Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 19.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна





ЦАР ПРИЙМАЄ УКРАЇНУ, РАДА В ЧИГРИНІ ПРИ КІНЦІ ЛИПНЯ, ЛУПУЛ У ГЕТЬМАНА, ДРУГИЙ ПОХІД ТИМОША



Тільки що виправили Матвеева, аж приїхав до Чигрина инший посол-стольник Ладиженский, що привіз гетьманові царську грамоту з 22 червня с. с., що мала бути корективом надмірної здержливости, виявленої московським урядом супроти попереднього козацького посольства (Бурлія-Мужилівського). В сій грамоті 22 червня навпаки в цілком катеґоричній формі заявлялось, що цар приймає Запорозьке військо під свою зверхність і збирає військо для оружної інтервенції-“хотЂлъ ихъ царское величество принять подъ свою государеву высокую руку въ вЂчное холопство и своихъ государевыхъ людей на помочь на Ляховъ имъ дать”-переказує зміст сього посольства гетьман в звідомленню Фомина 1). Змусили московський уряд до сього останні слова гетьмана перед путивльським післанцем Яциною, що як цар далі протягатиме з сею справою, то козакам прийдеться стати підданими Порти. Московський уряд, що вже в принципі рішивсь іти на інтервенцію і тільки для форми хотів ще раз проробити пропозицію посередництва, очевидно злякався, що тим часом Україна справді може піддатися султанові і поспішив з такою категоричною заявою 2):

Божою милостю і т. д. (царський титул). От нашого царського величества Б. Хмельницькому гетьманові війська Запорозького і всьому війську Запорозькому нашого царського величества милостиве слово. Писав нашому цар. вел. з Путивля воєвода кн. Хилков: посилав він до тебе Путивльців-Сергія Яцина з товаришами і листи писав; 15 червня сі Путивльці приїхали до Путивля і на допиті сказали, що у вас були посли турецького солтана, і ще йде уповажений посол, тільки чекає присяги. А ти, гетьмане, говорив Яцину, що ти чекаєш нашої милости до тебе і всього війська Запорозького і вичікуєш своїх післанців, та бачиш, що не дочекатись тобі нашої милости і не минути бісурменських невірних рук. (Говорив ти), що був у тебе посол турецького царя і намовляв тебе з військом Запорозьким бути під рукою турецького царя і служити йому; ти чекаєш нашої повної (совершенної) милости (що вона буде прислана) з твоїми післанцями: що ми звелимо тебе прийняти і бути під нашою царською високою рукою, а коли тої повної нашої милости не буде-будете слугами і холопами турецького (султана).

Отже ми, перенявшися спасеною ревністю до Бога, і пожалувавши вас-щоб між вами віра християнська не пропала, а навпаки-преісполнялася, і стадо великого пастиря-Христа Бога множилося, як то він каже: Нехай буде одно стадо і оден пастир, — ми зволили прийняти вас під високу руку нашого царського величества, аби ви не стали притчею і зневагою для ворогів креста Христового. А військові люде за наказом нашим збираються і до походу готовляться. І на те післали ми до вас нашого стольника Федора Абросимовича Лодиженского, аби вам-гетьманові й війську Запорозькому наша государська милость була відома. Присилайте до нас, великого государя своїх післанців, — а ми пошлемо до вас думних людей нашого царського величества. Писано в дворі государствія нашого, в царствующім граді Москві літа від сотворення світу 7166, місяця юня 22 3).

Як бачимо, деклярація була витримана в височайшому стилю 4), відповіднім такому важному актові, що становив дійсно епоху історії Східньої Европи, не тільки нашої України. Сьому відповідала доволі велика особа післанця (був то царський стольник, а не якийсь безтитульний дворянин чи піддячий) і обіцянка прислати великих послів-членів царської думи. Спішність висилки (15 с. с. червня Яцина зложив своє звідомленнє в Путивлю, а 22 вже підписано царську грамоту, що відкликалася на се звідомленнє) не тільки давала об'єктивне свідоцтво московського заінтересовання українською справою, але мабуть і свідомо мала підчеркнути гетьманові й старшині се заінтересуваннє: цар дійсно бере в свої руки їх долю і буде нею опікуватися не гаючись уважно і пильно.

На превеликий жаль, ми не знаємо переговорів гетьмана з Ладиженским, що мусіли вестися з приводу такої далекосяглої деклярації, ані взагалі яких небудь подробиць сеї місії взагалі. Знаємо тільки, що Ладиженский мав у гетьмана авдієнцію 20 н. с. липня 5), і з пізнішого звідомлення Фомина довідуємось іще, що він, як і Матвеев мав порученнє добути від Виговського дипльоматичну кореспонденцію гетьмана: Матвеев одержав від нього листа султана і хана, сілістрійського баші і Радивила, а Ладиженский лист Потоцкого, мабуть присланий з тим старцем Теофілом унівським (вище с. 561).

З приводу сеї царської деклярапії про те що він приймає козацьке військо в свою протекцію і готує воєнну інтервенцію в його інтересах, гетьман скликав старшину на нараду. Про се знайшлася звістка в зізнаннях брянського вістуна Уривкова, що був у гетьмана в Чигрині в днях 21-23 н. с. липня. Він оповів в посольськім приказі: “Бувши у гетьмана чув він, що велів (гетьман) полковникам з'їхатися до нього; при нім (Уривкову) був в Чигрині полковник переяславський, инші мали бути скоро” 6)

Заява царського уряду про можливість спільних військових операцій в недалекому часі мусіла зараз же стати предметом всяких стратеґічних і тактичних міркувань, і той плян білоруської кампанії, що гетьман-як далі побачимо-начеркнув перед піддячим Фоминим при кінці серпня н. ст., а перед тим, без сумніву переказав через посольство Яцковича і Абрамовича, був обговорений і вироблений правдоподібно зараз ж по приїзді Ладиженского, в двадцятих днях липня. Тим більше, що крім справи московської вимагала пильного обговорення також і справа кримська і справа волоська в своїй новій фазі.

Вище було наведено оповіданнє Павла алєпського про сю останню війну Лупула з Стефаном, що закінчилася повним погромом Лупула 6 (16) липня і утечею до Хмельницьких (с. 540). Подам ще де що з оповідання Костина. Довідавшися, що після його утечі з-під Тарговишта Стефан з мунтянським і угорським військом війшов до Молдавії і простує на Яси, Лупул вирушив против нього з значно більшими силами, і вислав наперед частину свого війська під проводом свого братанича Стефаниці. Передовий полк Стефана стояв під Баковим, і зайнявши неприступну позицію, погромив се передове військо Лупула, набране здебільшого з бесарабських селян. Після сього Стефан посунув до Бакова своє головне військо і діставши нову підмогу від Ракоція під проводом Яноша Бороша, пішов на Лупула, що заняв позицію на захід від Яс над р. Сиркою, коло міста Тирґул-Фрумос. Коли Стефанове військо наблизилось, Лупул вислав свою кінноту на герць, але Борош не бавлячися в герці рішучо вдарив на позиції Лупула, і під сим наступом Лупулове військо раптом кинулось тікати “як отара овець”. Маса Молдаван погинула в сій утечі. Козацьке ж військо з незначними утратами відступило на Браницю до Дністра, Лупул побіг на Рашків і пробувши тут кілька день поїхав до Ладижина, виславши перед собою вістерника Йордакі до гетьмана Хмеля з повідомленнєм про своє нещастє і проханнєм помочи, а Стефан, опанувавши Яси, пішов з військом під Сучаву, де сиділа Лупулова родина з його скарбами 7).

Матвеев і Фомин записали в своїм звідомленню під днем 5 (15) липня, що того дня гетьман отримав листа від уманського полковника Глуха, з Умани. Василь воєвода кличе його на поратунок з його полком-чи гетьман йому велить іти? “І гетьман полковнику відписав, щоб без його наказу не йшов, тому що господар писав до полковника, а не до нього, гетьмана”.

Але того ж дня приїхали післанці вислані від Лупула просто до гетьмана-вони просили прислати дві тис. козаків і тисячу Татар, бо наступають на нього господар мунтянський, венгерські німці і Ґеорґіца. Гетьман не дав відповіди і затримав післанців в Чигирині.

Кілька день пізніш прийшла відомість, що Лупул їде сам до гетьмана. Згаданий брянський післанець Уривкова записує, що підчас його побуту в Чигрині 13 (23) липня стало відомо гетьманові, що приїхав у гості до зятя свого, Богданового сина Тимофія “в его имения” господар волоський Василь-і гетьман з Виговським того ж дня виїхали його стрічати 8).

Се сталось саме перед радою старшини, що гетьман, за відомістю того ж Уривкова, скликав до себе на кінець липня. На великий жаль, нічого не дійшло до нас з сеї цікавої ради, що обговорювала такі високо-політичні справи, скріпляла наново політичну позицію гетьмана, захитану бунтом війська і росходженнями з низкою найвпливовіших старшин включно до Виговського. Незмірно цікаво було б знати, яких засобів вжив старий гетьман, щоб запанувати знову над політичними течіями-але він очевидно потрапив се осягнути: волоська справа — найкращий покажчик.

Яка б не була опозиція новій експедиції на Волощину — я думаю, що і на сій липневій раді вона виявилася досить серйозно, — старому гетьманові вдалось її перебороти й обійти, не вважаючи на перспективу польської кампанії і на можливість серйозного невдоволення Порти на дальші мішання в волоські справи.

Як тільки Тиміш і Лупул з'їхалися в Чигрині, почалась приспішена підготовка нового походу, і в останніх днях липня нового стиля перший корпус був готовий до походу. Про се оповідав гетьман Фомину, і се оповіданнє, наведене вище (с. 525) найбільш докладна і скільки небудь конкретна звістка про сей новий похід Тимоша. Гетьман каже, що Лупул найняв за свої гроші, за дозволом і згодою гетьмана, 20 тисяч козаків, кіних і піших, а також отой відділ Ногайців, що прилучився до нього в поході, в Кальниболоті. Чи був се реальний наєм, себто чи мав Лупул гроші з собою, се досить сумнівно, коли йому так легко прийшлось тікати з поля битви в Волощині. Скорше може се була обіцянка нагородити з тих Лупулових скарбів, що тепер лежали в Сучаві, разом з його родиною повернені з Камінця, і далі дражнили уяву сучасників своїми казковими розмірами. Момент найму може бути-неприпадково підчеркнений в словах гетьмана: таку форму надано мабуть сій пропозиції нового походу в поміч Лупулові, супроти опозиції в війську і серед старшини. Про се чув навіть і Ракоцій і писав палятинові, повідомлюючи про те що Лупулового братанича разом з иншими бранцями і трофеями привезено йому до Брашова: Лупул удавшися до козацького війська пильно просив помочи, щоб звільнити від облоги Сучаву, тісно обложену семигородським військом; але досі йому в тім відмовляно, і навіть так звані запорозькі козаки сварилися з Хмельницьким, що він почав таку війну за для Лупула. Саме тепер у Ракоція козацькі посли, і вони досить катеґорично заявили йому, що поміч Лупулові не буде більше подана 9).

З другого боку новий господар Стефан пускав на всі боки відомости, що хан став по його стороні і рішучо заборонив Хмельницькому підтримувати Лупула, инакше хан розірве свій союз з козаками 10). Сі поголоски ширилися по Волощині і деморалізували останки Лупулової партії, і те що зісталось від його війська, і його вороги сподівалися, що протягом тижня Сучава з Лупуловими скарбами їм піддасться 11). Так писали палятинові 12 серпня. Але тут покотилась инша поголоска: що Хмельницький таки посилає своє військо на Волощину і можливо, що й сам таки піде туди 12).

Козацьке військо як таке не взяло більше участи в волоській афері, але Лупул найняв охочих козаків і Татар, і гетьман міг фактично патронувати нову кампанію.

Але як Хмельницькому, так само і королівській партії удалось провести плян оружної інтервенції. Вона могла виступити в інтересах нового господаря против Лупула і Хмельницького, не вважаючи на серйозну опозицію і повну несвоєчасність такої операції в даних умовах, коли не можна було зібрати путящого війська навіть против козаків. Очевидно тут теж як у Чигрині і ще більше-маґнетичний вплив виявили все ті ж казкові Лупулові скарби, які треба було вирвати з Сучавського сховку. А офіціяльним оправданнєм служило, що ся інтервенція бє по козаччині і притягає против неї сполучені сили трьох румунських князівств-Молдавії, Валахії й Семигороду.

Польська і українська сторона, в хвилі коли московський уряд удавав, по заходиться коло мирового посередництва між ними, підтримували нібито теж перемирє на Україні, — але звели фактичну війну на волоськім грунті, за Лупулові скарби.








Примітки


1) Акты Ю.З.Р. III с. 502.

2) Надруковано в X т. Актів Ю.З.Р. під ч. 1.

3) Цікаво порівняти автентичну стилізацію сеї грамоти з наведеним вище її парафразом, вложеним Фоминим в уста гетьманові з його “вічним холопством”. Се показує, наскільки у всіх взагалі московських переповідженнях треба рахуватися з сим “вічним холопством” стилю-додаваннєм рисок і фраз в сім холопськім стилю, і всяко їх виключати.

4) Я все таки значно покоротив сю пишну фразеольоґію-як те повторюваннє “царського величества”, і т. д.

5) Про се згадує брянський післанець Уривков (див. нижче)-каже що застав Ладиженского в Чигрині, приїхавши туди 11 (21) липня: попереднього дня, 20 н. с., Ладиженский був у гетьмана “на посольстві”, а після свого повороту з гостини у сина з Лупулом, коло 25 н. с., гетьман мав йому дати відпуск.

6) Польські справи 1653 р. ст. 1 л. 486.

7) Виданнє Коґальнічану с. 338-9. Короткі згадки про битву під Баковим в реляціях Ракоція палятинові з 7 і 19 липня і в відповіди гетьманові Потоцкому, без дати-Жерела XII с. 234, 236, 241. Про битву під Тирґул-Фрумос Doc. с. 19, Жерела с. 234 і 241; в останній звістці вичислені страти козаків: в першій битві (під Тарговиштем очевидно) стратили вони 12 тис в другий, 3 липня (під Баковим) 2000, в останній (під Тирґул-Фрумос- датується 11 липня), до 3000, і висловлюються надії, що козаки стратили духа і більше не помагатимуть Лупулові. Цифри страт дуже побільшені, особливо для останніх битв. Про утечу Лупула в листі Ракоція до гетьмана Потоцкого 24 липня: після погрому козацького війська, яке помагало Лупулові, він “утік за Дністер до Запорозців, як то ми напевно довідались-сподіваючись від них помочи”-Жерела XII с. 293.

Супроти докладних звісток Костина обозові авізи Ґоліньского цікаві більше як покажчики того, що про се говорилося в польськім таборі:

“Старий господар з Тимошком, уступившися до Яс, там перебули якийсь (час), не знаючи що робити по такій своїй і старого Хмельницького конфузії... А що зле було з господарем і з Тимошком, вислав старий Хмельницький полковника Носача з 16 тис. (козаків) і півтори тисячі Орди, давши наказ помагати старому господареві. Носач з ними підійшов до волоської границі. Новий господар вислав комонника під Яси. Старий господар, почувши се, виправив кілька тисяч своїх Волохів і козаків против того комонника, але щастє так послужило новому, що всі полягли і ледви лишилось кому дати знати про сей погром нещасливого чоловіка. Василь Лупул мусів спішно відступати до Носача-зачувши що він уже недалеко від його держави під Ямполем ночує. Так відбіг і жінки своєї в Сочаві, не лишивши їй ніякої охорони, була б далеко щасливіша з своїми скарбами, аби він її з Камінця не вивабив, запевнивши, що має той спокій з неприятелями своїми” (с. 627-8).

“Господар новий заняв Яси, а стара господарова з недобитками свого чоловіка по програній битві 16 липня під селом небіжчика Кутнарского замкнулася в Сучаві з скарбами. Велів її сильно штурмувати, і здається вже прийшла до нього (відомість), що її взято в полон” (с. 631).

Власні записки Ґоліньского: “В липні старий господар волоський, зібравшися з козаками, дав битву Волохам, опанувавши наперед Яси і вигнавши того нового господаря Стефана. Але військо кн. Ракоція і Мультани зібравшися дали рішучу битву Волохам і козакам-був там і Тимошко в війську при господарі, батьку своїм, і знову побито Волохів і козаків, так що полягло їx до 4 тисяч” (с. 632). “Посол приїхав до короля від Ракоція, даючи знати про побіду над козаками: 10 тис. побив їx у Волощині, забрав корогви і армату і вязнів-козаків-щоб король поміг йому на другу сторону: бити Хмеля і козаків” (с. 637).

Оповіданнє Кравса ще більш баламутне:

Після того як Матій воєвода так погромив молдавське і козацьке військо-так що до 28 тисяч козаків і Волохів лягло на купу — Лупул зібравши останки козацького і молдавського війська-що мусило поневолі його триматися-пустився з ним по Молдаві, грабуючи церкви і манастирі щоб зібрати нові кошти на військо. Потім удався до Орди по поміч, а Тимоша з козаками відправив до дому з такою умовою, щоб вони прийшли знову, як він повернеться з Татарами. Але коли він прибув в Орду, хан бажаючи заприязнитися з Ракоцієм, велів його вхопити і всадити до одної печери в Бахчисараю-пригадавши йому, як він підчас війни з Польщею велів побити Татар на молдавській границі і відібрати здобичу. А до Ракоція післав посольство, повідомляючи про заходи Лупула і його увязненнє, і обіцяючи всяку поміч, коли б вона була потрібна-з чого Ракоцій тішився і з богатими дарунками відправив послів.

“Тиміш тим часом з дня на день чекав Лупула, а одержавши натомість відомість, що його вхоплено, рішив помстити ся за такий сором свого тестя і з 12 тис. козаків прийшов на Молдаву”. Саме тоді Ракоцій післав туди свого ґенерала Стефана Петкі з 10 тис. найкращого війська, щоб наново посадити на молдавськім господарстві Стефана Ґеорґіцу, наказавши їм так довго зіставатися там, поки Молдаване не зложуть йому присяги. Вони стали табором і окопалися з кількома тисячами Молдаван під Сучавським замком-коли Тиміш, прийшовши дуже непомітно через Дністер, і розвідавши всі подробиці про сей табор Семигородців, надійшов туди. Розділивши своє військо на дві частини, він з більшою, 8 тисяч, пішов звичайною дорогою, а 4 тис. післав боком, горі Дністром, щоб воно там перестояло тихенько ніч. Тим часом як сам Тиміш ішов грабуючи й палячи все по дорозі, щоб звернути на себе увагу табору-ті 4 тис. мали зробити над ним свою штуку. Коли воєвода Стефан з семигородськими ґенералами, довідавши ся про прихід Тимоша, лишили в таборі 300 Семигородців і 200 Молдаван, а з головними силами пішли попробувати щастя з Тимошем-ті 4000 козаків, розвідавши все, напали на табор, вирубали його залогу, зайняли табор і почали укріпляти його шанці “на свій козацький спосіб”. Стефан і Петкі, побачивши сили Тимоша, рішили вернутися до обозу й почекати помічних полків, що мали до них прибути з Семигороду і Валахії, але наблизившися до табору, спостерігли, що їx гніздо занято. В великім переляку вони стали ставити собі нові окопи, а заразом післали по поміч, щоб поспішала до них. Тим часом Тиміш наблизившися до табору і довідавшися що ті 4000 зайняли табор Стефана, війшов туди і зайнявся його укріпленнєм-так що той став справжньою твердинею. А що в сусіднім Сучавськім замку замкнулася жінка Лупула з дітьми, і жінки ріжних бояр, се їм було дуже користно с. 211-3.

8) Польські справи 1653 р. ст. 1 л. 482-3.

9) Жерела XII ч. 287 (без дати).

10) Таке читаємо в семигородській реляції-Жерела ч. 292, але ясно, що реляції йшли від воєводи Стефана; пор. відповідь Потоцкому тамже с. 235.

11) “Супроти того (становища хана) і Лупул і Хмельницький попустять з свого завзяття і не з таким запалом воюватимуть далі. Військо Лупула, набране головно з черни і з селян, почало росходитись, і думають що найдальше за 6 день Сучава мусить бути здобута”-тамже с. 249.

12) Реляція Реніґера з 10 серпня, тамже с. 248.











Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 19.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.