[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна

ЛИСТ ГЕТЬМАНА ДО КОРОЛЯ, РАДА В СІЧНІ 1653, ЗАПОВІДЬ ПОХОДУ НА УКРАЇНУ, СЕНАТОРСЬКА НАРАДА В ГОРОДНІ, ПЛЯНИ ПРЕВЕНТИВНОЇ ВІЙНИ (ЛЮТИЙ 1653).

Лист Хмельницького-згаданий нунцієм в депеші 14 січня, мусів бути писаний в листопаді, скоро після того як відправлено Зацвіліховского і Черного: Хмельницький писав власне з приводу сього посольства, що мало розслідити подробиці батозького епізоду, а Хмельницький до того його не допустив. Се досить підходить до обставин того часу ¹), але инших звісток про такий лист гетьмана з того часу ми не маємо, натомісць заховався пізніший на яких півтора місяці лист без дати, писаний, очевидно, після повороту козацьких послів з Москви, підчас великої ради старшини на Єрдань, згаданої вище:

Найясніший милостивий королю, пане і пане наш великомилостивий! За велике своє щастє вважали ми, коли така значна наступила була ласка до нас-слуг і підданих в. кор. мил., пана нашого мил. ²), що в. кор. мил., не бажаючи дальшого кровопролиття між християнством-вірними підданими своїми, взяв то під увагу, що скільки було оказій до того домового замішання, виходили вони не від нас, і за посередника в такій важній справі зводив був єси вжити й. м. господаря волоського, н. м. и. Ми того посередництва з усім військом Запорозьким в. кор. мил. чекали час не малий, при милостивій ласці в. кор. м., та досі не можемо побачити його щасливого скутку. Але не маючи сумніву що до мил. ласки в. кор. мил., ми покоряючися з звичайним підданством, просимо (далі) милостивого змилування. Бо сам Бог тому свідком, що як перед тим так і тепер з усього серця бажаємо бути вірними підданими в. кор. мил., не думаємо про ніяку зраду маєстатові в. кор. мил. і чекаємо не кровопролиття-що могло б ще страшніше випасти з обох сторін, а плодоносного спокою при милостивій ласці в. кор. милости! Ми щиро його бажаємо, і хочемо його ґрунтовного забезпечення. Для того упросили з нашої сторони московського царя й. м., п. н. м., аби приложив до того й свою повагу та ласкаво й милосердно зволив підтримати (перед королем) наші петиції що до віри, церков і вольностей належних війську в. кор. мил. Запорозькому. А ми (тим часом) ані з військом не рушились ані на маєстат в. кор. мил. ні на коронні війська в. кор. м. пориватися не будемо, ані якої небудь зачіпки не даватимемо, а чекатимемо милостивої ласки в. кор. мил., і унижено просимо в. кор. мил., аби не велів військам своїм коронним і в. кн. Литовського наступати на нас, яко підданих своїх. Бо вповні спускаємось на ласку в. кор. мил., згідно з попередньою ласкавою деклярацією, і будемо чекати щасливого висліду комісії. При тім себе з службами своїми і вірністю підданства нашого віддаємо милосердю в. кор. м. З Чигрина р. 1653. Вашої кор. м. унижені слуги і вірні піддані Богдан Хмельницький гетьман з військом в. кор. м. Запорозьким ³).

Лист сей з одного боку був, як бачимо, вислідом останніх московських переговорів, з другого-відповідю на мобілізацію польського війська, наново розпочатою королем. Після розпуску сокальського табору, мотивуючи се небезпекою від Татар, що прибували під саму границю, король універсалом з 6 грудня визначив всьому війську негайну мобілізацію і новий збір під Ковелем на день 8 січня ⁴). Ся мобілізація скріпила поголоски про те, що Поляки хочуть сеї зими розправитися з козаками ⁵), і лист Хмельницького був пробою відвернення сеї зимової кампанії. Але він її не відвернув, а навпаки може якраз прискорив-своїм відкликом по посередництво в козацькій справі до московського царя замісць волоського господаря.

Я сказав, що се був вислід останніх переговорів в Москві. В московських протоколах посольства Богдановича і тов. на жаль заховалась тільки конференція 17 (27) грудня, на котрій московські дипльомати ставили питання козацьким послам; відповіди московського уряду на козацькі пропозиції й прохання не маємо. Але ми можемо приблизно судити про зміст сеї відповіди з пізніших урядових актів, безсумнівно викликаних посольством Богдановича: принціпіяльного рішення московського собору 3 н. с. березня прийняти козаків під царську руку, і висилки великих послів до короля-щоб пропонувати посередництво царя для замирення короля з козаками на підставі Зборівського договору. Нема ніякого сумніву, що московський уряд заповів Богдановичу і тов. те що він дійсно зробив потім: або добитись козакам від короля зборівських умов (сим разом під контролею царя-так як під Зборовим контроль і поруку брав на себе хан)-або прийняти козаків під царську руку і воювати за них з королем. Так ставили потім справу царські посли на переговорах у Львові. Такий царський рішенець козацькі посли мусіли об'явити старшині на Єрданській раді-умисно скликаній так, щоб посли на неї поспіли, — і рада постановила стояти при своїх вимогах і йти на розрив з королем, як ми вже знаємо (вище с. 471), а гетьман написав королеві отсього свого листа, піславши його одначе не просто, а через руки коронного гетьмана С. Потоцкого.

В відповідь Хмельницький дістав лист Потоцкого-писаний дуже сухо і холодно, навіть без гетьманського титулу для нього ⁶). Коронний гетьман повідомляв козацького, що він прочитав його листа перед королем і сенатом, і король висловив своє переконаннє, що як попередня його ласка Хмельницькому не привела до нічого, так на будуче аби вона могла до чогось доброго привести, він сумнівається. Тому на попередні свої супліки Хмельницький не одержав відповіди ⁷).

Бо яка ж була його поведінка після останнього замирення?-питає Потоцкий. Без причини наступив він на кор. військо, стількох великих людей побив, в руки поганські віддав і нечуваним в світі способом нікому життя не дав. Своїм бунтом знищив попередні трактати, Зборівський і Білоцерківський, а тепер шукає помочи і протекції сусідніх володарів-що прислали навіть його власні листи. Не так поступало козацьке військо давніше: домашніми засобами полагоджувало свої справи-і тепер хіба не могло знайти управи і задоволення своїх кривд у богопоставленої зверхности своєї, у короля і Річипосполитої? Коли б козаки роздумали над тим: “вернутися до давніх звичаїв-щоб козак був козаком, а хлоп хлопом, послушним панові свому”-король і Річпосполита знайшли б богато способів, щоб кожний одержав справедливість згідно з правами і вільностями своїми. І тепер коли Хмельницький просить гетьмана, щоб з ним вставився перед королем-нехай послухає його ради і покаже щиру покору.

“Нехай то не буде вашмосці ні дивним ні підозрілим, що король іде з військами своїми на Вкраїну, як пан-аби своє панство видіти і заспокоїти, і панів позбавлених своїх достатків і маєтностей назад до них впровадити. Покірні голови меч не січе, і куди король приїде, нехай піддані безпечно його чекають по маєтках і селах, і при переході короля нехай громадами (w gromadach) голови свої схилять. Запевняю, що такий милостивий пан на нікого зброї не добуде, а до того приведе, що й пани одпустять своїм підданим їх попередні проступки і шкоди. Тим способом в. м. і вони покажете свою покору і дізнаєте милосердя. Розішли від себе і запевни, що схиливши голови свої, дізнають ласки й. к. м. І то буде перший довід покори вашмосців. Сам же в. м. з військом лишайся в зборі, а до короля й. м. висилай визначніших з-поміж вас, аби теж висловили покору й іменем війська Запорозького з в. м. разом цілком спустилися на волю і ласку й кор. м. А я в. м. запевняю словом своїм, що вони живі і здорові вернуться назад до в. м. з ласкою й кор. милости”.

Ся заповідь королівського походу на Україну відповідала тодішнім плянам короля. Розгніваний на Хмельницького за те що він злегковажив його “ласку”, показану на серпневім соймі: його посольство вислане до Чигрина (Зацвіліховского і Черного) і готовість забути Батозький інцідент-що здавалась королеві найвищим проявом його монаршої великодушности, — король справді носився з гадкою йти на чолі війска на Україну, щоб покарати невдячних і добитись повної покори і підданства від тих що мали ще якусь вартість для Річипосполитої.

Се питаннє дебатувалося на нараді сенаторів, що король скликав до Гродна, виїзжаючи туди з Ловича в грудню; але сенатори з'їздилися мляво, і нарада відбулася тільки при кінці січня. Ми маємо відомости про неї в депеші нунція. Обговорювалося, каже він, чи сам король має йти на чолі війська, чи виїхати до якого небудь міста в сусідстві обозу; чи скликати посполите рушеннє; чи взяти під увагу деякі прохання (esibitioni) Хмельницького, і як запевнити собі виконаннє його обіцянок? ⁸).

Справа мабуть лишилася непорішеною-судячи з вищенаведеного посольства Януша Радивила до Лулула. Радивил виступав рішучим прихильником мирного порозуміння з козаками, і його родич, старий канцлєр в. кн. Литовського Ольбрахт Радивил- також; правдоподібно се була позиція сенаторів в. кн. Литовського взагалі, а вони мабуть становили більшість на сій нараді скликаній на їх території. Се було взагалі становище литовських маґнатів-і в сім напрямі тепер рішучо впливав всесильний Януш. Ольбрахт Радивил потім з незадоволеннєм записує в своїм дневнику, що хтось намовив короля післати військо на козаків: очевидно се противилося тому, на чім стала нарада. Рішено було відложити справу до сойму, а з сойму післати комісарів-так переказував Лупулові Януш Радивил. Але король мав перед тим намір задати козакам зимову кампанію, завважає Ольбрахт, — тільки перебили се розходження в гадках і непостійна зима, і так проєкт походу розвіявся-одначе незнати чиїм замислом було післано 10 тисяч щоб докучити козакам ⁹). Коховский свідчить, що се сталося з виразного наказу короля гетьманові Потоцкому, і називає навіть імя післанця-Жиґмонта Скаршевского. Очевидно, вислухавши суперечні гадки сенаторів король потім вернувся до свого заміру-використати зимову пору щоб знищити козаків.

На се вплинули правдоподібно вісти про великі утрати, понесені козацьким військом від чуми. Нунцій розповівши про секретні наради короля з сенаторами, додає вісти про страшні наслідки чуми на Україні, що здесяткувала козацьке військо, про самого Хмельницького були вісти що згинув, инші-що він втік у ліси, а свою сімю розіслав по селах. Далі, коли наведений вище лист Хмельницького з пропозицією царського посередництва наспів підчас сих нарад (а я думаю, що він міг попіти)-він також міг тільки підтримати плян превентивної кампанії против козаків. Адже се була погроза московської інтервенції, котру найкраще було відвернути, негайно погромивши козаків і змусивши їх до капітуляції, так щоб московському урядові не лишилось до чого мішатись.

Можливо, що до сього прилучилися також бажання маґнатів позбутися зимових квартир свого війська, що страшно обдирало не тільки королівські й церковні, але й шляхетські маєтки, бунтувало й грозило конфедерацією. Нарешті поясняючи королівський наказ про наступ, Коховский додає ще такі міркування-в котрих можливо є теж якесь фактичне зеренце. До походу на козаків понуджували вісти розвідчиків, що козаки поріжнилися між собою, і впливовіші полковники ворогують на гетьмана, що він занадто захопився своєю абсолютною владою і хоче віддати край під турецький протекторат, а з тим-в безвихідну неволю. Незадоволене і духовенство, готове зносити все, тільки не пониженнє реліґії, — але більше нарікає потайки, а відверто виступати не відважається або й зовсім ховає (своє невдоволеннє). Бо вже була поголоска, що Максим (!) Гладкий заплатив головою за те що відважився докоряти гетьманові за негідні річи. Але не всі злякались тої кари, і не перестали виступати проти погибельних вчинків (гетьмана). Між иншим Гуляницький і Хмелєцкий, наші земляки-шляхтичі, прославлені між повстанцями своїми відважними вчинками, стягнули на себе ненависть гетьмана тим, що більше ніж инші йому суперечили-занадто памятаючи своє походженнє і давніший свій стан. Та Гуляницького на якийсь час покрило від гетьманського гніву манастирське життє; але Хмелєцкий-занадто певний своєї сили, так що небезпечно було против нього виступати одверто, — згинув від війта паволоцького, як говорили: людини готової на всякий злочин і намовленої на се убийство; гідна кара для зрадника вітчини і негідного братанича славного войовника (Стефана Хмелєцкого, героя боїв з Татарами) ¹⁰).

Але як завважив Ольб. Радивил, стихії не сприяли польським бажанням використати ослаблення козацького війська і його внутрішні непорозуміння. Зима була мокра, тепла, відлига приводила дороги до непрохідного стану ¹¹). А з другого боку-незаплачене військо не хотіло йти в похід і грозило конфедерацією. Одначе король наперся, вистарався тимчасову “донативу” в 200 тис. зол. для війська і прислав гетьманові Потоцкому наказ виступати в похід. Могло се бути при кінці лютого, за яких два тижні перед соймиками ¹²). Чи королеві хотілось зробити шляхту охотнішою на всякі грошеві жертви сим фактом розпочатої війни, чи хотів позбутися незаплаченого, незадоволеного, бунтливого війська в сусідстві будучого сойму? Одно і друге можливе, а особливо друге.

Королівську пропозицію соймикам зложено в сентіментальнім тоні: “Боліє батьківське серце добротливого пана, й. кор. м., коли безчесний віроломець, задавши незносні рани зболілій Матери нашій, що раз відновляє її шрами і забезпечивши собі спокій присягою, її милих синів-одних тирансько губить, инших в поганську забирає неволю. Але ще тяжчого причиняє то жалю й. кор. милости, що досі за такі нечувані злочини той зрадник не дістає пімсти, і його зухвала гордість, безкарно ухиляючись від заплати, тим більшої набирає злости, все до більшої приходить сили, і підбиває до подібного ж віроломства неприязних нам сусідів-котрих досі вірність союзам і заприсяженим договорам ще стримувала і стримує. Той жаль привів до того й. кор. мил., що вже не раз, забувши свій маєстат, він ставав як рядовий жовнір у війську і рискуючи життєм виставляв на небезпеки свої королівські груди. До того привів його той жаль; що наповнений смутком за стількома визначними синами сеї Корони, страченими під Батогом безприкладним варварством суворого тиранства, він прикований до ліжка тяжкою хоробою, осінніми ночами нічого не випускав з свого батьківського піклування і тільки про те й думав, якби по стількох змінах невірної фортуни дати бідній вітчині знову великий день і до давніших щасливих побід додати найвищий тріумф”.

Гірко нарікав, що його бажання-йти на чолі війська на Україну, і спочатку в осени, коли військо стояло під Сокалєм, і потім зимою (коли війську визначено збір в Ковлю)-кождого разу розбивались о брак війська (“паперовий компут”-“котрого на папері рахуємо в полі 30 тисяч, а кінець кінцем-дай Боже аби було його 20 тисяч”), о непослушність сього війська і всякі ухиляння від походу, і нарешті о стихійні перешкоди-“нестаточну зиму”, і т. д. Вимовляв надії, що принаймні нинішній сойм дасть йому сю змогу-піти на чолі відповідного війська на розправу з неприятелем. Ухвалить відповідні кошти на заплачення старих довгів війську, на наєм відповідних для такого завдання контінґентів, і т. д. ¹³).

В депеші з 26 лютого нунцій дає деякі ілюстрації до ситуації. Він пише, що в тих днях приїхав до короля звісний нам патер Щитніцкий з дорученням від Лупула. Він сказав нунцієві, що Лупул прислав його намовляти короля до найскоршого походу на козаків-бо він ще може їх знищити, поки з ними зійдуться Татари. Король же пояснив йому, нунцієві, що головною метою посольства було просити за господарівну, “силою видану за Хмельниченка”, на випадок походу на козаків; але король додав, що при Лупулі він має вірного чоловіка, і той його остерігав не довіряти господареві вповні, бо той іде за тим, від кого сподівається більшої користи ¹⁴).

Правдоподібно, посольство господаря стояло в звязку з порадою Януша Радивила: не занедбувати посередництва й старатися скільки можна коло польсько-українського замирення. В звязку з тим посольством могла стояти поголоска, в реляціях австрійського посла в Польщі, що Лупул всіми силами заходиться коло козаків, аби замирити їх з Річпосполитою ¹⁵). Але рахуючися з тими настроями, які він застав у короля, єзуїтський дипльомат мабуть не став говорити на сю тему-а навпаки, як бачимо, став виясняти користні шанси негайної кампанії.

В звязку з сими розмовами нунцій записує, якими силами розпоряджає одна і друга сторона. Сили козаків дуже ослаблені чумою, що зробила серед них великі спустошення: Хмельницький тепер не збере і ста тисяч, рахуючи й обозову службу. Королівське військо-як йому сказав король-матиме до 30 тис., в тім кілька німецьких полків, дуже досвідчених у війні; до того треба додати 15 тисяч, в. кн. Литовського, а вербунки йдуть далі, і в момент коли король приїде до табору, що буде після сойму, військо може мати коло 50 тисяч, і се вважається досить аби осягнути добрі наслідки, коли сили козаків не збільшаться понад ті, якими вони розпоряджають в сім моменті (с. 166).

Двотижневий сойм мав закінчитися перед католицьким Великоднем (що припадав 10 квітня), і очевидно зараз після великодня король сподівався вийти в поле і стати на чолі кампанії проти козаків. На сойм-як пише нунцій тиждень пізніш, сподівалися приходу козацьких послів; але що Хмельницький-припускалось-стоятиме далі при зборівських пактах, то хоч би навіть сенат вважав можливим повірити його обіцянкам, він не міг би задоволити його вимог.

Примітки

¹) В інформаціях післаних венецькому послові Джустініяні з королівської кватирі 23 листопаду, говориться, що в тім часі були у короля козацькі посли з оправданнями з батозької пригоди (Жерела XII с. 188); але се очевидне непорозуміннє: реляція ся стоїть в явнім звязку з реляцією нунція з того ж дня з тоїж кватири, а та говорить про козацьке посольство, що приходило на сойм в серпні-див. Жерела XVI c. 161.

²) Далі я сі етікетальні повторення пропускаю.

³) Памятники III с. 169.

⁴) Універсал у Ґоліньского, ркп. Осол. 189 л. 608. У Величка за браком докладнішої дати в його джерелі, сей ковельський збір перенесено на осінь, зараз після сойму, і військо стоячи під Ковелем до Пилипівки, нарікає на голод і брак плати, с. 69.

⁵) Вістун Торопчанин оповідав на допиті 18 січня, що чув за кордоном: Військо польське і литовське стоїть против Б. Хмельницького і козаків в обозах в Бобруйську і Речиці, сам гетьман Радивил в Петрокові; Хмельницький з козаками в обозі в полі коло Білої Церкви, а син Б. Хмельницького стоїть обозом з другої сторони (де саме, вістун забув). А як ріки стануть, так польські й литовські люди зараз підуть на обоз Б. Хм., хочуть дати йому й козакам бій, щоб нинішньої зими з козаками покінчити (розвестися).-Польські справи 1653 р. ст. 1 л. 104.

⁶) Mosci panie starszy і ze wszystkim woyskiem Zaporowskim, звертається він на початку до Хмельницького-Памятники III с. 171.

⁷) Отже Хмельницький посилав якісь супліки королеві після свого посольства на сойм; се потверджує звістку нунція про лист від Хмельницького- вище с. 486.

⁸) Жерела XVI с. 165.

⁹) Memoriale під місяцем лютим.

¹⁰) І с. 360-1.

¹¹) Описує се Твардовский с. 83.

¹²) Альбр. Радивил записує сей похід під місяцем лютим, хоч він відбувся в березні-квітні, очевидно з огляду на дату наказу про наступ.

¹³) Теки Нарушевича 147 ст. 87-98.

¹⁴) Жерела XVI с. 165.

¹⁵) Жерела XII с. 191.

Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 4.]