[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 16.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна





НЕПОРОЗУМІННЯ З ТАТАРАМИ, БУНТ У ВІЙСЬКУ, В 20-х ДНЯХ ЧЕРВНЯ 1653, ГНІВ ГЕТЬМАНА НА ВИГОВСЬКОГО, ОПОВІДАННЯ ВИГОВСЬКОГО, РАДА ПРО ТУРКА.



Перші, дуже загальні, глухі відомости дав Бурлій 27 н. с. червня в Білій Церкві; він розповів тоді Матвееву і Фомину: “Була у гетьмана з усіма полковниками рада, щоб вернутися назад, а за Ляхами не ганятись. Татари просяться у гетьмана на Ляхів, але він мабуть відправить їх назад. Вам до нього їхати не можна, поки він вам не пришле наказу, щоб вам Татари не наробили якого лиха; чекаємо від нього відомости невдовзі” (30).

В Ставищу, коли прийшли від гетьмана і Виговського листи і вісти, що [їхати треба до Чигрина, Бурлій і Мужилівський розповіли Матвееву і Фомину таке: “Гетьман іде з військом з-під Камінця до Чигрина, тому що під Камінцем і по инших тамошніх місцях стала пустка, нема ніякої живности, а у Ляхів в тій стороні пішла пошість на людей. І в гетьманськім листі до нас написано (закид), що се ми поїхали до гетьмана не написавши йому (наперед) і не повідомивши про все: трохи ви не наїхали на Орду, а з Ордою у нас вийшла довга сварка за полон, а якби ще вона взяла царських послів, то цілком прийшло б до незгоди-і так вони безнастанно розвідують, чого се царські посли до нас ходять. Що ви мині з Білої Церкви писали-пише гетьман-що посилали мині листа і 12 чоловіка гінців з Борзни, з Ніжина і Переяслава, то вони до мене не приїздили, і стало мині відомо, що забрали їх Татари. А як би і з послами то саме сталося, ви б на мене і на військо навели гнів вел. государя”.

Коли Матвеев і Фомин стали розпитувати, з чого вийшла у гетьмана сварка з ханом і мурзами, Бурлій і Мужилівський сказали: “Як хан з Ордою йшов у поміч гетьманові, вони під Білою Церквою і під Ставищем на передмістю (посаді) і в околиці (уезде) забрали богато людей в полон. Гетьман велів у них той полон відбирати, і з того вийшла сварка, був і бій-не великий, але писаря Івана Виговського трохи що не вбили-як би не наспів кримський товмач; а коня його з сідлом таки забрали”.

На запитаннє, чи після того гетьман з Татарами прийшов до згоди, Бурлій і Мужилівський сказали: “Та ,ссора' була чотири дні, і після того помирилися; гетьман відібраний від Татар полон велів розпустити по городах, кого звідки взяли; але Татари зібрались і тих полоненників знову по дорогах переловили і відіслали в Орду, мало хто з них урятувався”.

При тій нагоді Мужилівський розповів послам ту історію, як Татари допитувалися у них в Москві, чого то від козаків так часто бувають посли в Москві; Матвеев і Фомин очевидно поставилися до сього оповідання скептично (л. 40-5).

Другого дня 4 н. с. липня Матвеев і Фомин здибали під Стеблевим козака Черкаського полку Ониська Долговського, що повертався з війська. Він оповідав, що під Камінцем у війську був голод, і козаки рядові і навіть старшина-окрім тільки полковників, прийшли до гетьмана з великим гнівом і кричали: “Доки нам так мучитись? безнастанно, зимою і літом у війську, ніколи не маємо спокою, дома жінки і діти наші помирають голодною смертю, і вже не знаємо, що з нами далі буде-де нам свої голови приклонити! З королем у тебе досі нема згоди! Тоді підемо всі своїми головами з жінками і дітьми до царя, щоб нас прийняв на віки!” Гетьман, вийшовши до них, говорив: “Я ж послав послів-просити царя щоб прийняв нас, а коли не може прийняти, щоб помирив нас через своїх послів з королем і панами; досі ті післанці не вернулись, але маю відомість, що цар шле з своїми післанцями своїх послів” 1). І після того гетьман відправив з-під Камінця все військо, і хана, калґу, нуреддіна, перекопського князя і ногайських мурз з усіми Татарами-лишив при собі тільки Келебет-мурзу з 200 Татарами, а хан з усіми людьми пішов поза Богом”.

Тоді другого дня Матвеев і Фомин стали допитуватися Мужилівського, щоб він їм розповів, чи не було якоїсь військової ради проти гетьмана (ради на гетьмана от войска). Мужилівський згодився розповісти в секреті-“щоб гетьманові і писареві того не казали”. Справді була рада війська, без полковників, против гетьмана. Коли гетьманич Тимофій поніс утрату-вбито на ріці Яловиці 4 тис. козаків, а до того ще настав у війську голод, стали козаки приходити до отаманів і сотників щоб ішли з ними до гетьмана. І прийшли до нього без усякої пошани, почали кричати: “Бачимо нашу останню погибіль! Тікаєш від смерти, а даєш на все волю синові! Ходив твій син ратувати свого тестя, а нашу браттю до смерти приправив, 5 тисяч стратив своїм пянством і нерозумом, а ти тепер пішов його] виручати, а нас решту потратити і голодом поморити! Взяв собі хана за брата, а те брацтво його таке, що він весь Крим нами наповнив! Ходім до царя християнського, з жінками і дітьми і всім добром; коли не схоче нас прийняти, краще нам у християн померти, ніж у поган у неволі!”

“Коли б гетьман сказав проти них мале слово, була б велика біда, але гетьман побачивши їx раду, вийшов з карети і почав їм так говорити:

“Знаєте, браття, скільки я біди прийняв від Ляхів за православну віру і за вас православних, але за ласкою божою не дав вас їм окаянним під ноги, а богатьох обогатив і вільними вчинив. А що ви мині докоряєте, що хан мині брат, так ви самі знаєте, що ми тим брацтвом від лядської шаблі звільнилися! А що вони набрали полону йдучи до нас у поміч, так ми ж весь той полон у них відбили! А що ви говорите, щоб іти нам до цар. величества, — так я вам кажу, та й самі ви знаєте, що я безнастанно посилаю до нього-прошу нас прийняти, тільки досі нема від нього відомости; тільки те чую, що йдуть від нього посли. А до нього не тільки ви хочете, але й я крім нього нікуди не хочу”. І після того говорив козакам: “Далі нам під Бедриховим Городком стояти нема чого, підем під Білу Церкву і будемо чекати Ляхів під Білою Церквою”. І як з тим гетьман козаків відправив, так той голос і затих” 2).

До того Мужилівський розповів, що стало йому відомо: гетьман хотів Виговського втяти. А коли посли тому здивувалися, сказав: “Богато ріжних дурниць діялося через свояків і через челядь (писареву), а сам писар за справами своїми того не знав. А потім сталася сварка у полковника Тетері з писаревим братом Данилом. Данило його порубав і на раді ухвалено, щоб брат його скарав на смерть, а писар став випрошувати у гетьмана брата від смерти 3), і той його самого хотів стяти, тільки всі полковники і “ратні люде” його випросили”. Матвеев і Фомин спитали як же було потім: чи гетьман після того гніву знову став до писаря по давньому добрий, чи відібрав від нього справи й віддав иншому писареві? Мужилівський відповів, що справ у писаря гетьман не відібрав і він у нього “по прежнему”.

Кілька день пізніш Виговський на запитання Матвеева і Фомина, “чи не було чогось у війська, у гетьмана і у тебе з Татарами і казаками?” дав такі пояснення:

“Писав до гетьмана хан, щоб позволив йому поставити город на Дніпрі з руського боку против городів Іслама і Шама. Гетьман був дозволив, але я став говорити, щоб не позволяв, бо нам і так чиниться велика тіснота, а як поставлять город, буде ще тісніш, і гетьман відмовив: не позволив їм ставити города. Після того як ішли Татари в поміч гетьманові, вони в богатьох місцях забрали в полон православних християн, силу! Я тоді від усього війська став говорити гетьманові, щоб він сказав мурзам віддати той полон. Гетьман післав до мурзів, але як вони приїхали, почав крутити. Я довідавшися почав говорити (руба): “Називаєте ви нас своєю братією, а чи то ваше братство, що ви весь Крим нами наповнили?”. За се що я так говорив, і довідавшися, що то я відмовив гетьмана, аби того города на Дніпрі не ставили, мурзи хотіли мене вбити-коли б не відібрали козаки; а коня з-під мене таки й забрали. Козаки ж, побачивши, що гетьман крутить і нічого Татарам не говорить, хотіли гетьмана вбити, тому що Татари роблять такі шкоди, та ще й син його чинить великі дурниці, як напється. Я довідавшися про такий їх намір декого відмовив, а декого гетьман велів вночи подушити тихенько, щоб того в війську не знали. А з Татарами після того сталася згода-як вони пустили полоненників; але декого таки до Криму забрали. А гетьман після того пішов з-під Бедрихового Городка” 4).

До того Виговський в секреті додав: “Була у гетьмана рада з усіма полковниками, щоб піддатися турецькому султанові, і всі полковники висловилися за те, щоб піддатися-окрім тільки київського полковника Антона Ждановича. А я гетьманові й полковникам сказав: “нехай хто хоче, піддається Туркові, а ми поїдемо служити государеві християнському, і всім козакам вашу раду скажемо, як ви забули Бога, що таке робите. Гетьман за те мене хотів скарати на смерть. А я побачивши, що мені загрожує, повідомив своїх приятелів, щоб вони все військо про се оповістили, а військо довідавшися почало говорити: “Всі помремо за Виговського! окрім нього ніхто не смів нічого сказати Татарам”. Тоді гетьман, довідавшися про се, прислав до мене і почав говорити: “Чому не піддатися Турку?” А я сказав: “Ти мене ось що спитай: як бісурмени запанували над Греками, вони їм дали всяку волю, і в їх богацтві ніяких насильств не чинили, поки вони наповнилися бісурменами; а як наповнилися-бачиш яке гоненіє християнам?” 5). І гетьман, вислухавши мене, став знову до мене добрий, а київського полковника Антона Ждановича післав до короля і панів-рад” 6).

В польськім таборі про сю бурхливу раду описану Долговським і Виговським були такі відомости на початку липня: “Хмельницкий в порозумінню з найбільш довіреними полковниками зробив турецькому султанові пропозицію, що він піддається йому з усім, всі зложать йому присягу і даватимуть дань. Не скликавши за весь час повстання генеральної ради, а правлячи своєю головою або за радою тісного гуртка, — а масі козацькій представляючи справи так щоб утримати її в розпочатім повстанню, — в сій справі був він змушений оповістити про свої переговори з Отоманською Портою загальним зборам (властиво: загал нації, всенародні збори). Але тут стрів таку опозицію (властиво: труднощі в здійсненню), що був змушений з своєю партією покоритися більшості і замість піддатися в послух і волю султана, післати свого посла до й. вел. (короля)- просити пробачення” 7).








Примітки


1) л. 48: “А какъ де онъ был у гетмана в войску под Каменцомъ Подольскимъ, и учинилось в войску голод, хлЂба и живности не стало. И к гетману де ихъ Богдану приходили начальные люди, атаманы и есаулы и редовые казаки, оприч полковников, з большимъ шумом: “Сколько де нам такъ жить и живот свой мучить? безпрестанно зимою и лЂтомъ в войску бываем, а никакова себЂ покою не имЂемъ, а в домЂхъ нашихъ жены и дЂти помирають голодною смертью, да і впредь не вЂдаем что будет, гдЂ свои головы приклонить. А с королем де у тебя посямЂстъ згоды нЂтъ. Пойдем де всЂ своими головами з женами і з детьми к великому государю, къ его царскому величеству, чтоб онъ государь велЂл нас принять под свою государеву высокую руку в вЂчное холопъство!” И гетьманъ де их Богданъ Хмельницкой, вышед ис корЂты, учел им говорить: “Послал де я к великому государю, къ его царскому величеству, посланников своихъ бить челом, чтоб государь изволил меня, гетмана, и со всЂм войскомъ Запорожским принять под свою государеву высокую руку в вЂчное холопство; а будетъ государь принять нас не изволитъ, и онъ бы государь через своих государевых великихъ послов велЂл нас с королем и с паны радою помирить. И тЂ де мои посланники от царского величества посямЂстъ не бывали; а есть де мнЂ вЂсть, что с моими посланники царское величество шлетъ послов своих”.

2) “Какъ учинилась трата у гетманского сына ТимофЂя, побито на рекЂ Яловице четыре тысечи Черкасъ, и Черкасы де, видя свои упадки, а после де того пришол голод, и стали приходить к отаманом и к сотником, чтоб они с ними шли к гетману Богдану Хмельницкому. И пришед с невЂжствомъ большим, а говорили: Видимъ де мы последнею свою беду, что бЂгаешъ от смерти своей и даешъ волю сыну своему ТимофЂю; ходил сынъ твой тестя своего, волоского господаря, оборонять, а повинныхъ нашихъ к смерти привел, с пять тисеч людей потерял своими пьянствомъ и дуростью, а ты пошол ево выручать, нас хочешь и достальныхъ ростерять, и поморить голодом. Говорим тебе: братъ твой ханъ крымской, и братство ево тебЂ то, что Крым весь наполнилъ нами. Идем к християнскому государю, его царскому величеству, з женами и з детьми и со всЂмъ скарбомъ, будетъ християнской государь, его царское величество, не велит нас принять под свою государеву высокую руку, лутче нам умрети у християн, чЂмъ умереть у поганцев в неволе.

“И только б де гетманъ молыл хотя малое слово жестоко им, — чаю б де было большое дурно. И гетманъ де Богданъ, узнав ихъ раду, и вышел ис корЂты, и сталъ имъ говорить:

“ВЂдаете, братья, что я за вЂру православную и за церкви восточные, и за вас православныхъ християн, братью, свою, много всяких бЂд от Ляхов принял!

“И милостию божиею, вас православных християнъ имъ, окаяннымъ, в попраніе не дал, и многих обогатил и вольными учинил. А что вы говорите, что мне крымской ханъ братъ, и вы то сами вЂдаете, что мы их братством от сабли лацкой свободились; а что они побрали в полон, идучи к нам на помочь, и мы тот весь полон у нихъ отбили. А говорите вы, что намъ итти к великому государю християнскому, къ его царскому величеству, и я вамъ говорю, и вы то вЂдаете, что безпрестани я посылаю милости просить у великого государя християнского, его царского величества, чтоб нас пожаловал, велЂл принять под свою царского величества высокую руку; и нам по нашему прошенью по се число от великого государа, его царского величества, нет ведомости. А слышу то, что идут от него, великого государя, послы. И будет от его царского величества не будет какие милости, — не токмо вы хочите к нему, государю, и я кроме его государя, его царского величества, никуды не мышлю.” Да после того гетман говорил Черкасом, что де намъ тепере стоять под городом Бедриком нЂчево; пойдем до Белой Церкви, и станем дожидатця Ляхов под БЂлою Церквою. И какъ де их Гетман отпустил, и от тове де тотъ шумъ унялся”. — л. 50-3.

3) “брат его писарь И. Выговской упросил у гетмана, и он де ево захотел стинать”-л. 54; з контексту я розумію так як переклав се в тексті.

4) “И я-де гетману о томъ говорил ото всего войска, чтоб онъ крымским мурзамъ говорил, чтоб онЂ тотъ полон отдали. И гетманъ-де до мурзъ посылал; и какъ-де мурзы приЂхали и гетманъ-де почел имъ манить. И я-де узнавъ то что манить, сталъ говорить: Называете насъ братьею своею, то-ли ваше братство что вы весь Крымъ наполнили нами?-И меня-де за то, что я такъ говорил и свЂдая то мурзы, что я отговорилъ гетману ставить имъ на Днепре город, — хотели убить, еслиб не отняли Черкасы, и лошедь испод меня совсемъ отнели. И видя то Черкасы, что гетманъ имъ манит и ничего имъ не говорит, хотЂли убить гетмана, за то что многие налоги чинят Татаровя, да и сынъ ево многую дурость чинит напився пьян; и я де узнавъ ихъ совЂтъ, иныхъ уговорил, а иныхъ гетманъ ночью велЂлъ тайно подовить, чтоб про то в войнЂ (мб. войскЂ) было невЂдома. А после де того с Татары учинилась згода, какъ отпустили полон, а иной і в Крымъ увезли; и после того гетманъ пошол испод Бедрика”-л. 84.

5) “Была рада у гетмана со всЂми полковники, чтоб поддатца к турскому салтану; і всЂ полковники приговорили на то, что поддатца, оприч киевского полковника Онтона Ждановича. И я гетману и полковникомъ говорилъ: Хто хочетъ тотъ поддавайся Турку, а мы Ђдемъ служить великому государю християнскому, и всЂмъ Черкасом вашу раду скажем, какъ вы забыли Бога такъ и дЂлаете. И гетманъ де меня за то хотЂл казнить. И я де увидя над собою такое дЂло, почел давать приятелем своимъ вЂдомость, чтоб они до всего войска доносили тую вЂдомость; и войско-де сЂвдав про то почели говорить: всЂ помремъ за Выговского, кромЂ ево нихто Татаром не смЂетъ молыть. И свЂдав про то, гетман прислал по меня и почел говорить: Для чево не поддатца Турку? И я-де говорил: Спроси меня: какъ Грекъ обовладЂли бусурмани, дали имъ волі всякие, і в богатст†имъ обидъ никакихъ не чинилі до тЂхъ мЂстъ покамЂста всЂ наполнились бусурманы, и какъ наполнились, — видишъ какое гонение христианомъ”-л. 73.

6) Наступає запитаннє Матвеева і Фомина, з чим гетьман післав до короля Ждановича-я далі подаю се поясненнє Виговського.

7) Депеша Доні з 7 липня-с. 536-7.











Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 16.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.