Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна





МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ОПОВІДАННЄ КРАВСА, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ОПОВІДАННЄ МИРОНА КОСТИНА, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ОПОВІДАННЄ ПАВЛА З АЛЄПА, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ЦАРГОРОДСЬКІ ВІСТИ, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ВІСТИ ПОЛЬСЬКІ, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-РОЛЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО



Переходимо тепер до того молдавського епізоду, що так сильно затяжів на розвою політичних відносин України. Свого часу він наробив великого шуму, розбудив фантазію, приодягся барвистими квітками лєґенди, перетворився в живий “роман авантюр”, а хоч швидко й забувся, але нам-з огляду на зазначену вже його вагу в життю України треба з ним познайомитися, бодай в загальних рисах, особливо там де він сплітається з життєм України, її двору і правлящої верхівки. Почну від найбільш популярного, детального і барвистого оповідання сучасного семигородського хроніста, шесбурського нотарія Георга Кравса, що від свого опубліковання в 1860-х роках 1) лежить звичайно в основі історій сеї історії 2): коли не з инших причин-то задля сього варто з нею познайомитись.

Свого часу-оповідає Кравс-засватав був ту саму Лупулівну Розанду молодий син старого Ракоція Сіґізмунд, але потім наречений від сього шлюбу відступив, на стид і сором родині господаря. Коли тепер Розанда стала жінкою Тимоша, став господар і його молодий зять роздумувати, якби їм відомстити Ракоціям за сей сором. Лулул зачав кореспонденцію з цісарем Фердинандом, з Францом Веселим, палятином угорським (намісником цісаря в Західній Угорщині, що належала до Австрії) і з будимським башою (що правив східньою Угорщиною, яка стояла в безпосереднім розпорядженню Туреччини). Почав підіймати їх против Ракоціїв, подаючи такий плян, що він, Лупул, візьме собі Семигород у Ракоція, у Ракоцієвого союзника Матія Басараби відбере Валахію для свого молодшого брата, а Молдавію віддасть свому зятеві Тимошеві. Задарив їх богатими дарунками і прихилив їх на користь свого пляну, а здійснити його мав таким чином, що Тиміш повинен був привести йому козацьке військо, і з ним Лупул мав вигнати Ракоція і Басарабу. Але будимський баша, бувши скупарем жадним на гроші, задумав витягнути грошей і у противної сторони, і видав їм кореспонденцію Лупула, що той з ним провадив у сій справі. Дійсно він дістав від них богаті дарунки, разом з проханнєм-можливо затягти сю справу, поки вони йому знову не дадуть про се знати. Баша пообіцяв, але бажаючи далі гнати монету з сеї справи, переслав се листуваннє Лупулові, щоб дістати від нього ще грошенят за таку прислугу. Лупул тим часом встиг богатими дарунками прихилити до своїх плянів цісаря, і той в порозумінню з палятином вислав до Лулула біскупа-Грека, щоб умовитись про час і спосіб спільних операцій против Ракоція. Заохочений тим Лупул вислав одержане від баші листуваннє Ракоцієві, закидаючи йому віроломство, і очевидно-тим самим заповідаючи йому війну. Ракоцій відповів на се тим, що прислав Лупулові його листи, писані до башів. Тут Лупул злякався і вислав свого лоґофета (канцлєра) Стефана Ґеорґіцу до Ракоція, щоб залагодити сю справу.

Але той мавши вже давніші звязки з Ракоціями скористав з того на те, щоб змовитися против Лупула, порозумівся ще з двома визначними боярами: Чоголем і спатарем (мечником) і завів постійну кореспонденцію з Ракоцієм під покривкою квітів і овочів, які ніби то посилала Ракоцієва дружина, Софія Баторіївна, жінці Ґеорґіци, що уділяла з тої городини частину також і жінці Лупула, щоб ніхто нічого не помітив. Кінець кінцем Ракоцій вирядив свого головного командора Яноша Кеменя в глибокім секреті, без відома сойму, з кількома тисячами війська, щоб він Лупула прогнав, а по змозі й зловив. А щоб Лупул того не завважив, післав Ракоцій до нього проворного чоловічка свого Яноша Бороша, добре знайомого з Лупулом, з двома бочками вина в дарунку, і з порученнєм: постаратися випити се винце з Лупулом в приємнім товаристві, і затримати його до того часу коли надтягне Кемень- щоб Лупул, бувало, не виїхав на лови, як то мав звичай робити, виїздячи з цілим двором і кількома тисячами війська. Лоґофет мав в тім пированню брати участь, спатар з 6-тисячним відділом мав стерігти переправи на Дністрі, щоб Лупул не втік, а впав в його руки, коли б схотів тікати. Чогол же й инший боярин, мешкаючи на дорозі до Дністра, мали щодня давати спатареві відомости про все що діялось (196-9).

“Але говорить прислівє, що в секретах трьох людей забогато, одного замало, а двох як раз досить”. Лоґофет пробуваючи при Лупулі не рішився чекати, аж прийде Кемень, і коли Борош, знаючи час його приходу, попрощався з Лупулом, лоґофет також вимовився тяжкою хоробою жінки і в той же день умкнув до табору Кеменя. По виїзді його збентежився Чоголь і викрив усі секрети Лупулові: виписав то все зміненим письмом і відіслав з якимсь чужинцем до манастиря (Лупулової фундації, очевидно), а відти монахи відіслали то Лупулові. Лупул діставши довго не міг пізнати руки, але нарешті з деяких букв угадав Чоголя і покликав його до себе. Той прийшовши з сином упав на коліна і просив милосердя, але дістав таку нагороду, що Лупул його зарубав на місці разом з сином. Післав по двох инших, але лоґофет зник, спатар же нічого не підозріваючи-бо все діялось дуже секретно-приходить, і господар його теж рубає в штуки власною рукою та велить викинути псам. Але міркує зараз, в чім справа: забирає все найдорожше, що може взяти і тікає за Дністер, на польську границю. Кемень приходить і застає пустку.

Він був змовився з Матієм воєводою чекати оден одного на певнім місці, щоб воювати спільними силами, але перейшовши гори не став його чекати, а схотів використати ситуацію сам: гонити за Лупулом, вирубати втікачів і захопити весь обоз. Погонив з легкою кіннотою і став над Дністром саме коли Лупул з жінкою і сином перевозився човном через ріку. Стріляли на нього, трафили в ліву руку його молодшого брата, але човен утік, і Лупули дісталися до Камінця. 300 наємних німецьких вояків, присланих Лупулові від Тимоша три чи чотири тижні перед тим, Кемень застав при березі, коли хотіли переправлятись; вони не піддались, і їх побито. І Лупул би не втік, якби не вжив фортелю: він всі вози і юки пустив дорогою, аби неприятель догонивши, занявся рабованнєм; сам же забрав свою родину і скарби на коней і пустився побіч дороги, півмилі від неї, і тільки тому вратувався. Недалеко від Дністра він від'їхав з двома служниками на-бік і частину свого скарбу закопав там, а потім і тих служників сам забив, щоб вони не могли нікому вказати того місця.

По сій утечі Лупула Кемень вернувся до Ясів і зійшовшися тут з воєводою Матієм, стали радити, що його робити далі, і по довгих нарадах, в порозумінню з боярами і людністю, за згодою Ракоція і воєводи Матія, проголосили господарем лоґофета Стефана Ґеорґіцу, з великою парадою, і всякими забавами, що справлялися цілий тиждень, “так наче побили вони самого Ганнібаля”. Тим часом Лулул, зовсім не вирікаючися свого господарства, виїздить з Камінця до свого зятя Тимоша в козацькі краї, і той за помічю свого батька збирає 16 тис. запорізьких козаків 3), вибраного війська, спішно прибувають під замок Хотин, потихеньку переходять через Дністер і Прут і страшним переполохом впадають до краю. Більшість бояр і людність відпадають від нового господаря і переходять на бік Лупула, часть молдавського війська також. Кемень з своїм військом ретірується до Семигороду з великими стратами-за котрі відплачує грабівничим нападом на Молдаву, а Стефан Ґеорґіца з частиною молдавського війська, що зісталась при нім, і з помічним семигородським військом, що мав від Кеменя під началом капитана Імри, відступає до Валахії (с. 200-2).

Лупул з Тимошем, з козацьким військом і 4000 тисячами молдавського війська, що пристало до старого господаря, погонилися за Ґеорґіцею на Валахію, але стріли міцне військо воєводи Матія, і не рішившись його атакувати, відступили трохи і зайняли неприступну позицію на острові, в межиріччі двох великих річок, добре окопались тут і протягом кількох днів вели “шерміцерію”, задаючи порядні утрати неприятелеві. Стефан воєвода з капітаном Імрою, не можучи приступити до їх позицій, всяко старались вибити їх на одверте місце, але вони не піддавались. Тоді Стефан післав до воєводи Матія, що стояв в милі відти, і просив прислати йому поміч, і Матій вислав свого комонника і спатаря з двома тисячами війська. Тим часом голод вигнав козаків і Лупулових Волохів з їх укріпленої позиції: їм приходилось вибирати між битвою і голодною смертю. Стефан і Імре пішли їм на зустріч, лишивши в тилу, в засідці прислане від Матія військо-не підозріваючи, що його провідники змовилися в рішучий момент взяти між себе полк Імре, і вирубавши його, лишити на призволяще воєводу Стефана. Але Стефан помітивши, що вони усуваються від битви, зрозумів їх зраду, і побоявшися стратити своє військо в битві, кинув полк Імре і втік з поля. Семигородський полк згинув на місці, а Лупул з козацьким військом виграв битву, з тріумфом вернувся на свої позиції, і зайнявся пустошеннєм сусідніх місточок і сіл, для здобичи і провіянтування очевидно (203-4).

Але Матій воєвода, суворо укаравши зрадників, вирушив за три дні сам з усім військом, що разом з полком воєводи Стефана доходило до 30 тисяч, і взяв всякі способи обережности після недавньої зради. Поставивши найменш певні частини свого війська в середину і наказав певнішим частинам пильно на них уважати, а коли б вони показали якусь невірність-взяти під гарматний огонь, і по сім сміливо заатакував козацьке і молдавське військо. Тиміш і Лупул прийняли битву і програли її. Військо їх розбито. Богато тисяч упало, Матієве військо гонило за ними у Молдаву; богато побито в тій погоні і відібрано всю здобич. Сім тисяч, умкнувши, зачинилися були в тих окопах, але Матій їх окружив, голодом здобув і винищив до одного, так що нікому було вісти занести до дому. Сам в сих боях здобув небезпечну рану в коліно, котра йому вкоротила віку-але з великою славою своєї відваги і богатою здобичею вернув до дому (с. 206).

Наступають ріжні неменш романтичні оповідання звязані з тим його лікуваннєм, нам тут непотрібні, і потім оповідається історія другої кампанії Тимоша-котру я подам далі.

Молдавський хроніст Мирон Костин-оден з Лупулових дворян, що сам був учасником подій (був з Лупулом в його утечі до Камінця, відвозив туди ріжне добро своїх знайомих то що), і старався заховати супроти нього об'єктивність і після його упадку 4), описує сю історію простіше і реальніше, хоч теж не без прикрас.

Початок її я дав уже вище: шлюб Лупулівни з Хмельниченком викликав страх і підозріння у сусідів Лупула, а він сам, покладаючись на новий союз-на козацьку й татарську поміч, почав собі богато позволяти: післав лоґофета Стефана до Ракоція з гордовитою осторогою-радив йому сидіти тихо, инакше прийдеться йому поділитися золотом з Татарами, а що далі буде-то ще побачить! Стефан, пишний своїм походженнєм, використав се посольство для своїх плянів: постарався ще більше нагострити Ракоція на Лупула, змовився з Басарабою і з впливовими боярами Чоголями, сердарем (начальником війська) та иншими.

Лупула нераз попереджали про сю змову, та він не звертав уваги. Але коли Стефан, підготовивши наступ, крадькома виїхав на семигородську границю, ніби то до хорої жінки, участники змови впали в страх, і Чоголь рішир попередити Лупула через його духовника. Лупул післав по лоґофета, але післанці вже стріли при границі семигородське військо, що наступало під проводом Кеменя. Одночасно з мунтянської границі дано знати про наступ волоського війська під проводом спатаря Дікула. Лупул велів убити Чоголів і сердаря і кинувся тікати. Костин небезінтересно передає його вагання: тікати до Турків (до сілістрійського баші)-повстане нарід, тікати до козаків-можуть розсердитися Турки; отже вибрав, Поляків, і пустився на польську границю до Хотина, а до Хмельницького післав постельника євнуха Стаматія-просити помочи. Сам він війська не мав і не міг боротися власними силами.

Але перший посол до Хмельницького завернувся з дороги, чи тому, що затримав його у Сороках паркалаб Стефан, чи просто через свою недолугість. Він наговорив, що паркалаб зрадив (і не пустив його), і Лупул вислав нових послів: коміса Юрія, племінника свого Стефаницю та житничера Миколу Бугуша (що був в закладі в Чигрині попереднього року); вони мали арештувати паркалаба і відіслати до Лупула, а самі їхати до Хмельницького. Так вони й зробили 5).

Тим часом лоґофет з Кеменем і Дікулом вступив до Яс, був проголошений за господаря, і зараз післав відділ війська на здогін за Лупулом. Той стояв тоді табором під Хотинським замком. Довідавшися про все що діялося в Ясах, він вислав нове посольство до старого Хмельницького і до свого зятя, благаючи як найскоршої помочи, а сам рішився перейти до Камінця, і післав М. Костина до Петра Потоцкого, камінецького старости-просити дати йому там схоронище, памятаючи, як йому Лупул помагав визволитися з татарської неволі. Потоцкий зараз поїхав з свого маєтку до Камінця, щоб дати потрібні розпорядження; Костин з великою похвалою відзивається про “великодушність сього Ляха”, що маючи Лупула з його скарбами в руках, в нічім не вязав його і не робив ніякого насильства, він і його камінецький комендант, “полковник Кондрацкий, що стояв у Камінці з тисячею війська для охорони границі”, — хоч Лупул уже зійшовся з Тимошем і козаками, а козаки були в відносинах до Польщі мало приязних.

Довідавшися, що Стефан наступає під Хотин, Лупул завагався, чи не дати йому відсіч-бо мав з собою ще значних бояр з їх дружинами, трохи сейменів і ріжного наємного війська, але охоти до бою не було видко в нікім. Під той час привезено Лупулові скарби, що були в Нямецькім монастирі, і Лулул велів перевозитися за Дністер. Передові полки Стефана тоді вже підходили під Хотин. Костин вважає великою помилкою Лупула, що він не постарався забезпечити собі Хотин: замок був настільки міцний і добре забезпечений всяким припасом, що Лупул посадивши там тільки частину війська, яке мав при собі, міг би триматися цілими роками-і домінувати над північною Волощиною. Але Лупул нічого не зробив для сього, і коли Стефанове військо підійшло, хотинська залога почала стріляти на Лупулове військо. Настало замішаннє, частину Лупулових возів захоплено на очах Лупула, що з лівого боку Дністра придивлявся переправі. Одна хотинська гарматна куля впала зовсім поблизу його (с. 328-9).

“Не минуло й місяця по тім як Василь воєвода переїхав до Камінця 6), аж прийшла відомість, що Тимуш 7) син гетьмана Хміля з 8 тисячами вибраних козаків перейшов Дністер коло Сороків”. Не чекаючи тестя, він пішов просто на Яси й перейшов Прут коло Каїчен. Почувши, що Тимуш наступає на Поляків (!) Дікул забрався до дому, Кемень також-чи тому що боявся повстання, чи з огляду на конвенцію між Ракоцієм і Хмельницьким в справі польської корони, — відіслав своїх Німців на Ойтуз, і тільки з кіннотою лишився в Ясах, на проханнє Стефана. Стефан же зібравши до 12 тис. війська пішов на зустріч козакам, над р. Жіжію, вище Поприкан. Тимуш з табором рушив також на Жіжію, під Поприкани. Частина Стефанового війська перейшла за Жіжію щоб звести з ними герць, а Стефан з драбантами підійшов до бродів через Жіжію. Але герць тривав не довго, Тимошева кіннота зараз збила кінноту Стефана, і козаки рушили через ріку з усім табором: одні на міст, инші повз міст, бо Жіжія там не широка. Побачивши се драбанти кинулись тікати на гору, під Редіу. Але військо що стояло на горі, не підтримало їх. Тиміш з своєю кіннотою догонив драбантів під Поприканами, і тут їх богато погинуло, тільки ті що добігли до Редіу поховалися в лісі.

Після сього погрому драбантів Стефан і Кемень постягали війська під Яси і по обох боках дороги поставили кінноту-всього війська було у них до 24 тис. “Коли б була однодушність, що могло б їм статись?-завважає Костин. Не завязуючи навіть битви з козаками, досить було їм загородити дорогу і припинити довіз провіянту з усіх сторін, і що міг би зробити тоді Тимуш з своїм табором?”. Але Стефанове військо не хотіло воювати. Правда, частина молдавського війська напала на кінноту Тимоша, коли вона йшла під гору і змусила її вступитися до табору. Підвечір, вийшовши на гору табор став на нічліг. Але за сю ніч богато Стефанового війська повтікало до дому. Тоді другого дня Тимуш рушив на Яси майже без перепони; тільки часами з боків чіпались його молдавські вояки. Стефан і Кемень, побачивши, що майже половина їх війська розбіглася, відступили під виногради підміські, і далі горі р. Бахлуєм, а Тиміш того ж дня вступив до Яс і замешкав у палаті, поставивши свій табор перед палатою і наоколо неї. Так він стояв аж до приходу Лупула з Камінця, козаки ж тим часом грабували в Капотештських лісах аж до самого Гуша. У мешканців забрали страшенну силу худоби; коли потім вернувся Василь воєвода, він відкупив її у них по золотому за голову і оповістив людей щоб приходили і забирали кожен своє. Богато й людей тоді загинуло від козацької руки: з тих що тоді були в місті і приходили за справами до пахарника Стефаниці, що був з Тимушем.

Василь воєвода відомість про перемогу Тимуша дістав у Жванці, привіз її коміс Григорий і за се одержав багату сукню з соболями. В Жванці ж Василь переїхав Дністер, тому що Хотинчане з паркалабом Гиджею, настановленим від Стефана, ніяк не хотіли пустити його до замку. Кілька разів Василь посилав до них, запевняючи великими клятвами, що не буде мститися за пограбоване майно, але вони не слухали; він поставив німецьке військо, щоб здобувало замок, але той потримався через ціле літо, аж поки не прийшов з Мунтенії воєвода Стефан. “Так тяжко повернути страчене”, завважає Костин.

Приїхавши до Яс, воєвода Василь відбув нараду з Тимошем, і той переніс свій табор на Ґалагське передмістє. Воєвода ж Василь став ладитися в похід на воєводу Матвія: оголосив амнистію за все і наказав щоб усі вступали до війська (с. 330-1).

Дуже докладно уточнює се оповіданнє архидиякон Павло з Алєпа, що був саме тоді в Ясах з своїм батьком, патріярхом, і записує події безпосереднє по їх слідам: записує двічі, в двох варіянтах, доповняючи своє оповіданнє новими відомостями; я перекажу те що міститься в обох варіянтах 8).

Пятої неділі посту (тиждень перед вербною) Василь господар був в лихім настрою і не виходив, бо від свого священика отримав писане попередженнє про зраду лоґофета і змову на життє його, господаря. Лоґофет уже 3 роки підготовляв переворот. Він заздалегідь купив собі згоду дивана, настроїв против Василя Ракоція і Басарабу. Діставши від господаря на сховок 10 тисяч золотих, позаплачував і порозпускав військо, мовляв непотрібне в спокійнім часі. А тепер виправив наперед з Яс жінку, а потім виїхав до неї, — нібито вона захорувала, а тимчасом його прихильники мали вбити Василя, на вербну неділю, коли він виїздив звичайно до свого монастиря. Молдавани ненавиділи Василя і його родину як Греків, а крім того велике обуреннє викликав його племінник, находячи на мешкання і ґвалтуючи дівчат; тому Стефанові не тяжко було вербувати собі прихильників.

Коли ж тепер Василь дістав попередженнє про змову, він скликав своє військо, але переконався, що воно йому зрадило. Тоді він скарав на смерть трьох участників змови, між ними сердаря, свого хрещеника, вислав свою родину і всі скарби до Хотина, післав до Царгороду оповіщеннє про все що сталося, а до Хмельницького і його сина- проханнє помочи, також до хана. А в четвер вербної неділі (10 н. с. квітня) вийшов сам з своїм двором з Яс до Хотина. На дорозі до Яс, котрою мав наступати неприятель, він велів знищити великий міст і тим затримав його наступ на два дні, так що коли лоґофет прийшов з своїм військом, під вечір вербної субота (12 н. с.), він не то що не застав Василя, але й не міг його догонити. В місті настала тим часом страшенна паніка, “всі мешканці стали розбійниками і доносчиками; купці й міщани позносили своє майно до монастирів і там позакладалися поробивши з возів укріплені табори; служби по церквах припинились, бо церковні олтарі були до стелі наповнені всяким майном і товарами”,

В чистий понеділок (14 н. с.) лоґофет відбув свою інтронізацію, під гук дзвонів війшов з парадою до воєводської палати і засів на троні, проголосивши себе господарем під іменем Ґеорґіци Стефана. Тиждень пройшов в великім страху, всі Греки духовні й світські чекали смерти. На Великдень відслужили літурґію, але потім цілий тиждень не правили, до провідної неділі, і того дня (27 н. с.) прийшла до Яс вість, що Тимофій син Хмеля перейшов Дністер з козацьким військом, розбивши заслону, поставлену від нового господаря. Почувши се Стефан почав збирати Волохів, післав завертати угорське і валаське військо, що був відправив до дому. Тим часом козацька сторожа 9), в числі 300, наступаючи на Яси розбила висланих против неї вояків. Наступила паніка. В середу провідної неділі виступив новий господар з усіми, що зібрав, — рахувалося в компутах 30 тис. Молдаван, Угрів, Німців, Кара-Валахів й инших народів, але силоміць погнали на війну і купців і Греків. Битва з козаками трівала цілу добу від полудня середи до полудня четверга (30 квітня-1 травня н. с.). Козаки стояли табором, обставившися возами і викопавши наоколо рів і зробивши вал, а коні були в середині, обставлені возами. Вони сиділи спокійно “в ровах”, так що не видко було й душі, коли ж молдавське військо приступило і вистрілило з своїх гармат, козаки спочатку стріляли з своїх 11 армат, потім дали огонь з рушниць, а нарешті добувши шабель кинулися рубати неприятеля, “від котрого нічого не лишилося крім скорої втікачки” 10). Автор каже що він та инші мешканці Яс дивилися на се з дзвіниць яських, і раптом почули гук барабанів і сурем козацьких-се наближалося Тимошеве військо, а Стефанове тікало дрібними купами, по 10, 20, 50 чоловіка, покинувши свої корогви і ратуючися в гори. Тепер показались і Лупулові прихильники: стали прилучатися до козаків. Новий же господар, покинувши палату і все реквізоване за сі дні майно кинувся тікати до Угорщини з своїми прихильниками. Все ним награбоване впало в руки Хмельниченка. Козаки гонили за втікачами, били і відбирали всяке добро. Шукали по церквах і манастирях тих що зрадили Лупулові, виходили з того погроми самих церков і монастирів. Особливо ж терпіли Турки і Євреї. Євреїв забивали в колодки і мучили цілими ночами, щоб вони видали свої скарби і хрестились; плач їх дітей рвав серце Павлові і його товаришам. Турки вдалися під протекцію патріярха-він забрав їх до свого приміщення, з їх майном, його ченці вартували їх і так урятували. При тій нагоді Павло оповідає історію одного яничара, що мав українського невільника-хлопця: той показав козакам, де переховується майно й гроші його хазяїна, і козаки се все повишукували і забрали: епізод, що нераз певно повторювався при козацьких походах в турецькі й татарські краї.

Павло докладно описує вступ Тимоша до Яс. По дорозі до палати господаря він переїздив попри монастир св. Сави, де мешкав антіохійський патріярх (батько архимандрита Павла). Патріярх стрів його при брамі в ризах з хрестом. Кілька тисяч козаків, що були з Тимошем, приймали благословеннє від патріярха, падали перед ним і цілували хрест. У вечері по всіх монастирях задзвонили дзвони на святочну службу-за гетьмана Хмеля і сина його. Диякон виголошував на ектенії: “Ще помолимось за воєводу Василя, гетьмана Зиновія, господаря 11) Тимофія і дружину його домну Роксанду” 12), і т. д.

В понеділок з вечера (5 н. с травня) “гетьман Тимофій” прислав до монастиря запросити патріярха відправити літурґію в монастирі Лупула. Рано патріярх поїхав туди з своїм духовенством і були при утрені; приїхав “гетьман” і став на місці господаря; Павло зазначає, що мав на собі в церкві шаблю, без котрої ніде не з'являвся. Патріярх поблагословив його і відправив літурґію. При виході з церкви “гетьман” підтримував патріярха під руку і поміг сісти на коня, притримуючи йому стремя. Потім попрощавсь і пішов до себе.

В четвер 8 н. с. травня приїхав до Яс воєвода Василь. Як тільки погромлено нового господаря, зараз післано про се відомість Василеві до Камінця, і він негайно вибрався до Яс. Люде виявляли радість; патріярх з духовенством стрічав його, і він вступив до монастиря. Павло знову одмічає теж поминаннє на ектенії, що ми вже зазначили. По скінченню Лупул і Тимофій зійшли з своїх місць, поклонилися іконам, господар з слізми обняв патріярха, примовляючи: “Що мене спіткало було за мої гріхи!” Коли він ступив до палати і засів на троні, його вояки і козаки дали сальву з рушниць, з 11 гармат, що вони привезли з собою, і з тих 6 що забрали у нового господаря.

Потім Павло згадує, як вони бачили Тимоша, коли він приходив прощатися з Лупулом, виїзжаючи перед ним в похід на Валахію. Се було в неділю 11 н. с. травня. Господар обдарував його соболиною шубою. Попрощавшися Тиміш сів на коня, перехрестивсь і поїхав. За ним довбиші й сурмачі. Господар вийшов в похід два дні пізніш. Далі Павло дає таку загальну характеристику Тимоша (з нагоди Сучавської облоги): “Дійсно, се був герой, якого ми не начитували в історії: нема в ній прикладу такої відваги і сили” (с. 106).

Оповіданнє Павла про нещасний похід на Валахію перекажу далі, а тепер іще подам те що оповідав Грек Іван Юріїв з товаришами, що були в Сороці в квітні, підчас молдавського перевороту, і так розповідали про нього в Путивлі 27 квітня н. с.:

Їдучи через Молдавську землю, стояли в городі Сороці, і 27 березня (мабуть старого стилю, себто 6 квітня н. с.) писав з Яс до Сороки молдавський господар Василь до свого лоґофета Стефана, і в тім листі було написано, що думний лоґофет Юрий (Ґеорґіца), Стефан сердар, Константин спатар і стольник Димитрий змовились і написали угорському королеві, щоб він прислав своє військо лоґофетові, аби йому з тим військом господаря вбити і стати господарем на його місце.

Але з Угорської землі написав молдавському господареві угорський капітоль (!), бувши з ним в зносинах, що от лоґофет Юрий просить у угорського короля війська і з ним хоче вбити його, молдавського господаря. Тоді молдавський господар ухопив тих лоґофетових спільників: Стефана, Константина і Дмитра, і велів їх убити; на лоґофета ж післав своїх людей: Якова Ватагу з товаришами, 30 чоловіка, але лоґофет тих післанців побив, 25 чоловіка, тільки 5 утікло до господаря. Тоді господар післав на нього вдруге аґу Скулі, начальника стрільців, з 500 чоловіка, але лоґофет змовився з угорськими людьми і того аґу вхопив, а Волохи повтікали. Тоді господар післав до Сороки Стефанові лоґофетові золота на наєм війська, аби спішно прислав до нього, господаря; а жінку свою відіслав з Яс до Хотина. Написав господар також гетьманові Хмельницькому, щоб прислав козаків в поміч, і він, Іван з товаришами, стріли тих козаків під Корсунем: вони сказали йому, що йдуть з Тимошем гетьманичом, а куди саме-не знають. А гетьман Хмельницький піде на збір війська скоро, на великоднім тижні в середу під Білу Церкву; до нього йдуть в поміч Татари, і сам хан напевно прилучиться до нього, і зібравши козаків і Татар піде гетьман на Поляків” 13).

Царгородська реляція, писана зараз після перевороту, так описує історію утечі і повороту Лупула:

Молдавські бояре вже від довшого часу були невдоволені безнастанними реквізіціями і всякими кривдами і неправдами і перейнялися ненавистю против свого воєводи Василя; але що їм бракувало до того оказії, або непевні були своїх сил, відкладали свій порахунок з ним. Аж підмовлені володарями Валахії і Трансільванії вони змовилися вбити його вербної неділі, коли входитиме до церкви, або вхопити й замкнути. Кілька день пізніш сю змову відкрив оден грецький монах, і як найскорше попередив господаря, назвавши в своїм листі ймення декотрих змовців; господар велів їх узяти і переконавшися в їх вині, позбавив їx життя. Великий же лоґофет, або канцелєр-перший між боярами і між змовцями, що відповідно чинові мав дістати уряд господаря, побачивши, що справа відкрилася, відпросився від господаря до свого маєтка, що був на границі Семигороду: сказав, нібито жінка викликає його до себе. Другого дня господар вислав чималу ватагу своїх дворян, щоб його покликати, але той передчуваючи небезпеку, вимовився ріжними причинами і виїхав до семигородського війська, що стояло недалеко. Господар з сього зміркував, що буде наглий напад з Семигороду і з Валахії, забрав свій скарб і найбільш дорогоцінні річи і вислав разом з дружиною й дітьми до Хотина, а за ними й сам поїхав з боярами і чималим полком наємного війська. Приїхавши не війшов до твердині, а став табором під нею, чекаючи, щоб з усіх сторін зібралося військо, аби противстати замислам своїх противників. Одночасно вислав одного з свояків до сина Хмельницького, аби як найскорше прибув з козацькими силами; але сього післанця затримав боярин, начальник того місця. Довідавшися про се, господар вислав як найскорше відділ кінноти, щоб узяла й привела того боярина, і як бунтівникові йому стято голову. Слідом прийшла відомість, що лоґофет за поміччю трансильванського і валаського володаря захопив столицю Яси, і їх військо спішним маршом іде на Хотин, щоб тут обложити (Лупула). Тоді він спішно переправився за Дністер, з дружиною й дітьми, з скарбами і вірними людьми, разом коло півтори тисячі людей. Ледви переправившися, вже з другого берега побачив, як німецька передова сторожа його неприятелів наспівши на очах його розбиває деякі вози, що за недостачею часу зісталися на тім березі. В такій крайности господар вийшов на польську територію. Приїхавши під Камінець спинився в якімсь селі чи місточку і тут трохи побув на самоті, негайно виславши свому козацькому зятеві відомости про своє становище. Той бувши юнаком відважним і рішучим, прихильним своєму тестеві, з усею спішністю, не думаючи про ніяку небезпеку, що може його стринути, попросив тільки благословенства у батька, і в супроводі своєї гвардії з 6 тис. козаків -наказавши, щоб других 12 тисяч ішли слідом, пішов другою дорогою (не на Камінець) на Молдаву. Під Ясами стрівся з військом нового господаря, розбив його-так що той як наскорше втік до Семигороду, і вернув престіл свому тестеві. Той одержавши відомість про успіхи свого зятя з усім двором своїм вернувся до Яс.

До сеї реляції царгородський кореспондент дописує ще останні вісти: На 1 червня за передовим полком Тимоша прибуло більше військо, “богато тисяч козаків”, вони мають прилучитись до нього, щоб відплатити воєводі Матію за кривду завдану Лупулові. Прийшла значна скількість Татар, що вибираються другою кампанією на Валахію і Семигород, і взагалі можна побоюватися, що з сих подій може вибухнути великий огонь, який може захопити і сусідні краї, включно з “Великою Угорщиною”. Сподівання ворогів, що Лупул всіми сими подіями скомпромітував себе перед диваном, і за свій перехід на польську територію буде проголошений бунтівником, а на його місце буде затверджений лоґофет, — не справдилися. Великий візир, против їх сподівань, взяв сторону Лупула, і тих 12 бояр, висланих до Царгороду від лоґофета з скаргами на Лупула, тепер коли взяв гору його зять-козак, — їх відіслано до Галацу і в кайданах буде відставлено Лупулові. Сими ж днями висилає до нього ж великий візир свого аґу з хатті-шерифом (султанським указом), що потверджує Лупула на господарстві і також уповажняє його-як того можна побоюватися-відомстити за свою кривду Ракоцієві і Матієві 14).

До сих відомостей про становище Порти я ще повернуся, а тепер наведу ще кілька записок про початки волоської війни, зроблені за гарячими слідами подій.

Австрійський резідент у Царгороді, Реніґер так доносив про се 8 травня-ще перед вістями про похід Тимоша:

Господар волоський задумав за поміччю козаків здійснити свої бажання і заволодіти Валахією і Семигородом. Тоді ті два (Ракоцій і Басараба) сполучили свої сили і за безсумнівною згодою башів сілістрійського і будимського постановили напасти на Лупула; але він се спостеріг і як найспішніше сховався до сильної твердині в Хотині. Край против нього-хоч він уже серед першого замішання велів стяти трьох найвизначніших (провідників). Господар Валахії кінець кінцем представив Отоманській Порті свій крок в такім світлі, що він се зробив для загального добра і в інтересах султана-нехай тільки він настановить иншого воєводу. Тим часом вони вибрали в краю иншого замістника, і той обіцяв за потвердженнє своє велику суму грошей. Лупул також запропонував 200 тисяч талярів, і легко отримав би назад свій уряд, коли б сам край не був против нього. Сіауш-баша в Сілістрії його ворог, вислав все своє військо за Дунай і звелів пильно стерегти на всіх шляхах, щоб ніякого листу не прийшло від Лупула. Тепер кажуть, що (Лупул) цілком утік до Польщі, і хто буде його наступником, ще не рішено. Богато Греків пропонують великі гроші за се князівство, але Туркам се замішаннє неприємне, бо вони побоюються, щоб Лупул не погодив Поляків з козаками і не обернув всіх сил против тих двох князів (Басараби і Ракоція), або й против самих Турків 15).

Єрлич, записуючи під місяцем квітнем утечу Лупула до Камінця, поясняє, що він готовився здобути господарство Мунтяньське: господаря прогнати і на його місце посадити свого зятя Тимоша Хмельницького. Мунтянський господар довідавшися про се, як певну річ, почав свої заходи: притяг на поміч Ракоція і дещо Орди, а лоґофетові за його осторогу пообіцяв господарство волоське-аби він потайки порозумівся з волоськими панами. Той повів справу “дуже штучно і містерно”. Видумавши причину, пожичив у господаря 20 тисяч червоних, і на них наняв вояків; Волохи відступили від господаря, він мусів тікати, і колиб господар не мав при собі двох вірних німецьких офіцерів з Польщі, певно що лоґофет і його самого зловив би з усіма скарбами. Тимошко, довідавшися, що його тестя прогнано, чи він утік, назбирав з десяток тисяч козацької сваволі і пішов до Камінця, а порозумівшися з господарем, пішли оба під Яси. Кого з Волохів запопали, не лишали живого; місто знищили до решти, і по инших містах і селах чого були не допалили і не спустошили Татари, то вони тепер докінчили.

Але особливо записки Ґоліньского, що на протязі двох місяців разів сім записує волоські новини, в міру того як вони надходили до Кракова, дають поняттє про те, що балакалося з приводу молдавських подій. Насамперед записано, що господар мультанський помер (сю хибну відомість потім зачеркнено); Хмельницький хотів козацькими силами посадити сина на сім господарстві, і господар волоський, як зятеві свому, допомагав йому в тім. Довідався про се Ракоцій і не бажаючи собі такого неспокійного сусіда, а притім побоюючися Тимошка і Хмеля, пішов з військом на Мультани і там спомагаючи Мультанам побив козацьке військо Тимошкове і Волохів, так що Тимошко ледво втік. А Ракоцій післав до цісаря турецького, просячи собі хоругов на знак господарства (мультянського), обіцяючи платити звичайний трибут Туркові, давнім звичаєм, як инші платили. Збирає більше військо, сподіваючись козацьких гостей, а хотячи того добитись, щоб в Мультанах Тимошка не було, а на Волощині старого господаря, батька Тимошкової жінки.

По сім друга записка: Господаря волоського зрадив його канцлєр Стефан 16), перехопивши у нього владу 17), і оскаржив перед Турком, так що він ледви втік до Камінця Подільського з своїми скарбами. З Волощини післав прохати ратунку у Хмеля і Тимошка свого зятя, але що війна з Польщею не скінчена, вона йому (очевидно Хмельницькому) перешкодила, що не міг рятувати.

Далі мабуть нова записка: Тимошок пожалував батька своєї жінки, волоського господаря, котрого канцлєр прогнав, і зібравши військо впав до Волощини; батька (розум.: тестя) посадив на панстві, а того вигнав і військо його погромив; дісталось і Туркам! Пішов Тимошок також на Мультани, погромив Ракоція і вигнав з Мультан і не мало наробив на Мультанах шкоди. Пізніша приписка до сього: Ракоцій пішов з Мультанами, погромив Тимошка з козаками і Волохами і об(ложив), старого господаря вб(ив) 18).

Далі: До короля (прийшли) посли від Ракоція, просять його, коли він тепер щось має на Хмеля і козаків, аби наступив на них з своїм військом, а Ракоцій з другої сторони поможе з Мультанами. Хмель і Тимошок теж післали до короля, щоб він йому все вибачив і до ласки прийняв, й потвердив ті пакти, що списали під Зборовом, а за те обіляв за короткий час віддати під ноги його Семигородську землю й Мультан, своїм військом без помочи Ляхів-тільки щоб на поготові було польське військо. До Варшави посол (відтято трохи).

Через кілька записок знову версія під заголовком: Війна в Мультанах —

“Хмельницкий бувши жадним панування й війни, шукав способів, якби йому посадити свого сина Тимошка на господарство мультанське. Може бути, що з намови і підущання господаря волоського Василя. Господар мультанський Лупул (!), почувши про їх зносини і побоюючись нападу, післав своїх послів до Ракоція, просячи помочи і ратунку: бо води він не поставиться і помочи не дасть, сам господар мультанський подолати не може, а якби Тимошок посів Мультани, то скоро в Семигородській землі був сам Хмельницький. Кн. Ракоцій маючи готове військо, післав також послів до цісаря турецького, даючи знати про всю небезпеку, що йде від Хмельницького з сином і господаря волоського. Цісар позволив вигнати господаря волоського, на його місце посадити канцлєра його Стефана, а Ракоцієві доручив боронити Мультан. Канцлєр волоський з військами своїми і з Уграми вступив до Волощини, старий господар ледве шість годин перед приходом нового господаря, скоро тільки йому дано осторогу, з скарбами, які міг забрати, (втік) до Камінця Подільського, бо й Волохів той (Стефан) на свій бік перетягнув. Тимошок, щоб помститися, впав до Мультан, наробив шкоди і людей побив не мало, — хотів вернути батькові (роз.: тестеві) знову се пануваннє в Волощині. Але кн. Ракоцій, зібравши Угрів і Мультан дав битву Тимошкові і старому волоському господареві, їх побито, немало вибито козаків і Волохів, так що Тимошок ледви втік: гонили за ним 4 милі. Старий господар волоський також утік ранений. Угри взяли табор, і велику здобич на возах”.

Приписки: “Князь Ракоцій прислав своїх послів до короля, аби громив Хмеля і козаків, а він допомагатиме з другого боку. Король післав великого посла імп. Ґембіцкого, щоб порозумітися з кн. Ракоцієм що до війни против Хмельницького і Волохів.

“Волоський господар утік був до Камінця з скарбами і там мешкав, але потім сполучившися з козаками пішов знову на війну, забравши з собою скарби”. Коротко повторяється історія війни з додатком, що по втечі Лупула “стара господарева з донькою, жінкою Тимошка, втікли до Сучавського замку й там замкнулися з скарбами”.

По сім знову: “Причини війни на Волощині” —

“Инші так удають за певне, і таку твердять причину війни на Волощині, що Хмель, оженивши сина Тимошка з донькою господаря волоського, потайки порозумівся, якби з ним певні панства здобути і обстояти, і ухвалили помагати собі навзаєм: щоб старий господар панував на Волощині, Тимошка посадити на господарство Мультанське, а Хмельницький мав опанувати Семигородську землю. Волоський господар довірив сю таємницю свому канцлєрові: дав йому 60 тис. зол. черв. на збираннє війська. А той канцлєр був жонатий з сестрою господаря мультанського і зараз дав йому знати про все що ухвалено, аби тримавсь обережно, і Ракоцій також, а від себе обіцяв їм помагати. Господар мультанський повідомив про все Ракоція, і той з військом вступив до Мультан, а заразом післав до цісаря турецького, даючи знати про такий союз, і яка то буде небезпека для Турецької землі, коли козаки опанують ті панства, і про зраду старого господаря. Просив, щоб господарство було віддано канцлєрові, а Татарам щоб цісар заборонив помагати козакам. Цісар позволив їм боронитись і скинути старого господаря, або зловивши відіслати цісареві до Туреччини, а того нового, канцлєра Стефана посадити на господарстві. Так почалася та війна між козаками з Волохами, Мунтянами й Ракоцієм, — не скінчивши війни Хмельницького з Поляками: сам Бог замішав замисли Хмельницького на його упадок (626).








Примітки


1) Fontes rerum austriacarum, Scriptores, III, I Theil, Wіеn, 1862.

2) Положив його в основу свого оповідання про сі події Кубаля в начерку Krwawe swaty, за ним Костомаров в останній редакції свого Богдана Хмельницького; на нім спирається Сіляді в своїх оглядах подій Ракоцієвої доби (Transsilvania), Сірбу в своїй історіи Матія Басараби (с.486) й инші.

3) Інтересна ся транскрипція Szaporizki Kossaken (sz=c в мадярській абетці).

4) Він завважає далі (с. 338); “Ся війна описується мною без усякої сторонничости, бо ніщо так не шкодить літописателям (leatopisetele), як те що вони пристрастно хвалять одну сторону, а другу гудять. Хоч нам випадало б хвалити воєводу Стефана, зазнавши від нього богато ласк, більше ніж воєводу Василя, що дався в знаки моїм батькам, але не можемо инакше говорити, як тримаючися правди”.

5) Вид. Коґальничану с. 326 д.д.

6) Вірніш було сказати-не пройшло й двох тижнів; Костин, пишучи з памяти, видко не дуже ясно пригадує собі.

7) Так він називається в молдавських джерелах.

8) Переклад Муркоса: “Путешествіе антіохійскаго патріарха Макарія” кн. І с. 86 і далі.

9) “Передовий відділ, їх мовою званий сатража”.

10) Павло додає кілька загальних уваг про козацький способ війни (с. 92), я наведу їx далі, переказуючи його спостереження над українським життєм.

11) “Государя” в переклад Муркоса.

12) Павло додає поясненнє: “Ся донька Василя була в заставі у Царгороді, і батькові коштувало величезних грошей викупити її звідти і видати заміж”.

13) Акты Моск. гос. II с. 318: Греки се оповідають в провідну неділю, 27 н. c. квітня; Тимошевих козаків могли стріти на великдень, що був 20 н. с. квітня, а гетьман мав був би рушити 23.

14) Жерела XII с. 215-7.

15) Жерела XII с. 205-6.

16) Імя Стефана дописано вгорі.

17) w panstwie go podsiadszy.

18) Взяті в дужки слова доповнені на здогад-тут урвана сторінка.











Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.