Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IV. Стор. 14.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ IV     Наступна





РАДА В ЧИГРИНІ ПО ВЕЛИКОДНІ 1652 Р., ВІДНОВЛЕННЄ ВОЛОСЬКОГО ПЛЯНУ, ЙОГО ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ.



Про велику великодню раду в Чигрині, що ухвалила новий курс української політики, крім тільки що наведеної звістки полтавського єромонаха, що Хмельницький відкликавши раду в Полтаві, призначену на вербній неділі, визначив натомість велику раду в Чигрині на світлім тижні, і закликав “всіх полковників, осаулів, сотників і всіх козацьких урядників”, маємо ще оповіданнє московських вістунів. Вони потверджують, що ся рада відбулась, і доповнюють звістку єромонаха Гавриїла ще деякими цінними подробицями. По перше-кажуть, що участь в раді взяли також татарські мурзи, з того татарського війська, що не було відправлене, а далі стояло недалеко Полтави. По друге-що предмет наради був оповитий глибокою таємницею, і на розрив з Поляками не було дано ніякого натяку, так що ширші козацькі маси по корсунськім прецеденті склонні були думати, як то ми вже бачили вище, що Чигринська рада принесе ще більше зближеннє гетьмана і старшини до Ляхів і спільний з Татарами похід на Москву-як то й писали деякі оптимісти варшавські.

Маємо такий голос моменту. “Калмицький Татарин Артюшка” служив у якогось купця в Москві, а з літа 1651 р., приїхавши до Путивля, за намовою глухівського сотенного писаря Данила подався за козацьку границю. Ставши на службу у полковника Пободайла їздив з ним під весну 1652 р. до Конотопу і до Смілого, і тут відстав від нього коли Пободайло в початках квітня н. с. з Смілого поїхав до Миргорода (сі роз'їзди Пободайла не без значіння в його ролі наказного гетьмана і особливо довіреного чоловіка гетьмана, в котрій його далі побачимо). Подякувавши Пободайлові “Артюшка” їздив протягом кількох тижнів по приграничних містах, збираючи вісти для московського вжитку: був у Веприку, Зинькові, Полтаві. На святім (страстнім) тижні при нім прийшов до Полтави лист від гетьмана полтавському полковникові, щоб він і з инших міст полковники їхали до Чигрина на “сейм”, і полтавський полковник поїхав. “І від кримських людей, мурзи і білогородські (ногайські?) князі, чоловіка з 20 або й більше на раді у Хмельницького”. Кримські й ногайські люде, що стоять у великім числі в полтавських сторонах, за рікою Ворсклою, “чекають від Хмельницького вісти, що там урадять, і з чим Хмельницький тих полковників і мурз відправить- туди кримські й ногайські люде зараз підуть війною, а до того часу стоятимуть у полтавських містах”. А гетьман з Чигрина “безнастанно пише листи до всіх полковників з погрозами, щоб полковники розсилали листи до всіх городів, до сотників і козаків, аби вони мали на готові зброю, коней і всякий запас (были заласны, конны и оружны), і щоб ніхто не був без коня і без зброї”, — а щоб ішли в пограничні з Московщиною городи. “І сотники, отамани й козаки всі в зброї, стоять в пограничних городах: Польтаві, Зинькові, Гадячу і на Веприку”. “А на Веприку сотник Михайло Жураковський говорив йому, Артюшці, не потайки, а в голос, і приїзжі сотники, що бували на Веприку в своїх справах, і богато козаків веприцьких (в Веприку головно проживав Артюшка, кинувши Пободайла) говорили, що по всіх городах так козаки поміж собою постановили: коли Б. Хмельницький з Ляхами замириться вічним миром, то всі козаки з кримськими й ногайськими людьми підуть певно війною на царські україни.-“Тільки нам і чекання буде, поки Хмельницький з Ляхами договориться та помириться: зараз підемо війною на царські сторони”. При тім наказували Артюшці, щоб він сього московським людям не говорив, а тримав у секреті. Таке ж доводилося йому чути в Зінькові й Полтаві 1).

Теж саме оповідала в Каміннім 4 (14) травня станиця (роз'їзжі вістуни) що їздила за вістями до Полтави. “З Полтави і з инших міст поїхали полковники до Б. Хмельницького на раду, щоб учинити договір з Ляхами і замиритись. Кримські люде стоять в Полтавських містах, за р. Ворсклою, а мурзи тих кримських людей в Чигрині у Хмельницького. Стоятимуть кримські люде в полтавських місцях, доки Хмельницький відправить полковників, а куди підуть кримські люде війною, козаки не сказали. Козаки стоять збором по всіх граничних містах: в Полтаві, Зінькові, Гадячах, і велено їм бути конним і оружним”. На кого вони готовляться, козаки не сказали і веліли станиці зараз вертати з Полтави за границю 2).

Як бачимо, пляни розриву були старанно замасковані гетьманом. Лівобережні полки були змобілізовані при московській границі, і пускались чутки, що готовиться спільний з Татарами похід на Москву. Поки польські полки ще стояли за Дніпром, гетьман не вважав можливим відкривати свої наміри: сполучившися з литовським військом на випадок трівоги, сей задніпрянський польський відділ міг стати дуже серйозною загрозою для Козацтва. Тому чигринські наради були ослонені щільною таємницею, і видимо були умисно протягнені, так що потрівали мабуть до середини мая н. с. (православна провідна неділя була 4 н. с. травня, а 14 травня н. с. задніпрянські полковники ще не повернулися з ради).

Рада, зложена, як тепер знаємо, з козацької старшини і татарських деелєґатів, мусіла констатувати, що Річпосполита не потвердила Білоцерківського трактату і таким чином звільнила гетьманське війско від присяги зложеної на білоцерківські пакти. Далі мусіла ствердити, що своєвільства, насильства, акти віроломства й пімсти з боку впровадженого до маєтностей і урядів поміщиків і старшинських урядників та допущеного до леж жовнірства виявили повну неможливість якого небуть співжиття з польськими елєментами. Мусіла винести резолюцію, що військо повинно встати в обороні своїх вільностей і всього українського люду, що стояв під його протекцією, і радикально очистити Україну від Поляків, а супроти такої перспективи нової війни-забезпечити себе поміччю. Мусіло наступити рішеннє-післати знору до Татар по поміч і звернутися з таким же прошеннєм до царя. Можна думати, що поруч офіціяльної відповіди, записаної в наведенім вище протоколі. Іскра привіз вражіння певного наближення московського уряду до козаків, більшого ніж досі (паралєльно з наростаннєм незадоволення Москви з польського уряду, що записав і московський протокол 22 березня). Побачимо, що український уряд, не звертаючися з формальним проханнєм до Москви за поміччю, далі потрохи клепле в сю ноту (лист Хмельницького до Хилкова трохи нижче).

Все се військо мусіло ухвалити-санкціонуючи своїм авторитетом новий розрив з Польщею і приймаючи на себе відповідальність за нього. Се само собою розуміється, для того й була призначена не звичайна, тісніша рада вищої старшини, а ширша, загально-військова. На жаль, зістається неясним, чи на санкцію її було подане також і відновленнє волоської справи, що мало послужити притокою, чи формою того розриву з Польщею.

Ся справа може нам здаватися не стільки справою війська, скільки династичною справою самого Хмельницького-але вона близько зачіпала козацько-українську політику. Для війська мало важне значіннє, з огляду на новий розрив з Польщею, чи молдавський володар буде далі стояти по стороні Польщі і псуватиме всякі інтереси козаччини, чи навпаки буде змушений звязатися з гетьманом. Тому правдоподібно, що в якійсь формі і ся справа була ухвалена військом в загальнім комплєксі козацької політики: відносин до Польщі, Туреччини й Дунайських князівств. Молдавський господар був. посередником для Польщі в відносинах до Криму і Туреччини, і в сій ролі його було трудно поминути, коли вставало питаннє про війну з Польщею в союзі з Кримом і Туреччиною.

Нас, розуміється, вражає, що тим часом, як українські маси тікали з під козацького реґіменту за московську границю, лишаючи гетьмана і старшину на мілині, — гетьман і старшина замісць заходитися коло спинення сеї небезпечної утечі утвореннєм кращих і певніших умов життя для сих мас, заходилися коло волоської авантюри. Але, з одної сторони, утеча селян і козаків на схід могла їм тоді не здаватися ще таким серйозним і небезпечним стихійним явищем, як ми його бачимо тепер з історичної перспективи; старшинські верхи могли думати, що се явище зникне, як тільки польські пани жовніри будуть видалені з України, в останнє, певно і твердо. А з другого боку-ся волоська авантюра, як я тільки що сказав-могла здаватись їм дуже важною і серйозною ланкою в системі тих моментів, які повинні були остаточно розвязати українсько-польські відносини і забезпечити Україну від польських аспірацій.

На превеликий жаль, ми ні разу не знаходимо якоїсь деклярації гетьманського уряду з інтерпретацією його волоських плянів. Але признаючи в повній мірі всю короткозорість, виявлену гетьманом і старшиною на сім пункті, ми не повинні не доцінювати тих мотивів, які надавали серйозне значіннє волоській справі. Безсумнівно, велику грали тут ролю династичні амбіції гетьмана-що йшов тут за старими прикладами давніших козацьких ватажків і пограничних українсько-польських маґнатів, як Дм. Вишневецький-Байда, Самійло Корецький й инш., і новішим взірцем посвоячення з волоським господарем Януша Радивила, що взагалі не давав спокою гетьманові своїм двозначним становищем (опозиційним супроти короля і коронних маґнатів, сприятливим супроти православної Руси-і таким незхопним для козацької політики). Певно, що старшина і не поділяючи гетьманських фамілійних мотивів, могла часто коритися плянам гетьмана або притакувати їм з простого сервілізму. Але було богато такого, що оправдувало з становища української політики бажаннє гетьмана привязати до себе волоського господаря як не волею то неволею, і змусити його запрягтися в українського воза навіть проти своєї волі.

У таких людей імперативної, деспотичної і нестримної вдачі як наш гетьман, така психольоґія накидання своєї приязни оружною рукою вповні правдоподібна.

Протягом всеї українсько-польської війни Лупул, як ми бачили, грав ролю вірного союзника-секунданта Польщі. Він шпіонував за гетьманом, доносив Потоцкому і королеві про його закордонні зносини. Старався шкодити йому в Криму і в Царгороді, паралізуючи його заходи і впливи, його старання забезпечити собі татарську й турецьку поміч і союз Очорнював і діскредитував гетьмана і старшину перед ханом і отоманським диваном і паралізував по змозі поміч українському повстанню. Його ворогуваннє болючо ослабляло позицію Хмельницького як оборонця православної віри против католиків-що також значило досить богато в українській політиці. В воєнних операціях Волощина під проводом Лупула віддавала польській стороні важну стратеґічну послугу, служачи певним прикриттєм правого польського фронту. Нарешті-те що я вже казав: замісць того щоб впливати на свого зятя, шефа литовських сил, в напрямі солідарности і підтримки Хмельниччини, Лулул своєю ворожнечею настроював против неї і литовське маґнатство і всякі дісідентські елєменти, що в переконаннях старшини повинні були приязно і солідарно підтримувати Козаччину.

Я вже кілька разів підчеркував сей психольогічно-політичний мотив і ще раз отсе нагадую про нього. Хмельницького й його однодумців незвичайно хвилювала неприязна позиція Януша Радивила. Як євангелік, наслідник традиційного союзу Радивилів з православними і козаччиною, як ворог короля і польських маґнатів, покривджений і поминений королем у своїх амбіціях 3), він повинен був бути їх союзником, так здавалось їм, і їм страшенно хотілось мати його союзником, бо вони думали-перебільшуючи до певної міри реальні можливости-що перейшовши на сторону Козаччини, Януш зробив би її союзником все в. кн. Литовське. Але Януш ухилявся. Замість підтримувати-безжалісно громив козаків в останній війні. Се незвичайно хвилювало українських політиків. На останнім соймі його відносини до короля і польської шляхти незвичайно обгострились; здавалося, що більше ніж коли небудь він стояв на повороті до Українців. Здавалось, що як би тепер його тесть, волоський господар, перейшов на сторону Хмельницького, ставши шваґром, се б остаточно перетягло і Януша, і з ним Литву. Козаччина в боротьбі з Польщею одержала б замісць погроз союзне прикриттє на обох своїх крилах-полудневім і північнім, волоськім і литовськім.

Тоді справді союз православних і дісідентів Польщі й Литви можна б було укоронувати посадженнєм на польськім престолі спільного союзника, кальвина Ракоція і перитворити Річпосполиту в федерацію трьох автономних держав, звязаних через Семигород і Україну з системою турецьких васальств, з одної сторони, з протестантською ліґою (через Ракоція і бранденбурського курфирста)-з другої-включно до самого “лорда-протектора” Анґлії, великого Кромвеля, протектора всіх противників папистів. Для того варто було дати доброго штурханця Лупулові, коли він не хотів добровільно війти в широко розчинені для нього українські двери.

Обставини для того виглядали сприятливо. Польське військо-що певно взяло б в оборону вірного союзника і сторожа Польщі, було деморалізоване, незаплачене, змарніле, і у нього-як і в цілій тодішній Польщі, не було здібного і авторитетного провідника. Татари, жадні реваншу за берестецьку нечесть, дійсно готові були на кождий поклик Хмельницького рушити з ним у похід. До того ж у них саме вийшла зачіпка з Волохами й Поляками, котра, при охоті, могла послужити й за саsus bеllі 4). Турецький уряд був далі настроєний для Хмельницького сприятливо, і до того настільки зайнятий власними справами, що певно не взяв би в оборону Лупула і не став б за нього мститися. З своїми ближчими сусідами-воєводою мунтянським і володарем семигородським Лупул стояв в відносинах напружених і міг від них сподіватись тільки чогось лихою, а не помочи. Хмельницький міг зробити з ним що хотів, і крім здійснення його династично-політичних комбінацій се ще мало ту добру сторону, що давало змогу перейти на воєнну ногу з Поляками, коли вони візьмуть Лупула в оборону (що можна було передбачити напевно!) — не виповідаючи їм війни і не порушуючи Білоцерківських пактів з свого боку.

Правдоподібно, тоді ж зараз, після ради, що мусіла закінчитися в середині травня н. с., післано було до хана проханнє прислати поміч “з травою”, а полковникам і сотникам наказано готовитися до мобілізації так само, як трава підросте настільки щоб можна було пуститися в похід.








Примітки


1) Розрядного приказа приказний стіл, столб. 186 л. 728-9, 738-6: свідчення Артюшки Тимофеева 4 (14) травня в м. Каміннім і в Москві в Розряді 12 (22) травня.

2) Тамже л. 730-1.

3) На останнім соймі король не дав йому великої булави в кн. Литовського, хоч вона йому всяким правом належала.

4) В збірці Ґолінського заховалися листи хана і його візіра Сефер-казі до воєводи Лупула, без ближчої дати, але очевидно-з сього часу, в справі пограбування Волохами й Поляками кримських післанців, що йшли з Білгорода. Вони майже однакові в змісті, крім вступної фрази, і се помагає відреставрувати їx зміст, очевидно покорочений або попсований копіїстами (значніші додатки з листу Сефер-казі я означаю дужками):

“Вельможний між монархами покоління Месієвого, преславний між вибраними слугами Ісусовими, приятелю наш воєводо волоський! Дається вам до відома, що дійшло ух наших: що подорожних, а саме тих, що пускаються до країв наших з Білгороду, по дорогах забирають і розбивають. Ми тому довго цілком вірити не хотіли, аж доки Жабі-аґа наш більгородський виправив до нас кількох людей з листами (в пильних справах) і їx на Кочубею (Кочай-бею) кілька поганців напавши розбили, двох живцем узяли, а решта ледво втікла, два чи три, і прийшовши до нас, таку дали відомість, що між тими розбійниками спільно з Поляками мішалися й Волохи. Про них (Волохів) ми не сумніваємось: не думаємо, щоб то було за вашою відомістю, а скорше так припускаємо, що то справила якась купа свавільних Поляків, виїхавши в поле. Але чи то вони робили з якогось позволення, чи як опришки виїхали для здобичи і крадіжи, — посилаємо до вас Шахдеміра (Шайдеміра), слугу нашого і жадаємо, аби ви нас повідомили, чи вони за дозволом, чи своєвільно на здобич в поле вийшли. Пильно просимо, аби ви пильно довідалися про се, правдиво й найдосконало нас сповістили (і коли то на якихось своєвільних Волохів покаже, негайну справедливість над ними учинили). І що тикається Поляків правдиво і досконало нас повідоміть, чи то за чиїмсь дозволом і причиною? (Ми з ласки божої ні трохи тим не турбуємось, що нам король польський пактів не дотримує. А коли він тим хвалиться і в пиху вдається, що військо наше раз дало себе відбити, і при тім 30 або 40 Татарів там лишилось, тоді нехай знає, що натомість тих поганців Поляків чотири або пять тисяч у нас у неволі дише. А крім того, коли ми потім під Білу Церкву до козаків прийшли, того поганства 300 або 400 пропало-вони тепер у Татар в тяжкім вязненню). Хвала Богові, ми не вповні покладаючися на пакти уложені з королем польським, маємо літом і зимою і на кожен час завсіди готові війська Татарські, Ногайські і всі Кримські, що неустанно просячи війни з Поляками, до Бога зітхають-про що ви можете ще краще знати. А коли вони, розірвавши пакти, вишлють військо против козаків Запорозьких, нехай знають, що наші Татари змилуються над душами (козаків), і не залишать їx ратувати хоч зимою хоч літом. (Тепер вони відпочивають і коней годують, готові будучи літом і зимою і на всяк час). Нехай же знають про таку приязнь і любов татарську до козаків. (Не прагнемо нічого більше, як тільки щоб Бог поблагословив наше військо як правдиво мусульманське, коли вони нам винного харачу не віддадуть). На кінець молитви до того, хто єсть дорога правди”... (с. 572).

Лист Сефер-казі аґи починається такими словами: “Пункте приязни, прикладе любови щирої і милий приятелю мій”, а в додатку має карточку, з проханнєм післати “до Поляків” свого чоловіка і переказати, щоб вони повернули назад тих узятих в неволю Татар, коли хочуть згоди, — “а коли вони в тім відмовлять і забраних вязнів нам не пришлють, ми тим турбуватись ні трохи не будемо” (с. 574).











Попередня     ТОМ IX     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ I. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.