Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VIII. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ VIII     Наступна





ПЕРСПЕКТИВИ ПОХОДУ НА МОСКВУ, НЕБЕЗПЕЧНІ ДЛЯ КОЗАЧЧИНИ НАСЛІДКИ ЇЇ СОЮЗУ З МОСКВОЮ. МОСКОВСЬКІ ПЛЯНИ НА РУМУНСЬКІ ВОЄВОДСТВА, ПОСОЛЬСТВО САМАРИНА, ДВОЛИЧНА ПОЛІТИКА ВОЄВОДИ СТЕФАНА, ПОСИЛКА В СІЙ СПРАВІ ДЯКА ПЕРФИРЬЕВА ДО ГЕТЬМАНА. ПОЛІТИКА МУНТЯНСЬКОГО ВОЄВОДИ. ВІДНОВЛЕННЄ ЗНОСИН УКРАЇНИ З РАКОЦІЄМ, ПОЛІТИКА РАКОЦІЯ — ЙОГО ПОСОЛЬСТВО НА СОЙМ Й ПЕРЕГОВОРИ З РАДИВИЛОМ В КВІТНІ.



Козаки мусіли в великій мірі відчувати се, що підчеркував татарський посол — що вони значно утруднили своє міжнароднє становище, “богато земель розгнівали” своїм переходом під московську протекцію. Москва ще більше обгострила се, виявивши бажаннє притягнути під свій протекторат також і Румунські воєводства. На сім ґрунті завязались безпосередні зносини між царем і молдавським господарем Стефаном, що показав тут себе великим хитруном і інтриґаном. Побоюючися, що Лупул з Хмельницьким при першій можливости відновлять знову свої пляни на Молдавське і Мунтянське воєводство 1) і постараються позискати для сих плянів хана і царгородський диван, він всякими способами старався розсварити їx з Козаччиною, і для сього між иншим використовував погрозу московської експансії між православними підданими Отоманської Порти. З намірами явно провокаційними він вів в сім напрямі зносини з Хмельницьким і царем, викликав їx на посольства і листування, і потім одержані листи, записи розмов тащо пересилав до хана і султана, також до польського короля, Ракоція, мунтянського господаря — підбиваючи всіх против Хмельницького і Лупула, як небезпечних ворохобників 2). Нема потреби нам тут входити в усі дрібні періпетії сеї інтриґи, коротко спинюся тільки на головніших епізодах — почавши від московського посольства, висланого до Стефана в місяці лютім.

Їздив Гаврило Самарин, з царським листом до воєводи Стефана (певно і до мунтянського воєводи мав також листа, бо з Молдавії мав і да нього приїхати, а можливо що й до Ракоція мав таку місію) 3). Цар у сім листі повідомляв воєводу Стефана, що сього року в інтересах православної віри гетьман Хмельницький і військо Запорозьке піддали під його руку всю Малу Русь. Висловив певне здивованнє (як свого часу Бутурлин митрополитові!), що Стефан, будучи одновірцем, не зробив того ж. Тепер рекомендував йому користати з присутности в Київі московських воєводів і з ними в усім зноситися, королеві польському більше не помагати і про замисли його повідомляти царя через тих київських воєводів 4). Не знати, чи приклав до сеї місії свої руки в якій небудь мірі і наш гетьман — наприклад щоб вплинути тим робом на воєводу, аби відстав від Поляків і тримався з козаками. Стефан каже, що мав лист і від Хмельницького також, з закликом до солідарного поступовання, в звязку з переходом козацького війська під царський протекторат 5). Але в кожнім разі ефект сього відклику до реліґійної спільности православних підданців Порти був для його політичних відносин більш шкідливий, ніж користний.

Стефан воєвода про око був московскому послові “приятен”, і сам на сам не раз, “взирая на образ божій”, клявся й божився перед ним, що він з своєю землею теж хоче бути під царською рукою. Пізніше, вже на вигнанню, він розповідав, що в тім часі (ще за життя Басараби, як виходило б) він зложив формальний договір з царем, котрим віддався під його протекторат, з тим що московський цар не буде вимагати від нього ніякого прибутку, а навпаки спомагатиме його грошима і військом против кожного неприятеля, поверне йому землі відірвані Турками від Молдавії, на випадок коли б Турки відібрали від нього господарство, всяко старатиметься йому се господарство вернути, і т. д. 6).

“Только тЂ его клятвенные рЂчи были непостоянны”, справедливо завважав Самарин. Стефан в дійсности використав сі і пізніші листи від царя і гетьмана для широкої аґітації против українсько-московської небезпеки: післав їх копії своїм союзникам: королеві й иншим польським діґнітаріям, візирові царгородському, урядові ханському, польському послові в Царгороді і т. д. Скрізь виясняв небезпеку, яка загрожує всім сусідам України від таких замислів про об'єднаннє православних. Мунтянський воєвода так настрашився всього того, що коли Самарин 9 н. с. квітня поїхав з Молдавії до нього, його на границі стріло військо і не дозволило в'їздити. Мусів назад вертати до Стефана. Хотів їхати до дому, але воєвода Стефан його затримав і держав під сторожою, і навіть не присилав поживи; казав йому, що робить се з огляду на Турків та Татар, тому що він від них залежить. Але Стефанів писар розшифрував се Самарину: воєвода його тримає, поки отримає відповідь від Порти, від хана, від Ракоція: він написав їм про Гаврила, і тепер чекає, чи скажуть його затримати чи відпустити. Нарешті Гаврило став грозити воєводі козаками, і він його пустив “из Ясей” 7).

Молдавські хоругви під той час ходили з польськими разом по Поділлю, але Стефан одночасно післав свого післанця до Хмельницького — мабуть, щоб виправдатися з сього факту. Митрополитові Гаврилові, що переїздив в тім часі через Молдавію до Москви, він говорив, що сі Волохи пішли з Поляками на козаків “самовільством”, без його відома, а він “всею душою хоче бути під царською рукою”. Очевидно, те саме мав пераказати гетьманові його післанець, висланий Стефаном разом з сим митрополитом. Але гетьман на сі запевнення не звернув уваги, супроти того факта, що Стефанове військо наступало на козаків, і велів того післанця затримати 8). Самарину дорогою теж казали, що сі вимівки Стефана невірні: волоське військо пішло в поміч Полякам з його власного наказу, і він дав їм знати, що Самарин вертає — аби вони його вхопили: його, мовляв, справді стерегли на дорогах, але йому вдалось обминути сі засідки.

Одночасно був післанець Стефана також і у царя — звідомленнє дяка Томили Перфирьева; називає його Іваном Григорієвим; звідомленнє не каже з чим він був присланий, але мета ясна. Стефан хотів здурити царя обіцянками підданства, підтримки з боку православних підданців Порти і т. д., та спровокувати до дальших виступів, котрі б могли налякати Порту, хана, Ракоція, Польщу і весь католицький світ православною небезпекою. Але сим разом царський уряд зачув, видко, фальш у всім сим-бо гетьманський післанець Филон Горкуша, що приїхав 8 (18) квітня, привіз уже відомість, що під Бушу разом з Поляками приходили й Стефанові люди 9). Тому відправляючи Горкушу і з ним сього молдавського післанця, царський уряд післав з ними свого післанця, дяка Томилу Перфирьєва і доручив йому спитати у гетьмана, “чи правдою проситься воєвода Стефан в підданство цареві”, і чи то він посилає Волохів в поміч Ляхам, чи вони самовільно пішли до Ляхів — як запевняв, видко, Стефан царя. В залежности від того Перфирьев або мав їхати в посольстві до воєводи Стефана, в справі сеї його пропозиції, або обмежитися тільки інформацією, збираннєм вістей, особливо про кримські відносини, можливість татарського походу і т. д. 10). Перфирьев же ще перше ніж доїхати до гетьмана, в дорозі стрів Самарина, який поділився з ним своїми вістями, і скептичними поміченнями що до воєводи Стефана, а після того, що докинув іще до того гетьман, їхати Перфирьеву далі не було ніякої рації. Гетьман післав його назад з листом до царя: в нім поясняв, що він завернув Перфирьєва назад, тому що Стефан писав до царя лукавством, а не правдою піддаючися під царську руку, і під час коли був у нього Гаврило Самарин, він, Стефан воєвода, саме тоді посилав своїх людей в поміч Ляхам, против війська й. ц. вел. Запорізького, а також виявив Ляхам, в яких справах приїздив до нього Самарин. Крім того він іще 20 хоругов війська свого послав Ляхам і взагалі нічого доброго для царя не думає 11). Так утворився дипльоматичний розрив, чи напруженнє, котре Стефан воєвода постарався потім залагодити, коли Лупула відвезено до Царгороду і небезпека нової татарсько-козацької інтервенції в Молдавії в значній мірі зменшилась.

Ракоцій і мунтянський воєвода Матвій Басараб підтримували свого союзника Стефана, так само заінтересовані в тім, щоб румунські краї не стали ареною українських впливів і плянів. Ми бачили як Виговський закидав ханському послові, що Поляки, Угри, Мунтяни і Волохи — себто король, Ракоцій і оба господарі, ся “конфедерація”, що зложилася літом 1653 року против української експанзії — спільною рукою заливала золотом ханський двір, щоб розвести Татар з козаками і звернути їх против українсько-московського союзу. Савич, за словами Виговського, так оповідав про сю кримську акцію з місяця квітня. “Молдавський господар прислав ханові список з грамоти, що привіз від царя Гаврило Самарин, і переказував ханові, що як козаки віддалися під царську руку, то нехай би Кримці надалі не давали їм ніякої помочи. І венгерський та мунтянський (володарі) прислали до хана своїх послів з тимже: що козаки піддались цареві, а вони всі — Венгри і Мунтяни з'єдналися з Ляхами, нехай же і хан іде в поміч Ляхам на московських людей і козаків: вони, Мунтяни і Венгри дадуть за се ханові великі гроші” 12).

Сучасна Европа — особливо ті держави що приймали безпосередню участь в католицьких і против-католицьких плянах, з великою увагою і трівогою слідили за успіхами і неуспіхами нової православної ліґи. Theatrum Еurораеum зазначує. “Се немало подбадьорило Польщу, коли наступник померлого князя Мунтенії, так само як і князь Волощини, відмовили авдієнції московським послам, і заявили, що вони лишаються союзниками Польщі і не хочуть мати нічого спільного з Москвою”, і т. д. (612).

Підбадьорювало разом з Польщею й усіх, кого страшили перспективи східнє-славянської експансії. Але реальної користи Польщі ся дунайська ліґа давала не багато і оден тільки Стефан Молдавський в вічнім страху Лупулової фамілії 13), зіставався невблаганним ворогом козаків і приятелем Польщі.

Мунтянський же воєвода, наступник Басараба, що помер в тім часі від рани отриманої в битві під Торговиштами, Константин Щербан на імя, далеко не був таким твердим союзником Стефана і противником козацької орієнтації, як був покійний Матій. Ракоцій також свідомо шукав відновлення добрих відносин з козаками і замирення їх з Польщею, хоч одночасно зіставався офіціяльним її союзником, і старався закріпити свої родинні звязки з нею: добивався польського горожанства для своїх синів і визначніших своїх міністрів (Яна Кемені, Штефана Петкі та Фр. Редея) 14). вище ми бачили (с. 778), що в лютім Хмельницький отримав від нього листа з запевненнєм, що торішні воєнні операції угорського війська були звернені против претензій Лупула, а з військом Запорізьким Ракоцій бажає зіставати в приязних відносинах 15). Гетьман на се відповів листом, писаним 20 лютого ст.ст.

“Світлішій князю Трансільванії, пане і пане прешановний! Дуже і дуже були ми здивовані, що ваша світлість, стільки разів свідчивши нам свою приязнь через послів наших і своїх, потім послав своє військо на приятеля нашого світл. воєводу Молдавії. Коли піддані воєводи Валахії вчинили повстаннє против свого пана і вигнавши його, настановили собі иншого воєводу, — світлости вашій не було з того ніякої шкоди. Син мій, без моєї відомости, боронив батька свого (себто тестя) і старався відшукати його неприятеля скрізь. Але що сталося, відстатися не може. Я відкликав дуже суворими листами мого сина. Від вашої світлости бажаю тільки — аби мав в памяти свою стару приязнь і не давав помочи неприятелям нашим. Хочемо щоб звязок найтіснішої приязни, як давніше був, зростав далі і не забувався — не тільки за нашого життя, але і при потомках наших. Ширше перекажуть посли наші, котрим прошу світлість вашу дати всяку віру. А ми світлости вашій щасливо панувати і нас любити бажаємо — світлости вашої до послуг готовий Б. Хмельницький гетьман з військом Запорізьким” 16).

Як можна міркувати з відповіди Ракоція на сього листа гетьман післав його не з своїм послом, а з тими мабуть людьми, що приїхали з його послом М. Суличичом від Ракоція, чи від молдавського господаря. Формального посольства не було мабуть ні збоку Ракоція ні з козацької сторони. По торішнім розриві і конфлікті обидві сторони здержливо і обережно намацували можливости відновити приязні відносини: перетворити їх в союзні. Відповідаючи на листа гетьмана 30 н. с. березня листами до нього і до виговського, Ракоцій ширше повторяв свої виправдання, що виступи його війська були викликані ворожою поведінкою Лупула і Тимоша. Рекомендував лишити на боці минуле і відновити приязні відносини надалі, обіцяючи прийняти з честю і відпустити без затримки нове посольство гетьмана, котре б він прислав 17).

Одночасно старався забезпечити собі можливо діяльну поміч у сих плянах з боку Радивила. Висилаючи на варшавський сойм свого посла, Paкоцій крім офіційної інструкції до короля, дав послові секретний наказ для порозуміння з Радивилом, і між иншим наказав представити йому пильну потребу для короля порозумітися з козаками безпосереднє, без участи в тім хана, і рекомендувати для сього послуги Ракоція як посередника 18). Відповідаючи, Радивил вернувся до кандидатури Ракоція на польську корону. Підчеркнув, що трівке замиреннє з козаками не можливе, поки на польськім троні сидить католик: православна Русь не може ставится до нього з довірєм, підозріваючи в нім замисли на знищеннє православя, і не схоче вернутися під владу короля, поки ним не буде дісідент. З не-католицьких володарів найбільш підходить для сього і найбільш шансів має Ракоцій, як се Радивилові доводилося чути від богатьох. Треба тільки змусити короля до абдікації. Обставини ж для кандидатури Ракоція тепер дуже сприятливі, особливо коли він, з одної сторони — постарається як найтісніше звязатися з козаками і помирити їх з Річпосполитою, з другого боку — подбає про можливо тісну приязнь з ханом, та вплине на Порту щоб вона з своєї сторони загрозою війни притримала австрійського цісаря від вмішання в польські справи. Инакше Річипосполитій загрожує під сю хвилю поділ: одну половину захопить цар, другу тоді може захопити цісар; а з загальним повстаннєм простого народу в Польщі, загрожує повстаннє православних в Туреччині. Порта в своїх інтересах мусить помогти Ракоцієві дістати польську корону, щоб відвернути сі небезпечні перспективи. Тоді Русь не боячися пагубних замислів католицького духовентва повернеться до Польщі, сприкривши собі московську неволю. Бо ся неволя далеко тяжча від неволі в Польщі, — коли сеї Русь не могла знести, тим меньше не знесе московської. Розрив з козаками підірве сили Москви і зробить її нешкідливою, а дісіденти Польщі дістануть в козаках сильну підтримку — котрої бракує їм тепер після упадку Лупула. З заграничних держав можна рахувати на Швецію, але треба мати на поготові власне військо, щоб паралізувати противні заходи католицького духовенства. Для сього Радивил мусить мати під рукою гроші на наєм війська, і просить Ракоція в інтересах своїх власних і всіх дісідентів (євангеликів) прислати йому в секреті негайно 100 тис. червоних. Для того ж щоб прихилити до себе шляхту, Радивил радить Ракоцієві подати Польщі поміч проти Москви нехай пришле якусь значнішу частину свого війська, з тим щоб король і Річпосполита дали йому ґарантію безпечности з боку Німеччини і в застав передали якісь городи або територію. Про се треба буде постаратися на літнім соймі 19).

Так позначалася нова спільна лінія: уданої льояльности для короля, зближення до козаччини, фронту проти Москви. Ракоцій затаїв перед королем свої зносини з Хмельницьким. Нібито сповіщаючи його про новини, він повідомляв його про листа від Хмельницького з дня 20 с. с. лютого — одержав його нібито не давши до того ніякого приводу з свого боку. Хмельницький, мовляв, силкується в нім виправдатися з торішньої війни — тим що він у ній тільки боронився, шукає приязни і старається найти притоку для дальших переговорів. Прислав також посла до воєводи Стефана і листа до воєводи Матвія, посилаючися на спільність реліґій. Він, Ракоцій, відписав йому згідно з чемністю, належною християнському суспільству 20).

Як раз навпаки, ніж було в дійсности!

Але московської експансії на Україні Ракоцій не бажав щиро, і готов був все робити, щоб їй запобігти. Се не розминалось одначе і з настроями козацької старшини, що вже зміркувала небезпечні сторони московського протекторату. Гетьман рішучо прохолов до плянів московської експансії на Балканах, і вже не сприяв, а бойкотував зносини царя з дунайськими воєводами, зміркувавши, що знайшовши собі міцних союзників або підданців на Дунаю, доперва Москва візьме його в лещета. Ідея словянської експансії швидко вивітрилася, стрівшися з реальними перспективами московської автократичности й нетолєрантности 21).








Примітки


1) Він писав королеві 9 н. с. квітня: “З Криму дано знати від доброго приятеля, що Василь господар задумує напасти з Ордою на державу нашу. Ми спіймавши його шпигів, присланих з листами до грецьких ченців, веліли їх взяти на допит; вони сказали що так і не инакше... А при Хмельницькім єсть братанич колишнього господаря Михайла, що якимсь чином утік від цісаря християнського (німецького імператора) і укладає пляни на господарство мунтянське, за помічю московського царя і Хмельницького”. — Жерела XII с. 307.

Місяць пізніш: “Той неприятель і турбатор усіх країв Василь-господар знову щось замишляє з Ширин-беєм і Караш-беєм без відомости і дозволу хана (тамже с. 312).

Служебник Виговського Сербин Микола Маркович (Марков), що їздив зимою 1653-54 від Виговського до Царгороду “для провЂдованья вЂстей” і відти вернувши в місяці лютім оповідав московському гінцеві 1 (11) травня ріжні новини, потверджував переконаннє, що кримський хан ще буде помагати Лупулові вернути собі Молдавське воєводство (Акты X с. 580).

Гавр. Самарин, що був на Волощині в квітні, розповів, що Стефан, боятися татарського нападу (в інтересах Лупула очевидно) вислав свою жінку в гори і сам туди мабуть незадовго “побіжить” (Акты X с. 582).

Нарешті в червні Порта вимогла від хана, щоб він приставив Лупула до Царгороду, і 20-го його туди привезено. — Жерела с. 322.

2) Він поясняв королеві: “Ще перше ніж Хмельницький піддався Москві, вислав я свого післанця з засвідченнєм приязни до московського царя, тільки для того щоб могти вимацати його пляни” — Жерела XII с. 322. Також поясняв він своє пізніше посольство в місяці червні: “Вислав я був недавно мого боярина (Чоґоля) з засвідченнєм приязни до Хмельницького, аби тільки вивідати його гадки” — с. 326.

3) Кубаля се твердив категорично: що воєвода Стефан, пересилаючи до Царгороду листи, одержані від царя і Хмельницького, повідомив заразом, “що такіж самі листи післано господареві мунтянському і Ракоцієві” (III с. 133). В дійсности воєвода в листі до канцлєра Кориціньского каже тільки, що переслав “до Порти” (візирові очевидно) “автентичний лист” від царя московського, присланий з послом Гаврилом Федоровичом, і другий (лист) — Хмельницького (Жерела XII с. 308). Ракоцій пишучи 7 н. с. квітня королеві про се московське посольство каже, що гетьман прислав до нього посольство “коло 20 лютого ст. стиля”, і “подібно” заохочував до тіснішої спілки, в імя одновірства, воєводу Стефана через свого гонця (expressum internuntium), а мунтянського листовно (Тамже с. 306). Таким чином сей лист — до котрого відкликався Кубаля (властиво до його реґести в варшав. гол. архиві) — не каже виразно, що листи Хмельницького писались одночасно з московським посольством — могло се бути й раніш. Але хронольоґічна близькість — що саме під той час як “Гаврило Федорович” сидів у воєводи Стефана, і воєвода urbi et orbi розписував про се посольство, Ракоцій вважає потрібним вияснити королеві дійсний характер своїх зносин з Хмельницьким, дає привід думати, що Ракоцій також був в орбіті сих листів і закликів — хоч згадуючи про се останнє посольство (Гаврила Самарина) він не згадує виразно, аби щось воно й йому принесло.

4) Лист царя, з Тек Нарушевича наведен у Кубалі, с. 133.

5) Знов таки, з огляду на твердженнє Кубалі, мушу застерігтись: воєвода не каже виразно, що листа від Хмельницького він дістав одночасно з листом від царя; але саме по собі се вповні правдоподібно.

6) Documente IX. І с. 217. Про сі пляни балканської експансії моя статейка в ювилейнім збірнику проф. Бідля: Sjednoceni vychodniho Slovanstva а ехраnsivni plany nа Balkane v letech (1654-5 (Z dji Vychodni Europy a Slovanstva — Sbornik venovany J. Didlovi, v Praze 1928).

7) Акты X с. 581-2.

8) Тамже X с. 579.

9) Акты X с. 661, пор. вище с. 835.

10) Наздогін послано йому наказ з приводу вістей, ніби то певна частина Ногайських Татар війшла в союз з козаками; розпитатися про се, про результати козацького посольства до Криму і т. и. — Акты X с. 573-4.

11) Так пересказує сей лист дяківська довідка в Актах X с. 603.

12) Акты X с. 590.

13) В другій половині року пішла чутка, що Хмельницький сватає свою невістку Домну за племінника Ракоція, очевидно — з плянами на Волощину. — Documente IX. І c. 101.

14) Жерела XII с. 316.

15) Там же с. 282.

16) Jorga, Acte с. 210 (з пруського державного архиву).

17) Жерела XII с. 300-3, московські переклади — очевидно з присланих від гетьмана ориґіналів, з посольського архиву.

18) Transsylvania et bellum boreo-orientale I c. 301-2, інструкція з першого лютого.

19) Тамже с. 312-5.

20) Жерела XII с. 306, з датою 7 квітня, теж саме Acte c. 242 з датою 4 квітня.

21) Див. мою цитовану статейку в ювіл. збірнику проф. Бідля.











Попередня     ТОМ IX     Розділ VIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VIII. Стор. 6.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.