Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VI. Стор. 19.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ VI     Наступна





НЕЯСНОСТИ УТВОРЕНІ ЖВАНЕЦЬКИМ ЗАМИРЕННЄМ, ПОЯСНЕННЯ ГЕТЬМАНА І ВИГОВСЬКОГО ПРО ЗАМИРЕННЄ, ПОБУТОВІ ПОДРОБИЦІ.



Кінець кінцем вислід кампанії лишався неясним: чи замиреннє хана з королем, в котрім хан брав на себе також ролю посередника як під Зборовим і виговорив для козацького війська поновленнє зборівських умов, — означало замиреннє козаків з королем чи ні? Той факт, що хан замирився з королем кінець кінцем без участи козацьких делегатів, в секреті від них, означав розрив з Кримом чи ні? Порозуміннє хана з королем що до спільного походу на Москву, стільки разів згадуване в оповіданнях про се замиреннє, в якійсь мірі звязувало козаків, чи вони навпаки в звязку з своїм новим союзом з Москвою візьмуть се за casus belli супроти Польщі і Криму?

Гетьман і старшина, як ми бачили, запевняли московських послів, що вони орієнтуються на Москву і тільки на Москву, і в залежности від того укладають всю иншу свою заграничну політику. З королем у них замирення нема, вони лишаються в стані війни з Польщею, на весну сподіваються нового польського походу на себе і хочуть спільно з Москвою приготовити Польщі відправу. Польсько-кримського замирення не признають, вважають його самовільним вчинком хана, супроти козацького війська нельояльним; він ставить під знаком запитання дальше істнованнє союза козаків з ханом, і на випадок польсько-татарського наступу на Москву козацьке військо стане рішучо по стороні Москви.

Але московські посли Стрешнев і Бредихин бачили в Умані 24 н. с. грудня, в тиждень по замиренню, гетьманський лист, з власноручним його підписом і військовою печатею, писаний 6 (16) грудня під Гусятином, по замиренню, і в нім стояло, що “гетьман з його мил. королем замирився вірно”, а з ханом відносини зіпсулися і з огляду на поворот Орди гетьман наказує полковникові остерігати людність, щоб з'їздилася до більших міст, а Татар до городів не пускать: коли б навіть виказалися гетьманським листом, пускати їх до міст не більше як одного-двох, а якби хотіли силою вірватися, “бити їx як неприятелів” 1). З сього приводу Стрешнев на розмові з гетьманом і Виговським, в відповідь на їx запевнення, що з королем миру нема, виразно запитав: “Як ми були в Умани, прислано туди з війська лист від тебе, гетьмане, що ти і усе військо Запорізьке з королем замирилися вірно, і щоб повітові люде остерігались Орди, бо вона на тебе загнівалась. Той лист чи ти писав і за що на тебе Орда загнівалась? Тепер ти кажеш, що у тебе з королем ніякої згоди і переговорів не було, і ви розійшлись без згоди і без переговорів- а ми той лист бачили!”

Гетьман на се сказав-кажуть посли: “В лісті своїм до Уманя писав я, що з королем замирився вірно тому, що Умань город українний, і Татари там для торгівлі і своїх справ бувають безнастанно, так що треба було, аби Татари там чули, що я приймаю згоду хана з королем (“мнЂ гетьману крымского царя з королем мир надобен)-(щоб вони) повертаючи з війська запорізьких сіл і городів не руйнували. А погнівався хан і Орда за те, що як хан з Ордою пішов грабувати королівську землю і звав на се грабуваннє (“войну”) і мене з військом, я його не послухав і з ним не пішов, а військо також не схотіло, і він за те на мене погнівався” 2).

Поясненнє, як бачимо, не дуже то переконуюче, і зістається факт, що гетьман, по замиренню хана з королем, розсилав листи по полках, сповіщаючи, що з королем “сталася вірна згода” (закріплена, заприсяжена). Не диво, що такі чутки ходили і в війську і по Україні, як ми вже бачили. Той факт, що хан виговорив у короля відновленнє зборівських умов з козаками, і король з сенаторами дав на се згоду (хоч би з якимись резерваціями), і таким чином було сповнене те домаганнє, що гетьман з військом протягом всього року ставили польській стороні, міг давати привід гетьманові і його штабові ставити перед військом справу так, що мовляв кінець кінцем війну доведено до бажаного кінця і військо одержало чого хотіло. Ся тема розвивалася далі ad libitum, як ми бачили, доходячи до таких висновків, що Україна добилась повної незалежності від Польщі, і король зрікся всяких претенсій до неї (вище, с. 691). При крайній перфідвости Яна-Казимирового договору і чисто орієнтальній безоглядности в таких справах двору гетьманського, я не вважав би неможливим, що якесь тайне порозуміннє у гетьмана з королем дійсно сталось. Офіціяльно і з української і польської сторони заявлялося твердо і виразно, що ніяких переговорів між польською і українською стороною не було, до ніякого порозуміння не прийшло, ніякого замирення не сталося. Але що писаного акту взагалі не було-се давало поле для ріжних толкувань і здогадів.

Ще більше неясности настало після сього замирення в відносинах до Криму. Гетьман очевидно не розірвав з ханом. Після того як йому не вдалось перенести операції Орди на волоський ґрунт, очевидно весь зміст сеї кампанії для гетьмана і його штабу зводився на те, щоб не дати Полякам перетягнути хана на свій бік і замиритися з Ордою коштом козаків і против них, як того собі бажали польські політики. Переговори про се між королем і ханом велись, на се є натяки досить виразні, і очевидно, були моменти, коли гетьман дуже серйозно рахувався з можливістю поєднання польських і татарських сил против Козаччини, а з тим-вибуху ворожих течій в самім козацькім війську. Вище наведене оповіданнє його свояка Павла, як гетьман задумував вислати свою родину до московського кордону чи навіть за кордон, перенести свою резиденцію з Чигрина до Миргороду, під московську границю, під охорону московського війська і т. д., я вважаю симптомом оттакої небезпечної ситуації. Хан не хотів вертатися без ясиру, але не давав себе намовити на рішучу розправу з королівським військом, ні на експедицію в румунські краї-з огляду на суворі остороги Порти. Супроти того гетьман очевидно вів на те, щоб Татари обловилися в загонах і вступилися, і серед сього повороту Орди хотів непомітно відвести військо назад; ми бачили сей момент навіть в оповіданнях бранців чи в балачках з приводу їx у польськім таборі. Але ханському дворові очевидно кортіло зірвати з короля яку небудь контрибуцію, і Сефер-казі кінець кінцем “зачіпив” з тим польську сторону і розпочав переговори, не вважаючи на всі заходи гетьмана против сього. Не можучи перебити сих переговорів, гетьманові й старшині прийшлось зайняти ролю пасивних партнерів, пильнуючи не допустити сих двох моментів: польсько-татарського союзу против Козаччини і побору ясиру з козацької території. Се їм удалось. Як саме, се по всіх многословних оповіданнях і поясненнях Виговського, гетьмана й инших зістається не дуже ясним, бо цілком очевидно, що брати їх оповіданнє за чисту монету не годиться ніяк. Зовсім неймовірно виглядає, що потім як хан зажадав від гетьмана присилки делєґатів для переговорів, сі переговори пройшли без їx участи і порозуміння. Якесь порозуміння мусіло бути, хоч кінець кіпцем за краще прийнято поставити справу так, нібито козаки не взяли участи в замиренню. Але яка могла бути позиція їx супроти нового польсько-кримського союзу і плянів війни з Москвою, союзницею і протекторкою козаків?

Стрешнев і Бредихин поставили сі питання-спочатку гетьманові, офіціяльно, а потім неофіціяльно і довірочно Виговському на тайній розмові з ним.

Коли вони спитали гетьмана, які тепер будуть відносини у нього з Кримом, і чи не треба сподіватися наступу Поляків і Татар на козаків або на Москву, — гетьман відповів, що такого об'єднання хана з Поляками, походу на Московську державу і на козацьке військо війною він не сподівається, бо як хан, мовляв, довідається, що гетьман і все військо Запорізьке піддалися під високу руку й. цар. м. вел., то буде боятись, щоб козаки на самих Татар не стали нападати. А якби Татари й стали нападати, то як би цар наказав гетьманові піти на хана Дніпром, а з другого боку “полем” послав своє військо в поміч Донським козакам, то ханові самому стане тісно від московського війська і від козаків.

Далі гетьман і Виговський завважили: як вони тепер зложать присягу цареві, а хан з козацьких городів піде до Криму, то гетьман пошле до хана своїх послів і повідомить, що вони перейшли в підданство цареві, — нехай хан, памятаючи свій союз з гетьманом і обіцянки, з польським королем в союз не входить, щоб не стягнути на себе царського гніву. А на випадок як би цар наказав гетьманові з військом Запорізьким іти на польського короля, нехай хан теж іде на польського короля, степом, не займаючи козацьких городів-тому що від Татар діється багато руйнування. Тим способом союз (дружба) хана з гетьманом і надалі був би міцний.

“Але і поза ханом-казав гетьман-я звелю розвідати в Криму потайки, що думають його начальні люди про се, що ми перейшли в підданство цареві, і що хан відпише, або що довідаємося у його начальних людей, про се я зараз повідомлю й. цар. вел. А тепер ще не можна дати знати ханові, що ми перейшли під государеву руку, бо хан з Ордою стоїть в козацьких городах — аби їx не зруйнував” 3). Се, очевидно, було також мотивом того, що гетьман, з одного боку, приспішував хана, аби не затримувався на Україні, а з другої сторони-відтягав оповіщеннє старшині про з'їзд для оформлення переходу України під царський протекторат.

В секретній розмові з Виговським, піднісши йому дарунки за дотеперішню вірну службу, Стрешнев і Бредихин питали його на самоті, чи єсть якийсь договір між гетьманом та полковниками і кримським ханом, відколи він настав, і як тепер гетьман з старшиною будуть вимовлятися (отговариватца) перед ханом (за своє підданє цареві). Виговський на се розповів звісну вже нам історію поновлення союзного договору з ханом в вересні над Богом, і далі сказав: “Против тої ханової шерти (присяги) Татари тепер забирають в полон православних християн з жінками і дітьми, села руйнують. Хан без відома гетьмана з королем помирився і мав лихий замисел на гетьмана і на Виговського-щоб їх віддати польському королеві. Тому коли б хан, довідавшися, що гетьман піддався цареві, став за се докоряти гетьманові, то гетьман відкаже йому на се, що хан йому, гетьманові, і всьому війську Запорізькому на то шертував, що Татари козацьких городів і сіл не руйнуватимуть, православних християн, їх жінок і дітей в полон не братимуть. А Татари против ханової шерти богато козацьких городів і сіл тепер зруйнували, козаків богато порубали, инших пограбили, православних християн з жінками і дітьми в полон забрали, і хан того не боронив 4), взятого ясиру не повернув, правди своєї не дотримав 5). Отже се він, хан, присягу порушив, а не гетьман” (с. 130-1).

В дійсности, говорячи се, ні Хмельницький ні Виговський, розуміється, зовсім не думали про розрив з ханом і ліквідацію союзу з Кримом. Поки Москва не була випробувана в ролі союзника-протектора, було б абсурдом відпихати від себе старого союзника, котрого добрі й злі сторони досить були випробувані за сих кілька літ, і було звісно, що можна було від нього сподіватись. Черговим завданнєм було- висунути на театр війни московське військо і за його помічю зломити польський фронт, панські претенсії. Ми й бачили вище (с. 692-3) заклик гетьмана з-під Гусятина, в момент замирення, щоб Москва вислала своє військо-аби перебити, мовляв, польські пляни наступу на Московські землі. Відправляючи Стрешнева і Бредихина і переказуючи через них свою готовість зложити присягу цареві в найближчім часі, гетьман просив навзаєм “прислати скоро своє військо в поміч: польський король на нього, гетьмана, ладиться, — гетьман сподівається приходу Поляків великим постом або скоро після великоднього тижня” 6). Виговський в своїй прощальній розмові подав послам надію на те, що за приводом козаків піде і “Біла Русь”-“которая оть Смоленска къ Кіеву и къ Чернигову къ БЂлой Церкви и къ Старому Константинову” (інтересне означеннє сеї території!). Там у Виговського є родичі і приятелі, вони просили Виговського дати їм знати, як тільки гетьман і Запорізьке військо перейдуть в підданство цареві: “вони всі, Біларусь, також раді з ними разом бути в підданстві у великого християнського государя, тому що їм від Ляхів тіснота і гоненнє велике”. Виговський оповістить тепер своїх свояків і приятелів, щоб вони намовляли “всіх Білорусів” перейти під царську руку-очевидно під умовою, що козацьке і московське військо підтримає їx визвільний рух 7). Все се були мотиви й імпульси для негайної московської воєнної інтервенції.

Тяжка і нефортунна кампанія яко тако була доведена до кінця. Гетьман і старшина, кажу, весь час чули себе під загрозою можливости польсько-татарського порозуміння, зверненого против них. З другої сторони-настрій в козацькім війську був дуже неприємний; на війну виходили нерадо, і при першій можливости кидали військо і розходилися до дому. Ми бачили про се поголоски-включно до уманських оповідань, що гетьман окружив свій табор Татарською Ордою, щоб запобігти сьому втікацтву, і Татарам дано право ловити, грабити і побивати втікачів 8). Наведені вище звістки про те, що гетьман доручив свому родичеві Павлові на випадок небезпеки вивезти його родину на московську границю, що він велів собі поставити резиденцію в Миргороді, недалеко тої ж границі, повторяю, дають розуміти, як сильно гетьман відчував непевність ситуації і можливість серйозних ускладнень після червневих прецедентів. Спекавшись польського війська і Орди з України, він міг відітхнути спокійніш. Але з другого боку він більш ніж коли небудь відчував необхідність забезпечити собі московську поміч, союз, протекцію і в сій хвилі готов був іти на всякі уступки жаданням московського уряду, щоб мати його поміч.








Примітки


1) Акты X. с. 88 І 129.

2) Акты X с. 129, переміняю сю мову з третьої особи на першу.

3) Акты X с. 127-129.

4) обороны никакой не учинилъ.

5) въ правдЂ своей не состоялъ.

6) Акты X с. 134.

7) Тамже с. 132.

8) Акты X с. 85.











Попередня     ТОМ IX     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VI. Стор. 19.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.