[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VIII. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ VIII     Наступна





МОБІЛІЗАЦІЯ І НАСТУП НА ПОДІЛЛЮ, НАСТУП НА СІВЕРЩИНІ І НА ВОЛИНІ, ВЕЛИКОДНІЙ РЕЙД НА БРАСЛАВЩИНІ, МАРШ КОР. ГЕТЬМАНА ПІД ПРИЛУКУ, НАПАД НА БУШУ, НАСТУП НА БРАСЛАВ І ВИННИЦЮ, МАРШ НА УМАНЬ, НЕВДАЛИЙ ПРИСТУП, ВІДСТУП НА БРАСЛАВ ПІД КРАСНЕ.



Серйозні операції з польської сторони поведено в тім часі в Браславщині. Ініціятива була королева. Маємо його листа до гетьмана Потоцкого, писаного з сойму. Король нагадує свою давнішу гадку підтриману сенаторською конференцією, що військо треба тримати при лінії “і посунути в ближчі місця України”, з огляду що Хмельницький при договорі з Татарами “покори не вчинив” Висловляв невдоволеннє, що ся директива його не виконана і “хоругви так глибоко пішли в Польщу”. “При теперішній московській зраді, що вони прийняли протекторат в панстві нашім, найкращі міста переймають і обсаджують, яка б то була добра річ, коли б військо могло упередити їх замисли! Тепер же займати ті місця річ небезпечна і трудна. Але бажаємо собі того принаймні, щоб Браслав і Винниця з прилеглими місцями були обсаджені як найскорше, коли не всім військом, то принаймні його частиною”, щоб неприятель і тут не випередив і не позаймав усіх доріг на Україну, і бодай від Подністровя Полякам зістався вільний приступ. “Бо зачинається війна не з таким неприятелем, що тільки в полі міряється (битви або виграє або програє), але таким що засідає міста і фортеці, котрі (потім) здобувати трудно, і треба його упередити, а не себе дати випередити, щоб ціла Україна не опинилася в неприятельських руках. Нехай в. м. будуть прикладом Інфлянти-котрих Річпосполита й досі не може собі вернути” 1)

Старий гетьман не виявив особливого ентузіязму для свого пляну. В листі писанім 15 н. с. березня з Підгаєцької резіденції 2) згадує він насамперед, що годилось би йому побувати на соймі-взяти участь в нарадах над військовою справою, — але супроти катеґоричного наказу короля (що видимо тої присутности не бажав бо вона ще б більше обгострила справу передачі Потоцкому великої булави) він зрікається сеї подорожи на сейм 3). Обставини здаються йому малосприятливими для походу. Військо не зібране ще, не спочило по попередній кампанії, мале-а правдоподібно ще зменшиться з кінцем місяця, бо останнього березня кінчиться чверть року, а люде очевидно не заплачені. При тім вести війну на виголоджених попередніми кампаніями українських територіях дуже тяжко; краще було б повести наступ на Московські краї; хіба як що хан зістанеться союзником козаків, як то кажуть, — в такім разі прийдеться триматися сеї тяжкої і невдячної оборонної війни. Але кінець кінцем не вважаючи на всі сі міркування гетьман королівський наказ виконає і слова дотримає. 18-го березня рушив він військо на Плоскиров-як уже доніс про се в попередніх листах, наступного вторка рушив сам, але просить не покладати на сей похід надмірних надій з вище вказаних причин 4).

Справді, не чекаючи поки посходяться всі хоругви і прибуде армата, кор. гетьман досить скорим маршом пройшов північним краєм Поділля до Прилуки і 30 березня був уже тут. Погода йому сприяла, бо не вважаючи на пізній час зима тривала, і лід на ріках ще тримався. Під Ілинцями, недалеко Прилуки визначив він зійтися Петрові Потоцкому, старості камінецькому, що мав привести з собою подністрянське військо і помічний полк молдавського воєводи. Про похід сього подільського війська маємо анонімну реляцію, списану якимсь ротмистром для королевича Кароля 5), дуже докладну, з котрої нижче візьмемо деякі мальовничі деталі, а поки що зазначимо загальну схему операцій переведених в другій половині березня. Се марш гетьманського війська з заходу на схід з Плоскирова на Прилуку, і сполучений в ним марш подільського війська з-під Камінця на Ілинці, в північно-східнім напрямі 6).

В Шаргороді Петро Потоцкий видав під датою 24 березня універсал до козаків “і всеї черни в містах, місточках і селах”, даючи знати, що прийшовши в сі краї згідно з волею короля не має він заміру карати людність за зраду без розбору “шаблею”, “огнем”. “Бо між вами багато є таких, що вже побачили велику злість Хмельницького, його зраду і відступленнє від християнства, і хотіли б краще жити в пожаданім спокою, аніж щоденно звідусіль чекати погибели”. Тому з свого боку радить “вибитися з темного лукавства того зрадника та вернутися під крила й. к. м., ніж іти в тяжке і вічне ярмо московського мучення”. Всіх таких закликає відзиватися до нього, а він душею своєю ручить їм за безпечність, ласку королівську і оборону від війська (польського очевидно)-“а всякий гордий, котрий тому противитиметься, кровю своєю заплатить за смуту” 7). Сі універсали Потоцкий старався поширити серед місцевої людности, а звісний нам Окунь, користаючи з приходу більших сил, знову попробував напасти на Бушу, щоб поправити свою невдалу операцію з попереднього місяця. Анонімна реляція так поясняє сю особливу цікавість до Буші: “зібралося там чимало подністрянського гультяйства до Гречки, опришка з Калюса”.

Окунь вибрався на них сим разом з значними силами, 27 хоругвами, але не вмів заховати своєї експедиції в потрібній несподіваности. “Зараз вночи виходячи з Шаргороду звелів бити в бубни, і тим наробив розголосу, а прийшовши під Бушу, вже добре над ранком, в якій милі від неї теж звелів бити в котли; тим остережене хлопство при тих силах, які були, дало добру відправу, і як би ще був трохи там затримався, мав б не аби-який бенькет”. Потоцкий тим часом отримав тут молдавську поміч -12 добрих хоругов, під проводом полковника Войцеховского-одного з товаришів Кондрацкого з торішньої сучавської кампанії, а від гетьмана прийшов лист як найскорше йти під Ілинці. Потоцкий зараз рушив туди-але по дорозі спинився, щоб громити непокірні міста; вирубав Копіївку, Немирів, може ще й инші осади-хоча не без того, що польські реляції грішать деяким перебільшеннєм сих погромів, заданих непокірній людности 8).

В Ілинцях, як мав кор. гетьман вісти, збиралися козацькі сили, і місцевий сотник Вертелецький, як каже гетьман, удавав перед черню, що збирається міцно боронитися: робив на ставах ополонки і под., але тим часом потроху вислав усі вози, а потім налегко зіставшися, з наближеннєм польського війська відійшов-піславши осторогу також і свому полковникові Богунові, що надходить польське військо. Чарнєцкий даремно висилав заклики до тутешніх підданих, запевняючи їм безпечність: не хотіли його приймати. Тим часом підійшов Потоцкий молодший з своїм військом, посправлявши по дорозі також карні розправи над непослушними: вирізав оту Копіївку, Немирів й ин. (подробиці того анонімного ротмистра нижче). Першого квітня зійшлися обидва війська. Довідавшися, що Богун в Рахнах 9), післали по нього вскоч кілька хоругов під проводом Рушіца, а за ним і самі як скоро могли поспівали. Вирубуючи козацькі ватаги, які стрічалися по дорозі, Рушіц видко трохи загаявся в сім приємнім заняттю, і не застав уже Богуна в Вербичу, де він був. Туди наспів і старий Потоцкий через Кальник, Дашів, Городок-порожні, полишені людьми, що замісць віддаватись на обіцяну універсалами польську ласку тікали куди видко. Гонячи за Богуном мало що не догонили його в Івангороді: “одною брамою наші впадали, а другою він тікав: гонили за ним аж до Якубця, захопили його корогву і котли, вбили його Татарина і товмача. В Якубцю застали богато збігців-Поляків і иншого люду; деякі язики говорили, що сам Богун там-але потім виявилося, що він маючи свіжих коней, з иншими сотниками поїхав просто до Умани, не входячи до Якубця. Від тих що замкнулися там зажадали, щоб піддались, але ті відмовили-“за приводом тамошнього отамана й инших козаків, а. навіть і попів-котрі їм нагадували присягу віддану Москві”. Тоді Потоцкий післав туди кавалєрію, вона зійшла з коней і пішла на приступ, “і за ласкою божою без труднощів взяла обложених під шаблю, так що зо три тисячі трупу лягло”. А одночасно полковник Детиницький висланий з відділом кінноти в напрямі Умани, рубав утікачів на дорогах, і розгромив при тім кілька місточок і таборів.

“Так від Винниці аж під саму Умань упорався з усіми містечками”, — вдоволено підсумовує старий Потоцкий результати сього рейду. Як далі побачимо, Потоцкий молодший радив на тім і скінчити-післати частину кінноти на Умань, попробувати чи не вдасться щось осягнути несподіваним нападом, і як ні- то не компромітуючись і не виставляючи досить слабого і деморалізованого війська на втрати, на тім скінчити сей похід-рахуючися з тим, що термін служби вийшов, і кожен мав право про себе як хотя радити. Але старий Потоцкий послухав Чарнєцкого і захотів спробувати щастя з усіми силами-чи під вражіннєм його наступу Богун і Глух, уманський полковник, не схочуть почати переговори? Не робив, мовляв, собі ніяких ілюзій, що може здобути таку сильну фортецю без армати і пішого війська, але бажав попробувати чи не вдасться привести її до підданства королеві. Полишив в Кочубіївцях, милю від Умани всі вози, і з усім військом в велику пятницю, 3 квітня приступив до міста. Післав універсали королівські-до козаків і до черни, придав свого власного і визначив кілька годин на роздуманнє. Але Богун як на попереднього листа, так і тепер не дав ніякої відповіди. Вивів людей і військо з двох частин міста і зачинився в третій, при замку- маючи понад 15 тисяч війська. В “Старій Умани” теж пробували боротися, але уступились, коли Чарнєцкий наступив з драґонією і з кільканадцятьма корогвами легкої кінноти. Старий Потоцкий поставив там драґонів і полк Потоцкого молодшого, а инше військо розложив по хуторах, і чекав відповіди від козаків. “Але вони не забуваючи свого звичаю, замісць відповіди зробили з замку вилазку в поле”. Польське військо кинулось і погнало їx назад, тоді вони зробили другу вилазку і запалили місто-де розложено драґонію. Знову напали на них, вигнали з міста і вивели звідти без шкоди драґонів. Після того старий Потоцкий вивів військо в поле і до півночи чекав, що може козаки захочуть вийти і щось спробувати. Але не дочекавшися відійшов до Кочубіївець, а другого дня пустився на Буки, виславши наперед два полки, з дорученнєм забезпечити мости і “упрятати” всі слободи на тій дорозі.

Тут кінчиться реляція старого гетьмана, писана з сеї дороги до Буків. Продовженнє дає анонімна реляція, починає згаданою вже екскурсією Окуня на Шаргород і походом під Ілинці, але дає кілька яскравих і характеристичних взірців попереднього “прятання”, тому почнемо дещо з попереднього (стиль оповідання дуже ляконічний, еліптичний, так що приходиться доповняти з контексту).

“Рушили рано (з Шаргороду). Де тільки траплялося містечко, слобода чи село- вирубавши хлопство, огнем кінчали решту. Доки зійшлися з гетьманом, немало винищено тої саранчі. Прийшовши сею дорогою до Немирова, добре вкрили трупом його улиці.

“В однім великім мурованім льоху замкнулося кількасот людей і їх задушено димом. Волохи не малий час трудилися коло них, щоб дістати когось з старшини, але тільки кількох зловлено, що непомітно втікли; всі инші ніяким чином не хотіли піддатись, і їх огнем і димом подушено.

“Зійшовшися з гетьманом, ще більше розпустили крилами під'їзди, і ріжними трактами палили; але де піддавалися-не рубали, тільки Волохи рабували.

“В четвер перед Великоднем (2 квітня) прийшли ми під Ягубець-містечко оборонне і замочок добре укріплений. Застали там три полки наших; півтори дні там галасували і немало втратили своїх: двох хорунжих убито, богато товариства і челяди, але нічого не доказали. Аж коли надтягнуло (головне) військо, і п. воєвода браславський скочив з своїм полком, инші за ним вломилися до парканів. Положили до замку трупом вщерть більше як 4 тисячі: окрім валів і міста все підзамче (przygrodek) було ними вкрите. Оден падав на другого-особливо в замку: як по мосту приходилось ходити по них.

“Там ми відправили ночліг в четвер. Великої пятниці дійшли під Умань. Там нашому полкові велено йти перед військом. Недалеко перед Уманню дістали ми в містечку кількох добрих язиків; вони зараз розповіли про силу Уманців: що там більше 10 тисяч козаків з Богуном, а хлопства, що позбігалося з ріжних слобід, далеко більше, бо що тільки живо туди збирається. Про кріпость говорили, що в добрім порядку. Все се ми й самі потім добре досвідчили.

“П. воєвода браславський радив п. гетьманові самому туди не йти, а післати кілька полків, і сам брався йти: “Коли не вдасться захопити, то все таки що можна буде зробити, зроблю: тому що не маємо армати, ані піхоти, не можна здобути штурмом таку сильну фортецю-хіба захопити” (несподіваним нападом). Се була добра рада, і ми без конфузії були б одійшли, і не мали б таких великих страт. Але п. обозний коронний (Чарнєцкий) пішов п. воєводі на перекір, і переміг своїми раціями, доводячи, що як тільки побачать п. гетьмана з військом, та ще він пішле їм королівський універсал, так зараз піддадуться. Дав себе п. гетьман намовити, підійшов під Умань з військом (піславши наперед) трохи комонника і піших стрільців. Почали (Уманці) з нашими гарцювати, але боялись, щоб не дати язика, і як скорше тікали до міста. Одначе з боків, з нового міста зараз язика добули, і з ним післано універсал. Прочитавши його, зараз арматою оповіли підданство: перед тим ні разу з гармат не стріляли, тільки з самопалів. Але то нам нічого не шкодило, бо переносило горою далеко.

“Коли військо стало “в шику”, а охочі з ріжних сторін підскакували під місто, в долішнім місті затрівожилися і зараз повтікали до старого. Тим часом військо наше наступало: прискакав п. воєвода з охотниками, п. обозний прийшов з драґонами, і так ми опанували нове місто. Полк наш поставлено під самим наступом. Відстрілювалися ми через став з самопалів. Додано туди ж драґонів п. обозного: їx поставили при паркані коло брами. Инші полки з п. гетьманом стали на фільварках, декотрі на сторожі. Ми поставивши коней на кватерах, щоб погодувались, самі пішли з хоругвами пішо під паркан. (Неприятель) робив вилазки ледом, і ми з ним майже цілий день галасувались-аж під сам вечір затихло так на годину: видко що раду мали.

“Перед самим вечером вдарили з гармат, комонник з великим криком висипав весь з міста і вкрив поле під валами. Наші полки, що були на сторожі і ті що на фільварках, відогнали їх аж до брами. Але піхота (козацька) відстрілювалася з валів на наш полк. Коли разом вся (козацька) піхота через став посунула так, що зайшла нам в тил, а ті що підчас денних вилазок закралися до дальшого міста, захопили чимало коней і челяди. Тут хоругов п. воєводи браславського як найскорше в поле; нас кілька лише хоругов зісталося пішо, щоб дати (козакам) відсіч від міста. Але такого великого натиску ми не могли витримати, особливо тому що немало з товариства і челяди скочило в поле за полковничою корогвою, і так прийшлось нам ретіруватись до коней-що за дві улиці стояли. Не богато ми їх на кватирах застали, бо кожен (козак) допавши коня як найскорше тікав в поле. Мині самому ледви оден тільки, під'їздок під баґажем лишився-і то я свого пахолка з нього скинув. Ледво що вдалося з-під того огня виратуватись-бо густо стріляно. Коли неприятель наново забрав місто, всі вози наші лишилися там, коні, і челяди немало-нашої і з ріжних инших хоругов, тому що ми лишились до останку, думаючи, що нам поможуть тримати місто, а вийшло инакше.

“Так в тих галасах зайшла нас ніч. Через се сталось немале замішаннє в війську, особливо тому, що нове місто було запалене-і з нашої сторони і з їхньої, а що й вітер був на нас. Їм з за паркану, ховаючися в ,оплотках', було лекше на нас стріляти; але й то не дуже нам пошкодило: дві хоругви нас ішло ззаду, але поки дійшли до полку, тільки двох підстрілено, та й то не тяжко. Ставши в порядку, військо відійшло за милю від міста і там ночувало. Післано назад під'їзд, але (козаки) ні трохи не рушилися за ним: в великій були обережности. Але обидва міста спалено цілком. Тільки в старім, де вони були окопались, замкнулись усі козаки в замку, а хоругви хлопства в місті.

“Другого дня не рано знову через той Ягубець; нічліг в двох милях відти, в місточку, яке піддалось, і великдень (5 квітня) майже до полудня ми там провели. Потім рушили до Мушурова: хотіли там на великдень принаймні хоч спокійний ночліг мати. Післано передню сторожу “кварту роздати” 11), — ті з луків та самопалів стали запрошувати на урочисте свято. Наша передня сторожа і люде господаря немалу хвилю перестрілювалися з ними. поки надтягли полки, і сильно пригонили їх під вали. Наш полк як звичайно ходив на переді при гетьмані, так і тепер прийшовши з гори над став зараз ми позлазили з коней до них, разом з хоругвами п. воєводи. Довго вони (козаки) за нами ганяли, стріляючи на леду, на ставу, за парканом. Тим часом надійшли полки, теж зсідали з коней і цілу дзеґарову годину-як говорив сам гетьман з п. обозним маючи дзегарки, — галасували ми з ними, поки добули місто. Навколо замку штурм трівав більш ніж дві години. Сильно боронились. Як мали згинути, так згинули, але і нашим задали немало шкоди. У нас забито чотирьох хорунжих; господаря волоського двох, кількох постріляно, товариства ріжного побито і постріляно. У нас тільки двох товаришів і кілька челяди, але не тяжко, трохи й мині в руку дісталося з луку. Але найбільше били нас дрючками, ,спустками', коли наші приступали під замок: не одному засвітило в очах. Сокірками, косами, чим могли кидали через паркан і богато наших калічили. Бо самопалів їм набивати не богато прийшлося-через відважний наступ наших. З луків через діри калічили наших з гори (nawiasem), поки ми їх повідстрілювали від палісаду. А взяли замок самі товариші-бо челядь і Німці, що їх трохи було, в місті на грабунку були. Впало трупом в тім Мушурові більше ніж 5000, далеко більше ніж в Ягубцю, бо з Кудличини й инших слобід зібралось дуже богато людей з поля 12).

“Переночувавши там пішли ми до Браслава. Також боками, під'їздами і чатами нищили, вирубуючи і випалюючи, аж прийшли до Красного. Волоське військо як досі ходило передом і боками з п. Шемберком, так тепер і під Браслав післав його п. гетьман- пробувати щастя. Немало пішло й охотників. Носач і Зелененко дали битву, — за півмилі були відвели їx Волохи від Браслава, а потім ударивши на них погнали, трохи положили трупом і взяли доброго язика. На ніч відступили, а другого дня п. Шемберк з своїм полком сів засідкою у лісі, а Волохи знову виваблювали в поле (козаків). Вийшли-але не так далеко. Довго перестрілювалися з Волохами; п. Шемберк з засідки не скоро поспів: міг би їx зайти з тилу, а так-мабуть мавши осторогу від язика, не стали гонити за нашими. Тоді не можучи їх вивабити, обидва полки вдарили на них і гналися до самого міста. Були б узяли й саме місто, влетівши за тим комонником-але все таки їx (козаків) вистріляно.

“Третього дня (7 квітня) не хотіли виходити в поле, тільки під валами кружили. Перед вечером розтрублено, щоб чати роз'їхалися на годину-по поживу. Та мабуть не кожен про ту годину чув: далеко позабігали, а тим часом полки відступили до війська, під Красне. Козаки на свіжих конях виїхали з міста на тих чатівників, що порозбігалися, і немало забрали челяди і коней; з нашої хоругви четверо пропало з з кіньми, а инші наші повтікали.

“Простоявши під тим Красним півтора дня, повернулись ми на визначені нам кватирі. Якби ми пустилися трьома, а принаймні двома тижнями скорше, на свіжих конях в дорогу, і не в таких розтоках-коли вже і Бог і инші ріки пустили, краще були б погостили. Могла б і Умань набрати страху, а Браслав певно пішов би з димом” 13).








Примітки


1) Розноязн.,63 л. 17-лист без дати, писаний мабуть в останніх днях лютого.

2) Gdy mię zaszedł toties powtarzany rozkaz w. k. mci aby w tym czasie woysko wprowadził w Ukraine, czynię to do woli w k. mci i od tey supersedowawszy inszą przed się biorę drogę. Сей відклик до королівського наказу розбиває лєґенду старих польських істориків — Твардовского, Коховского (розвинену нашими домашніми компіляторами: Величком і Грабянкою), нібито до походу спровокував Потоцкого Богун своїми листами-жалями на Хмельницького і обуреннєм на Москву, і Потоцкий на власну руку, не дуже питаючися короля, рушив на Україну, щоб підтримати Богунову фронду (Твардовский с. 119, Коховский с. 417). Потоцкий в своїх реляціях нічим не натякає на сей мотив, і принагідно згадуючи, що Богун і перед тим уже не відповів на оден його лист, нічим не дає зрозуміти, що він рахував на нього і на якісь його заяви, рушаючи на Україну: Богун, видко, не дав до того ніякого приводу; коли рахували на нього, то не з його ініціативи.

3) Теки Нарушевича 147 с. 521-5.

4) З днями не все добре, бо гетьман каже, що військо 18-го вже пішло, а второк, коли він рушить — се 17 березня.

5) Надрукована з рукописів Щорсівської бібліотеки в Памятниках Київ. Комісії т. III (нового вид. ч. 12) під хибним роком 1653; реляція дати не має, але цілком сходиться з реляцією гетьмана, і не може бути сумніву, що тут мова про великодній похід 1654 року. Автор пише згодом, “наскільки може спамятати”, і спиняється тому на особливо яскравих подробицях.

Реляція гетьмана королеві заховалася в кращім і повнішім тексті в збірці Піночі, з датою: з Щельпахівки 5 апріля 1654 р., копія без початку, з тою ж датою в Разнояз. 63 л. 81; текст в Теках Нарушевича 147 с. 537 з датою 1 апріля, ся дата неможлива-описуються тут події з 3 квітня; сим текстом користувався Кубаля-поправляючи дату на 4 квітня; ріжні несправности сього тексту були причиною, що й у Кубалі вийшли деякі невірности в представленню сеї кампанії. Так напр. він зовсім невірно каже, що гетьман Потоцкий “посувався черепашиним кроком” на сполученнє з Потоцким молодшим, — коли навпаки операції пророблено надзвичайно швидко. Текстом Разнояз. 63 в тодішніх колєкціях Петерб. публ. бібл. користувався Костомаров (III с. 570-1). Я мав усі три, але користувався головно першим як справнішим.

6) Безпардонно поплутав і звинув в одно операції обох Потоцких у своїй книзі Р.-Ґавроньский II с. 361-2.

7) Малорос. переп. Оруж. пал. ч. 14.

8) Хмельницький виправляючи свого посла Горкушу до Москви в перших днях квітня н. с. переказував через нього: Ляхи підбігали під Немирів, але вхопили тільки язика і пішли. Вдруге підбігали під Копіївку, несподівано впали до місточка-було їх чоловіка з 200; козаки поправились і їх погромили, відібрали корогву і захопили бранців-але сі померли від ран. Тепер Ляхи і Волохи облягають Бушу, вже третій день, але наші з города відбиваються дуже сильно. В листі своїм Хмельницький зазначує такі факти: під Немировом зачалася війна, Поляки вірвались були до Копіївки, а тепер обложили Бушу. “Полкові Браславському, Уманському, Винницькому й иншим пограничним ми веліли йти на поміч”. Акты X с. 560-1.

9) В реляції Потоцкого Rachach, Рахни в Актах X с. 407.

10) Памятники III с. 174 д.д.

11) Жовнірські “словечка”.

12) Єрлич відзначує се, що напад і різня в Мушурові (Miszarowka) сталася “в саму великодню ніч, коли йшли від богослуження з церкви”.

13) Памятники III с. 180. Додам іще таку реляцію сучасну з театру війни- переповіджену в цитованім уже листі до каштеляна малоґостського: “Коли військо наше віступило від Гуманя-побачивши що Богун з 15 тис. борониться завзято, — Богун одержавши свіжі полки від Хмельницького, пішов у слід за нашими. Але на щастє вийшла конфузія у полковника Носача-що був міцно уфортифікувався в Браславі, а наші полки виграли, і так Богун пішов назад, а п. гетьман вислав (за ним) полк волоський і кількасот салдатів з п. Шемберком. Він поставив Волохів в полі, а сам з Німцями в засідці став, і козаки, побачивши малу силу, пішо і кінно, 20 і кілька хоругов, ,як очі вибрав' кинулись і почали їx крити, а Шемберк так ударив на них з тилу, що почали тікати і вкривши поле трупом, ледво назад 'вскреблися' до Брацлава”. “Але як з нинішнього гетьманського листу виходить”-додає далі автор-“мабуть з тих кватир не буде нічого: пп. військові дохрапатися Брацлавщини не можуть і вертають назад на Підністровє: гетьман розложить їх коло Шаргороду, Бару, Рашкова”.-Разнояз. 63 л. 23.











Попередня     ТОМ IX     Розділ VIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VIII. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.