Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VI. Стор. 11.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ VI     Наступна





ПОХІД ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА НА БРАСЛАВ — ПОЧАТOK ЖОВТНЯ, НОВІ ВІСТИ, ПОВОРОТ ПІД ЖВАНЕЦЬ.



В польськім таборі з приводу листів Хмельницького і відомостей привезених Паліцким та иншими вістунами в останніх днях вересня відбувалися довгі і часті сенаторські наради над сим питаннєм: чи далі зіставатися під Камінцем і приложити всі сили до ліквідації сучавського епізоду, чи йти на Україну-використовувати несприятливу ситуацію козацької сторони. Інформації, на яких спирався король й инші прихильники наступу на Україну, резюмуються так: Татар у Хмельницького нема, він і не дуже їx сподівається, хоч часто по них посилає; чернь збиратись до нього не хоче- так переказують відомости привезені Паліцким в “авізах з-під Камінця”. “Татари відступили від Хмельницького; чернь він силоміць виганяє (на війну), але та не хоче його слухати” (реляція Каліньского). “Хмельницький уступив з військом за Дністер (роз.: Дніпер), просить милосердя і на всякі умови згодиться” 1). “Лишився без всякої сили, бо чоло реєстрових козаків післав на одсіч під Сучаву, мало що лишивши при собі, а чернь, побачивши, що Татар немає, не хоче до нього збиратись” 2).

Арґументи опозиції против походу викладала промова великого маршалка Юрия Любомірского 3). Він уважав помилкою вже те, що король вислав польське військо під Сучаву і сам ішов під Камінець, підтримуючи сю сучавську експедицію і стягаючи на себе закиди, що сили Річипосполитої, час і видатки вжито на ратованнє стороннього володаря-воєводи Стефана. Але кидати нездобутою сю фортецю-або “курничок”, як його зневажливо назвав промовець і пускатися в рискований похід на Україну- здається йому ще менше оправданим: неприятель зістається в тилу, звязок з союзними військами розривається; у тих, що облягають Сучаву, настрій упаде: “народи сі мають вдачу легку й плоху”. Против сього виставляють такий арґумент, що дальше стояннє виголодить Камінець, “antemurale нашої вітчини”; але на се відповідь: треба взяти способи, щоб королівський обоз взагалі не нищив краю, бо при теперішній ліценції війську на пустошеннє міст і сіл король виголодить цілу Польщу. Пускатися ж на Україну цілком небезпечно-особливо не маючи певних відомостей, “добрих язиків”, як тепер. Коли неприятель піде против королівського війська і змусить його в якій небудь несприятливій місцевості до бою, воно, на гадку промовця, не зможе йому противстати. Але певніш, що він не стане змушувати до бою, тільки десь візьме в облогу-а се значило б повну загибіль Річипосполитої і самого короля. Поза тим які можливости? Викликати неприятеля на бій-неможливо; розложити на Україні військо тепер коли непогода жене вже під дахи-не підходить. Стати обозом в таку пізню пору, і далі під зиму-так само!

Виводи були досить справедливі, але король був сильно ображений критикою його тактики, і з гнівом висловився про неї, що вона “пресумційна”, подиктована упередженнєм, тому він не вважає погрібним на неї відповідати. Маршалок був тим дуже ображений, написав до канцлєра листа, де виводив, що таким трактуваннєм у сенаторів відбирається свобода слова і думки. Канцлєр на се досить різко відповів, що маршалок цілком недорічно вдався в критику того, що вже сталось і його не можна поправити, а в вину королеві його ставити не можна, бо він розпоряжався походом за порадою сенаторів 4).

Король і сим разом пішов за радою тих, які вважали потрібним наступати на козаків в глибину України, або притакували таким бажанням короля-кінець кінцем нам трудно зміркувати, хто кого властиво підбивав на се: король своїх повірників- чи навпаки. “Король хоче зимувати в Київі, дай Боже щасливо” 5). “Хоче навідати й Чигирин, а коли буде можна-то й Татар Буджацьких”, в їх кочовищах 6). Такі були обозові гасла. Війську дано наказ наступати на Бар і відти на Браслав 7). За сей час прийшли відомости про смерть Тимоша; капітуляція сучавського війська здавалась безсумнівною й скорою, се розвязувало руки для наступу на Україну: молдавські, семигородські, мунтянські полки покінчивши з Сучавою мали йти з королем на козаків. До Сучави посилано Гувальда з артілєрією і заразом Маховского з дорученнєм за всяку ціну договоритися з козацькою залогою і Лупуловою дружиною, як ми знаємо 8). А король став лагодитися на Бар і Браслав.

Але не встигло військо, в негоді і голоді 9), розмахнутися добре до сього походу, як серед королівського осередку наступила нова зміна в поглядах і оцінці ситуації. Може не лишилася без впливу критика опозиції, поведена нею доволі енерґійно і гостро, як бачимо, — вдаряючи в голосні кимвали шляхетської свободи думки і слова. За привід же послужили трівожні вісти від молдавського воєводи Стефана, що взяв на себе обовязки інформування польського уряду про козацькі, татарські й турецькі новини. Останнього дня вересня прийшли від нього такі відомости, що хан таки рушив в поміч Хмельницькому, і козаки наступають 10). Від Лупула перехоплено листи до жінки, з запевненнєм, що їй іде поміч від Хмельницького і хана-аби тільки тиждень ще потрималася 11). Король і його штаб рішили занехати свій похід і вертати назад на волоську границю-виправдуючися неможливим станом доріг для походу в глибину України 12).

Автор “Нарративи так описує сей новий поворот справ: “Хоч не согірша була рада далі триматися Камінця, але щоб не здавалось, що ми нічого не робимо, рушили ми під Наборовичі, а звідти під Зеленицю і стали тут табором, сподіваючись, що третього дня станемо обозом під Баром, а відти скоро-поки неприятель зможе дати нам відправу від Білої Церкви, рушимося під Брацлав. Але тим часом як ми починаємо сей похід під Бар і по старому крутячись замісць одної милі даремно проходимо три з кіннотою і піхотою, Стефан господар, мабуть міркуючи, що не добре йому буде по нашім відході, — майже слідом за нами дав знати, що його люде на свої очі бачили, як Буджацька Орда всідала на коней і в дорогу заходила ханові, що спішиться на поміч козакам. А нуреддін-султан з 20 тис. вже й прийшов до козаків, і дає знати, що хан рушив з усею силою, і так спішиться під Білу Церкву, що його тільки що не видно з тими Кримськими, Ногайськими, Добрудзькими й иншими ордами — в тих краях ще не бувалими. Обміркувавши знову на кількох сенаторських нарадах, почали наші гудити той спішний похід під Бар з-під Камінця і за краще стали вважати ретіраду і відступ назад. Військо і богато старих полковників не радо приймали сю зміну-особливо то даючи під увагу, що коли що то власне такий несподіваний відступ підійме дух у неприятеля, що саме тепер корився, і се може бути причиною дальшої конфузії. Коли війдемо до Браславщини-там достаток поживи, без котрої не можемо воювати козаків, коли і саме підданство, витерпівши стільки прикрости, пристане до нас, і ми зможемо поборювати хлопів хлопськими ж силами. Але перемогли рації тих, що намовляли до ретіради, а то тим більше, що подавано під увагу, як то не годиться тим відступом видавати на небезпеку наших союзників і сучавчиків; також і те, що краще тут чекати ланове військо, аніж дати йому привід до повороту додому, коли ми відси підемо (на Україну). А нарешті те рішило справу, що саме під той час перейняли наші листи від Хмельницького і старого господаря Лупула, з повідомленнєм про скору відсіч-аби тільки вони до їх приходу протрималися. Взагалі підчас того нашого відступу всі правдоподібности були про наступ і наближеннє великих неприятельських сил, і побоювання, щоб він нас не заскочив десь на болотах і переправах та не привів до якої небудь конфузії, як під Зборовим. І так думавши про Брацлавщину, Білу Церкву й Чигрин-відразу як захоплені вихрем, стали думати про Жванець-що вже в попередніх нарадах пропонувався для безпечного заложення табору, і з наріканнями і криками всього війська до нього почали завертати. Шостого дня нашої ретіради на те місце прийшли і насипавши на фронті шанці для гармат, розгостилися тут спокійно з військом-цілісінькі три місяці нічого не роблячи, тільки нищачи се військо-польське і чужоземне. Через Дністер збудовано якось міст на кошах-для отримування живности з Волощини, і для переходу звідти нашого війська та сподіваних підмог від союзників, а наоколо висипано шанці для кращої безпечности”.

Сучасне листуваннє вповні потверджує се оповіданнє участника-в дечім суб'єктивно закрашене, але в фактах і в передачі настроїв очевидно вірне. Так в цитованих “авізах з-під Камінця 29 вересня” читаємо: “Тому що здобуттє Сучави протягається, а про слабі сили Хмельницького єсть певна відомість, ми завтра рушаємо на Бар, а відти на Брацлав, — бо там має бути сильна залога. Плян не може бути инакший як тільки такий, щоб військо розложити на Україні, бо самий вже зимовий час наступивши не позволить воювати, а осінні непогоди нас розгонять; та нема так дуже і з ким, бо певного війська нема більше, як 14 тис., і ті викопавши Німцям яму, самі до неї впадуть; наші хоругви звивають і тікають” 13). Гулевич пише з обозу до брата 5 жовтня: “Король одержав відомість від господаря волоського, що Хмельницький орди мати не буде. А без неї не може мати значіння його союз з старим господарем, і одсіч Сучаві-що вже більш як шість тижнів пробуває в облозі, не може бути успішна; хочби прийшла, то війська зібрані під Сучавою: мультанське, угорське, волоське-з новим господарем, і нашого 5 тисяч зможуть противстати тій силі. Тому король рушив на Україну під Бар, а звідти радив наступати далі-бо сама воєнна пора. Але на другім нічлігу, коли ми були під Зеленцями, прийшли від господаря листи, що хан рушився з усею силою. Король й. м. ще з-під Камінця післав кілька під'їздів на Україну — між ними Каліновский, староста браславський був напереді з немалим відділом, — король чекав від них відомостей, чи будуть у згоді з волоськими, і 4-го вернувся Кароль Потоцкий з під'їзду сам і сотника привів, того ж дня і від п. Каліновского і з Волощини від господаря і п. Кондрацкого потвердженнє: Сефер-казі aґa йде на переді з військом, а за собою має хана, і вже Волохи що під Сучавою стали хвилюватись. Тому король, порадившися з сенаторами і з нами деким із війська, згодився з доводами, щоб вертати назад. По-перше-щоб війську дати не тільки догідні кватири, але щоб і прогодованнє могло бути добре-з такого краю, звідки лекше запровіянтуватись. По друге-аби не стратити війська свого -що його під Сучавою 5 тис., а особливо чужоземної піхоти й армати. По третє-аби союзним князям і їх (військам) додати охоти й серця до помочи на неприятеля. Бо неприятель буде вживати всіх засобів, аби розірвати наш братній союз, і маючи сили-коли вже й Орди прийшли і донські козаки-схоче пустити свої загони до середини (краю), аби нас відтягнути для охорони своєї землі. Се таки й краще було б, ніж чуже просо обганяти, але що сталось то сталось, й инакше бути не може” 14).

Нарешті ще такі обозові відомості з 9 жовтня: “Вчора дав знати господар, що 29 вересня хан з усею силою мав рушити на нас, підтримуючи козаків у їх ребелії. Через те замисли королівські-(іти) на Браслав на Україну-мусіли змінитися, і що було військо з-під Камінця поступило аж під Зеленицю, то тепер повертаємо з усею силою нашою-мабуть під Жванець, бо там і про поживу лекше промишляти, і з угорським та мунтянським військом порозуміватися-куди б неприятель не хотів іти. Бачу, що ся відомість турбує панів радних (сенаторів): що багато радять, а мало з тих рад виходить; але відомости ведуть до того, щоб ставши під Жванцем усіми силами здобувати Сучаву-бо їй уже в поміч іде Буджацька орда. Як бачу-звабила Кримську орду лакома річ: скарби (сучавські)” 15).

Приволікши тяжкі обози з барського шляху над Дністер під Жванець і розташувавшися тут, покріпили свої душі сучавським тріумфом над Тимофієвим військом. “У нас під Жванцем тоді, 15 октября, весела ґратуляція при Te Deum laudamus і які тільки могли бути в обозі урочистости. Посли від семигородського, волоського, мультанського (господаря) бажали в. кор. мил. дальших воєнних успіхів, і за одержані дарунки навзаєм одержали упоминки” (Нарратива). З приємністю також була прийнята відомість про погром своєвільного козацького рейду, вчиненого з-під Чернигова на литовську територію: приблизно одночасно з сучавською капітуляцією литовське військо побило сих наїздників під Мозирем 16).








Примітки


1) Міхалов. c. 684.

2) Тамже ст. 688.

3) Ся промова Любомірского, очевидно, стала тоді дуже популярна, містить її збірка Міхаловского с. 673 (без імени Любомірского) і збірка Ґоліньского (з іменем), с. 652; скорочений переклад її подає Коховский с.382. Речником походу на Україну він виставляв воєводу руського Лянцкороньского-але промова вложена в його уста настільки риторична, що викликає підозріннє, чи не скомпанував її сам Коховский (с. 381-2).

4) Лист Любомірского до канцлєра у Міхаловского с. 676, також у Ґоліньского с. 661, Ос. 1453 с. 364 й ин., відповідь канцлєра в ркп. Осоліньских 339 ст. 32; її надрукував Шайноха, Obrazy królewiąt polskich, але Кубаля вважав її фальсифікатом: Любомірский згадував, що той лист канцлєра, який був поширений, був написаний під диктат короля і пущений між публіку замість автентичної. З новіших істориків виступ Любомірского різко осуджує, в тоні канцлєра, Равіта-Ґавроньский II с. 263.

5) Міхалов. с. 680.

6) Тамже с. 683.

7) Тамже c. 681, 683, 685. Доні с. 561.

8) Вище с. 592-3.

9) От як описує королівське військо в тім же листі Гулевич: “Нема з ким вести війни: чужоземний жовнір хобчи й хотів що небудь робити, то не може-бо не наївся, і в хаті давно не був: від перших днів травня волочиться полями як худоба. А наші польські шарпачі, що здерли в Короні, то у Львові пропили та на любовні забави витратили; накупили атласових жупанів, і то вже на спині від панцирів подерлося, а довгі поли повтинали, бо в непогоді забрукались як спідниці, і так тепер куці й обдерті. Воліли пропити ніж на овес для коней ховати, а тепер і напитися не мають за що-а то хлопи добрі тільки як напються. Така міліція сього року ледви аби на щось нам придалась”-Міхалов. с. 671.

10) Доні пише “під 2 жовтня”: “Листи від волоського (господаря), що прийшли сюди вчора, цілком замішали попередні постанови. Пише, що його післанці, вислані до Царгороду, переходячи Татарською країною, бачили орди, що простували до сих сторін. Вони запевняють, що хан з усею силою має сісти на коня 28 вересня. Ся звістка змушує змінити пляни”.

11) Міхалов. с. 686.

12) Доні 8 жовтня: “Видно постійну ласку провидіння над нашим королем, бо коли б він був пішов на Бар, як задумував, попав би в явну небезпеку через дуже лихі дороги: Татари з своєю швидкістю могли б на них значно більше доказати ніж ми-обтяжені несчисленою скількістю возів, і ті що облягають Сучаву не витримали б, поки б ми барилися в дорозі”. Пор. варшавську депешу в Documente IX. І ч. 71.

13) Міхалов. с. 673.

14) Міхалов. с. 678-9.

15) Тамже с. 685.

16) Акты X с. 39-40. Міхалов. ч. 274.











Попередня     ТОМ IX     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VI. Стор. 11.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.