Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IV. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ IV     Наступна





НАСИЛЬСТВА НАД ЛЮДНІСТЮ, ПОЛЬСЬКА СТОРОНА КОНСТАТУЄ НАСИЛЬСТВА, ТРІВОГА В НАРОДІ, УТЕЧА ЗА МОСКОВСЬКУ ГРАНИЦЮ.



Таким чином падолист і перша половина грудня пройшли під знаками скріплення добрих відносин Польці й України (козацької старшини, я розумію). Королівський уряд заявляв довірє гетьманові. Хмельницький не жалував зусиль засвідчити свою льояльність. Складав новий реєстр, понуджував козаків до переселення на дозволені їм осади, наказував старшині, пособляв старостам, державцям і дідичам в їх повороті до своїх маєтків, і міцно держав в руках та громив всяке своєвільство. От кілька записок переказаних нам московськими вістунами.

Брянський пушкар Кирило, повернувши з заграниці оповідав в Брянську 20 с. с. листопаду:

Був я в городі Сосниці, і при мені приїхав до Сосниці слуга пані Пісочинської; зовуть його Харевським 1), а з ним приїхало двору його чоловіка з 20, за наказом пани Пісочиньскої-приймати город Сосницю. І той город Сосницю козацький 2) сотник Іван Красовський з наказу полковника Степана Пободайла тому слузі панії Пісочинської Харжевскому віддав і в усім з ним розквитався. А тому сотникові козацькому Іванові Красовському велено побути в городі Сосниці до наказу гетьмана Б. Хмельницького.

Та ще чув я-оповідав той же Кирило, — що до города Мени, маєтности пана Кисіля приїхав його урядник, а з ним Німців чоловіка з 50, і город Мену від сотника козацького прийняли. Та ще з чутки чув, що пана Паца урядник город Седнев прийняв 3).

Того ж дня оповідав брянський торговий чоловік Кузьма Микулин, повернувшися з Почепу:

Приїхав до Почепу від Кєрла слуга його-зветься Сідлович, а з ним Поляків чоловіка з 30, листопада 14 дня, і з наказу пана свого Кєрла від козацького сотника Курила Яковлева город Почеп прийняв; а Курило Яковлев віддав той город Почеп з наказу гетьмана Б. Хмельницького, за письмом полковника Степана Пободайла 4).

Два тижні пізніш вернувшися з Почепа торгові люде оповідали в Брянську:

Тепер у Почепі урядник пан Єсимонт, а з ним товариш пан Сідлович, а людей з ними в Почепі, Поляків і Німців, з 50 чоловіка; від Поляків, що тепер у Почепі чули ми, що на Миколин день прийде до Почепа Поляків чоловіка 200, а на Різдво 300.

А що був в Погарі полковник Опанас, то він спішно виїхав до гетьмана Б. Хмельницького 13 листопада, а то (щоб довідатись), чи за його відомом чи за королівським Поляки почали володіти пограничними городами.

Поляки міщанам і повітовим людям обиди і утиску не чинять, а челядники їх кажуть їм потайки, щоб вони в Почепському повіті не жили, а йшли б куди хто хоче, бо їх Поляки мають усіх побити й порубати. І почепські міщане й повітові люде потайки послали від себе до Трубчевська до воєводи козака Петра Рославченка з товаришами, аби він їх прийняв на царську сторону.

А від самого почепського урядника Єсимонта чули ми, що київський підвоєвода живе тепер в Мглині, а людей з них до 200 чоловіка, а житиме від 2 грудня з тиждень, а куди поїде, ми не чули 5).

На правім боці, в Київщині, наскільки шляхта роззухвалилась і почала тиснути людність-не тільки підданську, але й козацьку, маємо кілька свідоцтв цінних тим, що вони не ретроспективні-не з пізнішої перспективи писані, а дані сучасно, ілюструють стан річей з місяца листопада й грудня.

Потоцкий в згаданім листі до канцлєра (2 листопада) просить його узброїти воєводу Кисіля, “як комісара і руку королівську” (технічний вираз про старостинську владу, що належала Кисілеви як воєводі), найбільшими повновластями супроти своєвільних київських шляхтичів, що “при війську замісць служби Річипосполитій навчилися шарпаниною займатись і від сих потягів своїх не хочуть відстати та дають всяку оказію до нарушення пактів”. Маєтних (що володіли власними маєтками) він радить покликати на соймовий суд, а на немаєтних дати право воєводі без дальшої процедури хапати й сажати до вязниці-“на пострах тої шляхти, бо дуже їм колеса розбіглись” (занадто розгулялись) 6).

Ближчі вказівки про насильства, що чинилися дідичами й державцями київського воєводства, знаходимо в універсалі наступника Потоцкого в командуванню військом, польного гетьмана Каліновского, з 6 грудня н. с. Він звертається до “діґнітарів, урядників (старостинських) та всього рицерства Київського воєводства” з приводу частих скарг що приходять до нього “від пана гетьмана і війська в. к. м. Запорозького”. “Обивателі (шляхта) Київського воєводства-скаржиться Запорозьке військо- в противність пунктам угоди не дозволяють товариству війська Запорозького виходити з маєтностей шляхетських до маєтностей королівських, продаючи свої доми, збіжжя й достатки. Вони зараз, не чекаючи уставленого часу, виганяють сих товаришів війська Запорозького (козаків)”-очевидно забираючи на себе їх господарства. “Приходять також і инші скарги: що инші пп. обивателі не дозволяють виходити з дібр своїх, і карають за се вязницею і смертю” 7).

Доповненнєм може послужити оповіданнє московського агента, купця Зеркальникова, що був у Чигирині в перших днях січня с. с., і Виговський з доручення гетьмана дав йому деякі відомости, між иншим про посольство Каліновского, що саме тоді приїхало до Чигрина, 7 (17) січня:

Прислав до гетьмана польський кор. гетьман Каліновский своїх післанців з листом, щоб він, гетьман, і все військо Запорозьке жили нічого не боячися від них (з польського боку): на чім Поляки з козаками договорились, на тім стоять твердо і ніякої від них зради не буде. І нехай козаки переходять до королівських маєтків без сумніву. А хто з них буде своєвільний, нехай гетьман їx гамує; а коли йому загамувати їх не можна-нехай тих самовільників присилає до Поляків, а ті їх каратимуть. А коли польські державці (королівщин) почнуть чинити якесь насильство над козаками, або за свої давні обиди мститися-вони (Поляки) таких самовільників відсилатимуть на кару до козаків 8).

Як бачимо, сама польська сторона признала, що зараз же після Білоцерківського замирення, навіть на території Київського воєводства, що зіставалося під протекторатом і охороною козацького війська, українська маса, навіть козаки стали предметом насильств, утисків і помсти з боку своїх поміщиків, старостинських урядників і всякого воєнного люду. Представники польської влади, вимагаючи від козацької влади приборкування всякого непослуху серед підданих і козаків, навзаєм обіцювали карати польських утискачів і своєвільників на принципах обопільности. Біда була тільки в тім, що тим часом як гетьман, і полковники за його наказом, щедрою рукою посилали під польський меч і на шибеницю українських своєвільників, де їх з залассєм карано на пострах юрби, — про польських своєвільців ішли тільки балачки, листування і т. д., і їх кари ніхто не бачив і не чув. Тим часом від насильств, здирств і убийств, чинених безпереривно над учасниками повстань, стогін стояв на Київщині, а ще гірше було за козацькою лінією, куди не сягав козацький протекторат, і гетьман не мішався до тутешніх подій, щоб не псувати відносин з польською владою. Він, як ми бачили, просив польських гетьманів, щоб з українським людом, бодай на перших початках, поводилися не дуже суворо, але сі обережні прохання зіставалися в польських архивах, не переходячи в діло. А що діялось в дійсности, так характеризує сама польська сторона устами свого Гомера, Самійла Твардовского, забувши тільки-що вказану ним причину причин-хлопську злість на панів:

Зима була, для війни неспосібна доба! Військо наше на лежах спочивало собі, нагороджуючи собі біду попередню-хлібом новим... Бо і справді вже у всім дожились до краю, і того ані з платні ні з яких дарунків нагородити собі ані сподівались. Тому скільки простору з Київа по Браслав, позаймали все собі по сій стороні, та й за Дніпро чимала частина їх перебралась. Там не знаю, як вони собі заховались супроти місцевої людности. Зимуючи в краю мало забезпеченім, серед безконечних ворогувань повинні були їх собі придобрювати й гамувати їх завзяту сваволю. Вони ж наче з своїми хлопами, так немилосердно відразу почали поводитися з нею. Силоміць забираючи поживу, рахували її так, щоб збагатитися зараз! Притиснені тяжкими стаціями, (піддані) легко могли бути заохочені до бунтів і давнішої злости, і тільки чекали способнішої для себе пори (68-9).

Становище хлопа в руках пана-се край безправности і утиску, що міг загрожувати всім причетним до пережитого руху.

Супроти того українська маса: селянство, міщанство, козацтво не знали як їм розуміти таку пасивність, більш того-податність і услужність на панські побажання у Хмельницького і старшини. Припустивши, що в Білоцерківській умові прийпиось їм зробити в тім напрямі якісь уступки, — як можна було їх сповняти? Для козацтва кінець кінцем не зісталось тайною, що й під Зборовим були дані подібні обіцянки, — але ж гетьман і старшина їх не сповняли! Яка ж потреба була виконувати такі тяжкі й незносні жадання тепер? Ми бачили, що чернигівська козаччина, призначена на ліквідацію, ніяк не годилась на передачу в панські руки Чернигівщини. Вислала до гетьмана свого головного коменданта, наказного гетьмана Пободайла, щоб протестувати против свого скасування і передачі Чернигівщини в руки королівських старост. З тим же післала старшина, що держала міста. Польська сторона підущала гетьмана, щоб він се трактував як бунти і непослух-вязнив, стинав таких своєвільників, давив всякий непослух опираючись на польське військо. Гетьман, як бачимо, давав обіцянки, але не розправлявся суворо з тими, в кім не бачив непослуху йому, гетьманові, а тільки опозицію тяжким умовам замирення. Всупереч сподіванкам Кисіля й Потоцкого, що Пободайдо наложить головою за свій непослух, він був відпущений з Чигрина назад — з відповідними інструкціями: не обгостряти відносин. Він по тім уже не боронив старостинським урядникам переймати міста й управу в них, але як побачимо нижче — не розпускав козаків, не переводив реєстру і не виводив козаків до Київських королівщин.

Подібне діялось і на Браславщині. Як бачимо з листу Кисіля, шефа Браславщини Богуна сподівалися в Чигрині одночасно з Пободайлом; вповні можливо, що він справді приїздив з своїми представленнями і дістав подібні інструкції, що й Пободайло. Слідом побачимо польську звістку з початків грудня про універсала Хмельницького до браславської людности, де він, мовляв, наказував терпеливо зносити польську окупацію протягом зими, а з весною обіцяв звільнити їx з тої кормиги 9). На жаль не маємо автентичного тексту, і не можемо судити, чи се універсал апокрифічний, чи були дійсно накази Хмельницького з такою нотою тимчасовости, — чи може місцева, браславська старшина від себе додавала те, чого не говорив виразно сам Хмельницький. Все се можливо-але такі обережні півслівка заспокоєння й надії, коли й пускались, не могли задоволяти людей, поставлених перед грізну небезпеку привернення польського панського панування. Київський чернець Арсеній, що вибираючися до Москви при кінці 1651 р. і на початку 1652 об'їздив ріжні українські міста, був у гетьмана, митрополита й ин., так оповідав про настрої й відносини на Україні:

Козаки всі розпущені по домах, і в зборі їх ніде нема, і Поляків теж в зборі против них нема, бо у них після останнього замирення ніякої сварки не було, і гетьман Хмельницький сильно наказує козакам, аби вони з Поляками ніде не сварились. А війну вести против Поляків і за козаків-ніяк не хоче. Реєстровим козакам велів він усім перевозитися до Київського воєводства. А гетьманові великому корунному Каліновскому королівським наказом велено йти за Дніпро на лежу-і гетьман Хмельницький Каліновскому йти за Дніпро також не заборонив, і знак йому свій дав, щоб його козаки у всім слухали. І Каліновскій пішов за Дніпро до Ніжина, а за ним Поляків 7000. А задніпрянські козаки дуже бояться Поляків-щоб їх не зруйнували, і на гетьмана Хмельницького скаржаться, що їх Полякам видав. А Хмельницький їм наказує, щоб вони панів своїх слухались і були в їх послушенстві по давньому; коли ж вони своїх панів слухати не будуть і буде їм за те щось від панів-будуть самі винні, і він за них стояти не буде.

Та й через те він за них стояти не буде, бо як у нього була з Поляками війна, то він, гетьман, стояв против Поляків з справжніми реєстровими запорозькими козаками та з кримськими Татарами, а тих задніпрянських козаків на поміч не кликав, бо вони панські піддані; а вони своїх панів побили і самовільно пристали до Запорозького війська. Тому тепер вони з своїми панами як хочуть, а йому до того нема діла. А задніпрянські козаки бачучи свою безнадійність, сподіваються собі від Поляків великого руйнування, і тому богато їх тікає на царську сторону, до Путивля.

А згода у козаків з Поляками, він думає, буде міцна, — тому що гетьман Хмельницький війни з ними починати ніяк не хоче 10).

Як бачимо, перехід польського війська за Дніпро, що стався на початку нового року, зробив особливо гнітюче вражіннє, і довершив зневіру козацтва і народніх мас до гетьмансько-старшинської політики і до свого положення. Але се почалось уже після перших досвідів від білоцерківського замирення. А виявилося поруч всяких петицій і убігань до гетьманської протекції, з одної сторони-в масовій утечі за московську границю, з другої-в пробах активної опозиції, в тих бунтах і своєвільствах, про які стільки чуємо з польської сторони, але на жаль-все в дуже загальних фразах, майже без усяких конкретних подробиць. Бо ті подробиці, які маємо, належать більше до часів перед розривом з Поляками, коли Хмельницький немов спішив сповнити польські поради: використовуючи присутність польського війська вирвати і знищити опозицію в війску й народі проти себе, під приводом нищення непослуху панам і урядникам. Коли розглядати його поведеннє з сього місяця в аспекті пізнішого польського розриву, можна прийти до висновків на взір Твардовского-що все се було одно тонке лукавство, одна інтриґа: з одної сторони дати народнім масам, з-окрема козацтву, добру порцію доппінґу-підняти його енерґію страхом повороту панського пекла. З другого-притисши до муру необхідности і старшину і військо, винищити в останній мент перед відновленнєм боротьби всякі супротивні, небезпечні елєменти і перетворити українську масу в свою послушну армію: розріджену, ослаблену, але одноцільну. Нехай слабодушний, непевний елємент відливає за кордон, досить буде й того, що лишиться-аби він був суцільний і послушний свому гетьманові. Такі підозріння були у чужих (Твардовский) і у своїх (Самовидець)-як ми ще побачимо, і може бути, що в тім була й доля правди. Хмельницький проходив подвійну школу тонкої інтриґи: єзуїтську і орієнтальну! А в тім-не можучи говорити напевно про мотиви його поведінки, досить буде констатувати й те, що так розуміли його тактику сучасники, свої й чужі. Коли ж такий рахунок у нього був справді, то одне що його перечеркнуло: се що українські маси такого експеріменту не витримали і полинули за московську границю в занадто великій скількости, зіставивши свого занадто мудрого гетьмана на мілині.








Примітки


1) Пор. нижче с. 402.

2) В ориґіналі скрізь-черкаський.

3) Польські справи москов. фонду загран. справ 1651 р. ст. б, л. 457

4) Тамже л. 455.

5) Тамже с. 515-6.

6) Архивъ ЮЗР. III. IV, с. 627.

7) Памятники кіев. ком. I-II с. 607.

8) Сказка Зеркальникова-Польські справи б. архива загр. справ, 1652 р. ст. 1а, вязка 90; про иншу мову Виговського ще далі.

9) Королівський додаток до інструкції соймикам нижче, с. 395.

10) Польські справи архиву закорд. справ, 1652 р., ст. 1.











Попередня     ТОМ IX     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IV. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.