Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VI. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ VI     Наступна





ЗЕМСЬКИЙ СОБОР 1 с. с. ЖОВТНЯ 1653, ЕКСПОЗЕ, УХВАЛА ЗЕМСЬКОГО СОБОРУ, ПОСОЛЬСТВО БУТУРЛИНА.



Кілька день пізніш (3 н. с. жовтня) великі посли були вже в Москві, і заслухавши їх доповіді московські керманичи рішили остаточно оформити справу. Собор, що від кількох місяців був на поготові для санкціонування розриву з Польщею й проголошення їй війни, був скликаний знову для остаточного оформлення. Соборний акт, заготовлений ще в травні і тепер тільки в дечім доповнений і змінений описує сей урочистий акт в такій формі (скорочую титул і зайві ампліфікації):

“Минулого року 1653 1), з наказу вел. государя, говорилося на соборах про справи литовські й черкаські. А сього року, на день 1 октобра, звелів вел. государ учинити собор в тій же литовській і черкаскій справі, і бути на соборі вел. государеві Никонові патріярхові, митрополитам, архиепископам і чорним (чернечим) властям, боярам, окольничим і думним людям, стольникам, стряпчим і дворянам московським, дякам, дворянам і дітям боярським виборним з міст, гостям (купцям), торговим і всякого чину людям. Велено їм представити давніші й теперішні неправди литовського короля і панів-рад, що діються з їх сторони в порушеннє вічної згоди, і не виправляються, — аби ті неправди були відомі людям Московської держави. Також (оповістити) про посольства запорізького гетьмана Б. Хмельницького, що (козаки) просяться в підданство під високу государеву руку. Нарешті — що король і пани-рада великим государевим послам задоволення не дали і відправили їх з нічим.

“Государ-цар прийшовши від празника Покрови, з соборної церкви, з хрестами, з'явився для собору в Грановитій палаті, і на той собор прибули: святіший Никон патріярх, митрополит крупецький Сильвестр, митрополит сербський Михаїл і т. д. (включно до торгових й инших чинів людей і стрільців). Згідно з государевим наказом прочитано всім на голос про неправди Яна-Казимира короля польського і панів і про чолобиттє в підданство государеві Б. Хмельницького і всього війська Запорізького”.

Прочитане експозе було виготовлене для доповіди ще соборові 1651 р. 2) і перероблене сього року. Починалося пригадками, як було постановлено в вічнім договорі про титули: королеві Володиславу не вживати ніяких титулів Московської держави 3) і всі листи до царя писати з тими титулами, які вживає цар. Се було потверджено соймовою конституцією 1637 р., яка проголошувала проступки против царського титулу за державну зраду. Одначе ще за Володислава почались порушення сих обіцянок і продовжувалися потім за Яна-Казимира. Цар допоминався укарання винних через великих послів Пушкиних в 1650 р., потім через Прончищева й Алмаза Іванова, король присилав у сій справі Пенцлавского і Уніховского, нарешті післано Репнина-Оболенского з товаришами. Але король ніякого “исправленья” в тім не вчинив, а пани-ради позволили собі сю справу царської чести “назвати в одвітах малим ділом”, сміятися з претензій послів і ніякої справедливости не вчинили. Крім того король позволив собі ріжні неприязні вчинки против Московської держави: складався з ханом на її руїну, перепустив через свої краї кримського посла до шведської королеви “для ссоры и войны”, і в пограничних місцях з королівської сторони останніми часами стали діятися великі “задори”, договір таким чином підпав нарушенням з королівської сторони, тим часом як з царської додержується досі непорушно.

Се одна справа; друга — козацька:

“В минулих роках присилав богато разів до царя своїх післанців запорозький гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорізьке, що пани-рада і вся Річпосполита повстали на православну віру грецьку і святі церкви і вчинили гоненіє велике. Їx, Запорізьких Черкасів, від православної віри, в котрій вони здавна живуть, стали відлучати і неволити до своєї римської віри, церкви позапечатували, а в инших завели унію, і всякі над ними насильства, й знущання, й злости чинили, таке що й над єретиками й Жидами не чинять. Вони ж, Черкаси, не хотячи позбутися православної віри і церкви знищеними бачити, по неволі, опинившися в такім лютім гоненію, покликали в поміч кримського хана з Ордою, почали за православну віру і святі церкви стояти. А у цар. величества просять змилування, щоб він, жалуючи православної віри і церков божих і невинної християнської крові проливання, змилосердивсь і прийняв їx під свою високу руку і дав поміч на гонителів віри Поляків — післав військо своє (в чорновику було: під Смоленськ, але се вичеркнено).

“А в минулому 1653 р. гетьман двічі присилав своїх посланників, що з королівської сторони договорів, на чім з Запорізькими Черкасами мирились, не виконано: церков, що в договорах написано з унії віддати, не віддано, а котрі, небогато, й віддано, — назад на унію повернено. Війська коронні й литовські на них зібрано, щоб православну віру викоріняти і церкви божі до решти знищити. Богато городів і міст зруйновано, і в них святі церкви збезчещено і поневірено. Православних християн духовних і світських богато невинно замучено ріжними лютими муками, і всяке лихе знущаннє чинилося, що й слухати жалісно” 4).

“Тому вони, Запорізькі Черкаси просять із слізами, щоб вел. государ не дав сим гонителям і клятвопреступникам знищити православну віру і церкви божі зруйнувати, а змилосердився й велів гетьмана Б. Хмельницького і все військо Запорізьке прийняти під свою високу руку. А колиб прийняти їx не схотів, то нехай би за-для православної віри і святих церков за них обстав і велів їx помирити (з католиками) через своїх великих послів — аби вони того замирення були певні. Самі ж вони з Поляками миритись ніяк не хочуть-бо Поляки в правді нестоять”.

“Отже за сим проханнєм, а за указом царським, великим послам кн. Репнину-Оболенскому з товаришами велено було говорити королеві і панам-раді про се замиреннє і посередництво, і вони в одвітах говорили панам-раді, щоб король і пани-рада заспокоїли ту усобицю — з Черкасами помирились, православної віри не гонили, церков не відбирали і ніякої неволі їм не чинили, а постановили згоду на Зборівськім договорі, а котрі церкви були повернені на унію, щоб віддали назад. Коли вони то вчинять, то цар задля православної віри королеві, братові свому, таку поступку вчинить: всім людям, що провинилися в прописках титулу, вини їм пробачить.

“Але король і пани-рада не поставились до того поважно, від замирення з Черкасами відмовились, і при самих же великих послах пішли на них війною, щоб віру православну викорінити і церкви божі поруйнувати. Бо торік, як був сойм у них у Берестю, то на соймі таки так просто й ухвалено: побити православних християн, які живуть в Короні Польській і в. кн. Литовськім, а церкви зруйнувати, щоб грецька віра звикла. Отже вел. посли бачучи їx таке велике завзяттє, виговорювали се їм, з великими вичетом і в палаті і йдучи до карети, в голос перед усіма людьми, що вел. государ для православної віри, хотячи їx усобицю заспокоїти, хотів був дарувати провини тим людям, що заслужили були смерть за царську честь. Але ж коли король і пани-рада за ніщо се взяли, то вел. государ такого їx злого безчестя і таких великих проступків против вічного договору більше терпіти не буде. Послів і посланників в тих справах більше не присилатиме, а звелить про ті їx неправди і порушення вічного договору писати до всіх сусідніх держав, до великих государів християнських і бісурменських, і за православну віру, за святі божі церкви і за свою честь стоятиме, скільки йому милосердний Бог поможе. Але пани-рада таки ні трохи не схаменулись і на згоду не пішли, ні в чім не поправили справи і в усім відмовили і тих великих царських послів з нічим відправили.

“Тим часом як Яна-Казимира короля обирано на королівство і він присягав на коронації, в присязі його між иншим було написано, що йому поріжнених у християнській вірі (дисидентів) охороняти і ні самому їх не тиснути ані иншим не дозволяти. Коли ж він тої присяги не дотримає, то він своїх підданих чинить свобідними від вірности і послушенства, а розрішення від сеї присяги ні у кого не буде просити, ані його прийме.

“Тепер же писав гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорізьке з післанцем своїм Л. Капустою" — наступає наведене вище оповіданнє про посольство Капусти і привезені ним вісти, і сим закінчується дане соборові експозе. —

“Вислухавши бояре постановили: за честь покійного царя Михайла Федоровича і сина його Олексія Михайловича стояти, і проти польського короля війну вести. А терпіти того більше не можна, тому що довгі літа в королівських грамотах і в пограничнім листуванню їх титули писалися з великими помилками, а королівські піддані перед послами не тільки того не виправили, але називали се діло — царську честь — малим ділом, сміялись і за ніщо мали, послів відправили без задоволення, і тим вічну умову нарушили.

“Про гетьмана ж Б. Хмельницького і все військо Запорізьке бояре і думні люде постановили, щоб вел. государ зволив їх з городами й землями прийняти під свою високу руку задля православної віри і святих божих церков. Тому що пани-рада і вся Річпосполита повстали на православну віру і святі церкви, хочуть їх винищити, і гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорізьке присилали нераз просити, щоб вел. государ не дав їx гонителям і клятвопреступникам винищити православну віру і зруйнувати святі церкви: щоб над ними змилосердився і велів їx приняти під свою високу руку, — а як не схоче їх прийняти, нехай за них заступиться і помирить їх через своїх великих послів, щоб вони були певні того замирення. За царським указом і їx проханнєм великі посли говорили в одвітах панам-раді (наступає повтореннє сказаного в експозе), але король Ян-Казимир і пани-рада се мали за ніщо, і від замиріння з Черкасами відмовились.

“І тому також їх треба прийняти, що в присязі короля Яна-Казимира було написано, що він в справах віри має боронити і захищати, а ні сам ніяким чином не тиснути ні комусь того дозволяти, коли ж він тої присяги не дотримає, то чинить своїх підданих свобідними від усякої вірности і послушности. Ян-Казимир тої присяги не дотримав, на православну віру повстав, богато церков поруйнував, а в инших унію завів. Тому вони стали вільними людьми, згідно з королівською присягою, і щоб не допустити їх в піданство турецькому султанові або кримському ханові, за тим усім (бояре і думні люде) ухвалили: гетьмана Б. Хмельницького і все військо Запорізьке з городами і землями прийняти.

“А стольників, стряпчих, дворян московських, дяків, жильців, дворян і дітей боярських з городів, стрілецьких голів й гостей, гостинні й суконні сотні, чорних сотень і дворцових слобід тяглих людей і стрільців в порядку чинів питано зокрема про царську честь і прийманнє гетьмана Б. Хмельницького і всього війська Запорізького. І вони говорили те саме, що за честь покійного царя і його сина царя Олексія Михайловича треба стояти і против литовського короля війну вести. Вони, служебні люде, за царську честь будуть битися з литовським королем не жалуючи голів своїх і вмерти готові за царську честь. Торгові ж люде всякого чину готові спомагати і головами наложити за царську честь. А гетьмана Б. Хмельницького нехай би вел. государ задля православної віри і святих церков пожалував і за їx проханнєм велів їx прийняти під свою руку” 5),

Формула “велЂл их принять под свою государеву высокую руку” означала переведеннє оформлення: приведеннє до присяги цареві гетьмана і війська 6) і наданнє їм інвеститури від московського царя замість тої що гетьман і військо мали досі від польського короля (і від турецького султана останніми часами!). Для сього ж зараз після переведення сеї соборної церемонії мало їхати на Україну велике посольство “для государева и земскаго великаго дела” 7). Орґанізовано сю “запорізьку посилку” 8) дуже спішно, як на повільну московську бюрократичну практику. В день собору, 11 жовтня цар дав наказ вислати се посольство. 14 жовтня дано відпускну авдієнцію “черкаским посланникам” — очевидно Л. Капусті з товаришами: об'явлено їм государеве жалуваннє — що цар велів прийняти гетьмана і військо Запорізьке і посилає їх прийняти Бутурлина з товаришами. А вже 19 н. с. жовтня посли з усім двором: ближній боярин Василь Бутурлин, для сеї оказії найменований “намісником тверським”, Іван Олферьев, “намісник муромський”, пожалуваний для сеї місії з стольників в окольничі, думний дяк Ларіон Лопухин, 9 стольників, 3 стряпчі, 7 дворян, 11 піддячих і стрілецький голова Артамон Матвеев з двома сотнями стрільців — прощалися з государем в церкві св. Апостолів, і того ж дня вирушили з Москви до Путивля 9). Грамоту гетьманові й секретний наказ післано вже навздогін другого дня, а інвеституру: булаву, знамя, “ферезею” (кафтан) і “горлатну шапку” (доволі характеристичне сполученнє клейнотів польської практики і турецької інвеститутри) вислано ще пізніш 10). На превеликий жаль секретного наказу даного послам не маємо: в “статейному списку” (посольськім звідомленню) загально згадується, що посли мають говорити гетьманові мову і у всім поступати згідно з “государевим наказом”, і наведено тільки чисто формальні директиви: збирати вісти й відправляти до Москви, а приїхавши до гетьманської резиденції закликати гетьмана, щоб прийшов до них у двір, а коли б він не схотів іти до них — зійтися на нейтральнім ґрунті в церкві, і т. д. Може бути одначе, з огляду на те, що посилалися “думні люде” високих ранґ, і між ними такий першорядний дипльомат, як дяк Лопухин, детального наказу і не було дано. Завданнєм було — привести до присяги гетьмана, військо, духовенство і городи, а в подробицях, можливо, все полишалось розсудові послів — людей занадто добре обізнаних з завданнями московської політики й її тактикою щоб їх ще вчити — вони мали поступати в залежности від конкретних обставин.

В тиждень пізніш визначено воєвод у Київ: боярина кн. Федора Куракина і боярина ж кн. Федора Волконского, і приступлено до комплєктування війська для київської залоги. А послам дано наказ: зараз після приведення гетьмана до присяги — “другого дня чи як доведеться, вважаючи на тамошні справи” сказати гетьманові, щоб він вислав до Київа одного або двох полковників з військом, доки туди прийдуть царські воєводи з військом. Тому що під сю хвилю в Київі ніякого війська нема, — аби туди не прийшло несподівано литовське військо і не наробило якої шкоди 11).

Можливо, що се стояло в звязку з вістями привезеними великими послами зі Львова, що король виправляє частину свого війська на Київ, для спільних операцій з литовським військом. В кожнім разі сими розпорядженнями — властиво першими конкретними розпорядженнями що до оборони України від Польщі, московський уряд фактично вступав на дорогу воєнної інтервенції в боротьбі українського козацтва з Польщею.

А 2 н. с. листопада сталось і офіційне проголошеннє війни з Польщею — поки що для внутрішньої авдиторії: в неділю, цар об'явив в Успенській катедрі, що положивши надію на Бога, Богородицю і московських святих, і порадившися з патріярхом і всім освященним собором, з боярами, окольничими і думними людьми, він постановив іти на свого недруга на польського короля. Воєводи і всі воєнні люде повинні бути в сім поході “без місць” (не рахуватися з своїми ґенеальоґіями), і се має бути записане в Розрядній книзі 12).

Ще перед тим проголошена була мобілізація війська на литовській границі (від Новгорода і Пскова), а тепер вислано по городах стольників і дворян “для смотру дворянского” 13) для ухваленого походу.








Примітки


1) Від першого ст. ст. вересня, за тодішнім московським численням, почався уже новий рік 1654.

2) Див. вище с. 208 — 9.

3) Нагадуємо, що Володислав був претендентом на московську корону, формально був вибраний на царство і при “вічнім договорі” зрікся сих претенсій.

4) В першім начерку потім було: “И гетманъ де, видя ихъ неправду и не хотя церквей божиіх и православной християнской вЂры видеть в конечномъ разоренье за помощью божиею противъ тЂхъ неприятелей учал стоять, а крымской де ханъ помогать имъ хотЂл же; а миритца де они Черкасы с ними Поляки не хотят для того, что им ни в чемъ вЂрить нельзЂ, потому что они в правде своей виколи не стоят: мирились с ними Черкасы двожды — сперва король и паны-рада под Зборовом, а вдругорядъ паны-рада под БЂлою-Церковью, и крестъ целовали, что было имъ тЂ договоры держать крЂпко, а после тЂ договоры и нарушили. А разрешаетъ ихъ на то ихъ клятвопреступленье для разоренья православные християнские вЂры и святыхъ божиихъ церквей папа римской, чтоб православную христианскую вЂру до конца искоренить и учинить бы свою проклятую папежскую вЂpy. И ныне у царского величества они, Запорожские Черкасы милости просят со многимъ слезнымъ челобитьемъ, чтоб онъ великиі государь православные христианские вЂры искоренить в святых божиих церквей разорить гонителемъ ихъ и клятвопреступникомъ не дал, и над ними умилосердился, велЂл гетмана Богдана Хмельницкого і все войско Запорожское принять под свою государеву высокую руку, и учинил бы имъ на тЂх благочестивые христианские вЂры и святых божиіх церквей гонителей на Поляковъ помочь своими государевыми ратными людьми; а они де, Черкасы всЂ въ его государскомъ повелЂнье быти ради, и за здоровье его царского величества противъ всякого его государева неприятеля стояти и умирати готовы. А к ним де Черкасомъ писали и присылали многижды турской салтанъ и крымской ханъ призывая к себЂ в подданство и на московское государство войною в соединенье; и они де православные християне, помня Бога и святую православную християнскую вЂру и царского величества к себЂ премногую милость, в томъ во всемъ имъ отказывают и мимо великого государя християнского к бусурманом в подданство итти не хотят. А будет государь их не пожалует, под свою государеву высокую руку принять не изволит, — и им поневоле итти к турскому іли к крымскому. И только для православные християнские вЂры и святыхъ божиих церквей государь Запорожскихъ Черкас под свою высокую руку принять не изволит, а они не истерпя от Поляков гоненья поддадутца к турскому солтану или х крымскому хану в подданство, — і в то время у нихъ, Черкас православная християнская вЂpa до конца искоренитца и святые божиі церкви будутъ в разоренье и от них московскому государству чаять всякого дурна”. — Пол. спр. 1653 ст. 6 л. 25 — 9, — в новім тексті замінено тим що подано в тексті.

5) Черновик в Польських Справах св. № 5 з помітою, що 20 лютого 1654 р. “се письмо було списано” і подано цареві. Друковано з деякими скороченнями в Собр. Госуд. Грамот и Договоров т. III 1822, ч. 157, також у Полном Собрании Законов і повніше в Актах Ю. З. Р. X. ч. 2. Підставою для цього тексту служила виправка проєкту резолюції, виготовлено для собору в травні.

6) “Указалъ государь Ђхать пріимать гетмана Б. Хм. и полковниковъ и писаря и все войско Запорожское и привесть въ вЂрЂ, также и въ Кіе†и въ иныхъ городахъ, которыми городами Б. Хм. и все войско Запорожское владЂетъ, мЂщанъ и всякихъ жилецкихъ людей къ томужъ привести къ вЂрЂ: боярину В. В. Бутурлину” і т. д. — Дворц. Разряды III с. 372.

7) Акты Ю. З. Р. X с. 142.

8) Тамже с. 139.

9) Дворц. Разряды III с. 372 — 4.

10) В актах Малоросійського приказу заховалася серед пізніших паперів (1669 року, стовб. 5823/12) така довідка, як споряжались сі інвеститурні одяги для гетьмана: “В прошлом во 162 году запорожскому гетману Б. Хмелницкому здЂлана ферезЂя под бархатом золотным турскимъ на соболях в 349 рублев в 18 алтын, в пол 5 ден., опричъ аламов. А оламы снесены от великого государя с верху”.

“Шапка горлатная лисья в 32 рубли в 20 алтын”.

11) Акты Ю. З. Р. X с. 147.

12) Дворц. разряды III с. 377 — 8.

13) Тамже с. 373 і 380.











Попередня     ТОМ IX     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VI. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.