буде; але тепер, до спорядження реєстру, до визначеного терміну Різдвяних свят (війська) мають стриматися і дальше Животова на Браславщині не входити-до скінчення реєстру і виписки. Аби не приходило до яких небудь замішань, поки ті що будуть зіставатися в реєстрі двадцяти тисяч вийдуть на свої місця, до королівщин Київського воєводства.

4. Обивателі (поміщики) воєводства Київського, Браславського і Чернигівського, також старости-самі й через своїх урядників можуть повертатися до своїх маєтностей і зараз же переймати всякі доходи: з корчом, млинів, юрисдикцій. Але з вибираннєм податків від підданих мають стриматися до того ж терміну спорядження реєстрів, аби ті що будуть реєстровими козаками, до того часу випровадились, і зістались тільки самі ті що належать до підданства. Так само і в маєтностях королівських-аж буде відомо котрі зістануться при козацьких вільностях, а котрі при послушности й підданстві замковім.

5. Місто Чигрин має зістатися при гетьмані, згідно з привилеєм й. кор. милости, і як теперішній гетьман урождений (себто шляхетний) Богдан Хмельницький був королем затверджений і привилей од його має, так і надалі (гетьмани) мають бути під зверхністю і справованнєм гетьманів коронних і мають одержувати привилей; кожен, стаючи гетьманом, має виконати присягу на підданство і вірність королеві і Річипосполитої. Полковники ж і вся старшина мають затверджуватися гетьманами запорозькими й. кор. мил. й бути під їх владою 3).

6. Реліґія грецька, котрої тримається військо Запорозьке, має рахуватися при давніх вільностях, згідно з старими правами: катедри, церкви й манастирі і колєґія київська. Коли хто небудь підчас нинішнього замішання щось випросив з маєтностей церковних, або під ким небудь з духовенства, — то не може мати ніякої ваги.

7. Шляхтичі римської й грецької віри що підчас нинішнього замішання були при війську Запорозькім, так само міщани київські всі мають бути покриті амнестією і заховані при своїм життю, гонорі, становищах і маєтках; і коли що небудь було випрошено під ними, конституція має то скасувати, і вони всі мають зіставатися в ласці короля і Річипосполитої. Навзаєм і козаки, котрі були при війську й. кор. мил., мають зіставатися при своїх маєтках, жінках і дітях 4).

8. Жиди в маєтностях королівських і шляхетських, як (давніш) мешкали й оренди держали, так і тепер мають.

9. Орда, яка тепер єсть в краю, має бути зараз відіслана і з краю вступитися, не роблячи ніякої шкоди в державі королівській, і на грунтах Річипосполитої не кочувати. Коли гетьманові Запорозькому не вдалося б, як він обіцяє, привести її до услуг королеві до будучого сойму, то надалі військо Запорозьке з нею не буде мати ніякого союзу і приязни, але вважатиме за неприятеля королівського і Річипосполитої, боронитиме від неї границь 5) і разом з військом Річипосполитої против неї ставитись. І на будучі часи з нею і з сторонніми володарями ані нинішній гетьман з усею старшиною і всім військом Запорозьким, ані всі його наступники не будуть утримувати ніяких зносин і змов, але в вірнім підданстві королеві і Річипосполитій зіставатимуться ціло і непорушно, вірно і жичливо служачи у всім Річипосполитій.

10. По-за границі в. кн. Литовського як досі військо Запорозьке своїм реєстром не сягало, так і тепер сягати не має, але має обмежитися Київським воєводством, як вище сказано.

11. В Київі, як місті столичнім і судовім, козаків до реєстру як найменше має бути принято.

На ті всі пункти для кращої вірности і певности, що вони мають бути ненарушені і виконані, ми комісари й. кор. мил. і від війська Запорозького гетьман і старшина собі навзаєм, а в тім і за Річпосполиту зложили присягу того змісту, що всі ті пункти мають бути ціло дотримані. А за таким заспокоєннєм і приведеннєм до спокою і згоди коронне військо зараз рушається на призначені місця і буде чекати спорядження реєстру. Орда теж з краю вступається, а військо Запорозьке має бути розпущене до домів своїх. На сойм же найближчий від гетьмана і війська Запорозького мають бути вислані посли з покірною подякою за милосердє й ласку короля і всеї Річипосполитої.

Підписали з польської сторони: Потоцкий, Каліновский, Кисіль, Ст. Лянцкороньский воєвода браславський, Збіґнєв Ґорайский каштелян київський, Косаковский підсудок браславський. Від литовського війська: Радивил, воєвода Глібович і Ґонсєвский. Від Запорозького війська Хмельницький “іменем всього війська”, Матвій Гладкий полковник миргородський, Іван Куцевич Міньковський полковник паволоцький, Яків Пархоменко полковник чигиринський, Мих. Громика полковник білоцерківський, Яків Одинець суддя черкаський, Баран Худий полковник черкаський, Іван Виговський писар війська й. кор. мил. Запорозького 6).

Головний провідник кампанії і переговорів Потоцкий пересилаючи канцлєрові копію договору (ориґінал “пактів” він збирався піднести королеві особисто) так поясняв причини, що привели до замирення:

Не знаю, чи припадуть вони до смаку й. кор. мил.-але що я вчинив, вчинив для Річипосполитої, не хотячи ввести її в більші кошти. Почасти вважаючи на те, що сталася велика руїна через неприятеля 7)-на кількадесять миль пустки, і що далі мусіло б бути, коли б та згода шаблею скінчилася? З дня на день сі краї мусіли б приходити до загибелі, від обох військ, таких великих, а за знищеннєм їх мусіла б потім потерпіти і Річпосполита.

Почасти тому що й так вона вже вичерпана через податки і нашого жовніра.-

Маючи се на увазі, (мусів я) вибрати певний спокій ніж побіду в надіях. Досить, я думаю, за щастєм й. кор. мил., одержала вітчина, коли зломила собі шию лінія, що так широко і гордо вимірював неприятель. Коли вигнанці повернені до своїх маєтків. Коли й жовнір матеме зимові лежі на Україні 8).

В листі до короля, писанім тогож дня, Потоцкий вказував на такі причини, що не дали йому змоги обстояти твердші умови замирення: операції затяглися, тому що вийшла затримка в об'єднанню обох армій, польської й литовської. Далі протягати неможна було через недостачі в провіянтованню (“через саму трудність з млинами в війську не малий голод”) і через прикру погоду. Повітовому війську кінчився термін служби і довше воно не хотіло лишатися в поході. Рискувати ж штурмом було небезпечно, тому що “хлопства” було богато, і позиції його були міцно уфортифіковані. Тому прийшлось кінчати на чім можна було, “лишаючи при владі того чоловіка, за котрого головно йшла мова”. Потоцкий висловляє надію, що тепер він, Хмельницький себто, поправиться і оберне свою діяльність на добро Річипосполитої-“бо свідчив всяку охоту до служби в. кор. м. і бажаннє прийти до ласки в. к. м.” 9)

Місяць пізніше 10), маючи очевидно на увазі відомости про невдоволеннє короля і двору з умов трактату, розвивав він свої мотиви ширше в новім листі до канцлєра:

По правді, не мав би в тім замиренню король щось закинути мині-хіба тільки не подобалось би йому, що Хмельницького полишено на гетьманськім становищі і при давній ласці королівській. Сильно думав над тим і я, щоб до ґрунту знищити ту заразу отчини, та кинути під ноги й. кор. мил. голову сього повстання. Та небо не хотіло сповнити моїх молитов і бажань, і прийшлося здатись на таку згоду, яка сталась. Бо вся та збиранина черні на тім була завзялася: дати всіх до останку вигубити, а не піддаватись і Хмельницького не видавати. Отже вважаючи на скількість неприятельського війська сполученого з Ордою, і те що наше військо далеко нерівне неприятельській силі. Вважаючи на голод, що мусів наступити при такій великій скількости військ, і богато людей уже забрав з обох сторін. Вважаючи на пошестні хвороби, що з голоду та негоди так ширилися, що рідкий був день, аби кількадесять чоловіка не вмерло. Бачучи при тім неохоту панів з повітових полків, які заявляли, що й дня зайвого по скінченню не будуть в можности помагати кампанії, і так дійсно показали. До того беручи собі на розум, що краще зробити: чи знищити їх і лишити пусту землю, чи пробачивши їм злочини, заховати Рипосполиту в якімсь добрі.-За краще вважав я прихилитися до сього, щоб пожалувати тих що благали милосердя, і Хмельницького при давній ласці королівській зіставати та мати певну згоду, ніж шукати побіду в непевній війні. Так і прийшло до згоди-з незлими на мій погляд умовами-так що за ласку божу то вважаю 11). Бо коли приглядаюся обичаєві Хмельницького з Виговським, то дуже вони відмінні від давніших, а таки й зовсім до себе неподібні! Зникло в них ще недавнє завзяттє, та вся їх злість. Тепер їх бажаннє, щоб та заключена угода була стала і ґрунтовна, — що побачиш, мил. пане, з листів їх ширше і ясніше”...

Освєнцім, що так уважно й серйозно слідив за періпетіями і обставинами кампанії, так оцінює плюси і мінуси осягненого:

“Такий договір ставсь не в відповідности до гонору і гідности Річипосполитої, але в залежности від нашого стану і недостатку, і таки богатьом дуже до смаку припав, — особливо тим що знеохочені війною та великими податками на військо бажали собі й вітчині як найскоршого покою. Бо вважали, що при такім великім неладі, малій скількости війська та недостатках наших все таки богато добра на користь Річпосполитої осягнулося, а саме: (по перше) що з шляхти, з обивателів тих трьох воєводств: Браславського, Київського та Чернигівського через те замиреннє знято ярмо неволі (се-найважніше), котре на них вложили зборівські пакти своїм дозволом записувати козаків до реєстру в дідичних маєтностях. По друге-одночасно розірвано страшну ліґу козаків з Татарами, так що від Різдва має бути кінець. 3) Становища жовнірів, відтяті й знесені зборівськими пактами для тих трьох воєводств, тепер наново привернені і дозволені. 4) Ганебна й соромотна лінія, тими (зборівськими) пактами записана наче на якесь розграниченнє і признаннє козацького володіння вище зазначеними воєводствами, тепер була цілком скасована і ймення її пропало.

“Але иншим-чи не більшій частині Республіки і навіть самому королеві таке замиреннє не дуже подобалося, вважаючи що й булава гетьманська по давньому при Хмельницькому зісталась; і число козаків дозволене таке велике-треба було його зменшити; і виплата війську, що був узяв на себе Хмельницький, потім знову відпала. Взагалі після таких щасливих початків війни сподівались заключення угоди на кращих і корисніших умовах. Але було на те багато поважних причин, що не так воно вийшло, як хотілось”.

Вичисляючи сі причини на першім місці-се характеристичне-Освєнцім кладе недугу Потоцкого, котрою він був цілком зламаний під кінець кампанії, і вмер не доживши кінця року: через неї не тільки ні одна битва не доводилася до кінця, а часом військо попадало в цілком небезпечні ситуації. Далі-незгоди між головними комендантами, що доходили до грубих скандалів, особливо з боку Каліновского, що матерно лаяв офіцерів, і доходило до шабель, на зламаннє всякої дісціпліни. Нарешті нечуваний голод, що нищив військо, і негода, особливо триднівка перед останнім підписаннєм трактатів, від котрої за одну ніч померло 300 вояків з німецької піхоти, а живі почали від голоду і неможливої негоди тікати на неприятельську сторону.

Всякий порядок в війську пропав, і воно жило й рухалося цілком стихійно. Освєнцім наводить відзив Радивила на воєнній нараді, по битві 23 вересня, коли стало питаннє, чи продовжувати битву, чи вернутись до переговорів: він сказав, що при всім бажанню битись, бачучи такий нелад і неохоту в війську, він не бачить иншого виходу, як тільки замиреннє. Військо маліло і розпадалось, не маючи ніякої надії на поміч. Литовська армія весь час поривалась покинути своїх коронних товаришів, і тільки всякою дипльоматією Радивилові вдавалось її затримувати. Тим часом до козаків приходили все нові контінґенти, і нова велика орда під проводом нуреддіна як говорили-вже була недалеко Корсуня. Польська ж остання позиція під Білою Церквою показалась на практиці такою безвихідною, що з неї без замирення-або без повного знищення неприятеля не можна було вийти 12). Коли останнім кардинальним гріхом обох гетьманів, Потоцкого і Каліновского вважали, що вони не використали згаданої битви 23 вересня-її щасливих початків, і не знищили козацького війська, — то спускалося з очей, що козацький табор тримавсь оборонно, і битву звели з козацької сторони тільки гарцівники, так що й перемога над ними не означала ніякого серйозного стратеґічного успіху. Але військова маса, шукаючи виноватого, уперлася в сей пункт, оповідаючи, як то вже хлопство почало тоді на голову тікати від страху, і полковники хотіли йти за Рось, “сам Хмельницький був в великім страху і Виговський признавався устно, що ми збирались тікати як під Берестечком-але вам Бог розум відібрав” 13).

Автор обозового дневника, котрим ми стільки користувалися вище, цілком ясно показує, в якім безвихіднім становищі була польська армія, і яким щастєм було для неї замиреннє. “Коли ми прийшли під Білу Церкву на Хмельницького, обкопаного подвійним валом і табором оточеного, і він не хотів з нами битися, і вступився з поля з соромом в суботу (23 вересня), все військо признало неможливим здобути сей табор, де було 100 тис. людей здатних до бою, окрім 10 тис. Татар з Караш-беєм і Камамет-мурзою; поготів було нам помирать: вони повні були всякої поживи, а ми оголоджені наоколо, так що по сто чоловіка за ніч помирало, а инші з нужди передавались до козаків”.

Останні два тижні польське військо було в такій бльокаді, що ні носу виткнути неможна було, і всяке сполученнє з запіллєм розірване-“хто виїхав, той або неволею поганською, або життєм мусів заплатити за свою відвагу”. “Челядь вислану по живність Орда побивала, а дощ і негода кілька днів тягнучися, страшенно нам докучала. Відступити було нам жаль, іти в глибину-явна небезпека при провадженню табора на переправах; бо не даремна поголоска і всі язики-обіцювали скорий прихід хана або калґи-султана. Тому прийшлося вибирати середину-уложити гонорову згоду, котра може бути нашій батьківщині користна, коли козаки щиро дотримають присяги” 14).

Литовський дневник висловлюючи вдоволеннє з закінчення війни, до котрої замотано литовське військо, так мотивує свій погляд на сей вислід кампанії:

“Не було справи, всі хапались тікати, і ми як закаламучені (w odmęciu) ходили задумані, згадуючи Пилявці та нарікаючи на день того сполучення, що о волос (ледве що) не зіпсувало всеї нашої слави. Пан краківський-пан зацний, велико-досвідчений в ділі, але що ж коли не має здоровля і ще його Бог (на ті часи) особливою хоробою обложив так що нічого не міг робити, а з колєґи не мав ніякої помочи, навпаки-оден другому просто на злість все робили, так що (Потоцкий) нераз з плачем говорив, що як би не князь, то й він сам би на ніщо зійшов. Та й що мали гетьмани робити? Річпосполита про них зовсім не дбала, випхала їх на погибель. Найкращі люди вернулися з-під Берестечка, при хоругвах тільки поручники. Голод, нужда, що дня сотнями забирала людей. Останнього септембра кінчалася служба війську, а повітових, що жодним чином не хотіли дослуговувати, сам час і непогода розводила. Умови ж таки були кращі ніж під Зборовим! Унії дещо попущено. Число козаків наполовину менше. Шляхетські добра вирвано від того гультяйства, також Браславське й Чернигівське воєводства відірвані, так що тільки в самім Київськім воєводстві вони можуть знаходитись. А головніше-відмова від приязни з поганами, що стягала останню загибель на вітчину 15).

Отсі відзиви й характеристики людей, які стояли близько до справи, дають доволі яскравий образ тяжкого становища польсько-литовського війська і не лишають сумніву в тім, що для нього замиреннє з козаками було річчю неминучою і невідкладно-пекучою. Потоцкий з Каліновским змушені були йти для сього на всякі уступки, і що Хмельницький з старшиною з свого боку пішли на замиреннє на умовах досить гонорових для польської сторони, се для неї було справді велике щастє. На жаль тільки не маємо з козацької сторони таких же відомостей, які б пояснили нам відповідно, що змушувало козацьку сторону з свого боку бажати замирення, гамувати войовничий запал і непримиренські настрої рядового козацтва і повстанських мас, згромаджених під Білою Церквою, та йти на такі значні уступки против зборівських пактів, в супереч волі і настроєві сих мас, тільки на те щоб якось дійти згоди з Поляками.

Здається ясним, що коли б козацька сторона могла протягнути кампанію довше, вона б могла вимігти від польської сторони або замирення на Зборівських пактах, або ще більші полекші собі. Хмельницький і показав з початку кунктаторські тенденції, — потім щось зрізало його тактику. Що саме? Тут от брак відомостей з козацької сторони дав себе відчувати незвичайно болюче, а відомости польські й московські неясні, мало конкретні й суперечні.

“Язики” допитувані Поляками говорять про непримирений настрій козацтва, але одночасно і про невдоволеннє війною, неводоволеннє Хмельницьким і старшиною 16). Серед відомостей московських вістунів також маємо звістки (на жаль-переважно дуже побіжні), що козацька маса неохоче ставалась до нової мобілізації, або й зовсім таки відмовлялася від участи в новій війні, кажучи, що се інтерес старшини, а не їх, бідних козаків 17). Вісти про ріжних претендентів на гетьманство знов виринають то там то сям, — але здебільшого такі, що з них зовсім неможна оцінити, наскільки справді серйозно загроженим міг чути себе Хмельницький, і наскільки ми тут можемо припускати реальні мотиви його волі до згоди і замирення.

Не зовсім ясним зістається, не вважаючи на масу суперечних звісток, і се також, наскільки реальна була та татарська поміч з Криму, котрою потішала і підтримувала масу козацька старшина в хвилях депресії. Вона ніби то наспівала саме серед останніх переговорів про замиреннє; але була вона дійсно так значна, що могла рішучо перехилити перевагу на козацький бік, чи може була така малозначна, що краще було її ні козакам, ні Полякам не показувати і замиритись до її приходу?

Тут десь мусіла лежати причина, чому кунктаторство Хмельницького зломилось перше, ніж дало дозрілі овочі. Але здається мині, що найбільше мусіло його лякати загальне знеохоченнє людности безоглядною і безконечною війною, що проявилось особливо грізно в масових мандрівках людности за московську границю і ставило перед очима гетьмана і старшини страшну перспективу повного запустіння козацької території Річипосполитої, що й наступило таки, як знаємо. Мара “Руїни” мусіла вставати перед очима керманичів України, уже в сім часі, в результаті чотирьохлітньої тяжкої, безконечної руїнної війни.








Примітки


1) Автентичного тексту трактату досі не маємо; повніші тексти в записках Єрлича і в Памятниках Київ. Комисії, II, с. 598, подібні в головнім вони дають все таки чимало відмін в подробицях. Коротший текст в мемуарах Освєнціма. Німецький переклад в Theatrum Europaeum c. 83, латинський у Коховского с. 294. Я спираюся на двох вищезгаданих ширших текстах.

2) Вар.: до реєстру в них не мають прийматися.

3) Останніх слів у Єрлича нема.

4) Себто: вони самі й їx сімї не мають за се постраждати.

5) У Єрл.: громитиме її, як неприятеля кор. і Річп.

6) В тексті Theatrum кілька инших підписів; черкаський полковник зветься Барановський (але ймення досить покручені взагалі).

7) Wielka przez nieprzyjaciela staneła ruina-от випливає вже сей термін, що за Костомаровим став назвою пізнішої доби, 1663-1687 рр.

8) Лист має дату 1 жовтня, w obozie pod Rudkiem, себто над Рутком під Білою Церквою, Осол. 2286 л. 204.

9) Автоґрафи кол. петерб. бібл., тепер варшав. універ. № 299, вязка № 21, дата w obozie pod Prusakami d. l octobris 1651.

10) Лист видано в Архиві Ю. З. Р. III. IV с. 623-1 з датою видавця-2 листопада; в тексті не показано ані дати ані місця. В Осол. 2286 л. 210 копія має надпись: Соріа imp. krakowskiego do i. m. x. kanclerza koronnego de data 2 nowembr. w Pustowiskach.

11) Я тут покорочую широку фразу.

12) “Необережність в провадженню війська (так була), що зайшовши між Рось і Рудку (Руток) і ставши в вилах між ними, ані назад рушатися, ані в землю (далі в глибину) піти неможна було без небезпеки погрому”-с. 375.

13) Освєнцім с. 375-6.

14) Staroż. І с. 352.

15) Ркп. Краків. академії 1017 л. 71.

16) От найбільш яскрава відомість, — що могилівські торгові люди між иншим розповідали в Сівську: “5 серпня (15 н. с.) чули вони в Глухові в козаків, що гетьман Хмельницький і козаки в Київі гетьмана Радивила з Литвою обложили. А в листах Хмельницького по городах писано, щоб усі козаки йшли зараз під Київ, а котрі не підуть, тих велено стинати, а пожити й статки забирати. І богато бідних козаків іти в військо не хочуть кажуть, щоб їм давали лядську одежу, коней і гроші, за що їм з Поляками битись, — бо старшина (начальные люди) всім тим-лядським добром заволоділа, тому чотири роки, а як козаки з королем і Поляками мирилися, то їx віддано панству в підданство по давньому, а запорозьких реєстрових (письменних) козаків мало бути тільки 40 тисяч, а їx, бідних людей і козаками не називали, а мужиками. Тому їм з Поляками битися нема за що”. Білгородські вісти 1651-2 рр., № 349 с. 84-5.

Менш виразисті відомости-напр. станичного голови Чернова, що побував при кінці серпня н. с. в Гадячу і Веприку: “Пише гетьман по своїх черкаських городах безнастанно, щоб Черкаси йшли до нього всі на поміч до війська, і Черкаси до війська йдуть, а декотрі відмовляються, через великі недостатки (“скудость большая”)-тамже с. 23.

17) Язики приведені до польського табору в середніх числах вересня, мабуть з-під Білої Церкви, так ніби то оповідали: “Чернь бентежилася, і хотіла б згоди, але старшина її стримує надіями приходу Хмельницького з Татарами: попередньої неділі (10 вересня) він прискакав в сто коней і велів їм боронитися, запевняючи, що коли ми (Поляки) на них наступимо, він сильно вдарить нам у тил. Худоба сильно у них здихає, і самих (козаків) сила хорих, і на хліб їм трудно, а за пашею мусять їздити за кілька миль”. Staroż. І с. 351.











Попередня     ТОМ IX     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ III. Стор. 15.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.