Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VII. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ VII     Наступна





ХАРАКТЕР ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УМОВИ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА ҐАРАНТІЇ ДОГОВОРУ.



Я досить детально переказав се звідомленнє московської місії не тільки тому що воно одно дає нам зверхню історію сього многоважного в історії України моменту, але й тому що воно досить добре ілюструє становище одного з контраґентів- московського уряду, й його політику-той характер, якого він хотів надати сьому актові. Вівши весь час переговори в сій справі виключно тільки з козацьким військом, властиво з його головою-гетьманом Б. Хмельницьким, він одначе підчеркує, що приймає разом з тим “городи і землі”, всю територію України, з усею людністю-людьми всякого чину. Тому підкреслює всенародній характер гетьманської влади і репрезентативний характер козацького війська-як верстви провідної, керуючої, котра представляє всю країну, так що приймаючи в підданство військо, цар приймав під свій протекторат весь край. Як найвище оправданнє такого вчинку висуваються інтереси єдиної праведної православної реліґії, в обороні котрої мовляв повстало козацтво, але не можучи забезпечити її своїми силами, покликало до помочи, як зверхника і протектора, московського царя. Досить неприємним дисонансом з сього становища був факт-нетактовно пригаданий устами Бутурлина митрополитові, що духовенство-сей офіційний сторож реліґійних інтересів, ніякої участи в тім не брало. Але коли кінець кінцем вдалось примусити митрополита й печерських людей присягти цареві, інциндент вважався щасливо ліквідованим.

Традицію попередньої, польської державности Москва старалася можливо ослабити або й розірвати. Підчеркувала, що король цареві не приклад, як невірний і обмежений, конституційний монарх (“не самодержець”), так само польські порядки- не пара новим порядкам під московською зверхністю. В уставленню нового ладу Хотіла мати як найбільше свобідну руку і все робила залежним від волі і ласки (пожалування) царя.

Се власне і підчеркує посольське звідомленнє Бутурлина і тов.-що вони нічім не звязали царської самодержавної волі і зіставили цареві цілком вільну руку в дальшім порядкуванню українських справ. Се похвальні царські грамоти й оцінюють як найбільшу заслугу послів, і безсумнівно вони виконували в тім директиви дані їм з Москви. Сею тактикою вони збудили невдоволеннє, підозріннє і неспокій на Україні-сею повною непевністю дальшого ладу, що вони сіяли. Але при тім виникає питаннє-чи в дійсности московській місії вдалося витримати таку простолінійну тактику? Чи її звідомленнє не постилізувало дещо під лінію московських директив? Чи не було яких небудь відхилянь і уступок проминених, притушованих в посольськім звідомленню? Як часто се буває взагалі в офіційних реляціях, річ відома. Як часто се практикувалося в дипльоматичних звідомленнях московських, свідчить московський фахівець того часу, піддячий посольського приказу Котошихин в своїх записках, доводячи, що в своїх статейних списках московські дипльомати свої посольські мови “пишут не против того как говорено”, але “прекрасно, разумно, выславляючи свой разум на обманство, через что б достать у царя себЂ честь и жалованье большое”. Чи не було так і з сими описами переяславських переговорів, що ними Бутурлин і тов. діставали собі такі рясні компліменти від царя, творячи своїми звідомленнями тверду базу для дальшого курсу московської політики супроти України?

Другий контраґент сього акту-український уряд, гетьман з старшиною-не лишили нам докладного звідомлення про його перебіг, яке могло бути поставлене поруч звідомлення Бутурлина і послужило б до сконтрольовання сього звідомлення. Але деякі натяки з гетьманського боку були, і опираючись на них дослідники намічали деякі непевні моменти в московськім звідомленню. Особливо богато писалося на тему того, чи справді переяславський договір обійшовся без присяги з московської сторони, як то запевняє звідомленнє Бутурлина. А другий пункт-чи був момент договору в Переяславських переговорах, чи скінчилось на повній капітуляції української сторони: відреченню від усяких умов і відданню себе на волю царську, як представляє посольське звідомленнє? Чи була кінець кінцем переяславська умова, договір, чи були тільки переговори, котрими московські посли в останнім результаті “одговорили”, як вони висловилися, гетьмана і військо від яких небудь умов і звели все в річище чолобиття цареві про милости?

Коли не рахувати курсивного письма, котрим Бодянський відзначив, видаючи “Історію Русов”, її оповіданнє про те що посли зложили присягу на козацькі договорні пункти (с. 119), Костомаров, здається перший поставив виразно під сумнів оповіданнє Бутурлина і тов., противставивши йому оповіданнє Величка. У того оповідається, що на військовій раді, в присутности московських послів, після промови гетьмана, де він вияснив мотиви, з яких відкинув союз з Татарами і пошукав “протекції царя”, були читані “тамже в радЂ прежде зпораджениє и наготованиє того союзу пакта”. По сім Хмельницький з старшиною виконав присягу і прийняв царські дарунки “з таким монаршим под клятвою словом и упевненєм, же держати он пресвЂтлЂйший монарх росийский Малую Росию зо всЂм войском Запорожским в своєй протекції при непорушимом захованю старовЂчних єя прав мЂєт, єї от всяких неприятелей и наступств их своими войсками и скарбами вспомагати и боронити” 1). Що до самої присяги Костомаров сконстатував тільки, що літопись Величка, користуючися записками участника Зорки, твердить, нібито московські бояре після присяги козаків дали від імени монарха обіцянку під клятвою, що він буде тримати всю Малу Росію з усім військом Запорозьким під своєю протекцією (покровительством) і т. д. 2). Але що до тих “читаних на раді пактів”, дозволив собі, без усякого пояснення читачеві, з власної інвенції, так наче з документального джерела, дуже докладно виложити зміст тих умов, на котрих Україна повинна була з'єднатися з Московщиною: домагання цілости козацької території до Зборівської лінії, права самоврядування, законодавства і судівництва і т. д.-те що містилося в пізніших козацьких вимогах, поданих московському урядові до Москви. А до сього додав іще, мовляв, нарід (присутний на раді) був задоволений такими привабними (“лестными”) умовами 3), і далі, говорячи про козацьке посольство до Москви, він поясняє, що статті передані через послів містили тіж умови, які були проголошені на переяславській раді 4).

Се викликало дуже злісні замітки з боку Карпова. Він закинув Костомарову, що його представленнє Переяславського акту являється дещо “очищенным-в более приличную форму”, але ідеольоґічно близько спорідненим варіянтом оповідання Історії Русів- старшинського памфлєта, що безпардонно перелицьовуючи факти українсько-московських відносин, і в даному випадку постарався, мовляв, представити “статті Б. Хмельницького” як вислід “договору двох рівних сторін” 5). “Історія Русов”, розвиваючи оповіданнє Величка, дійсно додала подробиці, як сі статті з доручення гетьмана зложили Богданович і Тетеря, пізніші посли до Москви, переказує їх зміст-ідучи за пізнішими московськими статтями, і представляє справу так, що Бутурлин з товаришами, вислухавши козацькі статті, “подтвердили присягою своею отъ лица царя и царства Московского о вЂчномъ и ненарушимомъ храненіи условленныхъ договоровъ”, і тоді покликали до присяги українську сторону (с. 119).

Можливо, що Костомаров дійсно дав своє представленнє Переяславського акту під вражіннями Історії Русов, але відповідаючи Карпову на його закиди 6) він сю сторону промовчав, а звернув свою арґументацію головно на доказ того, що в Переяславі, мовляв, не могло обійтися без обміркування умов такого з'єднання, а потвердженнє Величкового оповідання добачав в словах Самовидця, що Бутурлин приїхав “чинячи постанову, як могут зоставати под высокодержавною єго цар. величества рукою” 7). Розуміється, Карпов сеї арґументації не прийняв і в своїй полємічній брошурі про “Костомарова як історика Малоросії” ще ріжче закинув йому, що він поширює старшинські вигадки XVIII віку в супереч науковій правді 8). Пізніше, вже по смерті Костомарова в своїй апольоґії Хмельницького, він уважав науковим злочином з боку Костомарова, що в своїм виданню актів з часів Хмельниччини він на спілку з Кулішем пропустили всі акти звязані з підданством Хмельницького цареві (те що потім Карпов видав в X т. Актів Южной и Западной Россіи); закидав йому, що він з злого умислу представив Хмельницького за се підданство вічним зрадником і обманцем, і не міг пробачити, що Костомаров не переконався його арґументами і “помер твердячи, що між Б. Хмельницьким і московськими великими послами був договір, і називав сей договір Переяславським” 9).

Чи був Костомаров у сім тенденційним, се тяжко сказати. Він не раз ішов за Величком без усякої рації, видимо тільки тому що той захоплював його емоціонально барвистими подробицями, які виповняли прогалини в достовірніших джерелах, там де історикові хотілось би знати більше про події, ніж говорили сі джерела. Але можна думати, що в деяких таких місцях Величко приваблював його також і своєю апольоґією козацтва, козацьких діячів, ідеальних мотивами козацької боротьби і т. д. Описуючи переяславський акт Костомаров міг робити се просто, як історик романіст-яким був, а не водитися політичними тенденціями, як се йому закидав Карпов, а за ним Куліш 10). Але не виключено й се, що йому тут закортіло підірвати свідоцтвом Величка офіційне представленнє московської місії, що так заважило на всім дальшім характері українсько-московських відносин. Розуміється, з його боку було необережно спиратись на Величка з його апокрифічним Зоркою 11), коли з уст сучасників можна було навести свідоцтва, які підчеркували договірний, двосторонній характер Переяславського акту, і висловляли переконаннє в тім що він був з московської сторони достатньо санкціонований. В своїм аналізі Переяславського акту, зробленім десять літ тому, я вказав, що гетьман вважав для себе й війська обовязковим в пізніших своїх відносинах до Москви тільки те, на що він в Переяславі з Бутурлиним договорився (“домолвили”) 13). Договорний характер переяславських переговорів цілком виразно підчеркнула старшина, жадаючи від Бутурлина санкції на письмі 13). Костомаров цілком правильно говорив про “Переяславський договір” і новіші історики і правники признають, що незалежно від формальної сторони-браку писаної санкції договореного, те що почалося в Переяславі і закінчилося в Москві мало характер договору і за договір самою московською стороною признавалося- хоча вона й постаралася надати йому характер царського “пожаловання” на українські “чолобиття” 14).

Маємо тут повну анальоґію з Зборівською “Деклярацією ласки короля й. м.” Зрада хана змусила тоді українську сторону вести свої переговори з королем про умови замирення в можливо мягких і покірних тонах. Гетьман і військо мусіли ставити свої умови в формі петиції до короля; козацькі посли мали “упавши до ніг й. кор. мил. найунижено і найпокірно просити його” про задоволення сих “потреб війська Запорозького”. Король дав свою відповідь в формі отої “деклярації ласки на пункти прощення війська Запорозького” 15). На сій підставі польські політики позволяли собі говорити часом “гораздо сердито”, як ми бачили вище, що Зборівського договору ніколи й не було-був тільки акт королівської ласки, вчинений на прохання кримського хана, а з Хмельницьким, як своїм підданим король не входив і не міг входити в ніякі договори. Але фактично вся Польща й инші, заграничні політики знали, що з Хмельницьким був договір, і коли займалися фактичним станом речей, а не дипльоматичними фасонами, цілком одверто говорили про. Зборівський договір, його недодержаннє козаками, шанси його відновлення і т. и. А недодержаннє польською стороною деяких пунктів сеї “деклярації ласки” приготовили й дійсно дуже серйозні клопоти! Подібно і з переговорами 1654 р. Дарма, що вони велися після того як українська сторона вже зложила присягу, і згідно вимогам Москви прибиралися в форму “чолобить” цареві, — і українська і московська сторона дивилась на них як на договір, двустороннє порозуміннє, почате в Переяславі при присязі, продовжене в пізніших переяславських переговорах, завершене московськими резолюціями, прийнятими українською стороною лише постільки, поскільки вони відповідали її пропозиціям. В згаданій своїй студії я писав десять літ тому:

“Так, Україна просилася. Але московському правительству було звісно, що свій перехід під царську зверхність вона не мислить инакше, як тільки в формі договору. Напр. 1651 р., після берестецької катастрофи, в найбільш критичний момент, Виговський говорив московському аґентові, що він сподівається незадовго їхати послом до Москви в справі піддання. “І коли царське величество пожалує їx- зволить прийняти під свою високу руку, він про всі ті статті умовиться, на котрих статтях їм бути під государевою високою рукою” 16). Те що мало бути в Переяславі в січні 1654 р., московське правительство так і представляло собі як умову, і по. перших вістях, одержаних від Бутурлина про Переяславський акт, висилаючи своїх воєвод до Київа, воно поручало їм на випадок потреби воєнної сили домагатися її від гетьмана “на основі договору, як він умовився з Василем Василевичем Бутурлиним з товаришами” 17). І гетьман з свого боку те що було в Переяславі 8 січня, як ми бачили, теж називав “трактатами”, і посилаючися на дані там царським іменем обіцянки допевнявся тільки реалізації царськими привилеями того запевнення вільностей українських, яке було вже приобіцяне українській стороні перед її присягою. Про се ж пригадувати московському правительству поручив він своїм послам. Присягу зложено після того тільки як царський посол царським словом запевнив Українців, що їх жадання цар сповнить в повній мірі”.

Козацька Україна в момент її переходу під протекторат царя становила фактично самостійну державу, з своїм спеціяльним устроєм. Як ми бачили, давно вже самі українські установи зняли титул королівської зверхности з свого державного титулу (хоч не витримували сього послідовно), і се ж зробив московський уряд. Вхопившися формальної неустойки-недодержання королем присяги в справах віри, московські політики популяризували ту ідею, що наслідком сього недодержання Українці звільнилися від підданства королеві і стали людьми вільними. Адміністрація московська, як ми бачили, розріжняла “людей королівських” від “людей Хмельницького” або “Черкаських городів”. Фактично від 1648 року Україна користалася всіми функціями самостійної держави-приготовивши се становище політикою козацького війська цілого півстоліття. Зійти на становище простої провінції Москви з переходом під протекторат царя-сього не мали на думці не тільки українські провідники, але й самі московські політики-хоча й висували помаленьку ідею повернення до царя його старих “отчин”-спадщини великого Володимира. Правда вони, як ми бачили, старанно вмовляли весь світ і саму Україну, що головне чого Українці прагнуть і від Москви потрібують, се забезпеченнє від утиску православної віри. Але розуміли, що сим справа не кінчиться, і в своїм переяславськім експозе устами Бутурлина, крім захищення православної віри пообіцяли від царя, що він дасть Україні військову поміч проти Поляків і буде й держати в милости і обороні. В сих неясних виразах, се треба одмітити-все таки містилося щось більш ніж прийняттє України в склад Московського царства як його провінції. В промовах виголошених іменем царським, при передачі інвестиційних дарів, після гетьманської присяги, дано було ще більше, як то я вище зазначив: признаннє всенародньої власти гетьмана і всього українського управління, витвореного революцією. Гетьман же, відповідаючи на перше експозе перед інвестиційними промовами, розвинув обіцянку царської милости і оборони ширше — мабуть значно ширше і докладніше, ніж се переказує звідомленнє Бутурлина, — де все таки гетьман ставить жаданнє, щоб Бутурлин іменем царським присягою потвердив, що цар України не видасть, за неї стоятиме, вільностей не порушить; і маєтности потвердить (вище с. 739).

Коли навіть триматися московського звідомлення-правдоподібно, кажу, в тім пункті дуже “спрощеного”, воно все таки дає богато. З одного боку характеристично, що гетьман цілком поминув справу віри, на котрій весь час їхала московська політика, з другого-що він висунув сакраментальну формулу “непорушимости вільностей українських” (“волностей не порушить”)-формулу випробувану в столітніх торгах з польським урядом і шляхтою, і в змісті своїм безконечно плястичну і здатну до розтягнення. В данім випадку вона означила очевидно захованнє всього політичного і соціяльно-економічного надбання української революції: української державности, горожанських і економічних привилеїв, всього політичного і соціяльного укладу українського життя-всього того що гетьман потім виложив конкретніше, в певній частині, в конференції з Бутурлиним два дні пізніше, а ще детальніше і ясніше воно було сформуловано в лютневих пунктах. Гетьман жадав, щоб іменем царя була на те зложена присяга перед присягою українського уряду; Бутурлин з тов. кажуть, що на се не пристали, і гетьман з старшиною кінець кінцем на тім не настоювали, зложили присягу-але зложили висловивши свої постуляти, і почувши від Бутурлина приреченнє, що “вел. государь учнетъ ихъ держать въ милостивомъ жалованьЂ и въ призрЂньЂ и отъ недруговъ ихъ въ оборонЂ и въ защищеньЂ, а волностей у нихъ не отымаетъ и маетностями ихъ велитъ имъ владЂть по прежнему”. Значить, присягу з української сторони, коли навіть триматися московського звідомлення, — зложено на певних умовах, на слово повномочних царських послів. Гетьман і писар пізніше нагадували, що вони чули від Бутурлина, і се було більше ніж записано в польськім звідомленні: що цар примножить українські вільності і дасть Україні більше ще ніж вона просить 18). Так воно мабуть і було, що Бутурлин дав обіцянки більші, і в більш катеґоричнім тоні, ніж се описує його звідомленнє-хіба що від формальної присяги “по чиновной книге” відмовився. В словах гетьмана що його Бутурлин “увЂрилъ и на той вЂрЂ насъ непоколебимыхъ утвердилъ” можна б навіть бачити обережний натяк, що щось в роді присяги (“вЂpa”) таки було проголошено.

Але коли навіть триматися звідомлення місії, все таки цілком ясно стає, що підданську присягу гетьман і військо зложили на певних умовах, на виразні запевнення царських уповажених-одним словом, що се був цілком виразний договір, як се констатували й російські передреволюційні державознавці. Тому гетьман з старшиною й уважали сі переяславські переговори основним моментом в процесі уставлення нових відносин: їх пізніші пункти і царські резолюції тільки розвивали і конкретизували те принціпіяльне погодженнє, що сталось між представниками війська і царськими уповаженими послами в Переяславі. Тому з повним правом справді можна весь сей складний договірний процес, що протягнувся на кілька місяців означати назвою “Переяславської умови”, чи “договору”, як воно називалося в літературі.

Гетьман і старшина домагалися його скріплення посольською присягою в імени царя, потім писаною деклярацією “за руками послів”. Звідомленнє Бутурлина каже, що посли одного й другого відмовили -і так воно мабуть і було. Що до присяги-мене найбільше переконує те, що в згаданих вище листах гетьмана і Виговського до послів вони не згадують про присягу, а тільки про “слово царське” отримане в Переяславі, хоча власне дуже до річи було б їм тут згадати про присягу, якби вона була дана. Взагалі в ближчих до сього акту часах ніхто з відповідальних учасників переяславських переговорів про присягу не згадує. Заговорили про неї вже по смерти Хмельницького-коли при настановленню Юрка Хмельницького зайшла мова про потребу обосторонньої присяги, і козацький проєкт статей згадав, що в Переяславі було “постановленнє і виконаннє присяги изъ обоихъ сторонъ” 19). Заговорили і замовчали-мабуть стрівшися із рішучим запереченнєм. Мабуть було так, що тільки дуже рішучого запевнення “слова царського” добився в Переяславі гетьман, але не присяги. Так само писаної деклярації відмовив Бутурлин. Але для заспокоєння громадянства мабуть була пущена чутка, що московські посли кінець кінцем присягу зложили; так оповідає й сучасник, Макарий Криницький, оден з митрополичих висланців-як побачимо зараз ширше. Чи Величків голос являється безпосереднім відгомоном таких старих поголосок, чи незалежною від них пізнішою українською патріотичною фікцією, трудно сказати; я вважав би правдоподібнішим се друге, але в кождім разі він не може для нас мати ніякого документального значіння.

Я таким чином схильний думати, що прикрий результат торгів за присягу і за писану деклярацію не був пущений старшиною в ширші круги і зістався секретом тісного гетьманського осередка: не в його інтересах було викликати в сім моменті недовірє до московської зверхности і сумніви в розумности вчиненого гетьманом кроку-переходу під протекторат царя. Трівога і занепокоєннє з сього приводу- що ми побачимо далі з деяких звісток сучасників, викликалося мабуть иншими обставинами. Але цікаво було б зміркувати, наскільки був збентежений і затрівожений поступованнєм московських бояр сам осередок? Чи відчув він тут симптоми твердої і послідовної абсолютистської, централістичної політики, з котрою йому тепер уперше приходилось мати до діла, і він зрозумів, а як не зрозумів то інтуїтивно почув, що вступив у цілком новий політичний світ, де на ніщо буде весь дотеперішній політичний і дипльоматичний досвід, здобутий в польській школі, в сій анархічній єзуїтсько-шляхетській республіці, і треба буде вчитися нових методів і способів? Чи легковажив собі сих північних варварів і потішав себе надією, що їм-таким досвідченим і цивілізованим людям західньої культури не трудно буде обернути навколо пальця сих mangeurs de chandelles? Думається мині, що як реальні політики, вони взагалі мало значіння надавали таким зверхнім формам, а покладалися на те, що реальні взаємини сил і обставин визначать фактичні взаємовідносини московського й українського осередка, міру залежности і практику відносин. Тим я поясняю необережність, яку Хмельницький виявив у своїх розмовах з Бутурлиним і тов. в Переяславі на тему дальших взаємовідносин (про се далі), даючи московському урядові такі аванси у сих взаємовідносинах, які він легко міг би обминути, коли б більше рахувався з тим ужитком, який з них могла зробити Москва. Думається также мині, що він взагалі не досить оцінював елєменти внутрішньої слабости свого режиму на Україні і всі небезпечні можливости, які тепер могли виникнути на ґрунті тіснішого зближення з Москвою і її протекторату. Можливо, що він дивився на сі перспективи, як то часом буває-з такого становища, на якім зачинав свої переговори з Москвою про її зверхність, пять літ тому, не досить здаючи собі справу з тих змін, що принесли сі пять літ-а тим часом вони дуже змінили ситуацію на користь Москви і не на користь України, спеціяльно-її політичного козацького осередка. Пригадуються з того приводу справедливі слова пок. Ключевского: “Москва протягом шести літ приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована Татарами під Зборовим і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками-Татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли країна вже знищилася до решти, її прийняли під свою високу руку, щоб правлящі українські верстви з бунтарів против Польщі повернути на роззлощених підданих Москви” 20). Я вище вже завважив, що весь хід історії Східньої Европи міг би взяти инший і кращий напрямок, коли б Україна війшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, іще повна сил, повна людности не зневіреної в своїх провідниках і в піднятім ними ділі, здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики може ненароком, а може й умисно-дали поборюкатись українській козаччині з Польщею й дійти майже до останнього обопільного знищення-що так виразно виявлялося в останній кампанії-аби війти з свіжими силами між сих обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівнорядного союзника, а підручного-котрого б можна було звести до ролі прислужника, підданого, “холопа”.

Маю те вражіннє, що Хмельницький і його ближчі товариші сього не відчували, і се виявилося між иншим і в переяславських розмовах про будучі відносини.








Примітки


1) Першого вид. с. 172-3, нового вид. с. 95.

2) В вид. 1859 се було постилізовано так: “Бантышъ-Каменскій думаетъ, что бояре не присягали. Но лЂтописецъ Величко, который пользовался записками Зорки, современника, безъ сомнЂнія бывшаго на присягЂ, утверждаетъ, что бояре московскіе послЂ присяги козаковъ, однакожъ дали отъ имени монарха клятвенное обЂщаніе, что государь будетъ держать всю Малую Россію со всЂмъ войскомъ Запорожскимъ подъ своимъ покровительствомъ, при ненарушимомъ сохраненіи всЂхъ ея древнихъ правъ, и охранять войскомъ и помогать казной отъ всякихъ неприятельскихъ нападеній”. В пізніших виданнях вступна фраза була скорочена.

3) Собр. соч. IV с. 552.

4) Тамже с. 556.

5) Примітка 30 розвідки “Критический обзоръ разработки главныхъ русскихъ источниковъ до истории Малороссии”, 1870.

6) “ОтвЂтъ г. Карпову” в журналі “БесЂда” 1871 кн. 1-він передрукований в “Науково-публіцистичних писаннях Костомарова” вид. Комісією укр. історіоґрафії, 1928.

7) В вид. Левицького трохи инакше.

8) “Историкъ (себто Костомаров) въ настоящее время распространяющий, безъ всякихъ объясненій, ложные мнЂнія всЂхъ этихъ давно умершихъ дЂятелей (Величка, автора Історії Русов і т. д.) покажетъ въ своихъ сочиненіяхъ только то, какъ твердо держатся историческія преданія въ извЂстныхъ слояхъ общества, но въ замЂнъ этого онъ теряеть право говорить, что его будто бы интересуетъ научная правда” (с. 26-7).

9) “В въ защиту Богдана Хмельницкаго” с. 20-22 й ин.

10) Куліш писав у своїм “Отпаденію”: “Малорусскія лЂтописи и козацкіе историки присочинили, будтобы вслЂдъ за тЂмъ начали читать приготовленныя условія, на которыхъ Украина должна соединиться съ Москвою. ДостовЂрность этого факта заявилъ предъ ученымъ свЂтомъ Костомаровъ даже и въ четвертомъ изданіи своей трехтомной исторической монографіи “Б. Хмельницкій”. Но ни условій ни такъ называемого Переяславского договора съ царскими уполномоченными не было и по духу московскаго самодержавія быть не могло. Козаки цЂлыхъ шесть лЂтъ безпрестанно умоляли Восточнаго Царя принять ихъ въ подданство, и великій государь наконецъ сжалился-и то не надъ ними, а надъ “нестерпимымъ озлобленіемъ православной церкви въ Малой Руси”. Эти слова Хмельницкаго, кому бы они собственно ни принадлежали, сами по себЂ дЂлаютъ условія и договоръ съ просителями безсмыслицею... Отъ этого взаимныя отношенія Русскаго СЂвера и Русскаго Юга представляются любителями козаччины въ ложномъ видЂ, и отсюда происходятъ антирусскія стремленія украинскихъ патріотовь; но извращеніе понятій о ХмельниччинЂ идетъ у насъ издавна” (Отпаденіе III с. 403-9). Карпов назвав сю критику найкращим місцем “Отпаденія” і признав що “такой прямолинейности Малороссіянина смЂло можетъ позавидовать самый прямолинейнЂйшій изъ Великороссіянъ”.-Въ защиту Б. Хмельницкаго. с. 88.

11) А ще більше недопустимо було доповняти Величкове оповіданнє ще від себе, в такій катеґоричній формі, змістом читаних актів; але на се критики якось не звернули уваги.

12) “Будучи онъ гетманъ на трактатЂхъ...съ ближним боярином В. В. Бутурлинымъ съ товариши только домолвили, что быти воеводамъ въ одномъ городЂ Кіе— і т. д. Акты III с. 569.

13) “Прежде сего, какъ у нихъ бывали договоры съ королемь и съ паны радами, и имъ де давалъ договорь за сенаторскими руками, — а вы де отъ вел. государя присланы съ полною мочью и о томъ всю мочь имЂете”.- Акты X с. 246.

14) Мякотин в своїх Очеркахъ соціял. исторіи Украины (що друкувалися в 1894 р.) писав: “Формальная правота въ этомъ спорЂ была, несомнЂнно, на сторонЂ противника Н. И. Костомарова (Карпова себто). Московскіе бояре... какъ подробно разсказано объ этомъ въ ихъ статейномъ спискЂ, рЂшительно отказались присягать за государя, и въ Моск†они получили потомъ за это спеціальную похвалу оть царя. Условія присоединенія къ МосквЂ... не могли быть читаны и приняты на Переяславской радЂ уже по той простой причинЂ, что названная рада происходила в январЂ 1654 года, а условія эти были окончательно выработаны лишь въ переговорахъ съ посольствомъ Б. Хмельницкаго въ мартЂ того же года (нижче побачимо, що се не вірно). И въ окончательномъ своемъ видЂ эти условія, сформулированныя уже послЂ принесенія населенімъ Малороссіи присяги на вЂрность московскому государю, носили форму не скрЂпленнаго двумя сторонами договора, а односторонняго пожалованія-царскихъ жалованыхъ грамотъ и царскихъ же резолюцій, положенныхъ на просительныхъ статьяхъ гетмана. Но эта внЂшняя сторона, несомнЂнно, имЂющая извЂстное значеніе, не должна, конечно, все же заслонять отъ насъ собою существо дЂла. Оторвавшись отъ Польши, Малороссія не просто перешла въ подданство московскаго государства. Она, или точнЂе говоря, ея тогдашнее правительство поставило при этомъ рядъ условій, которыя и были приняты новымъ ея государемъ; только принятіе ихъ было облечено въ форму не договора, а пожалованія” (праж. вид. I, с. 21-2).

I. Б. Розенфельд, ученик звісного свого часу російського державознавця Б. Е. Нольде, в своїй студії “Присоединеніе Малороссіи къ Россіи”, 1915, навівши довгий-хоч все таки не повний спис дослідників які признавали акти 1654 р. за договір, в таких виразах розвивав тезу свого учителя: “Разсуждая объ юридической природЂ статей 1654 г., мы прежде всего должны имЂть въ виду, что эти статьи явились результатомъ переговоровъ и тщательнаго обсужденія всЂхъ вопросовъ, въ которыхъ участвовали д†равныя стороны, вносившія въ статьи то, что обезпечивало интересы каждой стороны. Для Малороссіи права исчисляются довольно детально, а обязанности заключаются въ собираніи доходовъ въ царскую казну, в послушаніи и военной помощи; права Малороссіи накладываютъ на Москву соотвЂтствующія обязанности соблюденія и исполненія, а права Москвы-это право на помощь и доходы. Независимо отъ такого общаго содержанія акта, въ которомъ ясно сказывается договорный моментъ, надо отмЂтить, что статьи Б. Хмельницкаго опредЂляются самимъ московскимъ правительствомъ, а затЂмъ и петЂрбургскимъ какъ “договорныя статьи”, какъ трактаты, и даже позднЂйшія гетманскія статьи въ оффиціальныхъ документахъ именуются договорами” (с. 31-2).

15) Див. т. VIII ч. 3 с. 210-125 сеї історії.

16) “И будетъ царское величество пожалуетъ ихъ, велить принять подъ свою государеву высокую руку, и онъ о тЂхъ о всЂхъ статьяхъ учнетъ договариваться, на которыхъ статьяхъ тому быть, что имъ быть подъ его государевою высокою рукою”. Акты Ю.З.Р. III, с. 462.

17) “А будетъ бояромъ и воеводамъ учинятца вЂсти прямые про приходъ къ Кіеву воинскихъ людей, и имъ, смотря по вЂстямъ о прибылыхъ, писати къ гетману къ Богдану Хмелницкому, чтобъ онъ по прежнему своему договору, какъ онъ договорился съ бояриномъ В. В. Б. съ товарищи, прислалъ къ нимъ бояромъ и воеводомъ въ Кіевъ полковниковъ”.-Акты Ю.З.Р. X. с. 368. Говориться, мабуть, взагалі про взятий гетьманом на себе обовязок воєнної помочи.

18) Словеси бо царскому твоего царского величества всячески вЂровахомъ какъ насъ тотъ же ближней твоего цар. величества бояринъ съ товарищи увЂщалъ и увЂрилъ и на той вЂрЂ насъ непоклебимыхъ утвердилъ... Таково бо государское твоего цар. величества слово намъ тотъ же ближней твоего царского вел. бояринъ съ товарищи обЂщалъ: И болшая сихъ рЂчей одержите отъ вел. государя, е. ц. в., егда воспросите! Болшими васъ-рече-свободами, державами и добрами пожалуетъ е. цар. вел. паче королей полскихъ, княжатъ древнихъ россійскихъ-точію челомъ бейте и вЂрно служите е. цар. величеству”-писав цареві гетьман висилаючи послів до Москви 17 лютого.

“Однако помните в. м. и сами, какъ В. В. Бутурлинъ словомъ его цар. величества насъ утвержалъ, что е. ц. вел. не токмо намъ права и привилія отъ вЂка давныє подтвердити и при волностяхъ нашихъ стародавныхъ сохранити, но и паче еще особныє свои всякого чину людемъ показовати имЂли милость”, нагадував гетьман сим же послам у Москві в березні. А Виговський вторував: “О всемъ припоминати, какъ насъ словомъ царя е. м. В. В. Бутурлинъ обнадеживалъ, что и свыше прошенія нашего чего бы єсмо желали (в Переяславі), і царь е. м. однолично удоволитъ-і се очевидно писалось на те щоб його показано московській стороні. Акты X с. 434-5, 553 і 558.

19) Акты IV с. 1256.

20) Курсъ рус. исторіи III с. 150.











Попередня     ТОМ IX     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VII. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.