Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 12.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна





РОБЛЕННЄ ОПІНІЇ, ОПОВІДАННЯ ПРО ТИМОШЕВІ ТИРАНСТВА, КОЗАЦЬКІ ПОСОЛЬСТВА ДО ПОРТИ, БАЛАЧКИ НА УКРАЇНІ, ТУРЕЦЬКІ ПОСЛИ У ГЕТЬМАНА, УМОВИ ПІДДАНСТВА, ДОГАНА СУЛТАНА ЗА ТИМОШІВ ПОХІД.



Для відповідного оброблення політичної опінії старанно ширились і мабуть таки сильно перебільшувались поголоски про “тиранський режім” Тимоша і його розправи з волоською опозицією. Нунцій найповніш вичисляє сі історії і лєґенди в своїй депеші з 14 червня: Тиміш з власної руки вбив Лупулового секретаря Кутнарского, за те що той про все доносив Полякам. Самого господаря з його скарбами він тримав під пильним доглядом і сторожею, так що той став вязнем в його руках, і не раз він грозить йому смертю. Велів стяти військового писаря козацького, за те тільки що той радив не приятелювати з Татарами, — бо вони бажають тільки з року на рік пустошити край, не журячися ні тим щоб довести до кінця війну ані забезпечити інтереси козацтва. Потім велів стяти одного старшину і кількох своїх близьких, за те що вони не стримали його, коли він велів стяти Кутнарского, а коли ті оправдувалися, що не заслужили сеї кари, він сказав: “Я був тоді пяний, а ви повинні були мене стримати, і за те будете покарані” 1).

Ся історія, як Тиміш порубав когось з старшини, має мабуть щось реальне під собою, і широко популяризувалася як акт оскарження не тільки против нього, але й против родини Хмельницьких і їх камаріллі, против старшинського засилля і пихи — в такім аспекті мусимо розуміти оповідання про сю пригоду Д. Виговського й ин. (нижче с. 539 дд). Найширше спиняється на нім Мирон Костин, ілюструючи ним безглузду поведінку Тимоша, що загубила похід на Мунтенію і привела таким чином до останнього упадку Лупула. Я наведу се тут:

Перед походом на Мунтенію згинув в Ясах польський писар Котнаровский, людина дуже солідна, що мала довірє Василя Лупула воєводи. Згинув з руки Тимоша — бо се був тиран, чоловік дикий, без страху божого; він причепився до Котнаровского, що він Лях і намовляв Лупула не віддавати доньки за нього, Тимоша. Одного разу він Тиміш, попросив воєв. Василя, щоб він прислав до нього Котнаровского, бо йому потрібен. Нічого не підозріваючи воєвода післав його до Ґалатського монастиря, а там з наказу Тимоша вже чекали його козаки, наготовивші шаблі. Тиміш зачав з ним сварку, і коли Котнаровский виходив, козаки кинулися на нього і немилосердно зарубали на смерть, без усякої причини з його сторони. Як Василь воєвода довідався про се вбивство, трохи не отруївся з жалю. Тиміш же хотів так само розправитися з дворником Томою і вістерником Йордакі — з тих самих мотивів що вони як і Котнаровский намовляли Василя воєводу не віддавати за нього Роксанди. Ті нещасливі бояре благали, щоб воєвода пустив їх до дому, але воєвода не згоджувався, тільки велів переказати зятеві, що краще йому, Василеві, не жити ніж бачити в такій небезпеці бояр, що користувалися його повним довірєм. Яку охоту матимуть инші бояре йому служити в такім разі? (332).

В поході на Мунтенію серед старшини були Богун (Bohul) і Носач (Nosaci), звісні полковники, заслужені козаки, і одного разу без всякої причини — за одно тільки слово, сказане Богуном на раді, Тимуш затяв шаблею в плече Богуна і задав йому таку рану, що той підчас цілого походу мав руку завязану: така дика була Тимошева вдача! Ніхто з полковників не важився ні слова сказати йому, як краще покермувати походом, і з такої поведінки Тимуша — чоловіка молодого і недосвідченого, можна було знати, що з його проводу нічого путного не буде (333).

Постать гетьманича не переставала займати уяву і служити темою ріжних лєґенд і фантазій як далі побачимо. Але що й козаки і Лупулові партизани сильно погуляли над причетними до перевороту, се розуміється, вповні правдоподібно, і при тім козаки дійсно могли зводити рахунки на дві сторони: і з противниками Лупула і з прихильниками польської орієнтації. Чимало від сих екзекуцій повтікало не тільки до Валахії й Семигороду, але й до Царгороду, аґітуючи тут проти Лупула й козаків. “Не можна досить розповісти” — пише царгородський резідент цісареві в липні — “як тирансько і варварсько поводився молодий Хмельницький по першім своїм приході до Молдавії з бідними людьми, навіть з жінками і дітьми. Лупул богато велів повбивати, але богато повтікало й сюди до Константинополя, і переховуються тут, сподіваючись іменем краю, разом з Волохами і Семигородцями добитися, щоб Лупула відставлено” 2).

Ракоцій при тім вів подвійну гру. Стараючися розбити приязнь Польщі до Лупула, посилався на його союз з козаччиною і радив Полякам в ніякім разі більш не випускати його з рук, коли б він знову їм попався. Заразом лякав Порту союзом Лупула з козаками і Поляками против Туреччини: використовуючи звязки Лупула з польськими кругами і їх нерішуче становище супроти нього, поясняв, що Лупул за згодою Польщі мирить її з козаками, а заразом веде зносини з цісарем німецьким, з німецькими князями — вислав свого чоловіка на імперський сойм, а остаточна мета того всього має бути війна з Туреччиною 3). Полякам же хвалився своєю щирістю — що він не прийняв козацьких послів, як ті прийшли до нього (мабуть 20 червня), тільки казав віддати листи, ними принесені — і копії сих листів переслав на доказ своєї щирости гетьманові Потоцкому. А при тій оказії ще раз нарікав, що Поляки натворили всеї тої біди тим що випустили Лупула 4).

Хмельницький і Лупул платили тою ж самою монетою, стараючись представити в можливо підозрілім і небезпечнім для Порти світлі виступ Ракоція против Лупула і його несподіваний, в звязку з сим, союз з Польщею. З козацьким посольством, що прибуло до Царгороду 12 червня (значить вислане було не пізніш 20-х чисел травня) приїхав якийсь польський шляхтич, на жаль не названий на імя — привезений на те щоб посвідчити перед диваном, як чоловік втаємничений у польські секрети. Він називав себе сенатором і впливовим дорадником короля і викривав, що ся нова спілка Ракоція з Польщею тільки в перший момент звертається против козаків і Татар, а поборовши їх має звернутися против Туреччини, — тому шукає підтримки німецького цісаря і князів. Австрійський резідент догадувався, що се мабуть Лупулова штука — що се він того шляхтича вишукав і натаскав; але, мовляв, його самозванство відкрилося — що се звичайний слуга, і ніяких політичних секретів не знає, і в останнім рахунку сей інцідент не послужив на користь Лупулові 5).

Диван взагалі не знав, яку йому лінію взяти в сих справах. Що його васалі на власну руку, не питаючись дозволу, зачали між собою війну, се був неприємний інцідент. Що у них виявилися значні військові сили, так що злучившися разом, вони могли бути сильно небезпечні для самої Порти, се було ще неприємніше. З сього погляду об'єднаннє всіх трьох васальних князівств під проводом Ракоція було комбінацією недопустимою. Але й Лупулова комбінація викликала сумніви. Головно, що сили Туреччини були звязані иншими операціями, і вона не могла взяти справу в свої руки, себто післати на Дунай досить сильне військо, щоб навести “спасительний страх” і зліквідувати сю усобицю. При тім вона не хотіла образити козаків, дорожачи завязаними відносинами, що забезпечували їй — що найменше — спокій на Чорнім морі. Великий візир сприяв Лупулові — чи його золоту, се трудно розділити. Натомісць сілістрійський баша, що був сторожем інтересів Туреччини на Дунаю, був рішучим ворогом Лупула, і всяко старався настроїти диван против нього. Були і в Царгороді прихильники нового молдавського воєводи, які підтримували скарги його і воєводи Матія на страшні спустошення, які починив Лупул з своїми союзниками козаками в Волощині і Валахії, вповаючи на підтримку великого візира. Серед ріжного добра захопленого в Лупуловім таборі під Торговищем 27 травня, нібито знайшовся лист великого візира до Лупула: мовляв візир писав Лупулові, що він може сміливо йти на Валахію і вигнати звідти зрадника Матія. Сей лист воєвода Матій переслав великому муфтієві, з таким коментарієм, що завдяки спустошенням, заподіяним в Валахії Лупулом і козаками, край сорок літ не зможе прийти до себе. Муфтій показав сей лист великому візирові, той відрікався від сього листа, і казав, що ніколи чогось подібного не дозволяв Лупулові. Одержавши від Лупула відомости про його щасливий поворот до своєї столиці, диван вислав з його агентом трьох своїх післанців, щоб потвердити його на господарстві, а до Матія і Ракоція були післані листи, щоб вони вивели свої війська з Волощини і на будуче жили в згоді з Лупулом; татарському ханові наказано, щоб далі підтримував його. Все се, очевидно, було ділом вел. візира; але одержавши відомість про побіду Матія під Торговищем, післав він і йому поздоровленнє 6).

Про посольство Хмельницького до Порти, вислане весною, Бурлій і Мужилівський оповідали — за тими вістями, що прийшли з гетьманського табору в перших днях липня, що сих послів — вони називають їх “Самойлом та Жегуном” (Самійло Богданович з якимсь товаришом) — султан “засадил и к гетьману их не отпустил”, за спустошення пороблені Тимошем на Молдаві. “Мабуть буде за се війна султана з гетьманом”, завважали вони з сього поводу, і додавали, що козаки сеї війни не бояться, покладаючися на царя і сподіваючись підтримки хана на випадок того конфлікту (л. 47). Відгомін напруження — але воно мабуть не потрівало довго. Потім маємо таке оповіданнє австрійського резідента про козацьких послів. Вони приїхали до Царгорода 12 червня 7), привезли в кайданах вищезгаданого quasі-сенатора, як почесний дарунок султанові, щоб поінформувати його про ворожі замисли Польщі, і просили іменем гетьмана і війська, аби султан вислав до короля свого посла з заявою, що козаки стали підданими султана, тому Польща аби їх не зачіпала, инакше султан виступить в їх обороні. Просили також, наказати ханові, щоб він ідучи в поміч козакам, не дозволяв своїй Орді нищити українські землі й забирати ясир 8). Очевидно, були також доручення в волоській справі; ціле посольство мало характер дипльоматичної підтримки волоської кампанії Тимоша.

Правдоподібно, про се ж весняне посольство пише Грек Фома з Царгороду 1 (11) серпня: “Візир сказав козакам: Пощо приходили вони на Мультанську і Молдавську землю і поруйнували султанові краї? І ті відповіли, що винуваті ті, що прийшли на воєводу Василя і його прогнали, коли він не був відставлений султаном. Візир сказав їм, щоб вони більше туди не ходили, але ті “безстрашно” говорили, що за тих братів своїх, що пропали в тій війні, вони просять за одного по сто” 9). Авдієнцію вони дістали тільки за тиждень, і не дуже ласкаву. Диван домагався, щоб козаки згодилися давати що річну данину, а посли не мали на се згоди гетьмана 10). Фома додає, що були розмови також про Камінець, але тут можуть бути відомости і про переговори з пізнішим посольством що приїхало з Осман-чаушем у липні: “Гетьман їм відповів: не можу їм дати ні города, ні якоїсь данини, бо не маю богатої держави, як угорський (князь) або мунтянський, тільки військо — як що треба буде султанові, козаки будуть готові на службу, і на Чорному морі не буде від них ніякої шкоди” 11). Правдоподібно, се відгомін того що оповідали про своє посольство козаки серед православних Царгородців.

На Україні так само гетьманські круги представляли своє становище дуже стриманим і навіть відпорним супроти турецьких пропозицій. Так оповідав в Путивлі 24 червня с. с. густинський намісник Євфимій: У гетьмана були турецькі післанці, щоб гетьман дав султанові Камінець, і був під його рукою, а він за те шле йому в поміч 10 тисяч яничар з сілістрійським башею; але гетьман не звіряється, побоюєтся в тім якогось обманства і відмовився від тої турецької помочи 12).

На далекім Тору козаки-промисловці теж оповідали: турецький цар прислав посла до гетьмана, закликаючи його з усім військом піддатись під його руку, але гетьман того йому відмовив. Він збирав козаків на раду (“круг”) і питався, котрої землі цареві або королеві поклонитися, щоб прийняв їх “у своє царство”. І полковники на раді сказали, що вони хочуть піддатися православному государеві, а невірним царям ні королям служити не хочуть 13).

Все се відгомони турецького посольства, що приїхало на Україну при кінці квітня або в початках травня н. с., підчас походу гетьмана під Камінець і було затримане гетьманом в Умани і потім без авдієнції було відправлене Виговським, з доручення гетьмана в перших днях липня. За недостачею докладних і ясних відомостей приходиться блукати серед ріжних поголосок, лєґенд і ріжних, більш і менш свобідних стилізацій, що пускалися з приводу сього не зовсім звичайного факту: затримки султанського посла і відправи без авдієнції. Очевидно, що за сей місяць збіглося кілька турецьких присилок; виходить напр, що звісний нам Осман-чауш був на Вкраїні й поїхав до Царгороду не пізніш 10-15 червня, тим часом як Магмет аґа сидів в Умани десь до 5-6 липня; але дійти до точних деталів в сій справі я тим часом не бачу можливости.

Путивльський вістун Яцина, бувши у гетьмана 13 н. с. червня, розповідав у Путивлі таке, що йому казав Виговський. “Був у гетьмана посол від турецького царя, привіз великі дари. Гетьман дари прийняв. А що до мене були дари, я тих дарів не взяв, сказав послові: Мині таких великих дарів такому великому цареві не відслужити! А писав цар і через послів устно переказував, щоб гетьман з військом Запорозьким були під рукою турецького царя і йому служили. Гетьман того турецького посла відправив до Умани, бо чекає змилування правдивого царя, а турецькому цареви манить. Жде гетьман своїх післанців: чи не принесуть вони правдиву і повну государеву милость — чи не скаже нам, війську Запорозькому, бути під своєю царською високою рукою. Коли ж повної государевої ласки до нас не буде, прийдеться нам бути слугами і підданцями (“холопи”) турецького царя. Буде се за гріхи наші — а нам не обійтись без царя” (одного чи другого).

Яцина поясняє, що коли він їхав до гетьмана, стріли їх два Турки, і товмач сказав, що се їдуть до гетьмана гінці перед посольством: їде посол до гетьмана від турецького царя, і ті гінці були у гетьмана в шатрі, коли він примав Яцину. А писар Виговський йому пояснив, що турецький посол їде до гетьмана “со всЂм подлинным и коруною” (очевидно — з повною інвеститурою), щоб військо Запорозьке було в підданстві (у султана) — “але ми чекаємо змилування великого государя”. Коли гетьман відправив Яцину 5 (15) червня — він разом з сим відправив і сього гінця, мабуть заповідаючи відправу посольству затриманому в Умани).

Міг се бути саме Осман-чауш, котрого гетьман не хотів прийняти одночасно з Яциною, щоб не впадала в око його подвійна політика. Може бути, що саме до нього належить приблизна дата подана Данилом Виговськими. Він оповідав 23 н. с. червня Матвееву і Фомину: “З місяць тому присилав до гетьмана турецький султан з тим: чи не потрібно йому турецького війська на короля і панів-раду? Коли потрібно, то султан звелить сілістрійському баші, щоб післав на сей бік Дунаю сто тисяч війська. Гетьман післав їх до Умани, незнати до якого часу (л. 13). А докладніш розповів Іван Виговський, виправивши останніх послів з Умани: “Присилав султан до гетьмана свого посла Магмет-аґу чауша з грамотою і з великими дарунками; в грамоті написано, щоб гетьман був його підданим — тоді він учинить його великим (знатным) чоловіком. Прислав корону, шаблю, булаву, бунчук і кафтан. У всім обіцяв поміч гетьманові і війську Запорозькому: буде в братстві, не так як кримський хан, ніякої тісноти не буде чинити. Але я служачи вел. государеві вашому привів гетьмана до того, щоб він чекав певної відомости від цар. вел., і так зробив, що турецький посол трохи не за приставом (в арешті) був в Умани, і все відкладали йому відповідь 14). І се я также для вел. государя зробив, що і на відправі турецький посол у гетьмана не був, а відправив його я, як гетьман пішов з-під Бедрихова-городка” (65).

На запитаннє Матвеева і Фомина, чи післав гетьман з турецьким послом своїх послів і з чим, Виговський дав таку відповідь: гетьман послів своїх післав, з тим, щоб (султан) прислав йому військо, коли (гетьман) побачить, що сили його супроти короля і панів рад за слабі 15). Коли король буде наступати, (гетьман) дасть (султанові вість), а до того часу нехай свого війська не посилає. І щоб послів наших відправив скоро — ми їх і сподієваємось скоро” 16).

З свого боку й Турки вирікалися яких небудь звязків з козаками, як до того приходило. В розмові з цісарським резідентом, що відбулася зо два дні по козацькій авдієнції, коли той посол став намовляти, візира, щоб Порта не мішалася в польсько-козацькі відносини і не підтримувала козаків, великий візир нібито заявив повну не заінтересованість. “Що се за підозріння піддають вам Поляки?” — переказує його слова сей цісарський резідент. — “Хто вам сказав, що ми підтримуємо козаків? Двери султана стоять отвором для всіх, і кождий може прибігати до них, хто хоче; але з Польщею ми не розриваємо. Польща порвала з татарським ханом, і поскільки козаки з Татарами в союзі, їм тут показується всяка честь і приязнь. Але кожного разу як приходили Поляки — як я був башею в Сілістрії, я давав їм кафтани і показував честь”.

Але в дійсности ані становище гетьмана й його окруження супроти турецьких домагань зовсім не було таким здержливим, як се вони представляли українським громадським кругам, ані диван не був таким індіферентним до звязків з Козаччиною.

Від того ж царгородського резідента Реніґера знову довідуємось, що 8 липня, разом з Осман-чавшом, що вертався з свого посольства до Хмельницького, приїхало нове козацьке посольство, з 16 душ. На їх проханнє помочи в війні з Польщею диван відповів, що ханові вже дано наказ помагати козакам, і від сілістрійського баші дозволено йти охочим, а цілого війська з корогвами неможна післати, бо се довело б до розриву з Польщею. З свого боку посли принесли принціпіяльну згоду на щорічну, данину султанові від війська: платитимуть по сорок тисяч талярів що року, але се тоді як скінчиться війна з Турками. Але диван тому не дуже вірить, завважає Реніґер. Згадує також якісь непорозуміння між Татарами і козаками, що мусить вирівняти Порта. Очевидно, про се теж говорилося з послами 17).

Більше ми про зміст посольства нічого не знаємо. В реляції 3 серпня Реніґер згадує, що 30 липня козаки поїхали назад, не діставши авдієнції у султана; тільки великий візир обдаровував їх кафтанами і дав 150 талярів. Знайомі Турки запевняли Реніґера, що се його розмова з великим візирем на тему козацько-польських відносин мала такий вплив: прохолодила Турків у їх відносинах до козаків, і їм сим разом не показано такої чести 18). Але се були тільки приємні слова без дійсного значіння. З пізнішої згадки Реніґера можемо доміркуватись, що разом з козацькими послами вислано тоді й турецького післанця, з закликом, щоб козаки, не мішалися до волоських справ. Очевидно до сього належить згадка Хмельницького в розмові з московським післанцем Фоминим 19 (29) серпня, що того дня наспів до нього післанець від того посла Ілляша, що повертається з посольства з Царгороду: султан був “засадив” сього його посла, за те що Тимофії воював Волоську землю, а тепер от нарешті відправив.

До сього Ілляш нібито додав таке поясненнє, мовляв се султан довідався, що Хмельницький перейшов в московське підданство, і побоявсь аби затриманнєм козацького посла не накликати на себе московського походу, тому його відправив 19). Се поясненнє полишаємо на сумлінню Фомина і не потрібуємо ним дуже займатися, бо між турецькими грамотами, привезеними до Москви від Виговського маємо московський переклад листу візира Азем-Магомета, післаний з “чесним (значним) чоловіком Магомет-аґою”, — його зміст близько відповідає звістці Реніґера, так що його оповіданнє можна вповні прикласти до листу привезеного Магомет-аґою в серпні, в відповідь на липневе посольство 20) Він дає нарешті щось реальне для оцінки дійсних відносин.

На жаль, лист виданий з несчисленими прогалинами, так що тільки загально можна вхопити його зміст.

Візир в сім листі згадує про лист гетьмана, принесений останнім послом, котримсь козацьким полковником. Похваляє сі часті зносини, але звертає увагу на недопустиму поведінку гетьманового сина, що замішавсь до волоської усобиці і вчинив оружний напад на один з васальних країв Отоманської Порти, на що потрібен спеціяльний дозвіл султана. Самий інцидент описаний дуже загально і невірно — що може залежати як від лихого перекладу, так і від того, що в самім дивані відомости були дуже ще недокладні, а крім того і сам візир, можливо не хотів входити в подробиці сього неприємного інциденту. Він рекомендує гетьманові дати твердий наказ свому війську, щоб воно не важилося входити в землі Отоманської Порти, радить тримати його в міцній дісциплині, а з свого боку обіцяє гетьманові підтримку — особливо коли Порта звільниться з своїх теперішніх військових клопотів 21).

Се дійсно була догана, але в дуже мягкій формі. Порта високо цінила союз з козаками, і хотіла його утримати.








Примітки


1) Жерела XVI с. 177-8 (Hurm. IX. І с. 22); про смерть секретаря волоського господаря, задану сином Хмельницького з власної руки, перед тим ще в депеші з 26 травня: “але син (Хмельницького) оправдується, що він се зробив з наказу батька” (с. 174). Гетьман Потоцкий так оповідає сю історію з слів вістерникового сина, присланого до нього з листами від Лупула. Тиміш попросив Лупула, щоб прислав до нього Кутнарского для розмови в деяких важних справах, і той його зараз прислав разом з провідником. Коли по розмові Кутнарский вже відходив, Тиміш завернув його і сказав: “Отже, друже — чи ти посол чи секретар польського короля?” Той став виправдуватися, що все що він робив, робив з волі і наказу свого пана, господаря. Але Тиміш витяг шаблю і відтяв йому голову, а того провідника добре побито. Коли в тиждень потім Тиміш прийшов до тестя поблагословитися в похід на Мунтенію, і побачив, який він засмучений і схвильований, почав виправдуватися, що він не міг инакше зробити, бо батько виразно йому наказав і загрозив, що коли він Кутнарского не вбє, буде мати за се кару від нього. — Acte c. 221, лист Потоцкого з 19 травня.

2) Реляція, на жаль в скороченню, в Жерелах XII с. 237, тамже с. 241: Матій, Ракоцій und das Land Moldau — себто молдавські бояре, “рішучо не хочуть більше Лупула”.

3) Донесення цісарського резідента в Царгороді з 2 червня і листи Ракоція до будимського баші з 30 червня — Жерела XII ч. 258, 259, 269.

4) Жерела XII с. 235 — Acte c. 226.

5) Жерела XII ч. 267 і 270.

6) Донесеннє резідента Реніґера — Жерела XII с. 217-8, 222, 229.

7) Коли ся дата вірна, то се додаткова присилка, післе посольства Самійла, а дата має вигляд дуже докладної.

8) Реляція Реніґера з 16 червня, на жаль не в повнім тексті, а в переказі в Жерелах XII с. 229.

9) Фраґмент листу “Грека Фоми Іванова” до царя в Турецьких справах москов. архиву 1653 р. ст. l.

10) Реляція Реніґера, на жаль в витягу — Жерела XII с. 229 і 232.

11) Тамже.

12) Польські справи 1653 р. ст. 1 л. 170. Там же, л. 379, сівський архимандрит оповідає 26 червня с. с., що чув у Сосниці від київського міщанина “Федора Лукьянова”: був він у Хмельницького, і при нім були у гетьмана посли від турецького царя і польського короля, — при нім гетьман їx і відпускав, але змісту турецького посольства він, Федір, не знав, тільки польського.

13) Вісти валуйських станичників, зібрані на Тору 14 ст.ст. червня. Акты Моск. Госуд. II с. 328. Рада тут не має характера протесту против гетьманської політики, як у инших відомостях. Але цікава ся повна антиціпація пізніших описів Переяславської ради. Схема вже була готова!

14) “Во всем ему до времени отказывали” — так я се розумію.

15) “Узнает свое безмочство против короля и панов-рады”.

16) Котрих — отсих післаних з Умани коло 7 н.с. липня, чи Самійла з товаришами, затриманих султаном? Порівнюючи з словами гетьмана Фомину в в серпні (нижче с. ..38), можна скорше думати про Самійла і тов.

17) Жерела XII с. 238 (знову тільки скороченнє).

18) Тамже ч. 288.

19) Акты ЮЗР III с. 506.

20) Привіз сього листа не Матвеев, а Фомин, а свого серпневого посольства, се піддає гадку, що се був другий приїзд Магомет-аґи, а не в червні. Але останнє также можливе.

21) Акты Ю.З.Р. III с. 483-4.











Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 12.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.