Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 25.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна





ЛУПУЛОВІ СКАРБИ, АРЕШТ ЛУПУЛА, ЖАЛІ ЯН. РАДИВИЛА, ПОХОРОН ТИМОША, ДОЛЯ ДОМНИ РОКСАНДИ, ЇЇ ЛИСТИ ДО ЦАРЯ.



Лупулові скарби не оправдали себе: така була загальна поголоска, переказана у Твардовского і Коховского, і мабуть вірна, бо ніде тих скарбів не чути; Коховский переказує ріжні пояснення, де се так вони поділись: одні здогадувались, що Лупулова роздала їх підчас облоги козакам, або що їх поховала; инші думали, що сам Лупул розмістив свої гроші під проценти у ріжних заграничних банкирів 1).

Були підозріння і на Кондрацкого: навіть скору його смерть поясняли тими неприємними поголосками, що ходили про нього: ніби випустив козаків за гроші з облоги.

Татари, не діставши скарбів, пошукали своєї шкоди на Поляках: “Сочавчики”, ідучи в неладі до головного війська, наскочили на Татар, і були пограблені, побиті, навіть корогви потратили 2). Лупул якийсь час крутився над Дністром коло Раштова, не рискуючи пройти до Сучави з тими помічними козацькими полками, що прийшли до нього, а тепер старався заохотити хана до походу на ратунок Сучави-їздив то до Хмельницького, то до хана, намовляючи їх до походу. Після того як прийшли вісти про капітуляцію сучавської залоги і про те, що козацько-татарське військо пустилося за воєводою Стефаном, щоб відібрати від нього сучавські скарби, він випросився у гетьмана і собі, по ті скарби-і по свою рідню. Павло Яненко-Хмельницький, що був післаний від гетьмана, щоб відставити Тимошеве тіло до Чигрина, каже, що гетьман і хан дали Лупулові в супровід зо дві тисячі козаків і Татар, але з дороги гетьман звелів їх вертати, а старого господаря наказав відпровадатити до Умани, чому- сього козаки не могли пояснити, і дійсно се зістається незрозумілим 3).

Лупулова сімя зісталася в руках Стефана; козаки оповідали, що він таки велів скалічити свого хрещеника — Лупулового синка: розпороти йому ніс, аби він не міг претендувати на господарство, а мати його “заслав на село”. Але Костин свідчить, що Лупулового синка фактично не скалічено, і він кілька років пізніш дістався на господарство 4).

Лупула ж зажадав собі від гетьмана хан і гетьман його велів видати. Про се розповідали московським послам в грудні в Умани — наказний полковник і городовий отаман: гетьман велів Лупулові бути в Умани, але потім прислав по нього хан чоловіка з 30 яничарів, і з ними гетьман чоловіка 20 своїх козаків, і вони взяли Лупула і повезли до Криму. А тому мовляв видав його гетьман ханові, що “Лях Суловський”, що був раніш в Умани підстаростою, вхоплений “в загонах” на допиті розповів гетьманові про невірну поведінку Лупула: “коли гетьманів син Тимофій був в облозі в Сочаві, князь Василь (Лупул) писав польському королеві, щоб він прислав на нього своє військо, — і за се гетьман віддав князя Василя” 5).

Очевидно ханові скортіло дістати щось із Лупулових скарбів-уже не сучавських, а тих його заграничних депозитів, про які тепер раптом заговорили на всіх язиках, і всякими способами стали їх дошукуватися: родина Лупула, воєвода Стефан і сам царгородський диван. Відомо напр., як воєвода Стефан дошукувався Лупулового депозиту, 40 тис. золотих, що він зложив в однім з афонських манастирів, і кінець кінцем сі гроші арештував великий візир (в лютім 1654 р.). З сих мотивів, а також щоб зробити кінець балачкам про заходи Лупулових прихильників коло привернення йому господарства, диван кінець кінцем велів відставити Лупула до Царгороду і там він помер не дождавшися повороту на господарство 6). Родину його старався дістати до себе Януш Радивил, але воєвода Стефан не хотів її пустити з своїх рук, боячись, що вона почне зараз же доходити наново свого господарства-як не через Радивила то через Хмельницького. Таке переконаннє мали і в Царгороді, і тому очевидно, й забрали туди Лупула. Реніґер пише з Царгороду в грудні, що модавська справа не вважалася тут ліквідованою: Лупул живе, хоч і в ханових руках, його донька, як кажуть, родила сина від молодого Хмельницького по його смерти тому козаки мабуть не лишать молдавського господарства. Коли Поляки переможуть козаків, се забезпечить спокій князям-союзникам, як ні-то буде знову війна 7).

Януш Радивил був незвичайно роздражнений і розжалений таким фіналом сучавської справи. В листах своїх 7) він різко критикує королівську поведінку і виливає свої почуття над бідним тестем, таким вірним союзником і слугою Річипосполитої, позбавленим через неї влади, рідні і всього майна. Хмельницький певно не лишить старого господаря без своєї помочи; чи ж не краще було королеві прийняти його з ріднею під опіку Річипосполитої, ніж віддавати в руки варварів-його, недавно ушанованого польським шляхетством з усім потомством?

Незадовго сі жалі мали самим фатальним чином вплинути на політичну орієнтацію невінчаного короля Литви.

В королівськім таборі також заднім числом схвилювалися сучавським фіналом- саме тим що козаки кінець кінцем пішли собі свобідно до головного війська. “З-під Сучави козаки, зложивши присягу, пішли до Хмельницького, взявши тіло Тимошеве; пишуть що Маховский повернув їм самопали й шаблі; виправдувався з того-але ex nihilo nihil”, переказує оден обозові вісти середини жовтня 9). “Сучаву взято з замком 11 жовтня; Кондрацкий і Маховский пустили 6 тис козаків-а згинуло їх 15 тис.; буде Маховский мати великий клопіт”-пише королівський коморник з обозу 10). “Козаків тих що були в облозі в Сучаві, вийшло 4 тис., п. Маховский і п. Кондрацкий випустили їх вільно, взявши окуп (на боці приписка Ґоліньского: “кажуть, що 200 тисяч”); пішли вільно на Україну, взявши з собою тіло вбитого Тимошка. Все військо і король й. м. дуже гніваються на них (Маховского і Кондрацкого) що їх випустили” 11). “Новини з України до Кракова”, записані самим Ґоліньским: “П. Кондрацкий взяв від козаків, що відкупились, 200 тис. і так вільно випущено їх за присягою: забрали свої достатки й скарби, скільки того було, і Тимошкове тіло з собою забрали” 12). А лист одержаний в Лянцкоруні з обозу “з датою 6 листопаду” в тій же збірці додає: “П. Маховский здав прилюдну реляцію з своєї сучавської комісії, але краще був би стримався, бо тільки відважно (голословно?) задав фальш усім, хто говорить, що ніби то він за приватним королівським наказом випустив козаків. Не подякувано йому ні трохи, тільки сказано, щоб з тою реляцією готов був стати на соймі, як би того була потреба. Так і лишиться під бичиком кождого”

Ще гірше скінчив той Федорович, що взяв провід над сучавською залогою по смерти Тимоша і складав умову з Маховским. Як ми бачили, Доні підчеркнув незвичайні, гетьманські гонори, що йому показували козаки, а такі річи взагалі не подобалися гетьманові. В королівській кватирі була про Федоровича така репутація, що він богато поміг привести до капітуляції 13)-се теж не могло йому вийти на здоровлє. Єсть у Доні ще натяк, доволі неясний, що правда, на якусь причетність Федоровича до змови на гетьмана 14). Офіціяльне козацьке пояснення було таке, мовляв гетьманові було донесено, що Федорович при капітуляції взяв собі частину “Тимошевого скарбу”, а потім, збираючи козаків, виявив якісь зрадничі наміри (зле мислить над гетьманом і над усім військом Запорозьким). Тому гетьман велів свому довіреному чоловікові чигринському отаманові Л. Капусті, що був тоді в Корсуні, де пробував Федорович, обшукати його, і коли обшукуваннє потвердиться-відставити його до Суботова, як суботівського козака, і там стяти. Капуста його арештував і при тім “вийняв” у нього дещо з Тимошевих річей. Се мабуть послужило потвердженнєм обвинувачення, і в останніх днях листопада Капуста приставив Федоровича до Суботова 15). Очевидно, там зараз же над ним і виконали гетьманський рішенець, так би сказати-при гробі Тимоша, що був привезений тиждень перед тим до Суботова його свояком, Павлом Яненком-Хмельницьким, “наказним полковником київським”. Гетьман умисно посилав його з військового табору, щоб спровадити тіло Тимоша до Чигрина, не завозячи до війська. Таким чином відпадає ся чула сцена стрічі гетьмана з тілом сина в поході, що пішла в літературі-її в дійсности не було.

Про віддані Тимошеві посмертні почести записує поголоску, що ходила по Україні, Єрлич в своїх записках: король велів віддати честь його тілові-“коштовно оббивши труну везти її чотирма кіньми і кількома хоругвами відпровадити до Чигрина, до батька”. І ся куртуазія не мала в дійсности місця, бо сучавська залога відставила Тимофієве тіло до війська Хмельницького ще перед замиреннєм. 2 листопада привезли його до Чигрина, під доглядом свояка Павла Яненка. Московські посли, що під ту хвилю були в Чигрині, описують докладно церемонію. Тимошева жінка була тоді в Суботові, стріла його там і з ним приїхала до Чигрина. Там стрічали його: гетьманова дружина, син, доньки, наказний полковник Василь Томиленко і козаки кінні й піші зі зброєю. Духовенство в ризах з образами теж виходило стрічати його за місто, “на поле”. Як заносили тіло до церкви, козаки стріляли з рушниць, а з городу з гармат. Поставили його в церкві, і до приїзду батька ховати не будуть 16).

Цікаво одмітити нарешті кінцеву увагу Рудавского, якось досі не завважену. Він каже, що Тимоша, сього “неосвіченого, грубого і жорстокого хлопця”, “грецькі лестощі наділили небесними почестями і проголосили славним мучеником” (с. 129). Чув він справді що небудь про такі церковні почести, шкільні панеґірики? Річ досить інтересна для ближчого розслідування. Поки що маємо тільки коротку похвалу йому як поборникові грецької віри в устах Павла Алєпського, наведену вище (с. 589).

Побувавши потім в Чигрині, він описав гробовець Тимоша, і свою стрічу з його вдовою, що жила там-пожалував її гірку долю 17). Потім ми бачимо її в Рашкові. Костин оповідає, що її брат, Стефаниця, ставши воєводою молдавським після Ґеорґіци Стефана в 1658 р. захотів силою забрати її з Рашкова, що їй подарував старий Хмельницький по смерти Тимоша, і вона проживала там; він вибрався на Рашків походом, але нічого не міг зробити і мусів з нічим вертати, тільки накликав новий козацький похід на Молдаву 18). Домна Роксанда дійсно лишилася далі в Рашкові. Відси 1 січня 1660 р. при тій нагоді, що якийсь московський аґент Лукіян Іванович приїздив до Рашкова відбирати присягу, “Домна Роксандра Тимошиха Хмельницька”, як вона себе називає в своїй чолобитній, вислала до царя свого служебника Георгія Каріазі з поздоровленнєм і проханнєм, щоб цар велів дати їй “хрисовула” на доживотне володіннє “трьома маєтностями”, наданими їй від “гетьмана Богдана Хмельницького” 19).

Дістала вона того “хрисовула” чи ні, не відомо. Вона вже не згадує про нього в иншім листі до царя, писанім чотири роки пізніш, в березні 1664 р., з того ж Рашкова, де вона далі мешкала. Сим разом приводом послужило, що в Рашкові у неї опинився єродіякон Мелетий, повертаючи з Волощини з царськими дорученнями: тому що від Дністра до Дніпра не було переїзду через Ляхів, вона того Мелетія тримала у себе більш як місяць, “охороняючи його як своє око”, поки ті “віроломники” з соромом розійшлися, і вона могла виправити його до київського воєводи. Що вона при тім хотіла від царя, не ясно-через оту риторичну украшеність стилю. Здається вона висловлює бажаннє, щоб цар позволив їй переїхати до Москви і там дав можливість спокійно дожити вік, після того як повмирали “всі ближчі й дальні родичі її”, і вона видимо досить сумно і небезпечно почувала себе в своїм Рашкові 20). Можливо, що се докладніше мав вияснити її післанець, що їхав від якогось молдавського боярина.

В дописці Домна додає проханнє до царя висловлене більш конкретно. Вона просить випустити чоловіка одної з її служебниць Василя Калачинського, що їздив попереднього року до Москви в посольстві від Юрия Хмельниченка і “за зраду Юраськову”-як значиться в довідці доданій до сеї чолобитної, був засланий до Нижнього Новгороду і засаджений до вязниці.

В усобиці що почалася на Україні, приходилось їй нелегко в сій пограничній твердині. Весною наступного року партизани московські перевели у неї в Рашкові реквізицію запасів, яка її так дошкулила, що вона звернулася по рятунок до польських пограничників-“писала, щоб прислали військо і вивезли її з Рашкова”. Сі листи були перехоплені, і звісний Дрозд поспішив до Рашкова на розправу за таку державну зраду: “не роблячи ніякої кривди міщанам, велів Домну бити, і майно її забрати, і тим майном наняв Волохів і Татар бучацьких” 21).

Але “мужественна невіста”, як її позиває Величко, не вступилася і після сього з свого Рашківського володіння, і ми ще стрінемося тут з нею. Довго ще сидить вона тут на волосько-українськім пограниччу, як пригадка сеї династичної комбінації, що такого розголосу наробила, такого вражіння задала свого часу, і дійсно могла мати великі політичні наслідки, коли б пляни старого гетьмана здійснились.








Примітки


1) Коховского с. 390.

2) Narratywa c. 159-60.

3) Про се оповідання Степана Радивилова-що татарсько-козацьке військо погналося за воєводою Стефаном; Яненка-Хмельницького-що Лупул відпросивсь і собі в погоню, й Івашка Скачка, що провожав Василя.

4) Вид. Коґальничану с. 367-тут оповідається як наступник Ґеорґіци Ґіка з честю вислав родину Лупула до Царгороду, де вона ще зостала його в Едикульській вязниці.

5) Акты ЮЗР X с. 83-4. В реляції з обозу до Лянцкороньского, ніби то з 6 листопаду (мабуть пізніш?), у Ґоліньского с. 657: “хан був узяв в окови (w okowy) Василя, старого господаря, тому що не має йому чим заплатити потім як забрано сучавські скарби, але згодом, за заходами його вестерніка, випустив його”. Ся вістка про звільненнє була хибна-хіба що може невільничий режім Лупулові полекшено. Про те як привезено його до Криму оповідав московським послам 20 (30) листопада в Криму “Жидовин Исупко Яковлев”: хан прислав з Волощини в город Козлов волоського князя-його донька була за сином Б. Хмельницького, та його вбили з гармати: Ісупко чув се від тих людей, що його привезли. Хан хоче відправити його назад до Волощини і післав у сій справі умисного гінця до Царгороду.-Крим. справи 1653 р. стовб. 17.

6) Про се Кравс с. 219. Перші чутки про його висилку до Царгороду Жерела XII с. 280.

7) Жерела XII с. 273.

8) Лист до канцлєра з 10 жовтня Hurmuzaki Docum. suppl. II. III ч. 36. лист до Богуслава Радивила 18 жовтня. Теки Нарушевича 147 с. 282-3.

9) Міхалов. с. 689.

10) Ґоліньский с. 665-лист позначений 22 жовтнем, але з змісту виходить, що раніший.

11) Тамже с. 654.

12) Тамжс с. 665.

13) Acte c. 239.

14) В депеші 5 листопада він пише: “Торік підозрів Хмельницький, що оден Поляк-шляхтич, баніт, що командував його військом, хоче його вбити, тому велів його арештувати. Але він виправдався і був пущений вільно. Тепер його обвинуватили в тім самім, і видано наказ, щоб його вхопили. Але прийшлось на те післати богато людей, і хтось з старшини остеріг його. Він з ним і втік, і кинувся до ніг й. кор. в., бажаючи пробачення для себе і своїх. Сей випадок мабуть поставить у підозріннє і другого Поляка-баніта: того Федоровича, що командував козаками в Сучаві” (с. 573).

15) Акты ЮЗР. X с. 57.

16) Там же.

17) Оповіданнє се наведене далі, в розд. IX.

18) Вид. Коґальнічану с. 367.

19) Сей лист Роксанди, писаний грецькою мовою, заховався в ориґіналі в актах Посольського приказу. Молдавські грамоти ч. 32. Після повного царського титулу і побажання всякого добра, вона вимовляє свою радість з приводу успіхів козацького і царського війська над ворогами-все се в виразах дуже загальних, як цілий лист взагалі служить типовим взірцем риторичного пустословія, і по сім наступає найбільше конкретна частина, котру я теж переказую тільки в скороченню, з огляду на її многословність: “Тому прошу я, раба твоя, велику твою державність про три пільні маєтности, що подарував нам гетьман Богдан Хмельницький до віку мого, скільки його буде: покажи свою щедроту, обдаруй нас сими маєтностями до віку нашого, на прославленнє твоєї царської милости. Я не просила б про се твоє велике царство, коли б сподівалася, що твоя висота визначить нам инші добрі володіння, аби я мала з чого жити, як одна з вірних підданиць твоєї держави-що засвідчить тобі твій вірний раб Лукіян Іванович, що приходив сюди-до Рашкова і Гриконт, як великому твому царству цілували хрест і євангелію я і всі люде мої від усеї душі й серця, щоб бути вірними державі твоїй. Прошу і благаю включити мене і сі маєтности до твого хрисовула, щоб я мала їх як визначне добродійство від тебе на мій прожиток і на кінець мого життя. Зволь описати їx (тим хрисовулом), щоб до них не мішались ні полковники, ні козаки, ні монастирі. Прошу наділити нас таким хрисовулом і післати його нам з Георгієм Каріязі-вірним рабом твоєї держави. 1660 р. января 1. Раба твого великого царства Домна Роксандра Тимошиха Хмельницька”.

20) “Смиренно прошу батьківського милосердя в цар. вел., щоб я принята була під кріпку руку в. ц. вел і від богатьох літ бажавши душею моєю милосердя в. цар. вел., очима моїми могла його дізнати, будучи в літах своїх сліз них-лишившися після померших усіх моїх ближніх і дальших родичах. А я сподобившися такого милосердя, доки здоровя мого стане, цареві небесному молитимуся за ваше ц. вел., щоб продовжив віку на поширеннє і оборону віри православної, і вірною підданою і найнижшою служебницею в. ц. вел. буду, як померлі-Б. Хмельницький і син його, а мій муж Тиміш до смерти в. ц. вел. безнастанно служили і не відступали”, і т. д. “Список с листа з белоруского письма” в молдавських справах 1664 р. стовб. 2. “Дата: В Рашко†марта 10-го дня лЂта 1664-го, Домна Роксанда Хмельницкая рабски челомъ бьетъ вашему царскому величеству”.

21) Акты Ю.З.Р V с. 264.











Попередня     ТОМ IX     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 25.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.