[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна





V. ВІНЕЦЬ І КІНЕЦЬ ТИМОША ХМЕЛЬНИЧЕНКА.


ПОДРУЖЖЄ ТИМОША З ЛУПУЛІВНОЮ, ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ ЙОГО.



Протягом цілого року, навіть трохи більше, Тиміш Хмельниченко і його шлюб з господарівною, а потім нещаслива смерть від неприятельської кулі, займали увагу- не тільки самої України, але всього комплєкса земель, що її окружали. Новіших письменників захоплювала коротка як блискавиця карієра сих двох молодоженів-чигринського козака і волоської господарівни, що блиснули на політичнім овиді і згасли як метеор. Притягала романтична сторона сеї історії 1), а менше зверталось уваги на політичну сторону сього епізоду-власне нам інтересну. Я вище зазначив, який політичний зміст мусів вкладати старий Хмельницький і його ближче окруженнє в сей плян; які перспективи відкрив він, коли нарешті здійснився; яку заплутанину в відносинах він спровадив; які нові соціяльні і політичні комбінації він викликав-в стилю порад Радивила 2). Се нібито прийшло тільки на хвилю і пропало з смертю молодого гетьманича; але воно в дійсности не пропало безслідно. Я одмітив вище те значіннє, яке ся комбінація мала в політичних плянах московського уряду-що се вона мабуть змусила Москву закинути свою тактику повільного вичікування й кинутися в нову рішучу боротьбу за спадщину Святого Володимира, спираючись на Україну і Козаччину-поки ще вони не відійшли від неї, пірнувши з головою в нові звязки і перспективи, відкриті женячкою гетьманича.

Одного сього, коли ми згодимось уважати його за факт, буде досить, щоб поставитися з серйозною увагою до сього “роману” гетьманича. Романтична сторона здається мині як раз дуже мало фактичною, а політична дуже серйозною! Але не тільки тут, а і в инших сторонах українського життя се реальне скомбінованнє козацької гетьманщини з династичними звязками господарів (а з ними вважала себе повязаною так чи инакше ціла купа аристократичних домів Польщі й Отоманської Порти), з відносинами отаманських васалів і т. д.-не могло минути безслідно. Ми повинні шукати далі відгомонів сього яскравого факту, що так струсонув уявою всіх сусідів. Перспективи заступити дотеперішню Річпосполиту федерацією Польщі, Литви й України, що висувається в пропозиціях Радивила, знайшли кілька літ потім свою конкретизацію в українсько-семигородсько-шведських переговорах, потім в Гадяцькій унії. Поради Радивила Хмельницькому стати приятелем шляхти й спертись на неї, знаходять втіленнє в політиці гетьмана супроти Волинської і Пинської шляхти, в звісній хартії виданій старим Хмельницьким перед смертю і т. д. По смерти Януша він бере в свій протекторат Радивилів. Так, сей рік, що пройшов між шлюбом Тимоша і його смертю відкрив сучасним діячам богато можливостей, яких вони доти не підозрівали.

Не ставлячи своїм завданнєм вичерпати сю тему вповні в рамцях сеї книги- що було б неможливо -я тим не менше вважаю потрібним спинитись досить докладно не тільки на фактичних перипетіях сеї історії, але також і на ріжних відбиттях її в свідомости і уяві сучасників.

Від Грека Іллі, що їздив від гетьмана до господаря підчас Батозько-Камінецької експедиції чули ми, що при відновленню старої угоди про ожененнє гетьманича з господарівною, визначено річенець весілля на день 21 (31) липня 1652 р., а місцем з'їзду- Ямпіль і Сороки, і на забезпечення сеї умови господар дав заставцями свого племінника і кількох визначніших достойників (с. 445). Поруч сього авторитетного свідчення ми, правда, маємо такі звістки, що подають раніший річенець весілля- але свідоцтво Іллі безсумнівно певніше, і воно потверджується иншими відомостями. Так підсудок камінецький Конажевский 2 серпня н. с. доносить свому патронові (не названому по імени в сій копії): “Весіллє Тимошкове, що припадало минулої неділі (28 липня н. с.) відложено до сеї будучої, і господар й. м. готується до нього. Але я певний, що коли щось перешкодить, так що і в ту другу неділю воно не прийде (до кінця), то воно вже ніколи не здійсниться 3), дай Боже аби той звязок не здійснився ніколи-бо коли б не розійшовся, то в скорім часі наробив би нам клопоту”. Очевидно, пан підсудок виходив з переконання, що Лупул далі шукає всяких способів відкрутитись від сього шлюбу; але його віщуваннє не справдилось. Які б там не були настрої Лупула в сій справі, але він побачив, що далі сю справу тягти і викручуватися з неї неможливо-бо се принесе нове спустошеннє Волощини, гірше від попереднього, і бозна що далі.

Австрійський посол в Варшаві Джірардіні, доносив при кінці липня між тутешніми відомостями, що “молдавський нарід настає на свого господаря, аби він забезпечив згоду з козаками і Татарами, віддав доньку за сина Хмельницького і виповнив свої обіцянки і домагання Хмельницького, — а той можливо протягає сю справу, певний того, що фортуна скоро відвернеться від козаків” 4). До розвязки причинився маленький інцідент, зробивши ще більш реальною перспективу козацько-татарської пімсти за недодержаннє умови. Польський аґент Ромашкевич бувши в Криму взявся відправити польських бранців, значних польських шляхтичів, очевидно ґарантуючи ханові, що він за них дістане умовлений викуп; але в дорозі вони втікли і то в таких обставинах, що кримський хан побачив в сім руку Лупула як їх приятеля: мабуть сіли на молдавськім березі на якийсь корабель і на нім утікли до Царгороду. Він страшенно розгнівався на Лупула, грозив його знищити; домагався щоб господар або вернув йому сих бранців або виплатив за них весь умовлений окуп і под. 5). Лупул перед тим міг іще сподіватись, що після непорозумінь козаків з Татарами під Камінцем у них не так легко прийде до порозуміння для спільної експедиції на Волощину, тепер навпаки-мусів рахуватися з правдоподібністю, що Татари візьмуть ініціятиву нового нападу на Молдаву і постараються притягти Хмельницького, коли він не буде задоволений в своїх матримоніяльних плянах.

Так власне се й пояснює одна царгородська реляція до угорського палятина Пальфі про шлюб господарівни: “Інтенція Лупула ясна-скріпити своє становище через сей шлюб і за посередництвом козаків помиритися з татарським ханом: бо той з приводу значних польських бранців, що їх (Лупул) через свідомих людей ніби то випрактикував з вязниці і вирядив сюди через Чорне море, відгрожується йому походом на його край, щоб вибити всіх до сьомого року” 6).

Так от збувши може навмисно визначений для весілля річенець 31 липня, Лупул далі вже не протягав справи. Весіллє, правда, спізнилось не на тиждень, а на цілий місяць, але все таки відбулося, всупереч камінецьким пророкуванням. А коли воєвода далі старанно підчеркує на польську адресу своє крайнє небажаннє своячення з Хмельницьким, то очевидно робить се вже для того щоб оправдати свою поведінку в польських очах і заховати в повній мірі приязнь польських двірських і маґнатських кругів. Для сього запевняє з одної сторони, що він віддає доньку за гетьманича тільки з примусу, з другого боку-що він се своє посвояченнє сподівається використати в інтересах польської політики. Ми бачили, як підчас козацького посольства в Варшаві в 20-х днях серпня вже було принято урядовими кругами до відома, що молдавський господар виступає посередником між Польщею й козаками 7).

Два тижні перед тим єзуїт Щитніцкий привіз секретні пояснення Лупула про причини, які його змушують погодитися на шлюб доньки з гетьманичом, і вони належать якраз до того часу, коли минав визначений річенець: “Він свято запевняє, що віддає доньку за сина Хмельницького, тому що не може поступити инакше. Сей шлюб не має сили, бо він відбувається не з свобідної волі, а під примусом, иншим часом він забере свою доньку назад. Весіллє відбудеться в Ямполі, місточку Замойского. Лупул заявляє і обіцяє, що коли Корона упорається з козаками і захоче пімститись і воювати Татарів, він поможе грошима і людьми, але з козаками зачіпатися не хоче” 8).

Ракоцій, хоча з великими побоюваннями дивився на посвоячіннє козацького гетьмана з своїм непевним сусідом, скористав з сеї нагоди для відновлення приязних зносин. “Не мавши вже довший час певних відомостей про стан і здоровлє вашої вельможности, тепер коли загальна поголоска йде, що ваша вельможність або особою своєю або через свого посла має бути присутна в Молдавії з нагоди шлюбу вашего сина з дочкою вельможного господаря молдавського, — вважаємо своїм обовязком, при тій особливій приязни, яка між нами істнує, побажати синові вашому щасливого подружя, а вашу вельможність привитати і запевнити, що наші приятельські почуття до в. вельможности і нині лишаються незмінними, хоч ми такий довгий час не мали змоги засвідчити їх ні листами ні через послів наших”-писав вів гетьманові 25 серпня. А одночасно в листах до Виговського і Тетері, висланих з Тимошем до Яс, висловляв здивованнє, що так довго не мав від них ні листів ні післанців, і так само запевняв у своїй незмінній приязні 9).

Господар Матвій, як побачимо далі, также прислав свого посла до Яс-був він на Тимошевім весіллю, і мабуть для того був і присланий.

Поки що ніщо не віщувало тих страшних наслідків, які за собою сей шлюб потягнув.








Примітки


1) Найбільше посприяв поширенню сього романтичного освітлення польський історик-романтик Кароль Шайноха, своєю студією (Domna Rozanda). Вона оперта на солідній літературній і документальній підставі (використано й не виданий матеріял-головно з рукописів львівської бібліотеки Оссоліньского). Але автор даючи подіям одностороннє-романтичне освітленнє, додав і ріжні досить довільні риси для збільшення того вражіння, яке йому хотілось. За ним пішов і Кубаля в двох своїх студіях, присвячених подіям 1652 і 1653 р.: Krwawe Swaty i Wyprawa Źwaniecka, i Костомаров в своїм Б. Хмельницькім; під його редакцією, з його доповненнями вийшов також переклад студії Шайнохи, зроблений Ф. Неслуховским в Рус. Мысли 1881 кн. VI, і нарешті під сильним впливом Шайнохи-Костомарова (мабуть сього власне перекладу студії Шайнохи) написана стаття Семена Венгрженовского: “Свадьба Тимоша Хмельницкаго. Епизодъ изъ исторіи малорусско-молдавскихъ отношеній” (Кіевская Старина 1887 кн. 3 і 5).

2) Вище с. 465.

3) В сій копії властиво так: iesli co przeskodzi zeł nie doidzie w te przyszłą niedzielę, to pewnie iuz abo nie przyszło albo nigdy do skutku nie przyidzie- зб. Русєцких ркп. 31 с. 183.

4) Жерела XII с. 178-9.

5) Реляції Конажевского і Щитніцкого, цитовані вище, дальше Реніґера в Жерелах XII с. 182 й ин. Подія сталась очевидно в липні-Реніґер знає про неї 3 серпня вже в Царгороді, Конажевский 2 серпня в Камінці.

6) Жерела XII с. 187.

7) Пише се нунцій, в депеші з 24 серпня, але в формі дещо неясній: чи се козаки заявили, що волоський господар буде посередником, чи польський уряд одержав самостійне запевненнє-від самого господаря очевидно.

8) Реляція Торреса 10 серпня, значить відомости Щитніцкого належать до останніх днів липня.

9) Monumenta Hungariae XVIII с. 673-4.











Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.