Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VI. Стор. 16.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ VI     Наступна





ПОГОЛОСКИ ПРО ПОГРОМ УКР. ВІЙСЬКА, ТЯЖКЕ СТАНОВИЩЕ ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА (КІНЕЦЬ ЛИСТОПАДУ), РОЗКЛАД ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА, ПЕРСПЕКТИВА БЛЬОКАДИ, СЕФЕР-КАЗІ ДАЄ ПРИТОКУ ДО ПЕРЕГОВОРІВ.



Погляньмо тепер, як описувались і освітлювались сі події з польської сторони. Перед усім небезінтересно, що в критичний мент, коли польському війську заглядала в вічі певна загибіль, припадком чи навмисно, “для покріплення духу” пішли між польську суспільність якраз самі оптимістичні вісти про відступ козацького війська, погром козацького війська, капітуляцію козацького війська, і т. д. Спочатку пішли чутки про ту раду, що Хмельницький з ханом мали відбути в середині листопаду. Мовляв, дебатувалося там, чи воювати далі, чи скінчити кампанію, пустивши Татар в загони, а козацькому війську вертати додому, з огляду на його недостатні сили 1). За тим пішли більш катеґоричні відомости, що Татари пішли загонами в Польщу, а Хмельницький втік на Україну, і король післав комонника, щоб заступив йому дорогу на переправах 2). Далі вісти про великий погром козацько-татарського війська, і смерть самого Хмельницького. Подробиці сеї фантастичної події доштуковувалися, як кому подобалось, але найголовніше — розгром неприятеля прийнято було за безсумнівний факт, і покотилися по Польщі Te Deum lаudаmus'и, як говорилось, і всякі святочні відправи. Голіньский так записує се (подаю з деякими скороченнями): “8 грудня в день понеділковий, на свято Непорочного Зачаття найсвят. Діви, стався бій з неприятелем, на котрого король й. м. вжив такої стратеґеми. Удаючи ніби хоче він трактатами покінчити війну, аби ні з одної ні з другої сторони не було кровопролиття, він ніби то давав згоду козакам і Татарам на їх найнесправедливіші вимоги, а сам що инше собі замишляв. Татари, не вдоволяючись тим що їм поступлено відразу, хотіли ще більше виторгувати і домагались неможливого: затриманих упоминків, кількох міліонів викупу і навіть грошей за п. краківського й. инших, що повтікали з Криму. Король займав їх переговорами, приваблюючи під свій обоз, і ті не поміркувавши приступили під обоз з великою силою, дуфаючи на свою великість, що їх настрашаться. Але то їм не помогло, бо наші кварцяні того пильнували, і скоро тільки побачили догідний час, сміливо вдарили на них; трохи ланових прийшло в поміч, а там й инші — побачивши, що нашим щастить, спільно з ними так сильно стали битись, що побито Татар і козаків до 60 тисяч. Наших згинуло 4 тис., кілька старост — красноставський, винницький, червоногродський, а про калуського невідомо, де дівся. Хан був в страху, найбільшого гетьмана його Сефер-казі аґу вбито, немало визначних Татар забрано (в полон), инших побито. Король хоче використати сю побіду, дану від Бога за причиною Найсв. Діви, і післав 18 тис. вибраного комонника, аби не дати Татарам скупитись.

“Тих 6 тис. козаків, що їм під Сучавою дароване життє, вдячно за то віддали (в тім бою): вивели короля з небезпечних місць, де він стояв, на ліпші місця; козаки вдарили (на ті попередні позиції) і не знайшовши його там, попали в біду, бо наші приготовившися вдарили на них, і там то мали вбити того Сефер-казі аґу. Пишуть також, що відібрали наші від козаків не мало великих (burzących) гармат, що козаки були забрали під Пилявцями і Батогом. Тріумфовано і дякувано Богові в Люблині, бо відомости писані зі Львова і з Волощини згоджувалися в тім”, і т. д. (с. 665).

Инший кореспондент оповідав такі подробиці про битву, де поляг Хмельницький: Сучавські козаки — про котрих оповідали байки, що вони пристали до Хмельницького, з доручення короля запевнили неприятеля, що військо королівське несправне, і так намовили його йти на короля — що певно матимуть побіду над Ляхами, аби тільки вивабили їх на бій. Се й взяв на себе хан, а Поляки, знаючи про се від сучавських козаків, стояли в порядку. Козацьке військо з Ордою також справно наступало. “Але як зближилися, насамперед наші задали їм з гармат такий сильний удар, що козаки не витримали й першого наступу нашого, почали мішатись, а наші в повалку почали їх класти; тут між ними й самого Хмельницького, окрутно вбито. По сім і Татари кинулись тікати, а король пішов з ними погонею. Мало що їх уратувалося, бо п. Маховский в кільканадцять сот ще перше ніж король пустився за втікачами і на кільканадцять миль окрив поле татарським трупом, а потім і король й. м. прийшов у поміч. А сучавські козаки — було їx 4 тисячі, підчас битви з Хмельницьким зайшли йому в тил і давши гасло нашим, мужно і сердечно вдарили на Хмельницького), так що неприятель не міг утікти” 3).

“Але ж то брехні!” “Прикро відмінилися сі авізи” — записує про них збирач — сучасник Якуб Міхаловский. Дійсно, поки сі вісти ходили туди й сюди під дзвін процесій і молебнів, польський табор переживав хвилі тяжкої депресії, супроти безсумнівних фактів глибокого обходу польського війська татарськими і козацькими силами. Спочатку показався під Гусятином татарський під'їзд, далі головні татарські сили, а загони з'явилися під Підгайиями, Поморянами, Теребовлею, Золочевим, навіть Борщовим і Снятином, грозячи повною бльокадою польському таборові, що тим часом переживав процес глибокого розкладу, порожнів і вимирав у своїй бездіяльности.

Досі військо ще трималось надією, що справа вимагає з його боку ще недовгої витрівалости: мовляв Хмельницький запевняє хана, що Ляхи не витримають непогоди і морозу, почнуть росходитись, і тут їx можна буде погромити 4); отже коли польське військо виявить рішучість триматись не вважаючи на зиму — Татари кинуть козаків: дальше св. Мартина (12 листопада н. с.) вони держатись не будуть.

Коли ся надія обманула, ланові полки почали хвилюватись, домагалися розпущення, і нарешті самовільно вирушили до дому нікого не питаючись, а кварцяні, особливо челядь кинулась силоміць їх спиняти, розбивати вози і т. д. Почалась огидна, оружна бійка, ледво припинена гетьманом. Тим не менше ланові все таки пішли, з невеликими виїмками, викликавши незвичайно прикре вражіннє в війську: не тільки воно змаліло чисельно, але й серед тої більш дисціплінованої частини його, що лишилась, упала до решти всяка охота сидіти і гинути в таборі. Угорські й волоські полки почали розходитися так само, і ясно було, що плян отсеї позиційної війни провалився, і далі утриматись під Жванцем неможливо: військо вимре, розпорошиться, переведеться до решти. Знову стало грізне питаннє — що ж зробити? чи з сим змалілим здеморалізованим військом рискувати наступати на неприятеля тепер — коли не відважилися сього зробити раніш, з далеко більшими силами — чи попробувати як небудь вимкнутися назад горі Дністром під Галич? По досвідах попереднього походу, так мальовничо описаних “Нарративою”, проробити таку ретираду на очах неприятеля, хоч би навіть волоською стороною Дністра, як деякі радили, було цілком безнадійно: се значило б справдити віщування Хмельницького, як їх оповідали Татари кілька день тому: почекати ще трохи, коли польське військо рушиться з окопів, і тоді його розгромити. Становище було безнадійне, розпучливе, і се мабуть і спонукало хана знову протягнути руку помочи королеві, як під Зборовим, — щоб не довести до повного розгрому польської сторони. Не дати розвязатися українсько-польській боротьбі, не допустити козацькому війську опанувати ситуацію і стати цілком о власних силах — не потрібуючи більше запобігати ханської ласки, як се своїм побожним стильом висловив “Самовидець”: “Старал ся король полскій усЂма силами, жебы от Хмелницкого Орду оторвати и приязнь их розорвати — а же тотъ непріятель вЂри християнской радъ бы усЂхъ християнъ в нЂвець обернути, почал ся схиляти до згоди з королем и Речу-посполитою”. Ханові треба було утримати в можливій рівновазі Польщу і Україну, тим більше що українсько-московське порозуміннє не лишалось для нього секретом. Сього одного було досить, але до того могли прилучитись і ріжні сторонні впливи. Так венецький резидент у Відні мав відомости, що диван бажав припинення татарської кампанії в Польщі, і сілістрійський баша страшив хана сими наказами і з свого боку вплинув на замиреннє 5).

Кінець кінцем ханський візир в саму критичну хвилю обізвався до канцлєра з пропозицією замирення — як оповідає се автор “Нарративи” (подаю се з деякими скороченнями). “Тим часом як з усякими такими проволоками вичікувано день за днем неприятеля, осіння непогода і зимові приморозки так сильно почали даватися в знаки війську, що чужоземська піхота гинула з голоду, біди і негоди. Король й. м. з деякими панами перейшов з літніх наметів до міста, а всі инші — як довго ще тут будемо бавитися — мусіли взятися до копання землянок та бурдеїв. Ланові ж, як звичайно бувало, почасти тому, що їм хліба не ставало, почасти що брала їх велика туга за домом, домагалися розпуску. Але то з дня на день відкладано і грозилося трубою 6), інфамією, карою смерти, коли б хто хотів від панського боку відступити. Вони ж не вірили, аби то була правда, що говорилося про зближеннє неприятеля на підставі язиків: вважали, що все се порожні вигадки для затримання — хоч уже від 24 листопада вони досить покірно просили звільнення і розпуску з воєнної служби, не вважаючи на те що повіти львівські, сяніцькі, галицькі й сєрадзькі вже добре перед тим — за тиждень чи за два відійшли, а 28 листопада богато ріжних земель і повітів 7) — по кільканадцять і по кількадесять коней, ганебно кидаючи місця, на котрих стояли возами, як хто тільки найскорше міг — вириватися почали, виїзжати з обозу. Тоді рядове військо, і кварцяна люзна челядь, побачивши, що ланові отак з великими галасами, оден перед другим вибігаючи і випереджуючи, без сорому виїзжають, та з власного своєвільства, чи за понукою панів своїх, напали наперед на вози п. хорунжого коронного (Конєцпольского) — що також виїздив з обозу, а далі почали й инших ланових гвалтом шарпати й вози їм рабувати — аби лишались при війську й королю.

“Так під боком короля й гетьмана сталося велике замішаннє — невидане і нечуване в порядних військах і обозах, а далі взялися до шабель і списів, до зброї й стрільби, гірше як против неприятеля вітчини. На очах гетьмана вбито кільканадцять, і між лановими й кварцяними були втрати, а далі ся бійка поширилася б ще більше, коли б гетьман, побачивши, що не жарт, не кинувся на коня та не велів своїй піхоті дати огня на винного і невинного. Ланові ж тим не менше вийшли з обозу і зараз привівши свій табор до порядку, пішли до дому, не слухаючи більше ніяких намов щоб лишатись. Тільки деякі повіти, як випадало добрим синам вітчини, лишились не оглядаючись на які будь уконтентування; всі инші одійшли, і тим не тільки додали духу тим воєводствам, що нічого не хотіли ухваляти (для війни), але й Угрів, Волохів і чужоземне вояцтво — що свято дотримувало обовязку, знеохотили таким своїм учинком; коли вони побачили як наші відступають короля і вітчини — хоч голод їм ще не докучав — ледве-ледве можна було їx затримати і намовити до дальшого затримання. Додали також відваги і неприятелеві нашому, що ставав все сміливішим, і як тільки довідався від перехоплених пахоликів та ріжного обозового люду, що одійшли ланові — на його поняття більша частина нашого війська, — так зараз наше змаліле військо почав собі легковажити, коли перед тим гадка про велику нашу силу стримувала його натиск і розмах, так що він вагався між перспективою затяжної війни і відходом.

“Перед тим Хмельницький, як здавалось, всяке щастє у нас передбачав: говорив, що се рік королівський, а тому і замислам його у всім противний. А тепер з ханом і козаками незмірно набрав собі пихи, і для кращого переведення свого пляну з усею силою рушив під Снятин, щоб зайти нам у тил. Підніс серце неприятелеві саме під той час ще й ротмистр Суловский, що вибрався до Гусятина на привітаннє п. обозного коронного (Каліновского), почувши про поворот його з Орди, і попав нещасливо в лика неприятелеві. Підніс, зараз по тім, і другий такий ротмистр Хлєбовский: захоплений тугою за домом, він виїхав в кільканадцять коней з обозу і теж попавши в руки ординцям, мусів їм розповісти, як розбіглися наші ланові і яка сила вимирає чужоземного війська, і так підкріпив неприятеля в його завзяттю. Отже за таким неладом (нашим) хан і Хмельницький де далі все більше віщували собі щастє, і щоб нам перервати дороги до Польщі і довіз поживи, і нас збідованих таким чином витягнути з жванецьких шанців на свої фортелі Хмельницький з козаками в останніх днях листопада став під Гусятином, в семи милях від нашого обозу, зайшовши йому в тил. Але сусідні містечка — Борщів, Теребовля, Снятин і Язловець — що їх Хмельницький пообіцяв Татарам в нагороду їх трудів і клопотів, були несогірше обсаджені нашими залогами. І Гусятин теж сім разів штурмували козаки, але нічого не добились; бо шляхта, що там зібралася задля безпечности, взяла в свою оборону замок під зарядом п. Сокольніцкого, віддавши місто міщанам і підданим утікачам, а для більшої певности, за її же згодою і проханнєм, забрали до себе їx дітей і добро — як поруку їх вірности і щирости, і так рівно самі і міщане давали відправу і відсіч неприятельським штурмам.

“Коли отся відомість до нас прийшла, що нам уже тил забрано, так що приходилось об'їздити величезними кругами, а соймову експедицію (акти що до скликання сойму) треба було післати через волоську землю, з великою небезпекою, що її можуть перехопити, — тоді тільки взялися до пізнього роздумування, що робити в такій біді: чи чекати під Жванцем, чи як найсміливіше рушити против неприятеля табором. Тоді тільки прийшла на память всім дорога вітчина, й найдорогші родини і доми тою злою радою відкриті (неприятелеві). Хто зна, чи неприятель займаючи нас тут на Покуттю під'їздами і потичками, не задумує спустошення Львівської землі і дальшого походу над Вислу? І от поки більші й менші люде ведуть між собою такі мелянхолічні розмови, і стрівожений монарх збирає в сій справі сенат, і кожен подає свої ради, саме під той час Ясько Ясноґурский, незадовго перед тим висланий по язика, натрапив на хлопа, що на те щастє йшов до обозу з листом ханського візира до п. канцлєра, з таким наказом, щоб вертав як найпильніше до обозу, і саме тому віддав того листа, кому належало. Взявши того хлопа, привів він його 3 грудня до обозу. Не було в тім листі нічого иншого, тільки перша зачіпка неприятеля до замирення і переговорів. Досить нам було того, що ми з того виводили своє першенство — пригадуючи, що під Зборовим колись ми перші до них писали, бажаючи трактатів, а тепер вони нас перші почастували сим несогіршим презентом.

“Докоряв нам в тім листі візир Сефер-казі аґа, що ми закопавшися тут, пустили вітчину в небезпеку, не зміркувавши, що краще було б нам дати поле (битву), або розмовитися про все і до згоди прийти, аніж так пильнуючи чужої границі давати неприятелеві змогу вриватися в дальші краї своєї батьківщини. За радою сенату відписав на сей лист п. канцлєр, доказуючи далеко більшу негідність хана, що він виступає (против короля) при ребелізантах — підданих королівських, против своїх запевнень що до згоди і приязни. Сі (ребелізанти), просивши нераз милосердя, отримали були, за інтервенцією самого ж хана, пробаченнє своїх злочинів, але з тим же ханом піднесли свою кривоприсяжну руку під Берестечком — з памятними стратами для себе; а потім безбожно зламавши присягу зложену під Білою Церквою, немилосердно знущалися над переможеними, і вже по довершенім погромі, коли ті стратили зброю і коней і до неволі дістались, бродили в їх крови — чого їм і ординці помагали за справою і призволеннєм ханським. Тому цілком певно мусить над ними висіти страшна пімста справедливого Бога. А що говориться про поле — то хто ж поле під Берестечком кинув? Коли сам Сефер-казі з ханом рішились — коли хочуть і сміють, мають досить пригідне місце чи для бою чи для розмови; король як господар свого краю вже давно його вибрав, чекаючи хана — не скорого на прибуттє гостя. А що сміє страшити нападом на дальші краї вітчини, коли ми тут стоїмо, то і нам навзаєм чи не така сама дорога до Криму, як і їм до нас? Коли ми там досі зі військом не бували, то з часом сама необхідність примусить нас віддавати тимже, а хана — коли б він посмів туди (в дальші краї) посунутись, стримає його там та сама сила, від котрої мусів він соромно тікати під Берестечком. А що нам докоряє копаннєм, то се наш звичай — сипати коло обозу шанці, так як вони для скоршої утечі в небезпеці до самих тільки кілків привязуються” (с. 165-173).

Я перервав се оповіданнє на те аби сконстатувати, що воно згоджується з иншими обозовими реляціями 8), і вони не багато в чім доповняють той досить яскравий образ що подає “Нарратива”. Тільки її дати здаються трохи спізненими 9), з-окрема дата татарської “зачіпки до трактатів” мабуть мусить бути посунена на кілька день раніш, так як подає її обозова реляція з 1 грудня: першого листа від Сефер-казі принесено “о другій годині в ніч під св. Андрія”, себто ввечері 29 листопаду (така сама дата в иншім листі наведенім в прим.). Зміст Сефер-казієвого листу инша реляція переказує ширше ніж Нарратива. “Дає до зрозуміння, що коли ми звідси не рушимось, (хан) поготів буде наступати війною в дальші краї. Пригадує в тім листі пакти зборівські і білоцерківські, і то також, що як козаки в чім небудь завинили, то Король повинен був про се по приятельськи повідомити хана, також і про те подбати, щоб звичайні упоминки його доходили”. Відповідь канцлєра знайшлася між актами Жванецької кампанії в московськім перекладі. Так як її тут маємо, вона з місця починається полємікою на тему — хто порушив Зборівську умову? Очевидно закид нарушення сеї умови справді був вихідною тезою листу Сефер-казі. Канцлєр вмовляє, що присягу нарушили Татари і козаки, і всі зобовязання короля супроти них стратили значіннє. Козаки не то що не пускали панів до їх власних маєтностей, але й тих що приїхали помучили, повбивали, а майно їх позабирали. Білоцерківську угоду так само порушили, і погромивши разом польське військо під Батогом, ханське військо з козаками “на остаток ніколи видану і нечувану лютість учинили: людей забраних в полон в пень порубали”. Від сих виводів канцлєр переходить до апольоґії нинішнього королівського походу против ханських закидів. Сього походу ніяк не можна вважати якоюсь провокацією, і ханові нема чого мішатися до сеї розправи короля з своїми непокірними підданими, зрадниками і кривоприсяжниками. “Се право кожного володаря — карати своїх підданих, і король наступає з військом не на панство кримське, а хоче впровадити панів до їх маєтностей, показати свою ласку покірним і покарати непослушних — в тім і сам Хмельницькяй прислав свої зрадницькі супліки, признавав ласку короля і обіцяв за найменшим наказом короля рушитися на королівських неприятелів, — маємо такі його листи. Помиляєшся в. м., нібито король, довідавшися про похід хана, повинен був назад вернутись; мав він і має поважні причини тут стояти; військо з ним велике, а що він окопався — то се звичайна річ, коли військо де небудь стає 10). Хана чекає як господар у своїм панстві і як гостя витати буде: з чим він прийде так і привитає. Завсіди ми пляну дотримували і бій давали, і так як хочете: хоч битись, хоч трактувати, бо й великі бої (даються) для згоди, і що маєте робити, робіть скоро. А знищуваннєм і пустошеннєм наших країв не грозіть: ще єсть про вас сила, котру ви під Берестечком бачили — посполите рушеннє. Діло обопільне: можем й ми навідати панства хана вашого, чого досі не чинили, і нам стільки ж до вас, скільки вам до нас — коли тепер дасте тому хоч малу причину” 11).

Але разом з сим воєвничим листом, як видно з реляції 1 грудня, наведеної вище (прим.), післав також Любомірский свої листи ханові і Сефер-казієві — з пригадками старої приязни його батька з ханом і т. под. і з пропозицією переговорів. Отже тим часом як лист канцлєра мав характер більш полємічний і в гострих тонах відповідав на злосливі вирази візиря, листи Любомірского безпосереднє стелили стежку до переговорів (в повнім тексті не маємо ні одного ні другого, про зміст листу Любомірского можемо судити з відповіди хана) 12). В відповідь на сі листи Любомірского прийшли не тільки дуже приязні і повні миролюбних заяв листи до нього від хана і Сефер-казі, датовані “під Гусятином 2 грудня” 13), але з ними приїхав і ханський аталик (син його мамки, або “молошний брат” як то кажуть), доволі визначна особа, що приїздила в посольстві до Польщі, і тепер мала договоритись уже безпосереднє про час і форми властивих переговорів. З татарської сторони пропонувалось насамперед обмінятися заставцями, і на се дано згоду: визначмо звісного ротмистра Корицкого, аби він виїхав до Камінця і чекав там в заміну котрогось із значніших мурз, а тоді їхав до коша, і по сім мали з'їхатися на переговори делєґати обох урядів: з польської сторони Любомірский, канцлєр, воєвода Лянцкороньский й инші достойники, а з татарської очевидно Сефер-казі й инші визначні мурзи 14).

Характеристично, що в усіх отсих переговорах козаки не тільки що не брали участи, але навіть і не згадувалися 15). Збиралися відновляти стару приязнь короля з ханом; все инше мало само собою приложитись.

Але воно не пішло відразу зовсім гладко, і польському війську прийшлось пережити кілька дуже неприємних днів, які ясно виявили всю небезпечність становища і неминучість іти на всі вимоги хана, щоб уратуватись від явної загибелі.








Примітки


1) Міхалов. ч. 286.

2) Міхалов. с. 703, заголовок; “з обозу 27 листопаду” не вірний: порівняти згадку про вчорашнього Татарина”, зловленого під Гусятином, тут і на с. 701.

3) Міхалов. с. 707-8.

4) Міхалов. с. 700.

5) Жерела XII с. 279.

6) За трубою оголошувано в обозі ймення тих що тяжко провинились.

7) Я пропускаю тут реєстри повітів тих що пішли і тих що лишилися.

8) Див. особливо Міхаловского ч. 288, 294 і 297; друга з них міститься в збірнику Краків. академії ч. 1056 с. 37 з датою 1 грудня, і тамже инша реляція, з того ж дня (Z drugiego listu tejze daty), недрукована: “За поворотом під'їзду п. Ґурского справджено, що неприятель став під Шаравкою. В пятницю (29) була рада — рушити на нього під Гусятин або Язлівець, але вечером принесено, що Орда підпала під сам Камінець. Підчас коли над тим радили, приведено вночи хлопа з листом від Сефер-казі аґи до п. канцлєра: питає в нім, що хочемо чинити — чи битись чи розмовитись. В суботу пішов до них наш з відповіддю і листом від п. маршалка; в них висловлено нашу готовість (до бою), але не відкидаємо й згоди. Завтра сподіваємось його назад. Розуміємо так, що мабуть хочуть з нами не битись, а розмовитись, але у нас між військовими багато таких що скреготять на трактати, і таких, що Бога просять аби як найскорше бути дома живо і без сорому. Богато писати не годиться, бо пошта йде в сусідстві неприятеля, і післанці гинуть. Він в суботу під Гусятином в пів-милі, а звідти сім міль став напевно”.

9) Так напр. сецесія ланових розповіджена “Нарративою” під днем 28 листопаду, обозова реляція Міхалов. ч. 286 розповідає так що сталась вона 20-го: “П. хорунжий пішов в четверг, того ж дня і Сендомиряни, але ледви що рушили табором через майдан, як галайстра обозова на них напала, і немало возів порабовано, галасу нароблено: сам гетьман вийшовши лавою на середину майдану почав їх громити, кількох убито, велику силу підстрелено, і кільканадцять вязнів взято на шибеницю”, і т. д.

10) Відповідь на докір хана, що король закопався і не хоче вийти на бій.

11) Архив ЮЗР. III. IV с. 783.

12) У Коховского се листуваннє Любомірского стає взагалі вихідним пунктом переговорів. Приводом послужив, мовляв, Татарин Любомірского — Фетак на ймя: Сефер-казі довідавшися про нього, написав до Любомірского, просячи його пустити, в особливу приємність, як давно знайому людину, і при тім заявляв готовість послужити замиренню хана з королем і відновленню між ними міцної приязни. Коховский не тільки переказує нібито текстуально сей листок Сефер-казія, але й цілком докладну дату: під Гусятином 26 листопаду (с. 398), і те що з сучасних реляцій звісне нам як зміст відповіди канцлєра, потім переказує як відповідь на лист хана до Любомірского (с. 399), листуваннє ж Сефер-казія з канцлєром цілком іґнорує. Се характеристичне як одна з ілюстрацій залежности fides historica Коховского від ріжних маґнатських фамільних традицій, і повної фіктивности його ніби-то документальних переказів. Наведений ним лист Сефер-казі в справі Фетака очевидно той що міститься у Міхалов. ч. 291 (також у збірці Голіньского с. 663) — тільки там він значно довший, змістом відмінний — і має дату, сим разом досить безсумнівну — 2 грудня. Відповідь Любомірского з датою 4 грудня, в московськім перекладі, в Архиві Ю.З.Р. III. IV с. 180. На підставі сих листів можемо цілком певно сказати, що справа Фетака ніякої особливої ролі тут не грала, і Сефер-казі зачіпив пропозиціями замирення канцлєра, а не Любомірского.

13) Надрук. у Міхаловского ч. 291-2.

14) “Сефер (товмач) вернувся від хана 2 грудня з листами, заставши кіш і табор під Гусятином. Прийшов з ними аталик, що був тут на Люблинській комісії... Сьогодня в ночи (з 3 на 4 грудня) аталик поїхав, а завтра обіцяв вернутися під Камінець з заставою, там її віддасть, а натомість візьме з собою п. Корицкого. Коло суботи (6 грудня) зближаться аґи з 2 тис., а з нашої виїдуть п. маршалок, канцлєр, воєвода руський, каштелян сендомирський, і я не відстану” (лист Ан. Морштина з обозу 4 грудня — Міхалов. ч. 295, теж в Акад. і у Ґолін.).

15) Коховский оповідає, що коли Татари підчас переговорів обпали польський табор, в день св. Варвари (4 грудня), аталик виправдувався, що се зробили непослупші Ногайці, за намовою Хмельницького, против заборони хана (с. 401). В обозових реляціях нема про се.











Попередня     ТОМ IX     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VI. Стор. 16.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.