Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 20.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна





“ЛЬВІВСЬКА КОМІСІЯ”, АРЕШТ ЖДАНОВИЧА, КОРОЛЬ ВИРІКАЄТЬСЯ ЛУПУЛА, СПІЛКА З РАКОЦІЄМ, ВИСИЛКА ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА НА ВОЛОЩИНУ, РАКОЦІЙ РОЗРИВАЄ З КОЗАКАМИ.



Сі два місяці, що король сидів у Львові-від середини червня до 20-х днів серпня н. с., з одного боку йшли негідні, в високій мірі компромітуючі польський уряд торги з військом і всякі закулісові штуки, звернені на те щоб якось зацитькати й розложити жовнірський бунт та звернути сих наємників війни до їх крівавого ремісла, відложивши розрахунок на лекші часи-котрим не судилось ніколи прийти. А паралєльно-велися дипльоматичні переговори незвичайної ваги: з Москвою, козаками, Ракоцієвою ліґою, Портою, німецьким цісарством-що мали рішити всю дальшу долю Річипосполитої.

Розплата війську була визначена на середину червня, але скарб не мав для того ніяких ресурсів. За обчисленнями самого уряду війську належало залеглої платні до 8 міл. золотих, саме ж військо рахувало її на 15 міл. Більша половина війська не дістала нічого за останні три чверти, а були такі частини, що їм не плачено 13-15 чвертей. Найгірше ж що в скарбі не було на те майже нічого: ті невеличкі гроші, які збиралися від поборців, розходилися на ріжні біжучі витрати уряду і двору, а військо приходилось лагодити ріжними обіцянками. Се й було ділом комісії, визначеної на ліквідацію військових претенсій. Головна увага була звернена на те, щоб задобрити дарунками, бенкетами і всякими обіцянками впливовіших провідників жовнірства; загал же даремно чекаючи платні або розходився на всі сторони, або старався полатати свої злидні грабуючи панські й всякі инші маєтки. “Нещасна та комісія”, писав король виступаючи в похід-“що більше нас затримувала, тим більше шкоди чинила Річипосполитій, бо зменшила й знищила військо так, що і в найбільшій битві не понесли б ми в нім більшої шкоди, — бо одні стоячи кілька тижнів на однім місці повимирали від ріжних хороб, инші нікому не заявившим повиїздили, а декотрі, не дочекавшися платні виповіли службу й зложили корогви, так що з тридцяти й кілька тисяч війська, що ми застали приїхавши під Глиняни, тепер до бою всього ледво тільки 16 тисяч знайшлося” 1).

В таких обставинах зложилася перспектива експедиції на Волощину, по скарби Лупула-до котрої закликав особливо новий молдавський господар.

До козацького посольства король рішив поставитися можливо зневажливо. Антона й його товаришів трактовано не як послів, а як бунтівників, авдієнції їм не дано, і відповідь післано від кор. гетьмана, начебто не вважаючи можливим займати особу монарха такою низькою справою. Про се докладно, і з усіми прикметами достовірности оповідають згадані обозові авізи Ґоліньского:

Була в обозі нарада над тими козацькими пропозиціями й інструкцією, з'їхалися сенатори зі Львова, і рішили трактувати сю справу начебто без відому короля: відповідь Хмельницькому написав п. гетьман, кидаючи йому в очі незломну гордість, зарозумілість і надутість, виявлену ним в тих пунктах: він забороняє панові свобідно поступати в своїй державі, не допускаючи, щоб військо Річипосполитої ходило через власні волости Річипосполитої і наче переможець становить умови гордої угоди. Коли попустить (такого високого тону) і відішле тих турецьких послів, що має у себе, замісць їх слухати з старшиною й поспільством, прийме ті кондиції, котрі пан завсіди може поставити згідно з своєю волею і уподобаннєм, — тоді він, гетьман, вставиться за ним перед королем і проситиме милосердя. Титул на тій відправі дано Хмельницькому такий: Пане старший війська Запорозького і т. д. Антона з иншими затримано в Глинянах, а одного з козаків вислано з тим рескриптом. Чекаємо, що він принесе: як прийме того листа Хмельницький з черню” (с. 629).

Авізи сі писані десь 24 липня; близчу дату відповіди дає Колонтай, згадавши, що він виїхав з обозу разом з козацькими послами 2) і приїхав до своїх Котюжинець 16 липня; відповідь дано очевидно коло 12-го, і 22-3 отримав її Хмельницький 3). Якраз перед радою. Він очевидно не відписав на се нічого, і польський штаб і двір очевидно були немало збентежені, з напруженою увагою чекавши, що скаже на таку науку запорозький гетман і військо. Натомість, як знаємо, кор. гетьман одержав 21 серпня іронічну відповідь на своє клопотаннє про допущеннє до своєї воєводської столиці.

Одночасно з такою відправою козацького посольства випущено королівського універсала до воєводств на посполите рушення, визначаючи їм термін походу-10 серпня 4). Король мотивував се тими (сильно запізненими, як бачимо) вістями, що неприятель наступає з усіма силами, разом з Татарами, що йдуть під проводом ханського брата. Се, мовляв, стало певно відомо від татарських під'їздів, захоплених під Зборовом в обозі польськім Татар виглядають що години і що моменту, — хоч в дійсности вже два тижні стало відомо, що Татари пішли додому.

Розуміється, секретом се не могло лишитись, і не могло не вплинути на зріст звичайного шляхетського недовіря до королівських алярмів, мовляв звичайно невчасних і фальшивих.

Але і серед сенаторів не бракувало рішучих противників такої різкої політики супроти козаків, союзу против них з Ракоцієм і т. д. На чолі сеї опозиції стояв розуміється, Я. Радивил. В Теках Нарушевича заховались цікаві “перестороги вибрані з листів кн. воєводи виленського до декотрих сенаторів” 5). Радивил нарікає, що його ради відкидаються-мовляв подиктовані бажаннєм ратувати Лупула, і знову повторяються вічні фрази про зимову кампанію (wielebnej zimy czekac), а ніяких серйозних приготовань до того не робиться, і пропозиції замирення легкодушно відкидаються в такий момент, коли з-за пліч Козаччини підіймається Москва.-

“Коли нам Хмельницький диктував свою волю, ми се звали униженою суплікою; коли тепер він нас (справді) просить, а до того притяг такого посередника-ми надуваємось! Коли нам Бог дав такі добрі способи замирення з гонором, — ми вже в наших надіях всіх завоювали! Коли неприятель рівен нам силами, а все ж просить, то ми се толкуємо так, що він боїться-але самі не дуже то маємо до нього сміливість! А найдивніше, що в. м., маючи 60 тис. війська, і посполите рушеннє, і ланових, і панські полки, а над усе-присутність монарха, — кричите, що Литва нічого не робить. А ви що робите, м. п.? Мали сьте неприятеля близько-коли під Зборів забігав; було його бити! Нами не журіться, ми пляцу дотримаємо і не упустимо оказії, хоч би й з таким слабим і зруйнованим голодом і пошістю військом. Але справджуються мої гадки і перестороги-ми покладаємось на свої сили, а неприятель, навчений Берестечком, дає нам тратити час і в поході на нього гинути. Або денебудь в тісний кут попровадить, і ми знищені, зголодовані, стерті, впадемо духом і де небудь по Білоцерківському, коли не по Збаразькому приступимо до згоди-аби тільки він, привівши нас до нужди, тоді нам попустив. І щоб не бути мині пророком, що замісць Білих Церков, Київів, Чигринів будемо кінчати ту війну на Поділлю та на Волини-дай Боже тільки аби добре й щасливо!

“Хан уже напевно обіцяв стати при Хмельницькім, а той і туди й сюди упадає: тут милосердя просить, а там ратунку. І що ж за диво? Самі ми стягаємо на себе:

готуємось і грозимо, відповідаємо грізно, а нічого не робимо! Самі гонимо його до відчаю і на приготовання даємо час!”.

Розуміється, Радивил мав свої персональні “урази”, і королівський двір вважав його поведінку супроти козаків підозріливою і нельояльною 6). Але його концепція замирення з козацтвом, як побачимо трохи далі, поділялася богатьма. Безсумнівно також мала богато противників політична невдячність корони супроти її вірного союзника Лупула і такий оборот її політики, що замісць наближення через Лупула до Козаччини вона приводила до розриву з Лупулом через його звязок з Козаччиною. Вагання королівської політики, що виявилися на веснянім Берестейськім соймі, в липні й серпні закінчилися постановою короля і його партії-відріктися Лупула і звязатися з ліґою його противників на повне його знищеннє. Коли Ракоцій прислав своїх послів в липні з наріканнями на нерішучу, двозначну політику Польщі, що дала сховок Лупулові й його скарбам і випустила знову, коли він захотів поновити свою боротьбу з Ракоцієвими союзниками 7)-йому кінець кінцем дано запевненнє, що прихід козаків на Молдавську територію буде вважатися Польщею за casus belli супроти них і Лупула. “Коли Козак прийде на Молдаву, поміч буде дана”, як формулював се Ракоцій в листі до матери з 6 серпня, переказуючи результати своїх зносин з королем і гетьманом Потоцким 8). Таким чином воєнний союз Польщі з Ракоцієм против Лупула і Хмельницького з кінцем липня став фактом, і виявив себе посилкою на Молдаву Кондрацкого з відділом війська-хоч і в обережній формі “добровольців”.

Бо невідомо було, як подивиться на се Порта, що заявляла себе протекторкою козаків-і як прийме відомість про союз Польщі з Ракоцієм цісарський двір, що польським двором вважався найважнішим союзником, а на Ракоція дивився підозріло. В липні ще повідомив Ракоцій вел. візиря, що у нього одночасно був посол польського короля і козацького гетьмана. Хмельницький запевняє його, що похід його сина на Волощину був тільки виявом його приязни до тестя, сам же гетьман хоче бути добрим приятелем Ракоція, ніяких інтриґ против нього не веде, і навіть готов служити йому військовою поміччю. Польський же посол просить Ракоція посередничати між Польщею й козаками, а також у Порти вистаратись продовження згоди з Польщею. Все се говорилось очевидно на те, щоб представити як найбільше льояльним се нове зближеннє Ракоція до Польщі; але, пише австрійській аґент, візир не дав на се зловити себе й іронічно завважив, що се було б доброю прислугою Порті з боку Ракоція, як би він своїм посередництвом замирив козаків з Поляками, і привів би до того, що ті 200 тис. підданих (козаків), що добровільно піддалися Порті, знову відпали б від неї 9).

Одночасно так само старався польський король представити свою спілку з Ракоцієм в можливо приємнім світлі перед цісарем німецьким 10), запевнюючи, що боротьба з козаками ведеться в інтересах всього християнського (розумій католицького) світу, і король просить уважати таким же користним для католицького світу і виступ Ракоція, що з свого боку не хотів би тим викликати які небудь підозріння у цісаря і стягнути на себе його невдоволеннє (прошу нагадати оповіданнє Кравса, що Лупул свою ліґу против Ракоція складав ніби то в порозумінню з німецьким двором-вище с. 510).

Те що король тут вимовляв в дуже загальних фразах, близче розшифровував цісареві польський аґент в Відні Вісконті 11). Він викладав йому такі мотиви сеї нової спілки короля з Ракоцієм. Ракоцій обіцяє нерозривний союз против усіх ворогів в тім числі й против Порти; в ближчім часі ся ліґа обіцяє добрі наслідки королеві против козаків, але при першій нагоді всі вони: Ракоцій, господар молдавський і мунтянський вийдуть на війну і против Турка, і король просить цісаря вповні рахувати на їх поміч; відхилити ж в данім моменті союз Ракоція і його колєґів, значило б їх кинути в союз з козаками і Турками, з серйозною небезпекою не тільки для Польщі, але й для австрійських провінцій цісаря. Подібно, з становища боротьби против Туреччини інтерпретовано нову ліґу на адресу Венеції, Іспанії і т. д. 12)

І одночасно польський уряд підготовляв безпосереднє посольство до Порти щоб нейтралізувати новий козацько-турецький союз відновленнєм приязних відносин між Портою і Польшею 13). В звязку з сим, очевидно, — щоб не дражнити Порти, першій посилці польського війська на Молдаву і надано характер експедиції не офіційної- пішли, мовляв, добровільні на власну руку (nomine voluntaryusrow) під проводом полковника Кондрацкого, кілька тисяч чоловіка 14). Потім тільки, з-під Галича післано відділ королівських драґонів під проводом старости Денгофа і трохи армата. Ся посилка мало вже характер офіційний.

Здається, безпосереднім приводом до висилки Кондрацкого послужили вісти, що після погрому Тимоша на Молдаву пішов козацький відділ під проводом Носача. Вище я подав про се згадку Ґоліньского (с. 571). Доні пише про се в донесенні 21 липня: “Хмельницький не пропускаючи ніякої нагоди для своїх хитрощів-будь то на шкоду чи на користь своїх, аби тільки відповідало то його партикулярним інтересам, показав, що батьківська любов більше ніж охота до війни змусила його післати на Волощину старшину званого Носача та 2 тисячі наємних Татар. А зараз по тім удавши, нібито від й. корол. вел. прибув післанець з запевненнєм замирення і пробачення, видав в звязку з сим наказ іти походом на Трансильванію і Мунтенію 15), придавши до немалого числа добрих вояків силу безоружного люду, що пішов з киями в супроводі навіть дітей. Тут пояснюють се тим, що в сій країні приходиться раз у раз то прокидати, то замикати дороги, копати рови і сипати шанці, і Хмельницький не міг обійтися без такої сили хлопства, бо воно виконуючи сі роботи, дає змогу воякам не відтягатися і не втомлятися (сею роботою), а пильнувати тільки бою і бути в нім міцнішими. Може бути що так навчив його досвід в инших війнах, але не знати, чи буде з них якась користь у Волощині”. І безпосереднє по тім додає: “Не можучи пересунути цілого війська, король велів іти на Волощину Кондрацкому, дуже поважному воякові, в 5 тис. коней-більша частина їх стоять уже там поблизу” (в Камінці себто). І ще далі: “Володар трансильванський дає до розпорядимости короля свої послуги проти кого він схоче, вже в кількох листах”.

Дипльоматичні відносини між Ракоцієм і Козаччиною перервалися в тім моменті так само як і між польським і українським урядом. Настоюючи, що у Поляків на сім пункті не повинно бути ніяких неясностей і недоговореностей, Ракоцій очевидно вважав потрібним так само різко поставити і свої відносини до Козаччини. В січні 1654 р., відновляючи сі відносини він писав козацькому гетьманові: “В липні минулого року прийшли були до нас листи і посли в. вельможности, але се посольство не могло не видатись нам підозрілим як на тодішні обставини, на непевність місця, куди їx прислано, і автентичність письма. Бо принесено їх не просто до нас, а до Василя воєводи, нашого противника, відти до Валахії і тільки потім до нас, — і пізніші події показали, наскільки оправдані були наші підозріння. Бо ті листи і посольство виразно заявляли, що син ваш без волі і відомости вельможности вашої дав поміч Василю воєводі, напав на військо наше і воєводи Валахії і замішався до сеї війни- в. вельможність нібито насварили довідавшись і спішно його до себе відкликали. А факти показали цілком противне, хоч ми ніякого приводу до ворожнечі війську Запорізькому не дали і навіть нам на гадку не могло прийти, що той воєвода (Василь) може бути вам ближчий від нас і наших союзників, і ви за його справу візьметеся за зброю, відсунувши приязнь з нами, скріплену стількома обіцянками і приреченнями, стільки разів перед тим і в останнє в місяці квітні, коли в. вел. своїми листами і послами з вільної волі запевняли нас в своїй прихильности і щирости, і ми нашого ґенерала вислали не против війська Запорізького, а тільки против згаданого воєводи. А хоч між сином вашим і згаданим воєводою був персональний звязок, як звичайно між тестем і зятем, але приватні справи не можуть іти на перше місце перед публичними, і коли між сими трьома провінціями, підвластними наймогутнішому імператорові виникають конфлікти, чи відпорні чи зачіпні, в. вельможність не має ніякого права їх рішати, тим більше що найясніша Порта, давши своє затвердженнє воєводі Стефанові, все вже була полагодила” 16).

В листі до матери, писанім 6 серпня 1653 р. мабуть про се козацьке посольство Ракоцій писав, що в пятницю (1 серпня) “60 козаків пробувало перейти Дністер на переправі, але наше військо їх затримало; вони казали, що прийшли не з якимись лихими замірами, а в посольстві, просити згоди, — але їм не можна вірити”. Се були посли вислані від Хмельницького з під Бедрихового Городка десь коло 25 н. с. червня до мунтянського і семигородського князя, намовляти їх до згоди з волоським господарем 17). Їх не прийнято, затримано, і відносини були таким чином зірвані по всій лінії.

Але як я сказав, не всі були раді такому безоглядному розриву. В депешах Доні описується сенаторська нарада, скликана королем 16 серпня, з приводу вістей з Царгороду. Канцлєр з доручення короля представив зібранню справу. Диван остаточно рішив підтримувати Хмельницького і дати знати ханові, що диван не тільки позволяє, але й заохочує його помагати козакам своєю зброєю, поскільки козаки піддалися під владу Оттоманської Порти і прирікли не покладати зброї, доки не приведуть усю Русь під зверхність султана, аби тільки він підтримував їх військом і грошима. Диван вважає таку підтримку тим справедливішою, що Польща цілком занедбала всякі обовязки пошани для султана (що в очах дивану був її патроном), не прислала посольства з повідомленнєм про вибір і коронацію короля, і в дальших літах не присилала нікого. Се свідчить про ворожі замисли, котрим Порта повинна запобігти і не відмовлятися від помочи козакам;-бо вернути їх під владу короля, значило б пхнути до тим більше завзятого виступу против Порти. Король запитував гадки сенаторів з огляду на сі відомости, якої політики належить триматися супроти Порти і Козаччини? І тут ясно виявили себе прихильники старих плянів Володислава: не стелитися під ноги султана, не компромітувати себе в очах католицького світу турецькою приязнею і не замикати дороги для субсидій від противників Порти. Посольство до султана радили післати, але не робити особливих авансів, тим більше що коли Турки вже зібрали ріжні жалі на Польщу за 5 літ, то не так легко й змінять свої настрої. Натомісць пошукати згоди з козаками, щоб використати їх в якій небудь зовнішній війні; не ставити їм занадто тяжких вимог, а старатись знайти у них довірє, давши пробаченнє Хмельницькому і т. д., — хоча й самі признавали, що досвід показав, наскільки се річ трудна до здійснення. Але инші стояли за те, щоб козакам не попускати, пробаченнє дати тільки під серйозними вимогами; використати нинішні обставини, коли увага Хмельницького роздвоїлася: в бік Польщі і в бік дунайської ліґи, — збройно наступити на нього й дати на вибір згоду чи війну, а тоді й Порта змінить тон, бо кінець кінцем рахується тільки з силою 18). Такої гадки був і король з своїми повірниками і вислухавши суперечні гадки він рішив вислати до Порти посольство, але триматися нового союзу з дунайською ліґою-i наступати на козаків. Після замаскованої посилки Кондрацкого, він вислав на Волощину, як уже було зазначено, більш офіціяльну поміч під проводом Денгофа і сам рішив іти з головним військом, на козаків.








Примітки


1) Сей невикористаний досі лист міститься в Теках Нарушевича 147 с. 249. Про сю “Львівську комісію” кілька яскравих сторінок у Кубалі II с. 354 дд.

2) “Ті післанці-три молодші козаки, що прийшли були з тим полковником, їхали разом зо мною з обозу, бачив я у них лист до Хмельницького від самого тільки гетьмана, а від короля не було жодного”.-Осол. 3257 л. 46 Доні сповіщає в депеші 14 липня про відповідь дану від кор. гетьмана на козацьке посольство, позбавленнє авдієнції, висилку тільки двох з посольства- с. 537. Стилізація листа від Потоцкого до Хмельницького здалась йому занадто гострою і презирливого; але його запевняли, що в польській мові се звучить лагідніш!

3) Асан Уривков, що був у Чигрині в днях 21-3 н. с. липня, переказує такі відомости від Виговського: “Посилав гетьман до короля післанцями київського полковника Антона Ждановича і з ним 4 чоловіка козаків король велів полковника Антона засадити, а 4-х козаків відпустив до гетьмана, і ті козаки при нім прийшли до Чигрина (значило б се 22 або 23 н.с.) А посадили того полковника тому, що король хоче з козаками битись, а згоди з ними не хоче”. Поль. спр. 1653 ст. 1 л. 479.

В звідомленню Фомина записано, як йому се розповіли посли до Москви Яцкевич і Абрамович, стрівши його на дорозі під Лохвицею: “Тому за два тижні прийшли зі Львова два козаки: Роман Летяженко та Савко Скобієнко, післані від гетьмана з послом, київським полковником Антоном Ждановичом; сказали, що король післав їх зі Львова до гетьмана з вістю, а гетьманського посла Антона всаджено за міцну варту; а царські великі посли саме тоді до Львова прийшли як вони поїхали -Акты ЮЗР. III с. 497.

4) ркп. Краківської Академії 1056 л. 36.

5) Том 147 с. 239-242.

6) Acte c. 223.

7) Він писав Потоцкому, повідомляючи його про битву над Яломницею:

“Повідомляємо вашу вельможність, абисьте знали, яке замішаннє і шкоди стались через випущеннє з Польщі воєводи Василя. Коли б йому не дозволити там свобідно мешкати і трактувати з козаками і вернутися, коли він того захотів, — наші сусідні : Молдавія і Валахія не зазнали б такого спустошення, і з козаками скорше можна було б поборотися, коли б надія на добросусідські відносини (Польщі) не здурила б (нас)”. І далі він питає “Чи хочете свою контроверсію з козаками рішати згодою чи зброєю? коли війною, то яка причина такої тиші і проволоки в наступі? коли краще хочете згоди то чи вже почалися переговори, де і через кого? які пропозиції і жадання обох сторін?”-Monumenta XXIII с. 688-9 (копія без дати)

8) Monumenta Hungariae, Diplom. XXIV с. 476.

9) Жерела XII с. 248, реляція Реніґера з Царгороду 10 серпня.

10) Тамже ч. 286, лист короля до цісаря 31 липня.

11) Жерела XII с. 298.

12) Hurmuzaki Doc. IX ч. 60. 69.

13) “До Порти призначений послом з п. діґнітарів п. хорунжий львівський, гонцями (до Москви?) п. стольник галицький з п. Обуховичом, обидвом тим посольствам король надає не малу вагу, але не меншу-визначеним в. кн. милостю в дієцезії ґнєзненьській богослуженням-що весь двір з великими похвалами бачив і читав”-лист Яніцкого з Глинянського обозу, 23 серпня, — Теки Нарушевича 147 с. 248. Про заходи в Царгороді коло охоронної грамоти для сього посла, хорунжого львівського, згадує Реніґер в депеші з 12 вересня (Жер. XII с. 261): візир сказав, мовляв, нехай іде, але охоронного листа не дав.

14) Так каже Narratywa; цитуючи її з рукописи тодішньої Петерб. публ. бібл. Костомаров комбінує її звістку з відомостями Коховского і Рудавского, так що наперед іде Кондрацкий з 7 тисяч, війська, потім Клодзіньский “з волонтерами”, і нарешті Денгоф з 5000 тис. (с. 520 і 526). Але Narratywa виразно каже, що Кондрацкого післана з Клодзіньским, і так само не розділяє їх і Коховский король пише Ракоцієві 1 вересня, що раніш післано Кондрацкого й Клодзінського, а тепер посилається Денгоф з 500 мушкетерами- Monum. Hung. XXIII с. 124. Відділ Денгофа Доні і Narratywa означають теж на 500 чоловіка. Кондрацкий доносив, що з його відділу богато офіцерів повідставало в дорозі і він на місце привів мало що над тисячу коней.- Доні з 24 серпня с. 546.

15) В ориґ. contro il Transilvano et Moldavo, Moldavo-в розумінню Валахії.

16) Monumenta XXIII с. 694, пор. Acte c. 226; москов. переклад в Жерелах т. XII с. 282.

17) Вище с. 568.

18) Депеші Доні с. 541-4.











Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 20.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.