[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VII. Стор. 9.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ VII     Наступна





ПРИХІД МОСКОВСЬКИХ ВОЄВОДІВ ДО КИЇВА, ВОЄВОДИ В КИЇВІ, КОНФЛІКТ З МИТРОПОЛИТОМ.



В межичасі приїздив до гетьмана ще царський післанець стольник Полтев з спеціяльним завданнєм повідомити гетьмана і київського митрополита, що у царя родився цар і наслідник Олексій, Патріярх післав з ним також свою грамоту до гетьмана. 23 с.с. лютого Полтев був з тим на авдієнції у гетьмана, 2 с.с. березня у митрополита в Св. Софії, другого дня у печерського архимандрита. Авдієнції нічим особливим не замітні, так само і грамоти гетьмана і митрополита- інтересні як взірці сучасної української риторики, нічого конкретного вони не дають. Через післанця передано деякі листи і вісти-про ті польські заходи і наступи, які потім дали гетьманові спромогу відмовитися від запропонованої йому поїздки до Москви. Тут я їх не буду переказувати, використовую їх при иншій нагоді.

Друга, важніша подія — се був прихід до Київа царських воєвод з військом. При кінці січня н. с., як знаємо вже, вони прийшли на границю і тут загаялися чекаючи війська й інструкцій 1). Гетьман всяко їx принаглював, нагадуючи про небезпеку від польського війська; з його наказу миргородський полковник Лісницький прислав зараз же на їх приїзд на границю свого сотника з козаками, щоб вони їх попровадили до Київа 2). Але війська не було, а наказ воєводам вироблено в Москві тільки в лютім, і вислано їм 10 лютого 3). В нім воєводам наказано було йти до Київа з усякою обережністю, щоб у дорозі не напало на них де небудь неприятельське військо, з другої сторони-вистерігатися щоб не було від них яких небудь кривд і шкід “черкаських городів всяких чинів людям”: не забирати поживи ні фуражу без грошей, ані чинити ніяких обид, не псувати настрою одним словом. Прибуваючи до Київа наперед мали повідомити про свій приїзд через своїх гонців (“станицю”): написати до митрополита, до полковників призначених до Київа від гетьмана, до маґістрату і міщан, що се цар посилає їх на проханнє Запорізького війська, для оборони Київа від Поляків, — щоб митрополит і весь освящений собор, полковники, бурмістри з райцями, війти з полковниками і т. д. “вчинили їм стрічу в яких місцях догідно”. Коли вони таку стрічу зроблять, похвалити їх за се, як вияв їх льояльности супроти царя, і призначити збір усім у Св. Софії. Тут переказати насамперед привіт від царя митрополитові з усім духовенством (“спитати про їx спасеніє”) і пояснити значіннє свого приходу. Мовляв за проханнями гетьмана і війська, щоб цар їx прийняв з усіми черкаськими городами і уїздами під свою високу руку “на віки неподвижно”, ратуючи від польського наступу і знищення православної віри, цар їx прийняв і наказав свому війську обороняти від польських і литовських людей. За те що митрополит і духовенство досі міцно при православній вірі стояли і не побоялися ніякого мучительства, цар їx милостиво похваляє, і на будуче наказує їм твердо стояти, на ніякі намови і присипки польські і литовські не піддаватись і инші такі листи і присилки об'являти воєводам. Те ж саме потім повторити на адресу присутної старшини, міщанства і всякого чину людей.

Се що до вступної процедури. Що до самого урядовання-воєводам наказано відібрати від місії Бутурлина відомости про те, які міста, і поіменно які люди в них приведені до присяги — “щоб їм про се було відомо”. До гетьмана написати, щоб він від себе дав наказ “до всіх черкаських городів” — до козачої і міської старшини, аби стереглися неприятеля, за віру православну “стояли в прежней крепости”, з польськими і литовськими людьми ніяких зрадливих зносин не мали (ни о каком дурнЂ не ссылались), і про всякі новини доносили воєводам і гетьманові, а воєводи з свого боку повідомлятимуть гетьмана і городи, що у них у Київі стане відомо. Подібно мали написати воєводи і безпосереднє від себе до всіх черкаських городів. Безпосередніх зносин з старостами і державцями литовської сторони воєводам не вести: відповідати післанцям словесно, а листи відсилати до Москви і писаних відповідей не давати. Городи “Київської области” охороняти від наступу польських і литовських людей, і в порозумінню з гетьманом вести всякі воєнні операції против них і против Татар. Всяко пильнувати (беречи накрепко), щоб від московського війська (рускихъ людей) не діялося “Черкасам” ніякого “задору” ні кривд, винних “руских людей” карати за се немилосердно; а коли кривда станеться від Черкас (козаків) або міщан-мають їx судити і карати за порозуміннєм з воєводами “бурмистри з товаришами”-“тими що суд судять з бурмистрами”.

Важне місце в інструкції займає збудованнє нової кріпости для московського війська, як що не знайдеться такої відповідної готової. Воєводи мали роз'яснити сю потребу митрополитові і духовенству, козацькій і міщанській старшині і всім людям, що се в їх інтересах, зогляду на руйнування від литовських людей і від Татар, які доводилося Київу терпіти, поставити таку кріпость своєю працею і заходом “для своей избавы”. Воєводи мали вибрати місце, виготовити плян і прислати до Москви на затвердженнє, а саму будову: доставу дерева і всю роботу розкинути на саму московську залогу, і на козаків, міщан і на всю місцеву людність київської округи (уездных людей), “порозумівшися з полковниками, бурмистрами й війтами, так щоб то не було їм занадто великим тягарем”, але при тім щоб нікого й не поминено в тій роботі. Поставивши сю кріпость тримати в великій обережности, що вечера відбирати ключі самим воєводам: ключі від кріпости тримати першому воєводі, а ключі від міста-“острога” другому. Мати часті зносини з гетьманом, щоб неприятель не захопив несподівано. Тримати добру сторожу на заставах і мати пильну контролю над усякими приїзжими. Берегтися, щоб вони не принесли пошести з заражених місцевостей, розпитувати їx з усякою обережністю (“через огонь”) і підозріливих не перепускати; ніяких річей з заражених місць не дозволяти ні купувати, ні даром приймати, щоб не допустити яким небудь чином пошести до Київа і Київського уїзду.

Людей з місць не підозрілих допускати в Київ. Всіх новоприбулих звідки будь людей обовязати ставитися в “приказній ізбі”, і пильно розвідувати про них. Виходців з-закордону “руских” висилати до Москви, утікачів-кріпаків (з Московщини очевидно) не приймати, а кого знайдуть-видавати тим, що їx шукають; але тих, що прийшли в козацьку (черкаську) сторону “до прииманья” Бутурлинового-таких не видавати. Селян, що приходять з пограничних країв польських і литовських приводити до присяги і веліти їм осідати на “вічне життє” в Київській окрузі, але не близько від границі, записувати їx до книг і давати їм пільгу в податках, “на скільки літ годиться”, хто схоче іти до “руських городів”-не забороняти. Міщанам оселятися в містах, де хто хоче. Шляхті і пахоликам давати волю приставати на козацьку службу. Родовитих шляхтичів, які б просилися на царську службу до Москви, не затримувати. Але пильнувати, щоб не перепускати шпигів і зрадників 4).

Я спинився на сій інструкції, бо нею відкривалася нова сторінка публічного права-воєводського правління на Україні. Як ми бачимо, новим воєводам давались функції по перше-комендантів київської кріпости і московської залоги, по друге-охорони київської околиці (уїзду) і порядкуваннє певних справ, в її межах, і по третє-функції представництва московського уряду в розмірах всеукраїнських (козацької чи “черкаської” території): пильнування безпечности, українсько-польських і українсько-татарських відносин, і взагалі московських інтересів на Україні. З сього погляду інтересний такий пункт в закінченню інструкції:

“Будучи в Київі бояре-воєводи мають довідатися, які в черкаських городах (себто на козацькій території) були великі маєтности короля, арцибіскупів, ксьондзів, панів і шляхтичів-які городи і міста, яких панів поіменно, і скільки в тих маєтностях тепер селян і людей неосілих (бобилей), і скільки збирано з тих маєтностей на короля чи панів, яких поборів і податків-про все се бояре-воєводи мають написати докладно для відомости государя” 5).

Се було, очевидно, дорученнє секретне, воно стояло в звязку з проєктами оподаткування на царя, з переяславськими розмовами про описаннє на государя “королівських, панських і всяких міст” і т. ин. Але й загалом все отсе окресленнє компетенцій царських воєвод на Україні зроблено було без якого будь порозуміння з гетьманом. Інструкцію їм дано, не питаючись поглядів гетьмана і старшини, хоч вони вважалися представниками інтересів України й її хазяями-поскільки йшла мова напр. за проханнє заведення московського протекторату над Україною. Москва збиралась правити Україною не питаючи їx.

Одначе в перших же кроках воєводам прийшлося звернутись до підтримки гетьмана, коли прийшлося здійсняти царську інструкцію.

Сповняючи її, воєводи підходячи до Київа, від Бобровиці післали першу повістку митрополитові, полковникам і маґістратові, а другу виходячи з Броварів, 23 лютого (5 березня), і за три версти перед Київом, згідно з їx бажаннєм стріли їx полковники: новий Павло Яненко, і попередній Явтух Пішко, “котрого Павло перемінив”, і з ними коло 200 козаків і міщан. Потім з-півверстви перед Св. Софію перестрів їx намістник брацький Теодосій з духовенством, і з процесією провели їx до Софії. Тут стрів їх у брамі митрополит з печерським архимандритом та иншим духовенством і війшовши з ними до церкви, відправили молебень, а після того старший воєвода Куракин говорив промови відповідно наказові. Так обійшлася вступна. церемонія 6).

Заквартирувавши на Подолі, над Дніпром, воєводи зараз стали оглядати київські укріплення-і признали їx невідповідними. Від Дніпра до гори було “острогу”-деревляної будови на 300 сажнів, з двома ворітьми і 6 вежами, але сі укріплення в кількох місцях спалено і розламано. На горі воєводський двір, обгорожений острогом (замок)-але укріплення і вежі лихі, і води в замку нема; на випадок неприятельського наступу в нім не можна боронитись. Тоді стали шукати нового місця, і знайшли його поблизу Св. Софії, на Воздихальній горі, 820 сажнів наоколо 7). З тим другого дня, 7 н. с. березня, воєводи поїхали до митрополита і стали йому виясняти необхідність поставити нову фортецю на тих ґрунтах, що належали до київських монастирів і церков: до Св. Софії, Десятинної церкви, Михайлівського і Никольського монастиря. Але митрополит рішучо відмовив. Заявив, що він тих земель не може дати, і кріпости на них будувати не дозволить. Даремно воєводи доводили, що иншого такого відповідного місця нема, і цар певно дасть в заміну инші ґрунти, а кріпость Київу і самім монастирям доконче потрібна- як показав недавній наступ литовського війська і ріїна ним задана Київу. Місце старого замку для фортеці непридатне, і їм, воєводам, прийдеться, хоч би й без дозволу митрополита ставити її на тім місці що вони вибрали. Митрополит тими арґументами не переконався і казав, що коли воєводи хочуть “Черкасів оберегти”, то їм треба ставити укріплення не в самім Київі, а верст за 20 або й більше, а на останню погрозу дуже розсердився і сказав: “Коли ви станете ставити город на тім місці, то я буду з вами битись”. Воєводи почали йому виясняти всю непристойність таких його слів. Нагадували йому, як же він стрічав Бутурлина і за царя молебня правив, і тоді не протестував против московського протекторату, а тепер каже такі “непригожі слова” і грозиться битись! Ви накликає тим на себе гнів государя, бо показує прихильність королеві, хотячи зіставити Київ безборонним і підвести його під польське завоюваннє. Але митрополит від того розходився ще більше. Говорив, що то гетьман просився під царську руку, а він, митрополит з собором з тим до царя не посилав; він з духовенством живе собою, під нічиєю владою. А коли воєводи йому на се казали, що він був і єсть під владою: був під владою королівською, а тепер опинився під царською, і повинен сповняти царські накази, митрополит відказував: “Був я давніше під королівською владою, а далі буду під тою, яку мені Бог дасть. Не дивіться на початок, а чекайте кінця, побачите скоро, що з вами буде” 8). І так закінчив “по польськи”: “Почекайте і ждіть собі кінця скоро”.

Воєводи бачивши таку “зраду” митрополита, як висловлюються в звідомленні, не стали більше з ним говорити, і сказавши, що не вважають на його слова, а на царській приказ, і будуватимуть фортецю на вибранім місці, пішли з тим від нього. Покликали зараз до себе обох полковників і сотників і міську старшину, оповіли їм, що от митрополит не позволяє будуватися на тім місці, що вони вибрали разом з ними, старшиною; каже, що він не був в порозумінні з гетьманом і військом, як вони просилися під царську руку, і нічого того не знав. Тоді полковники, війт і бурмистри пішли до митрополита умовляти його від себе. На превеликий жаль не знаємо, в яких термінах ішла розмова між ними, але незадовго вони прийшли сказати воєводам, що митрополит перепрохує їх у всім, що з ними перечився-нехай про се не пишуть государеві, а він завтра до їх приїде просити у них пробачення. Говорив він “з серця”, тому що ся справа їм, київському духовенству, уїлася з давніх часів: скільки Польща й Литва присвоїла собі їх земель, і ними заволоділа! Він думав, що й тепер воєводи хочуть забрати манастирські землі (даючи тільки притокою сю будову кріпости). На се воєводи відрікли, що за образливі слова, до них сказані, митрополитові з пробаченнєм приїздити нема чого: вони йому й за-очі то пробачають, але затаїти сю справу перед царем вони не можуть, як то митрополит грозився з ними битись та инші непристойні слова говорив, і полковники перед гетьманом не повинні того затаювати, бо як гетьман про те довідається поза ними (розумій-від тих же воєводів), то може їх покарати за те затаєннє. Полковники притакнули, що того затаїти неможна, і вони гетьманові напишуть; але не покладаючися на се воєводи написали йому від себе, і жадали відповіди. Також згідно з інструкцією нагадали йому, щоб розписав по місцях, аби про всякі вісти повідомляли і гетьмана і воєводів, і т. д. 9).

Але гетьман зовсім не виявив такої готовости наставати на митрополита, як його полковники, а навпаки став по його стороні. На жаль його відповідь воєводам не заховалася текстуально, а переказана тільки в царській грамоті, писаній на підставі донесення від київських воеводів. Звідси довідуємося, що гетьман воєводам на їх лист відписав, щоб вони кріпости на Уздихальниці не ставили, бо то земля Софійської митрополії та инших церков, надання старих православних князів, і таких прав і надань ламати не годиться: гетьман і військо сподіваються, що цар не то що відбирати, а додавати мав би до таких надань 10). Гетьман незадовго посилатиме до царя свого гінця і проситиме царя в сій справі. Дійсно казус після всіх попередніх балачок про незайманість надань церковних і світських виходив доволі неприємний і не своєчасний: де ж таки в осередку старої столиці мали б відбирати силоміць митрополитанські землі, ворушити кости старих предків царської династії! Але московський уряд рішив поставити на своїм не зважаючи на всякі неприємности. На проханнє переказане від гетьмана через його гінця Литвиненка цар відповів, що цар справді не то що стародавніх церковних прав не ламатиме, а навпаки-поверх давнішого з своєї ласки велить дати, і тепер коли для власної охорони церков хоче зайняти під кріпость церковну землю, то велить за те дати митрополитові землі стільки ж або й більше в иншім місці, де йому сподобається, аби йому не було кривди. Мовляв, так і гетьманський гонець просив: коли той софійський ґрунт потрібен для фортеці, то нехай би цар дав митрополитові землю в иншім місі.

Чи саме так просив гетьман, чи може царська канцелярія підстилізувала його проханнє під свої пляни і потреби, щоб повернути на своє-в кожнім разі інцидент сей не міг бути гетьманові й старшині приємним. Воєводи могли з самого початку повести справу так, щоб митрополит не почув себе ображеним: могли запропонувати обмін на таких корисних умовах, які б задоволили його й духовенство київське вповні. Але вони, як бачимо з їx звідомлення, повели справу по салдацьки, як повні й абсолютні хазяї краю. Образили митрополита до краю, і тепер цар мусив писати гетьманові, щоб він митрополита заспокоїв, щоб він “о том не оскорблялся” 11). Затерти прикре вражіннє від такого поступування нових протекторів було трудно, і дуже воно було не на часі-саме підчас переговорів про нові відносини, що велися в Москві з гетьманськими послами.








Примітки


1) Акти Ю. З. Р. X с. 373, пор. вище с. 761 і 778.

2) Акты с. 371-3.

3) Поміта про висилку тамже с. 378.

4) Акти Ю. З. Р. X с. 351-372.

5) Акты X с. 370-1.

6) Акты X с. 385-6.

7) Тамже с. 387 і 545.

8) Я тут переміняю в першу особу записане в звідомленню у третій.

9) Акты X с. 387-396.

10) “Ты (гетьман) писалъ къ нимъ (воєводам), чтобы на томъ мЂстЂ острога не дЂлать, для того что тутъ земля митрополича-софійская и святыхъ церквей, и пошлешъ о томъ къ намъ, вел. государю, гонца вскорЂ, что вамъ (Українцям) правъ церковныхъ и данья православныхъ князей ломать не мочно; а чаете того, что мы, вел. государь, не токмо имЂли бы что отнять, но еще и надъ прежнимъ прибавить велимъ”.

11) Акты X с. 545-6.











Попередня     ТОМ IX     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VII. Стор. 9.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.