Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VII. Стор. 18.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ VII     Наступна





ДЕПУТАЦІЯ ДУХОВЕНСТВА У ЦАРЯ, ЧОЛОБИТНЯ ҐІЗЕЛЯ, СПРАВА ВІДБИРАННЯ ЗЕМЕЛЬ ВІД КОЗАКІВ, ЦАРСЬКІ ГРАМОТИ ДУХОВЕНСТВУ, 11 (21) ЛИПНЯ 1654, ЗАГАЛЬНІ ПІДСУМКИ.



Депутація виїхала коло 10 с. с. липня. З нею поїхав сотник тимонівський Михайло Махаринський, що мав свої справи в Москві, а гетьман рекомендував його цареві як людину добре обізнану з польськими справами, тому що він пробув в неволі у короля більше року і недавно відти вийшов. Крім усього иншого він повіз пасквиль на митрополита, написаний з нагоди смерти і похорону його “коад'ютора” Йосифа Горбацького, можливо вивезений з Польщі самим же Махаринським. Сей пасквіль мав свідчити, що митрополит зовсім не являється приємною Полякам особою, коли вони його так грубо атакують. Гетьман в своїй грамоті, переданій через Махаринського, підчеркував се, що митрополит богато постраждав від Ляхів, і тепер терпить зневагу, пониження і тяжкі образи-не тільки устно, але і в писаннях безчестних, що безчестять його й иншу духовну старшину: архиепископів, архимандритів і все православне духовенство, всю православну церкву, і самого царя. Гетьман просив супроти того тим більшу ласку показати духовенству-його делєґації 1).

Новіші дослідники підчеркують се, що гетьман при тім зовсім не подумав про духовенство світське 2). Не споминає його і верховний патрон його митрополит: воно ніде не згадується в сих супліках, покрите загальним постулятом потвердження церковного імунітету, церковної юрисдикції і церковних надань і свобід. Носієм їх виступає епископат з своєю чорною армією. Біле, світське духовенство має в них участь постільки-поскільки.

28 с. с. липня депутація з сотником Махаринським була прийнята на авдієнції у царя в таборі під Смоленськом. Наперед представилося духовенство і подало свої грамоти-тим днем вони позначені в посольському архиві. Від печерського архимандрита були передані цареві дари: деревляний різблений хрест “с праздники”, частина мощей Марка Печерського і кілька книг печерського друку (БесЂды на Діянія і на Посланія ап. Павла-шедеври печерського друку, й ин.). Дяк Лопухин питав про спасеніє митрополита і архимандрита. Потім, того ж самого дня, але осібно від духовенства, цар прийняв Махаринського з товаришами 3). Чи перед тим заїздила делєґація до Москви, з актів не видно, й я се не вважаю правдоподібним, хоч такий здогад і висловлявся в літературі: делєґати мали всі причини обминати Москву, щоб не мати діла з патріярхом, і з огляду що цар був на фронті, вони мали для того певне оправданнє 4). Всі переговори проходили в царській кватирі під Смоленськом. Подробиць їх на жаль не маємо; дещо можемо міркувати з тих царських грамот, що були вислідом сього посольства, і з двох челобитень Ґізеля поданих ним очевидно в сих переговорах. Перша з них настільки інтересна, що її треба навести тут в головнішім:

И сіе предлагаю, яко многія скорби и гоненія претерпЂхомъ вЂры ради православныя, нынЂ ж съ радостію видимъ, яко ваше царское величество, свобожденія й утЂшенія ради вЂрныхъ, воздвигнулъ свою тиекрЂпкую десницу, дабы не токмо насъ, но и иныхъ, еще подъ игомъ ляцкіе работы сущихъ, воспріялъ. О семъ прежде въ ПереяславлЂ гетману вашего царского величества запорожскому бояринъ твой Василей Васильевичъ Бутурлинъ извЂщалъ и имянемъ вашего царского величества обЂщалъ, яко не токмо войску Запорожскому, но и всЂмъ намъ духовнымъ права и волности ваше царское величество потвердити изволитъ. Сего ради митрополитъ кіевскій челомъ бьетъ съ нами вашему царскому величеству о всЂхъ волностяхъ и правахъ. Наипаче же о первой волности, яже есть всЂхъ волностей и правъ коренемъ, послушаніе къ нашему верхнЂйшему пастырю констянтинополскому, до которого намъ и право божіе чрезъ святаго апостола Андрея Первозваннаго и каноны святыхъ отецъ прилучили и совокупили. Ибо не гнушается и не возбраняетъ митрополитъ кіевскій съ нами святЂйшему патріарху московскому и всеа Росіи послушаніе творити, извЂстно имуще, яко и его престолъ Духомъ Святымъ составленъ есть. Обаче ужасается, да не вмЂнитъ Богъ сіе дЂло во грЂхъ, вЂсть бо, яко что вселенскимъ соборомъ узаконено и утвержено есть, то не можетъ премЂнити ся раз†тЂмъ же вселенскимъ соборомъ. Вселенскій же соборъ всЂми патріархи и ихъ помЂстныхъ соборовъ единодушнымъ соглашеніемъ состоится. ТЂмъ же молитъ митрополитъ кіевскій съ нами вашего царского величества смиренно же и прилежно, дабы насъ при нашемъ пастырЂ оставити изволилъ. На семъ бо основаніи всЂ наши волности созданы суть. По обЂщанью Василья Васильевича Бутурлина, именемъ вашего царского величества. Въ чемъ аще бы есмы пожалованья вашего царского величества не сподобили ся, тогда бы митрополита кіевскій вкупЂ со всЂмъ духовенствомъ зЂло скорбЂти и унывати началъ. И иные такожде духовные, иже еще подъ крЂпкою рукою вашего царского величества не суть, быти же, извЂстно есть, яко усердно желаютъ, — а видяще нашу скорбь, малодушествовати бы начали. Сихъ ради винъ усердно преосвященный митрополитъ кіевскій со всЂмъ освященнымъ соборомъ молитъ ваше царское величество: покажи намъ свою милость и подаждь скорбящей російской церкви утЂшеніе 5).

(Я Інокентій Ґізель іменем преосв. митр. київського і всього священого собору в. цар. вел. чолом бю) і се предкладаю. Богато ми перетерпіли прикростей і гоненія за православну віру, а тепер бачимо з радістю, що в. цар. вел. підніс свою кріпку руку на визволеннє й потішеннє вірних — щоб не тільки нас, але й инших прийняти, які ще лишаються під ярмом лядської неволі. Про се ще перше, в Переяславі боярин твій В. В. Бутурлин повідомив гетьмана й військо Запорозьке й іменем твого цар. величества обіцяв, що в. цар. вел. зволить потвердити права і вільности-не тільки війську Запорозькому, але й усім нам духовним. Тому митрополит просить разом з нами про всі вільности і права. А перед усім про першу вільність-що являється коренем всіх прав і вільностей- се послушаніє нашому найвищому пастиреві царгородському, до которого нас і право боже прилучило і приєднало-через св. апостола Андрія Первозваного і канони святих отець. Бо хоч не цурається і не противиться митрополит разом з нами віддавати послушаннє патріярхові московському і всеї Росії-знаючи певно, що і його престол поставлений від Духа Святого, — але боїться, щоб Бог йому того не порахував в гріх. Знає бо, що уставлене і обзаконене вселенським собором не може бути змінене инакше як тільки тим же вселенським собором; а, вселенський собор може статися тільки однодушною згодою всіх патріярхів та їх місцевих соборів. Тому митрополит разом з нами просить в. цар. вел. смиренно і пильно, аби зволив єси лишити нас при нашім пастирі-бо на сій основі збудовані всі наші вільности. Так як обіцяв то В. В. Бутурлин іменем в. цар. вел. Бо якби ми в тім ласки вашого ц. вел. не отримали, дуже б митрополит з усім духовенством з того засмутились, а инші духовні, котрі ще не під кріпкою рукою вашого ц. величества, але дуже бажають бути, як нам відомо, — стали б теж вагатися, побачивши наш смуток. З тих причин митрополит з усім освященим собором сильно просить ваше ц. вел.: Покажи нам свою ласку і потіш засмучену церкву руську!

З сього можемо міркувати, що питаннє про відносини київського митрополита до московського патріярхату дебатувалося в сих переговорах дуже сильно, і на делєґацію робився сильний натиск в тім напрямі, щоб укаїнське духовенство признало зверхність московського патріярха. Але Ґізель рішучо спротивився сьому і став на тім, що захованнє зверхности царгородського патріярха являється першим постулятом потвердження прав (як воно стояло в супліці митрополита) і ніяким чином не може бути обминене. З ним солідарно трималися й инші делєґати: як бачимо Ґізель в своїй заяві підчеркує, що всі “ми”-делєґати-однодушно підтримують сю точку погляду митрополита. Царський уряд ніяк не міг з сим погодитися, бо стояв на тім, що церковні установи нововідзисканих “отчин” царських мусять перейти під власть московського патріярха, і в Білоруських землях, що переходили до його рук, він відразу, як сказано, підпорядковував епархії й церкви юрисдикції свого патріярха. З тих причин він не міг прийняти і побажання митрополита-коли він не хотів піддатися під послушенство московського патріярха-щоб під його владою далі лишалися епархії й вірні “Литви і Волини”. Але, очевидно, не лишав без уваги й осторогу Ґізеля, що нарушеннє давніших канонічних відносин може відіпхнути православних тих земель, що ще зіставалися під Польщею. Кінець кінцем уряд рішив відкласти сі справи на потім, а в сей мент обмежитися тільки потвердженнєм за духовенством тих маєтностей, котрими воно фактично володіє.

Тут також-як у петиціях київського міщанства, виринуло питаннє про приверненнє, ревіндікацію церковних маєтностей, що відібрані були від церковних установ і кінець кінцем опинилися в козацьких руках. Виступив з сим Ґізель в ролі ігумена Миколо-Пустинського манастиря, що володів уходами в районі долішнього Дніпра і Порогів. В своїй чолобитні він просив, аби цар велів розглянути і перечитати (перед собою) права або грамоти надані його манастиреві і потім потвердив їx своєю грамотою. “А що деякі маєтности, в тих правах названі, насильством лядським від святої обителі були віддалені, а нині, потім як Ляхів вигнано, ними володіє (обладаєт) гетьман вашого цар. величества, і святій обителі без вашого цар. в. наказу віддати не важиться (не дерзает),тому смиренно молю в. ц. в.: звели до нього грамоту написати, щоб він ті маєтности святій обителі віддав. Він бо й сам грамотою своєю про те ваше цар. вел. просить, аби ми у в. цар. вел. просили такої грамоти з наказом (“о грамоту изволенную”)-для більшої чести і певности” 6).

Так наш просвіщенний богослов використовував проти гетьмана його рекомендацію, де він так тепло розписувався за Ґізелем і просив потвердити його монастиреві права на маєтности-нічим не натякаючи, що він хотів, аби при тім і йому було наказано повернути сьому манастиреві маєтности що від нього відійшли до війська. Царські дяки теж очевидно не припускали, щоб гетьман так дуже бажав царської інтервенції в сій справі, й не виявили охоти виконати проханнє Ґізеля. Тому Ґізель підчас переговорів “вторицею” подав чолобитню в сій справі:

“Вторицею вашему цар. вел. чоломъ бью и со слезами за обитель св. Николая Пустынского зЂло обнищавшую молю: Повели наши права и привился подтвердити, а до гетмана в. ц. в. вели грамоту написати, дабы онъ тЂ имЂнья, на которыя права имЂемъ, святой обители отдалъ. ВЂмъ, яко не будетъ скорбенъ гетманъ в. ц. в. запорожскій, понеже и самъ до вашего ц. в. о семъ грамотою своею ходатайствуетъ и мнЂ при многихъ дюдЂхъ колкикратъ обЂщался имЂнія тЂ обители святой отдати, аще ему грамоту отъ вашего ц. в. принесу” 7).

Загалом треба признати, що в сих переговорах про права і вільности українське духовенство виявило ще найбільше політичного такту і обережности в сій ситуації-твердо обстоюючи свою автономію, традиції й звязки з землями, які зіставалися поза межами прилученої території. Трудно сказати, чи се залежало від вищої інтеліґенції і політичного розвитку (Косів, Тризна, Ґізель, Сафонович, Старушич, що стояли на чолі київського духовенства і вели сі переговори-се ж був цвіт тодішньої української інтеліґенції). Чи мало тут значіннє те, що вони вже мали за собою досвід попередніх депутацій-козацької і двох міських. Чи просто впливала тут складніша ситуація: потреба рахуватися з тими частинами території і установами, що зісталися під владою Річипосполитої? Але як бачимо, сі політики і патріоти також не могли стриматися, щоб не вмішати нового протектора, котрого так нерадо приймали, до внутрішніх справ України і не постаратися використати його інтервенцію, щоб вирвати деякі свої маєтности з рук “начальника і повелителя нашої землі”, “нашого гетьмана”. Хоч ховалися за його плечі, коли треба було забезпечити себе від неприємностей з московської сторони!

Результатом переговорів в царській кватирі було се, що цар наділив митрополита й манастирі доволі щедрою милостиною і дуже сухими грамотами писаними коротко і в тих самих виразах: Великий государ і т. д. пожалував такого то- дав йому сю царську грамоту на маєтности, надані йому привилеями від великих князів руських і королів польських, котрими він тепер володіє, щоб йому з нашої милости тими маєтностями володіти і збирати по давньому доходи які на нього збирано” 8). Воєводам київським наказано не приймати скарг на підданих і слуг митрополичих і манастирських, а відсилати їх до митрополита і в монастирі “гдЂ кто судимъ”, і взагалі “в ніякі духовні справи не вступатись” 9). Тим виконувалося проханнє духовенства-“духовного их суду судити не велЂти”. Гетьмана цар повідомив, що сповняючи його проханнє, він прийняв послів духовенства і велів видати їм жалувальні грамоти на маєтности. Що ж до прохання про маєтности, які від них відійшли, дано таку резолюцію: “Ти, гетьман наш, говорив нашому боярину В. В. Бутурлину, аби ми веліли післати писців в наші черкаські городи, у всю Малую Росію, та описати городи і міста і всякі землі. І нашим царським наказом (зачеркнено: за твоїм чолобиттєм) велено було післати наших дворян до наших черкаських міст, у всю Малую Росію. Та після того ти же, гетьман, присилав бити нам чолом, щоб ми тих наших послів не посилали сього літа, доки служба скінчиться. Тому тих наших дворян не післано; а як служба скінчиться, і за нашим указом наші писці будуть післані в наші черкаські городи і в усю Малую Росію, і городи, міста й землі і всякі угодья перепишуть, тоді буде наш указ митрополитові, архимандритові і всім манастирям, ігуменам і братії про манастирські маєтности, що відійшли від них за польських королів”. Се була відповідь на проханнє Ґізеля. Инші ж справи-себто питання про відносини до патріярхів-царгородського і московського, про епархії Литви і Волини і т. д.-цар відкладав до свого повороту до Москви 10).

Всі сі грамоти датовані 11 с. с. липня. Того дня цар приймав черців на прощальній авдієнції; дяк Лопухин проголосив їм резолюцію що до відібраних маєтностей виложену в грамоті до гетьмана. Потім так само відправлено Махаринського з товаришами; він мав відвезти сю грамоту до гетьмана що я тільки що переказав, а також царські проклямації до української людности, що зіставалася поза межами козацької території 11). Одна була адресована до шляхти, міщан і всього поспольства Браславщини, друга така сама-людности волинській, третя подільській, четверта “подгорЂской” (не ясно, що хотіли означати тим терміном). Прокламації для Галичини східньої і західньої були адресовані на ймення місцевих владик: Арсенія Желиборського і Антонія Винницького. Цар повідомляв їx про війну розпочату ним з польським королем за “многія грубости и неправды”: сам цар рушив з своїми підручними царевичами, на инші землі ідуть його воєводи і гетьман запорозький. Цар закликає владику з усім духовенством, щоб він “задля православної віри пошукав нашої государської милости”-намовляв місцеву православну людність, шляхту, міщан і уїздних людей, щоб вони теж піддавалися під царську руку, присилали до царських воєвід своїх представників і помагали царському війську промишляти над неприятелем. Цар за те потвердить за шляхтою і духовенством маєтности, і ще додасть, а міщан і уїздних людей “взище своїм жалуваннєм”, дасть “у всяких податях многую льготу” і т. д. Сі грамоти Махаринський мав розіслати на адреси 11).

При всій здержливости царського уряду супроти єрархії признаннє ним церковного імунітету було цінним дарунком в тодішніх обставинах. Його вартість митрополит випробував в згаданім інціденті з Криницьким. Коли київські воєводи арештували в листопаді Криницького і його товариша і стали допитуватися, з чим їх митрополит посилав до Польщі, митрополит вигорожуючи арештованих зажадав, щоб їx відпустили до їх монастирів, згідно з признаними церковними вільностями, і грозився скаржитись на воєводу гетьманові “на его неволю и утЂсненье”; київський полковник дуже енергійно підтримував його домагання. “Митрополит і полковник говорили з великим шумом: Ц. в-во показав нам свою ласку-щоб ніяких вільностей не відбирано, а тепер починають чинити духовенству тісноту, якої ніколи не бувало! Старців треба пустити до монастирів. Митрополит і архимандрит беруть їх на поруки, що від них нічого лихого не буде”. Ситуація вийшла така серйозна, що воєводи мусіли випустити арештованих-аби в тутешніх людях не було “какова дурнаго сумнЂнья”, Щоб не взяли того собі за “большую неволю и утЂсненье” 13).

Бачимо, що царські грамоти все таки скріпили позицію єрархії і дали їй відвагу йти за свої права навіть на бій з московською адміністрацією.








Примітки


1) Повний склад делєґації був такий: представник митрополита Ґізель, з ним старець Софійського монастиря, диякон і 9 служок. Від Печерського монастиря два старці і 5 служок. Від Брацького монастиря старець і служка. Від Михайлівського монастиря старець Гавриїл. Від Видубецького монастиря сам ігумен Климент Старушич з 2 старцями і 4 служками. З сотником Махаринським його син і два товариші-значні козаки, два чигринські козаки прості і 6 хлопців.

2) Ейнгорн, підчеркуючи се, толкував, що гетьман підтримував митрополита, як представника шляхетської верстви-с. 71 і 73.

3) Акты X с. 705-8.

4) Соловйов просто через недогляд, очевидно, написав в своїй історії, що Ґізель подав петицію митрополита цареві в Москві (с. 1642). Карпов і Макарій, тримаючися актів, представляли справу так, що делєґати приїхали просто до царської кватири; але Ейнгорн против їx поглядів старався довести, що делєґати наперед були в Москві. Найбільш серйозний довід, висунений ним (с. 75-6) такий: в своїх звідомленнях цареві київські воєводи доносили, що вони дали пропуск делєґатам духовенства “къ Моск—, з обовязком явитися в посольськім приказі (Акты X с. 690). Але се приказний шаблон, і не можна на підставі сього твердити, що делєґати так таки й поїхали до Москви; в Путивлі вони могли дістати инший маршрут.

5) Акты X. с. 751-4, “список”.

6) Акты X с. 745-6.

7) Тамже с. 753-4.

8) Акты X с. 761-4.

9) Тамже с. 763-4.

10) Акты X с. 759-762.

11) Акты X с. 753-6 і 770.

12) Білгород. ст. 382 л. 357-381, справа урвана. Про неї писав Харлампович, Малор. вліяніе с. 158-9.











Попередня     ТОМ IX     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VII. Стор. 18.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.