[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 18.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна





ПОСОЛЬСТВО АНТОНА ЖДАНОВИЧА, ПУНКТИ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО “13 ЧЕРВНЯ 1653”, ПОВОРОТ ГЕТЬМАНА І ВІЙСЬКА, ПОВОРОТ ТИМОША, МАТВЕЕВ I ФОМИН У ГЕТЬМАНА В ЧИГРИНІ, РОЗМОВИ З ГЕТЬМАНОМ І ВИГОВСЬКИМ 11-16 н. с. ЛИПНЯ 1653, ПОСОЛЬСТВО ЛАДИЖЕНСКОГО.



Способом закінчення кампанії Хмельницький вибрав миролюбивий жест в бік Польщі-достроєний до тих переговорів про способи заспокоєння польсько-української усобиці, що мали завести московські “великі посли”: кн. Репнин-Оболенский, Болконский і думний дяк Алмаз Іванов.

Визначені ще 3 н. с. травня, вони тепер з великим двором і пишними церемоніями наближались до Львова, де їм визначено переговори. Цар заявляв свою готовість дарувати Польщі всі свої образи в титулах, коли польський уряд задоволить козаків і заґарантує православну віру згідно з постановами Зборівського трактату, що ставився умовою замирення з козацької сторони. Відповідно до того козацьке військо вислало також своїх послів: київського полковника Антона з товариством, щоб поставити козацькі жадання. Висилаючи їх козацький гетьман писав до гетьмана коронного:

Ясне велькожний м. п. гетьмане польний коронний, наш в. м. пане добродію! Виславши послів наших до найяснішого маєстату й. кор. мил. п. н. м. з нашими проханнями, шлемо наше писаннє і в. вельможности, п. н. м., аби з звиклої своєї панської доброти зволив єси вставитися перед найяснішим маєстатом й. к. м., аби він пробачив те все, що з допусту божого сталося в його панстві, і до своєї милостивої ласки нас прийняв. Аби кров християнська з обох сторін уже більше не розливалася, хочемо ми цілком упокоритися маєстатові й. кор. мил., всій Річипосполитій і вельможности вашій, яко реґіментарові військовому. В сім ще раз просимо милостивої інтерцесії, аби ми могли зістатися при ласці й. кр. мил., не розходячися по ріжних державах, і наші спільні сили обертали на сторонніх неприятелів. Також і скорої відправи послів наших просимо, а самих себе милостивій ласці в. милости як найпильніше віддаємо-вельможности вашої покірні і найнижші слуги, Б. Хмельницький з військом й. кор. м. Запорозьким. Дано в таборі під Межибожем 13 червня 1653 р. 1).

Петицію чи пункти, що мали сі посли подати королеві, сим разом маємо в повнім тексті:

По пактах Білоцерківських хотіли ми ніяким чином не порушати уставленого спокою, і тому тих, які хоч найменшу оказію давали до його нарушення, ми суворо скарали на горло, як от Гладкого, Мозиру й инших. Але пп. Войнилович, Маховский й инші, що були на Задніпровю за ординансом й. кор. мил.-ті против волі й. кор. мил. напавши на людей, певних спокою, богато повбивали і кров невинну розлили, а деякі села й містечка огнем і мечем знищили. А до того небіжчик й. м. п. Каліновский, зібравши військо, яке тільки міг, і ставши обозом задумав несподівано на нас напасти-на що ми певні докази мали. Тож і ми мусіли рушити частину війська, запобігаючи тому. Але не маючи заміру йти против війська королівського, ані в глибину краю запускатись, ми потім вернулись назад. Тому що се сталося з допусту божого, просимо, аби в. кор. мил. то нам зволив пробачити.

По торішнім розруху, коли прибув п. Зацвіліховский, сподівались ми милостивої деклярації від його кор. мил. та комісії. Але замісць неї і. м. п. Чарнєцкий і Маховский напавши понищили міст немало, і людей невинних повбивали. Ми тому запобігаючи, а також бачивши упадок господаря, рушили на волоську границю. А побачивши, що там уже заспокоїлось, ми ретірувались і чекаємо на милостиву деклярацію від й. кор. м. і Річипосполитої.

Унижено просимо, аби на будуче й. кор. м. зволив заховати з мил. ласки своєї все згідно з Зборівськими пактами з військом Запорозьким, нічого не чинячи против віри й вільностей. Коли ж би й. кор. мил. число Запорізького війська, поставлене в Зборівськім трактаті здавалось занадто великим, тоді просимо, аби й. к. м. зволив вислати п.п. комісарів до Паволочи або до Білої Церкви, з малою асістенцією, не зближаючися з військом, і ми з ними про все докладно порозуміємось. Але унижено просимо й. кор. мил., щоб церкви наші й манастирі були полишені згідно з їх правами при маєтностях і фундаціях своїх, і унія щоб скасована була так у Короні як і в в. кн. Литовськім. Ми ж будемо чекати під Білою Церквою якої будь відомости від й. кор. мил., і просимо щоб й. кор. мил. зволив не затримуючи відправити посла нашого з мил. своєї панської ласки.

Коли ж би не було ласки й. кор. мил. і всеї Річипосполитої, тоді хочби й. кор. м. велів і військові на нас наступати, ми боронитись не будемо, і крови проливати більше не хочемо, але будемо иншими способами себе ратувати.

Коли ж сим простим ваших писаннєм ми в чім небудь образили маєстат й. кор. мил., просимо покірно, аби й. кор. мил. то нам яко простим людям вибачив і панською своєю клєменцією покрив.

Богдан Хмельницький гетьман й. кор. м. війська Запорозького 2).

Дата 13 червня, хочби й старого стилю, для сього виступу здається мині занадто ранньою, гетьман 13 (23) був мабуть іще від Бедриховим Городком. Але що до змісту- цілком в тон сих пунктів і супровідного листу до Потоцкого звучить те що оповідає про поворот Хмельницького оден з офіціялістів кн. Заславського, що коло 16 липня н. с. посилав до Межибожа по відомости про сей поворот. Тамошні люде згідно оповідали, що Хмельницький, повертаючи, так говорив до межибожських міщан, “стоючи на мості перед замком на зводі”: “Не буду я боронитись, коли польське військо буде наступати і під Білу Церкву. Коли сам король й. м. прийде-я уступлюсь перед королем (прогалина-мова щось про Дніпро). Коли не схоче мене до ласки своєї прийняти, а буде наступати-я і звідти вступлюся-і буду шукати собі з військом Запорізьким иншого пана”. Бувши в Межибожі, заборонив яку небудь шкоду чинити шляхті, що була в замку, не позволив здобувати замок, — иншим боронив і сам ніякої кривди не чинив і до замку не заходив-хоч його туди пускали: “виходили против нього міщани з замку й кланялися” 3).

Ся суголосність і згідність дати листу з ceю промовою Хмельницького (і там і тут Межибож)-стверджує в мині переконаннє, що свій лист до Потоцкого Хмельницький писав, і полковника Антона виправляв не 13 (23) червня, а який тиждень пізніше, справді “ретируючися” з-під Збруча під Білу Церкву-так як стояло се в петиції.

Жест був вповні відповідний до обставин, виглядав свобідно і невимушено-бо польській стороні лишились невідомі ті прикрі події в козацькім таборі, що стали й нам відомі тільки тепер з секретних розмов з московськими послами. Гетьман міг-би його зробити ще свобідніше, коли б йому були своєчасно відомі листи вислані до нього від самого Потоцкого, що діставши по Кисілю київське воєводство, вважав потрібним звернутися до козацького гетьмана і до київських єрархів з запитаннєм, чи може він вступити в виконаннє своїх воєводських обовязків. Про се єсть згадка в однім листі з глинянського обозу, з 23 серпня-про іронічну відповідь козацького гетьмана, що видержував взятий ним миролюбний тон не вважаючи на воєвничий шум, роблений королем: “Оден чернець, що їздив від й. м. п. гетьмана, з повідомленнєм про наданнє воєводства, повернув тепер до Львова і привіз від Хмельницького дозвіл, що вільно йому йти до самого Дніпра, з військом, але без розлиття крови- котре собі його кор. мил. бажає шаблею отримати” 4). Потоцкий, очевидно повідомив Хмельницького про свій новий уряд і запитав, чи пустить його до воєводства, і дістав таку іронічну відповідь, в дусі вищенаведених миролюбних деклярацій, що вільно йому ходити хоч і до Київа, тільки без війська.

Чому козацькому гетьманові не було своєчасно відоме се проханнє гетьмана коронного, пояснює нам звідомленнє Матвеева: 29 н. с. червня повідомив його білоцерківський полковник, що погранична козацька сторожа в Коростишеві затримала 25 т. м. і приставила до Білої Церкви ченця Унівського монастиря Теофіла, що їхав до Київа з листами гетьмана Потоцкого; сі листи забрали для передачі гетьманові Бурлій і Мужилівський, а старець Теофіл сидить тим часом в господі білоцерківського попа Івана. Матвеев і Фомин поінтересувалися з старцем побачитись, і він їм розповів, що їздив він до Потоцкого з дорученнями від свого архимандрита Теодосія, і Потоцкий післав його з листами до митрополита Сильвестра й архимандрита печерського Йосифа, щоб вони його справили до гетьмана Хмельницького з листами до нього. На запитання Матвеева і Фомина, чи не знає він, який зміст тих листів, Теофіл сказав, що Потоцкий шукає згоди з гетьманом, і так само король і пани рада хотіли б замиритися на тім,“щоб церкви божі були по давньому, і шкоди ніякої православним не чинилось, і козаки були за попереднім договором, і кровопролиттє припинилось” (л. 32-6). Листи сі-коли були б передані гетьману своєчасно, — дали б, як бачимо, відповідне оправданнє його посольству до короля до глинянського табору, перед сподіваним приїздом короля, себ то коло 15 червня.

Перед тим поворотові війська давалось, очевидно, таке поясненнє, що гетьман вертається з огляду на поворот своїх послів з Москви і приїзд з ними московського посольства з важними вістями.

Таке поясненнє дає 9 н. с. липня гетьманський швагро полковник Іван Золотаренко сівським вістунам в Чернигові. Оповіданнє доволі характеристичне для сього моменту, і я наведу його в скороченню. Вістун, Стародубець Іван Олександрів застав в Чернигові “в зборі” трьох полковників: чернигівського Пободайла, ніжинського Золотаренка, і прилуцького-не названого по імени, очевидно наказного, “і з ними 30 т. козаків”. Полковники свідчили свою велику відданість московському цареві, і висловляли побажаннє, щоб він прийняв військо козацьке під свою руку. “Турецький султан прислав до гетьмана своїх послів і просив гетьмана, полковників і все військо, щоб вони були йому підданими. Хан кримський здавна пристав теж, щоб козаки були у нього в підданстві. Але козаки ані в гадці того не мають, щоб їм бути в підданстві у бісурмен-хіба що в самій крайній неволі. Як що государ не зволить їх прийняти, то вони всі готові померти за православну віру грецького закону, а в підданстві султанові або ханові бути не хочуть. З Поляками і з литовським гетьманом Радивилом згоди у них ніяк не буде, бо і перед тим не раз Поляки з козаками мирились, але договору і присяги своєї не тримались: православну віру нищать, жінок і дітей, і “ссущих младенців” убивають-щоб віру християнську до решти знищити. “Тому як їм стало відомо про приїзд московського посла до гетьмана, полковники дуже втішились, що цар їх приймає. Золотаренко зараз післав спішного гінця під Камінець до гетьмана, про сей приїзд, а сам виїздив до Переяслава, щоб побачити Матвеева, і вибравши 300 кращих козаків для охорони, вирядив його з ним до гетьмана. Але 27 с. с. вони отримали вість, що гетьман прийшов задля посла до Корсуня, і тепер Матвеев з ним у Корсуні. Польського війська в зборі нема-гетьман хоче відправити Татар до Криму, давши їм плату. Радивил стоїть під Речицею, і з козацького боку їздять туди під'їзди безнастанно; але така чутка, що він битися з козаками не хоче, тепер же поїхав до короля з огляду на приїзд московського посольства 5).

Кілька день перед тим приїздили до Чернигова дворяне з Почепа, розшукувати селян-утікачів; Золотаренко закликав їx до себе на учту, запросивши також Пободайла і післанця від Радивила, що приїхав на той час. Пили здоровє царя Олексія, і всі встали, а Радивилів післанець сидів; ті почепські звернули свою увагу: “Що ти за чоловік, що сидиш, коли пють здоровє вел. государя” і т. д. Той відказав: “Я вашого звичаю не знаю”, і пішов геть, а “чернигівському судії сказав потиху: “Чого милі вставати? у нас з московським царем і війна скоро буде”. Золотаренко ж звелів на віват цареві заграти в труби, “в музики грати” і в котли (литаври) бити, і полковники повторяли все ті ж слова, що вони бажають бути в царськім підданстві, а під Турка і хана не хочуть, хоч би навіть їм довелося згинути за віру християнську”, і т. д. 6). Очевидно, се вже стало шаблоном-принаймні в зносинах з Москвичами.

Поза тими офіційними фразами чернигівських полковників мало маємо відомостей про українські настрої. Путивлець Внуков, побувавши в Переяславі в початках липня, чув там від козаків, що гетьман повернувся з-під Камінця тому що Поляки не виступили против нього (от Поляков ему встрЂчи не было), і польського війська в зборі нема ніде. Тих козаків, що стояли “на заставі” в Чернигові з трьома полковниками, гетьман теж велів “звести з застави”, лишивши тільки невеличку скількість, “не вірячи Радивилові-щоб він несподівано не напав”. Але згоди у козаків з Поляками не буде, бо з польської сторони і підчас замирення діється неправда, і трактатів вони не додержують. А підчас коли гетьман ходив під Камінець, виявлялися під Чигрином підпалячі (поджигатели): підпалюють потайки козацькі городи невідомі люде-думають, що то підпалячі від Поляків. Гетьман велів розшукувати і приводити до нього, а декого смертю карають 7).

Тиждень перед тим згадуваний уже сівський архимандрит чув такі балачки на сю тему від київського міщанина в Сосниці, що був у гетьмана ще підчас походу очевидно. Присилав, мовляв, король свого посла, договоритися про згоду з гетьманом, але гетьман відписав королеві, що він готов договорюватися з ним тільки при московських послах, аби їх договір був відом у царській стороні, аби Поляки після договору більше церков божих не руйнували, православної віри не ламали, козаків в лядську віру, папежську не переводили, і зачіпок і неправди ніяких нікому не було. Тільки як хоче король миритись, нехай мириться скоро і без проволоки-аби йому, гетьманові, якась инша справа тим часом не зайшла; а яка саме справа-того той міщанин так і не сказав 8).

Про сам поворот згаданий висланець кн. Заславського в своїй реляції переказує такі відомости, зібрані в середині липня: Хмельницький поставив Богуна “на залозі” або в “передовій сторожі” в Оратові з 2 тисячами козаків і кількома сотнями Татар; решту війська відпустив на два тижні, щоб готовили поживу, а за два тижні щоб ставилися під Білою Церквою. Орда йдучи понад Дністром з-під Городка починила великі шкоди-не тільки тут, “але й на Україні”: не попускали ні своїм братам козакам ані хлопам. “Кажуть запевно, що Орда ся стоїть під Чорним Лісом, за Синєю Водою” 9)

В цитованих вище обозових авізах Ґоліньского се оповідається трохи в иншій формі: Хмельницький розіслав універсали до черни (козаків), наказуючи їм сидіти дома, “а те поспільство, що до них чіплялося, відправити”; ті що здатні до бою, щоб прибували до Білої Церкви, запасшися хлібом. Инші відомости оповідали, що Хмельницький сильно укріплює Білу Церкву, і чернь збирає як і попереду, приготовляючись на всякі зміни фортуни (с 629-30).

Про поворот Тимоша з Волощини Колонтай записує: “Тиміш тільки з 50 кіньми, з полковником Носачем, їдучи з Волох (переїздив) через Кублич. Хлоп п. Миславського, що повернув з України, бачив (його) й оповідав. І військо йому розгромлено напевно на Волощині, між Дзідзею і Прутом”

Вражіннє з контексту таке, що Тиміш мало що випередив батька, і з сим сходиться, що Золотаренко на вище згаданім зібранню в Чернигові 9 н. с. липня говорив, що Тиміш з Волощини ще не вернув, і батько йому посилає нове військо 10). Але Матвеев, приїхавши 7 н. с. липня до Смілої в дорозі до Чигрина-застав уже Тимоша там: з Тимошевого розпорядження виїздив на зустріч послам смілянський сотник і городовий отаман з 300 козаків, але сам Тиміш з послами не бачився, тільки його “дворянин” розповів їм, що Тиміш вибирається з великим військом на Мунтян, і Татар бере з собою, при нім у Смілій з 300 Волохів, “а в похід піде мабуть після розговин” (9 н. с.)-себто зараз слідом. Але ми далі побачимо, що се не сталося так скоро.

Чи заїздив Тиміш до батьківського табору, ні з чого не видно, і треба думати, що не їздив: ніде в звістках про незадоволеннє в подільськім таборі з його поведінки не видно, щоб він був тоді там, і коли він навіть мав замір туди їхати, то мабуть своєчасно діставши осторогу, з військом роз'їхався. Але можливо, що й не було вже часу заїздити-гетьман вертав, і Тиміш поїхав наперед до Чигрина, чекати повороту.

Про гетьмана послам сказали в Чигрині, як вони туди приїхали 9 н. с., — що він в Корсуні з дружиною, а приїде до Чигрина 1 (11)-го По дорозі від Ставища до Чигрина, від 3 до 9 н. с. посли бачили скрізь козаків, що вертали з гетьманського війська, “чоловіка по 100, 200, 300, 10000 і більше-йшли в день і в ночи безнастано до ріжних городів, де хто живе”.

Перед гетьманом прибув до Чигрина Виговський 9 н. с. липня-“приїхав з Умани, відправивши турецьких послів”. Другого дня був у московських послів, сказав, що прислав його перед себе гетьман-привитати, “спитати про здоровлє”; “а про гетьмана сказав, що буде з Корсуня скоро”.

Секретної розмови сим разом не було, бо з Виговським був чигринський полковник (Волеваченко), Бурлій і богато инших людей. 11-го прийшов до послів Виговський сам, і тоді вивязалася довга й змістовна розмова, докладно записана в звідомленню; дещо з неї я вже вибрав і тепер не буду повторяти, але все таки перейду її в цілости: се ж оден з найбільш цінних документів сього року.

Насамперед Виговський нагадав послам, що він передав був в секреті через Лихарева і Фомина ориґінал султанської грамоти до гетьмана, з тим щоб її потім повернули, — отже чи її привезли назад? Посли сказали, що грамоту привезли, разом з царським жалуваннєм за таку секретну службу-трьома сороками соболів, котрі йому разом грамотою і віддали зараз, але заразом переказали нове царське дорученнє: коли єсть у нього якісь грамоти турецькі, хана, короля, гетьманів, канцлєрів, або инші якісь листи, аби Виговський через Матвеева і Фомина передав. “Царское величество тЂ грамоты велит перевесть и выслушав укажет отослать к тебЂ, писарю, назад вскорЂ, а нихто про то вЂдати не будеть”. Виговський подякував, потвердив, що він буде цареві служити і далі, поки віку свого-“послужив йому й тепер, як приходив посол турецького султана”, і перехрестився на ікону, на запевненнє того, “що й далі служити рад”.

Матвеев і Фомин тоді запитали його про згадане ним турецьке посольство-хто і з чим приходив, і Виговський розповів те що вже ми вище бачили (с. 536). Тоді запитано його, чого гетьман хотів післати послів до шведської королеви і просив пропуску у царя. На се Виговський сказав: “Задля ласки великого государя не потаю від вас нічого, що відаю. Писав (гетьман) до царя і просив (пропуску) для того щоб шведська королева дала нам поміч на Ляхів. А мали ми таку відомість, що королева післала була такого листа до гетьмана і всього війська: коли король і пани-рада не уступлять в титулах, то вона буде помагати гетьманові. Але її післанців переловили Ляхи-де саме, того не знаю; оповідав нам то нам купець з Волощини і Лях взятий під Чорнобилем, так гетьман хотів про се докладніше довідатися, і для того посилав своїх післанців”.

По сім поясненню Виговський знову вернувся до турецького посольства, очевидно вживаючи сього епізоду для вияснення головної справи-необхідности негайної царської інтервенції. “Кажу вам, послам цар. вел. (по правді) як клявся: коли вел. государ ваш не прийме гетьмана і все військо, думаю я, що гетьман буде під Турецькою державою, і нема вже більше моєї сили (його від того утримати)”. Матвеев і Фомин відповіли на се тим, що було, очевидно формулою сього посольства: Цар робить останній жест польського союзника: рекомендує королеві помиритись з козаками; коли король сеї останньої ради не послухає, цар буде зброєю боронити інтереси війська і православної віри.

Виговський спитав, чи посли повезли королеві і панам-раді ті автентичні пакти, на яких гетьман і військо могли б замиритися з ними-те що вони за підписами своїми і печатю військовою передали через попереднього післанця Лихарева? Матвеев і Фомин пояснили, що з послами післано тільки копії, а ориґінали лишилися в московських актах, і Виговський дякував, а Матвеев і Фомин перевели розмову на останню кампанію, спитавши, які татарські сили мав гетьман з собою під Камінцем. Виговський дав докладні відомости, наведені вище (с. 556), і додав кілька інформацій про польське військо. Король стоїть на Глинянськім полі, має польського війська 30 тис., наємного пруського 2 тис., шкотського 2 тис., та з инших земель має прибути 20 тис., але ще не відомо докладно, з котрих саме. Одначе в війську почались хороби, люди помирають від язви, і мабуть військо довго не простоїть.

Потім посли питали, як почалась війна, і Виговський розповів про весняний наступ, те що я подав уже вище (с. 493), а далі поставили питаннє, чи були посольства від гетьмана до Ян. Радивила і з чим? На се Виговський дав такі пояснення: від Радивила було два посли: під Глинянами жовнір Ісаєвич, а під Баром-шляхтич Загорський, приїздили з тим, щоб була згода. А гетьман їх відпустив з тим: Коли Радивил не наступатиме з своїм військом на сей бік Дніпра (очевидно лівий), і людям гетьманським тісноти чинити не буде, гетьман буде з ним у згоді і свого війська не буде посилати (на нього). Коли ж Радивил або його люде будуть наступати-він з ними буде битись. З тим посилав він і посла свого до Радивила, Василя Томиленка: коли хоче згоди, нехай не робить того, що вчинили з гетьманськими городами король і пани-рада: обіцяли війну відкласти, поки з'їдуться на комісію комісари і договоряться, а не чекаючи комісії прислали пана Чарнєцкого з військом, і ті пограбували, витяли й випалили Погребище й инші городи (71-80).

На тім розмова скінчилася. Посли довідалися, що того дня приїхав до Чигирина і гетьман. Другого дня (12 н. с. липня) Бурлій з Мужилівським прийшли сказати, що того дня він дасть авдієнцію; але потім прийшов Виговський і сказав, що авдієнція буде завтра, бо приїде гетьманич Тимофій-“щоб і йому бачити государеву милость”, инакше сказавши-одержати царські дарунки і прийняти відповідну честь: бути реабілітованим перед старшиною і військом після тих всяких нарікань на нього, що посипалися після його неуспіху на Молдаві.

При сій нагоді посли мали другу розмову з Виговським. Спитали його: “Чи не було чого небудь у війську у тебе і у гетьмана з Татарами і козаками?” Виговський розповів свою історію військової ворохобні, що я подав вище-як він виступив против татарського пустошення і відвів гетьмана від підданства Туреччині: гетьман спочатку дуже гнівався, хотів його скарати на смерть, але кінець кінцем помирився, а другого опозіціонера Антона Ждановича вислав в посольстві до короля. З того приводу Матвеев і Фомин спитали, з чим гетьман післав його, і Виговський пояснив; “Післаний той полковник від гетьмана до короля і панів-рад з тим щоб вони замирилися на зборівських умовах; а як такого замирення не буде, то ми всі Україну покинемо й підемо в городи до вел. государя вашого, куди кому буде зручніш” 11). В звязку з сим Виговський згадав про одержану відомість, що цар уже післав військо під Смоленськ; посли завважили, що цар має великі сили на поготові, але підчас переговорів про замиреннє не міг би їх післати. Виговський пояснив, що він і гетьман думали так, що король не прийняв царського посередництва і тому цар велів наступати; посли пояснили, що в такім разі цар повідомив би їх через свого гінця. На сім скінчилася друга розмова.

Призначена дня 13 липня н. с. авдієнція не відбулась, я думаю тому що чекали Тимоша, а не діявдавшися гетьман визначив авдієнцію без нього: вона відбулася 14 н. с. Зрана Виговський прийшов і запросив послів на авдієнцію й обід, запевнивши, що ніяких инших послів у гетьмана не буде, як звичайно. Потім прийшла гетьманська асістенція: Іван Виговський з братом Данилом, Бурлій і Мужилівський, наказний чигринський полковник Іван Волеваченко, Федір Пашкевич і 15 “дворян гетьманських”; привели трьох богато убраних коней, і повели послів з нарадою на гетьманський двір. Напереді їхав Виговський, за ним син Фомина віз на коні царську грамоту, а инші люди несли царські дарунки; за ними їхали Матвеев і Фомин, а всі инші йшли пішо по обидві сторони коней. Гетьман стрів послів на ґанку і привитав п. В світлиці Матвеев передав грамоту і спитав про здоровлє; гетьман дякував і обіцяв служити цареві; “при сих словах всі низько поклонились і глянувши на ікону перехрестились”. По сих церемоніях Матвеев роздав царські дари: гетьманові 5 сороків соболів, разом з 500 рублів, Виговському 3 сорока з 200, “та йому ж іще в запрос за службу и раденье и проведованье вестей” 5 пар по 5 рублів-але се відіслано за його проханнєм на його двір потайки, “щоб ні гетьман ні хто инший не знав”. Далі: військовому обозному Федорові Коробці, чигринському полковникові Карпові Трушенкові і наказному Іванові Волеваченкові, черкаському полковникові Григориєві Пархоменкові, військовому осавулові Михайлові Миськові, чигринському отаманові Яцкові Нечипоренкові, Данилові Виговському і “ближнім людям гетьмана”, числом сім 12), — разом 15 пар соболів по 5 руб. пара (мабуть по парі кожному) 13).

По сім посли попросили секретної розмови і гетьман вийшов з ними до иншої світлиці, взявши з собою й Виговського. Матвеев передав гетьманові грамоту патріярха, і той її з тими ж церемоніями як перед тим царську прийняв і прочитавши подякував патріярхові, що він заступається перед царем за Запорізьке військо і православну віру. По сім всі посідали, крім Виговського, і Матвеев став викладати зміст посольства. Переказав переговори з гетьманськими послами Бурлієм і Мужилівським, як вони записані в московських протоколах і вище вже були у нас переказані, і повідомив гетьмана, що цар згідно з їх проханнєм і своєю обіцянкою вже вислав до Польщі своїх великих послів, Репнина-Оболенского з товаришами, попробувати помирити короля з козаками, і нехай вони будуть цілком певні його царської ласки.

Гетьман і писар вислухавши сю довгу історію запевнили послів, що вони вповні покладаються на царя. Схоче він їх прийняти в вічне підданство 14), як вони просили, — вони з військом будуть йому до віку служити “і за нього скрізь помирати”. Помирить він їх з королем-гетьман з військом однаково служитиме далі цареві до віку свого, як служить тепер-памятаючи клятву [наложену на нього його батьком при смерти: у всім цареві служити і добра хотіти.

Після сього Матвеев і Фомин перейшли до другого пункту посольства Бурлія і Мужилівського: пропуску до шведської королеви, і пояснили, звісними вже нам мотивами, чому цар не вважав можливим їх пропустити. Гетьман і писар з свого боку розповіли, що їx до того спонукало. Стало їм відомо, що Радзєйовский, бувши приятелем гетьмана, післав до нього своїх післанців, але Поляки їх переловили “в Литві за Бряславлем”; так от гетьман і просив царя перепустити Бурлія і Мужилівського до Швеції, щоб вони могли побачитися з Радзєйовским і довідатися, в яких то справах посилав він до нього своїх післанців. Але що цар їx не пропустив, то за се гетьман не претендує і покладається у всім на царя, що він не дасть церков божих “на разоренье”, а їx самих “на росхищенье” (инакше сказати, в делікатних виразах складав відповідальність на царя: він мусить знайти способи охоронити інтереси України, коли перебиває війську можливість звязатися з закордонними приятелями).

На сім секретна розмова скінчилася; гетьман приймав послів обідом, і прийнятим звичаєм підчас його стріляно з гармат, і гетьман за кожним вистрілом проголошував тост за здоровлє і побіду царя. Потім частував послів і пив їх здоровє, а після почастунку показав їм честь: “з світлиці проводив до коней”, і велів провести до господи писареві, його братові Данилові, Бурлієві з Мужилівським і всім хто приводив послів на обід. Матвеев з Фоминим після сього частували всю сю компанію у себе в господі (л. 97-116).

Наступного дня, 15 н. с. липня вони знову мали розмову з Виговським. Спитали його, чи Бурлій з Мужилівським повернули Радивилові пункти, прислані Лупулом- що Виговський з ними присилав цареві? Виговський потвердив, і розповів притім про останнє посольство гетьмана в справі Лупула до Ракоція: “Як гетьман Б. Хмельницкий стояв під Бедриховим Городком, посилав до Мутьянської й Венгерської землі послів своїх: полковника паволоцького 15), Михайла Сулитича-аби вони замирилися з волоським господарем”. А далі сказав: “За ласку в. государя скажу вам, щоб дали знати п. величеству. Писав турецький султан до кримського хана і всіх мурз, аби були готові з усею ордою, бо хоче йти сам літом, або на весну на донських козаків, щоб їx викорінити-аби ix там і не було, а на тім місці поставити город; тому що велику тісноту роблять йому на морі, і кримським юртам”. На запитаннє послів пояснив, що він се чув від перекопського боя Батирші. Оповів іще про лист полк. Глуха, що Лупул кличе його на поміч, “він (Глух) питає гетьмана чи йти-і гетьман не велить” 16).

Потім, тогож дня прийшов Мужилівський і розповів, що гетьман того дня одержав від Лупула безпосереднє проханнє-прислати йому в поміч 2 тис. козаків і тисячу Татар, бо наступає на нього мунтянський господар з угорськими Німцями і Ґеорґіца з наємним військом. Але гетьман “думає” (мабуть в розумінню: радить раду з старшиною)-посилати чи не посилати, а післанцеві тим чином велів затриматися в Чигрині.

Прийшли нарешті Виговський, Мужілівський, Волеваченко, Мисько, Ф. Пашкевич і 6 гетьманських дворян: повідомили послів, що на завтра їм гетьман визначив “відпуск” і просить на обід.

16 липня прийшов Мужилівський з Миськом і 6 дворянами-потвердити послам, щоб приїхали до гетьмана. Згодом прийшов Мужилівський з Волеваченком, Пашкевичем і 12 гетьманськими дворянами і привели коней для Матвеева, Фомина і його сина Івашка. Cим разом гетьман стрів їx з сином Тимошем. Виговский приніс уже готового листа до царя; гетьман його поцілував і передаючи послам висловив побажаннє, щоб Біг ласку свою показав і так справи обернув, як гетьман в секретній авдієнції говорив. Віддавши листа “поклонився до землі” (торкаючись рукою землі), за ним Тимофій, Виговський і всі присутні повторяли се побажаннє і кланялися “в землю”. По сім сіли за обід (тостів сим разом не згадується). По обіді гетьман з Тимошем провели гостей з світлиці, а ті що їх привели-провели до господи. Там посли знову честували всю компанію, а гетьман прислав їм до господи прощальні дарунки: Матвееву коня, лук ядринський і грошима 40 єфимків (талярів), від Виговського також ядринський лук і пару “ольстр” (піхов) для пистолів. Фомину коня і 25 єфимків грошима, синові його коня, а людям 25 єфимків. Посли дякували- і на сім уривається їх звідомленнє.








Примітки


1) Теки Нарушевича 147 с. 221-2.

2) Видано з двох копій-з Щорсівської бібліотеки в Памятниках III ч. 13 і з збірки Міхаловского ч. 253. Theatrum Eur. (415) додає, що Хмельницький післав королеві два цуґи гарних коней; посла він називає Antus, Антусь!

3) Лист Колонтая з Котюжинець з 21 липня до кн. Заславського-бібл. Осоліньских ркп. 3257 л. 46.

4) Теки Нарушевича 147 с. 248.

5) Акты Москов. гос. II с. 333-4.

6) Польські сп. 1653 р. ст. 1 л. 397 дд.

7) Польські справи 1653 ст. 1 л. 425-6, зізнання в Путивлі 3 липня с. с.

8) Тамже л. 371, заява зложена 24 с. с. червня.

9) Осол. 3257 л. 46.

10) Акты Москов. госуд. II с. 334.

11) “чтоб онЂ были в згоде против договору, какъ был договор под Збором (!). А будетъ згоды такой не будетъ, и они Украину всю покинутъ и пойдутъ в городы к великому государю вашему, его царскому величеству, врознь, гдЂ кому податнее”-л. 86.

12) “да которые живут при гетьмане ближние люди 7 чел”.

13) На л. 123-4 маємо такий реєстр полковників:

“Да по Артемонову ж и Іванову провЂдыванью, у гетмана и у писаря и у иных знатныхъ людей и канцелярии (!)-сколько ныне у гетмана полковъ ратных людей учинено и хто у нихъ полковников имяны:

Полкъ Чигиринской-полковникъ Карп Трушенка.

Полкъ Черкаской-полковникъ Яско Порхоменко.

Полкъ Каневской-полковникъ Федор Стародуб.

Полкъ Корсунской-полковникъ Максимъ Нестеренко.

Полкъ Белоцерковской-полковникъ Семен Половець.

Полкъ Уманскиі-полковникъ Есипъ Глухъ.

Полкъ Бряславскиі-полковникъ ТимофЂі Насачь.

Полкъ Кальницкиі-полковникъ Іванъ Бугунъ. Полкъ Киевскиі-полковникъ Онтонъ Ждановичь.

Полкъ Переяславскиі-полковникъ Павел Тетеря.

Полкъ Кропивенскиі-полковникъ Филонъ Ждалалы.

Полкъ Прилуцкиі-полковникъ Яско Воронченко.

Полкъ Миргородцкиі-полковникъ Григорей Сохновичь.

Полкъ Полтавскиі-полковникъ Мартин Пушкарь.

Полкъ Черниговскиі-полковникъ Степан Побудайло.

Полкъ НЂжинскиі-полковникъ Іван Ничипоренко.

Полкъ Паволоцкиі-полковникъ Михайло Сулитичь.

ВсЂхъ 17 полковъ, а в нихъ со 100 тысячь козаковъ”.

14) В московськім протоколі, розуміється, “холопство”.

15) В ориґіналі “павловского” — л. 118.

16) Про сей лист нижче с. 571.











Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 18.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.