[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VIII. Стор. 10.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ VIII     Наступна





ОПЕРАЦІЇ НА БІЛОРУСІ, ЗОЛОТАРЕНКО І ЙОГО ШТАБ, ЇХ ТАКТИКА, ПОШИРЮВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ТЕРИТОРІЇ, ЗДОБУТТЄ ГОМЛЯ, ЧИЧЕРСЬКА, Н. БИХОВА, СУПЕРНИЦТВО З ПОКЛОНСЬКИМ, ФИЛИМОНОВИЧ ОСТЕРІГАЄ МОГИЛІВЦІВ ВІД МОСКВИ, ВЕРБОВАННЄ ДО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА, ДОМАГАННЯ ЗОЛОТАРЕНКА.



На північнім фронті Золотаренко, зібравши сіверські полки став займати пограничні волости в кн. Литовського. Цікаво відзначити, що ся мобілізація сіверського війська для операцій на білоруськім фронті викликала чималий рух серед всякого роду авантюрних елєментів казаччини, що думали використати сю нагоду для орґанізації вільних полків на власну руку і повторити щось в тім роді, що діялось підчас Московської смути. Так путивльський воєвода доносив московському приказові, що 3 (13) серпня приїхали до Путивля 3 козаки: Василь Сулименко (Сулименок), що його батько Іван був гетьманом запорізьким, скараним на смерть Поляками, “Пронька Левонів” і писар “Степан АвдеЂв”. Подали чолобитню, щоб їм дозволено було в Путивлю й инших городах набирати “из гулячих людей Черкас в вольные” і йти на царську службу під Смоленськ. Вони покликалися на те, що в Сівську й Комарицькій волости набирав так “Черкасів” “Черкашенин” Степан Воронченко, що його батько був у гетьмана Сулими полковником: він набрав уже чоловіка зо 100 і про се сівьський воєвода писав, мовляли, до царя, та і в Сівську кликано, щоб і решта гулящих людей не розходилася. Сулименко з товаришами беруться набрати людей тисячі зо дві, роблять вони се на власну руку, без дозволу гетьмана; Сулименко жив зо два роки в Сівську, прийшовши з Черкасів і тут у Сівському повіті зійшовся з товаришами. Воєвода пересилаючи його чолобитню і “розпросні речи” питав інструкцій і дістав дуже сувору відмову: Сулименка з товаришами не треба було й приймати, бо “вольных людей окромЂ бЂглых холопей нЂт”, надалі таких “плутів” не приймати и відсилати назад в Черкаські городи 1). Московський уряд відмахнувся від участи своєвільних козацьких елєментів-чи з принціпіяльної неприхильности до таких реамінісценцій Смутного часу, чи з льояльности до гетьмана. Але сей маленький епізод кидає інтересне світло на загальну ситуацію: переповненнє пограничних московських городів козаками еміґрантами, які не хотіли служити гетьманові, а шукали можливости промишляти самовільно-на се скаржився гетьман.

Відмова московського уряду від вільних козацьких ватаг тим більше характеристична, що вони заявляли бажаннє іти на послуги цареві під Смоленськ, до царського війська, тим часом як Золотаренко зайнявся облогою Гомеля, що служив базою литовського війська для всякого рода операцій на Сіверщині. Цар висловлював бажаннє бачити се козацьке військо як скорше на смоленськім фронті і всяко приманював Золотаренка, але той твердо стояв при інтересах своєї сіверської бази і настоював на тім, що не забезпечивши її від можливости литовських нападів він не може рушити далі. Се була характеристична риса чи його особисто, чи всього його сіверського штабу 2), що вони не даючи себе збити ніякими царськими наказами ані засліпити собі очі московським золотом, твердо мали перед очима стратеґічні інтереси своєї Сіверщини і перед усім пильнували забезпечити і поширити тут свою козацьку територію. Тільки в необхідности-коли не можна було ніяк ухилитися від посилки війська на північно-білоруський театр війни, вони робили се -стараючися по можности як найменше себе ослабити 3). Золотаренкові “одписки” цареві дуже характеристичні й інтересні з сього погляду. 9 н. с. липня він писав з табору під Гомелем:

“Виправивши з Новгородка до в. цар. вел. послів наших: Тимофія Оникієнка з товаришами 4), ми йшли просто на Стародуб. Але під той час неприятелі віри нашої і в. цар. вел., вставши загонами з Гомеля, попустошили села держави вашої. Побачивши таке їх злодійство, а з зізнань бранців довідавшися, що вони мали замір після нашого відходу йти на Чернигів, Стародуб і на всю Україну і до решти знищити, так що як би то вчинили, то ми б уже до жінок, дітей і добра свого не мали б чого назад поспішати, — ми порадившися між собою пішли під Гомель, і тепер (тут) стоїмо табором. Ми (Гомель) обложили і притиснувши голодом і безвіддєм, хочемо приступом добувати. До боярина Ол. Н. Трубецкого писали, щоб дав нам поміч, а коли не дасть, то щоб повідомив докладно, де він з військом пробуває, але на сі два пункти не одержав відповіди. Я ж гаюся тут тільки з бажання послужити в. цар. вел. 5) і серцем моїм того жалую і болію: душею рад би перелетіти на службу в. цар. вел., але вважаю на тих неприятелів в Гомлю: се голова всім пограничним містам в. кн. Литовського! Треба чекати знищення повітів Чернигівського і Стародубського (коли Гомель лишити). А добуваючи се місто-дуже оборонне, де богато війська, пороху і всякого запасу, два полковники: кн. Жижемский і Воровніцкий, і кажуть, що з ними 2 тисячі людей, — коли брати приступом, треба сподіватися немалої утрати війську нашому 6) Тому навмисно посилаємо наших післанців: Петра Забілу з товаришами, просячи (вказати), як маємо поступати. Будемо чекати відомости, а коло сього города не загаємося промишляти всіми воєнними способами” 7).

З 15 (25) липня маємо його другу “одписку”. Коротко повторивши сказане в тільки що наведеному листі, він сповіщає, що до обложених писав іменем царським і гетьмана Богдана, закликаючи їx до капітуляції. “Але вони відписали гордо і суворо, — ми їх листи в. цар. вел. відсилаємо, а з тих листів ми зрозуміли що коли їx (гомельську залогу) лишимо тут не здобувши, вони всій Литві серця і відваги додадуть, а вискочивши з тої ями розбійничої, після того голоду, до котрого ми їx привели і з гармат надбили, впали б до наших міст, жінок та дітей наших живими б не лишили, і пограничні городи спустошили. Ми ж стоячи під тим Гомлем посилали під'їзди, і вони по тій (правій) стороні Дніпра замки й міста побрали, непослушні під меч віддали, а ті городи що нам шкоду чинили ми веліли попалити, особливо замок Річицький; також Жлобин, Стрішин, Рогачів, Горволь попалено. Люди ж з волости Річицької і Гомельської і селяни тих сторін, які ховалися по лісах, піддалися, взяли від нас листа, і мають іти на життє до наших городів.

“Що ж до указу в. ц. вел., аби ми з Тим. Спасителевим ішли під Смоленськ, то як олень бажає істочників водних, так ми бажаємо служити в. цар. вел., але лишати позаду сих ворогів-річ дуже небезпечна! Будемо чекати відомости з П. Забілою, і як що він принесе (потвердженнє, щоб іти під Смоленськ), так зараз рушимо на службу в. цар. вел. і в дорозі ніде не загаємось. А тим часом будемо промишляти коло сих обложених-голодом принужених і обстрілом надгублених, і унижено просимо, щоб в. ц. в. не мав нам того за зле, бо жони і діти плакалися б на нас, колиб ми тих неприятелів живими пустили” 8).

Коли після того, 7 н. с. серпня принесено новий царський наказ, щоб Золотаренко йшов на Оршу, разом з кн. Черкаським воювати Радивила, лишивши під Гомлем частину війська, — Золотаренко відписав з тими московськими курєрами що йому сей наказ привезли, що він зараз рушає і в усім сповнить волю царську 9). Але в дійсности ніскільки не рушив, не вважаючи на те, що царський гонець Портомоин, що привіз царський наказ, весь час стояв над його душею. А тиждень пізніше вислав катеґоричного листа, де перепрошував і поясняв, чому він таки Гомля кинути не міг, і рішив “відірвавши утробу від серця свого” післати-одну тисячу козаків під проводом свого брата Василя. Я вважаю се писаннє настільки характеристичним, що подаю з нього головніше в скороченню:

“Бог свідок серцям і душам нашим, як Б. Хмельницький гетьман військ Запорізьких разом з нами і всім народом Малої Росії: землі Київської, Браславської і Чернигівської, обіцяли й присягали в. цар. вел. вірно і жичливо служити, за гідність в. цар. вел. умирати і непохитно в тім нам самим і наступникам нашим пробувати. Тому заявляємо, що служимо в. цар. вел. прямо, вірно і жичливо, і служити хочемо, і за наказом грамот в. ц. в. через ріжних гінців до рук наших переданих, ми для служби при боці в. ц. в. від щирого серця за одну годину прилетіли б: як олень бажає істочників водних, так бажає душа наша бути при боці в. ц. в. Але обговорили ми: сили, упертість, пиху і злобу давню тих розорителів віри нашої і в. ц. вел. неприятелів, що на листи Б. Хмельницького, в. ц. в. вірного слуги, і на наші, писані на те щоб вони піддалися, не тільки не призволяли, але собачими своїми язиками гідність в. ц. вел. нарушали. Ми за неї як при боці в. цар. вел. так і тут під Гомлем умирати будемо, а поки живі-поки духа в тілі нашім ставатиме, — ми над тілами неприятелів в. ц. вел. мститися будемо. Коли б я лишив тут (частину) людей, згідно з указом в. ц. вел., ті люди не могли б подолати їx сили і виузданої злости. Було б то небезпекою життя для полишених, небезпекою “черкаських” міст в. ц. в., і неславою моєю і всього війська Запорізького. З тих двох причин лишився я сам з військом Запорозьким під Гомлем, — аби послушенство було, і маю в Бога надію, що в короткім часі неприятелі в. ц. в. не потішуться. Але що за тими явними причинами тепер за указом в. ц. в. з усім військом ставитися не можу, того сердечно душею моєю жалую, і з слізми унижено і смирено, до лиця землі в. ц. в. чолом бю: не вважай мене за непослушного і неохочого до служби в. ц. в. Боже того сохрани! Замість себе я, відірвавши утробу від серця мого, посилаю тим часом на службу в. ц. в. мого рідного брата, Василя Никифоровича полковника ніжинського, Івана Нестеренка суддю, Петра Забілу сотника борзенського і з ними тисячу козаків. А коли нам Господь поможе і тих злодіїв за їх беззаконства віддасть нам до рук, я не загаюсь зараз іти, як годиться на службу в. цар. вел. і готов сміливо вмирати при боці в. ц. в., не оглядаючися на небезпеку жон і діток у краях наших” 10).

13 (23) серпня Гомель дійсно піддався Золотаренкові, і він в тріумфальних тонах оповістив про се царя 11). Але й після того рушив не дальше як під сусідній Чичерськ, аби закріпити за собою лінію Сожи. Десять день пізніш він мав приємність повідомити царя, що його козаки вже Чичерськ здобули: “противних під меч віддали, з инших-зглянувшися на їх сльози, живими лишили” і привели до присяги цареві в присутности царського післанця Тим. Спасителева. З сею вістю він післав до царя сотника веркіївського Івана Косинського і Данила сотника понурницького 12). А свої операції після сього переніс на лінію Дніпра і занявся Новим Биховим, яких 75 км. на північний захід від Чичерська, і так поясняв потім сей новий крок цареві, сповіщаючи про здобуттє Н. Бихова і перехід під сусідній Старий Бихів (три милі вище Дніпром від Н. Бихова):

“Бог свідок серцю мойому, що з-під Чичерська мав я волю йти до в. цар. вел.- побачити престіл в. цар. вел. Але той нарід, що учинив присягу в. цар. вел., благав мене, щоб я не лишав їх на смерть -не взявши Старого Бихова. Я сповняючи їx проханнє, поневолі затримався під тим Биховим, бо се правда, що як би я рушився до в. цар. вел., лишивши нездобутих в Бихові-тих Ляхів, зрадників богові і неприятелів в. цар. вел., не зісталося б ні одного живого в Новім Бихові і в волости його” 13).

Через своїх післанців-сотника дівицького Івана Сухиню з товаришами просив царя дати указ, чи кинути йому Старий Бихів і йти до царської ставки, чи здобувати Ст. Бихів. Послав цареві в презенті зловленого державцю чичерського Тишкевича-і очевидно цар не мав серця настоювати, щоб козаки кинули сі нові позиції на Дніпрі і йшли до нього-хоча присутність Золотаренка в Могилівській окрузі ставала властиво зайвою, і навіть неприємною.

Одночасно з своїми операціями під Чичерськом і Новим Биховим Золотаренко разом з Константином Поклонським брав учать в заходах коло Могилева. Се був дуже інтересний і симптоматичний епізод, над котрим нам треба тут трошки спинитись.

Поклонського ми вже знаємо: чули як його ще перед війною рекомендував цареві Виговський, як свого приятеля і впливового провідника православної партії на Білоруси, котра хотіла б піти слідами Хмельницького і бачити Білорусь під протекторатом царя. В червні сього року Поклонський з іншими могилівськими шляхтичами приїхав до Золотаренка, і московський аґент, приставлений до Золотаренка, Тим. Спасителів, як ми бачили, настоював, щоби він відправив Поклонського зараз же до царя. Але Золотаренко вважав, що його наперед треба “наскоро” післати “для відомости” до гетьмана 14), і Поклонському дійсно, волею чи неволею, прийшлося відбути сю подорож.

На жаль, ніяких подробиць його переговорів з Золотаренком, Хмельницьким, Виговським з сього часу не маємо.

22. н. с. червня гетьман виряджав його вже з табору під Богуславом до царської ставки з рекомендаційною грамотою, просячи царя, щоб сповнив його прохання 15). 4 н. с. липня Поклонський з 15 Могилівцями був у Київі, оповідав воєводам, що їздив просити гетьмана, аби він поклопотався перед царем, щоб той прийняв Могилів під свою руку; згадував про ханських послів що були при нім у гетьмана з приводу пограничних нападів 16).

При к. липня бачимо його вже в ставці: 1 серпня н. ст. мав він авдієнцію, сказана була йому похвала за те що він “памятуючи істинну православну віру грецького закону”, “виїхав на царське імя-служити нам, великому государеві”. Йому і його своякам, товаришам і слугам, що зголосилися з ним на службу, дано було показне жалуваннє, самому Поклонському-титул полковника, з правом приймати до себе на службу шляхтичів і всяких служилих людей, котрим цар за службу обіцяв жалування і потвердженнє маєтностей-у кого вони були 17). Доручено йому разом з приділеним до нього царським дворянином Воейковим приводити Могилів під царську руку, і видано їм на руки царську грамоту до могилівської шляхти і міщан, з закликом іти слідами України і сподіватися від царя великих і богатих милостей 18). Разом з Золотаренком вони й почали операції в околицях Чаусів і Могилева. Так Воейков доносить цареві, що 18 н. с. серпня вони разом з Золотаренком, що прийшов з своїми козаками з-під Гомля, побили ватагу шляхти, що йшла з Могилева до Чаусів 19). Але скоро між ними почались непорозуміння. По всякій правдоподібности Золотаренко сподівався-на підставі попередніх заяв Поклонського, що він буде й далі працювати в тіснім контакті і за директивами його і гетьмана-приводитиме сі білоруські городи під владу козацького війська. Тим часом Поклонський одержавши від царя такі повновласти- право формувати своє військо і т. д., хотів грати самостійну ролю-бути маленьким Хмельницьким на Білоруси, орґанізувати свою козаччину і под. 20). Отже скоро виявляється певне суперництво і обопільні невдоволення. Вже при кінці серпня н. с. Воейков заносить ріжні жалі на Золотаренка, коли ж Могилів 3 вересня н. с. піддався на царське імя Поклонському, і він тут з Воейковим почав рядити, в безпосередній залежности від царської ставки, минаючи Золотаренка, сей почав робити ріжні заходи, щоб висадити відси Поклонського-тим більше, що в сім часі якраз сам почав закріпляти своє козацьке володіннє на лінії Дніпра, нижче Могилева. 12 н. с. вересня його “отець духовний” і дорадник в справах не тільки реліґійних очевидно, протопоп Максим Филимонович-що от тут починає свою зіґзаґувату політичну карєру, вислав до Могилівців таку проклямацію:

“Честним їх милостям п. бурмистрам і райцям міста й. ц. в. Могилева. Мій многомилостивий приятелю, всяких радости бажаю 21). Дивується й. мл. гетьман наш 22) такій неласці вашій, що твоя мил., давно знавши від й. мл. про наближеннє його з військом своїм, поки не побачив, инакше думав, ані зо мною порозумівся, ані на зустріч не вийшов 23). А ми сподівалися, що твоя мил. будеш порозуміватися в усім з й. м. п. гетьманом-про дальше життє своє, як і я з свого боку-з духовної приязни, і з доручення о. митрополита, господина і пастира мого мав бути зичливим тому місту в усім, на випадок його прилучення. Раджу тобі, аби ваша мил. пошукав ласки у п. гетьмана, і до війська Запорізького аби прихилився, віддаючися під оборону гетьманів запорізьких 24) і всього війська Запорізького-як міщани так і козаки ваші скрізь. Аби-не дай Боже-не схотіла Москва своїх звичаїв і свого права в вашім місті завести, але щоб вам тішитися тими ж статтями і правами, які й. цар. вел. призволив і дав нашій Україні з паном гетьманом. Тож і вдруге вашим милостям раджу, аби-сьте про те думали і міркували, ради у п. гетьмана просили і у всім як у батька його ласки прохали-бо його мил. гетьман Б. Хмельницький все на нього зложив, давши йому бунчук і булаву. Ви його милость будете мати у всім ласкового — про се й ми будемо старатися, і більше не розширяючи мого писання ласці і приязни вашій віддаюся”.

Поклонський відіслав сей лист Лопухину, звертаючи його увагу, що се писано мабуть не без відома самого Золотаренка-в такім суворім тоні (жесточью), і жалувався, що міщане дуже збентежені сим листом 25). Иншим разом поясняв, що Золотаренко на нього гнівається, що він привів Чауси й Могилів до підданства цареві “без кровопролиття”, себто не видавши козакам на грабіж. Признавався, що й до Старого Бихова посилав свого післанця-намовляти, щоб піддалися цареві безпосереднє, але Золотаренкові козаки його не пропустили. Висловляв гадку, що Золотаренковим козакам Бихів таки й не піддасться-тому що вони не додержали присяги Гомлянам, і “не довезли цілих до царя”. Вважав потрібним написати Золотаренкові, щоб він не чіпався його, Поклонського, не приймав до себе його козаків і не мішався в уряд могилівський і чауський-бо се не українські, а царські піддані, до Ніжина не належать і мусять слухати не Золотаренка, а його, Поклонського 26).

Се писалося 15 н. с. вересня, а 17-го прилетів до царської ставки післаний від Поклонського шляхтич з устною вістю й проханнєм, що Золотаренко прислав з-під Бихова листи Поклонському з великими погрозами-хоче його вбити, а Запорізькі козаки воюють Чауси і Могилівську околицю, людей в полон беруть. Поклонський просить царя прислати для безпечности московського війська, але для спішности (чи може для безпечности-щоб козаки не перехопили) навіть на письмі того не пише, тільки на словах переказує, і так царя тим схвилював, що він того ж дня післав наказ, аби туди зараз післали московських стрільців, водою чи сухопуть 27).

Підручний Поклонського піп Василь Залузький, що правив в Чаусах з його руки, пише в тім часі свому патронові і просить прислати гострого наказа на своєвільників, з забороною під карою смерти, щоб не важилися приставати до козацького (Золотаренкового) війська, і поясняє, що приїхавши з Могилева “напоминав їx словом”- але ті ворохобники такими словами відповіли: “Не поривайся, аби не побував у ріці! Ми хочемо мати собі пана гетьмана за полковника (себто -бути під командою Золотаренка), аніж по всяк час помирати від наїзду татарського і московського. Ми там воюємо, а тут наших жінок і дітей забирають, а від пана полковника (Поклонського) ми не маємо ніякої оборони”. “Хотя б і хотів якогось злого взяти і до вас (до Могилева) відіслати-пояснює далі сей Залузький, — боюсь і не смію нічого робити, аби не розгнівати гетьмана (Золотаренка) на себе і на мил. вашу, бо сі застави (Золотаренкові залоги?) тільки нині показали універсал гетьманський” 28).

А сам Поклонський посилає цареві такого розпучливого листа 25 н. с. вересня: “Пан гетьман наказний сіверський хоче бути чистим перед в. цар. вел., а складає на мене вину, ніби то я видумані річи писав до в. цар. вел. Я ж і тепер пишу, що він своїми залогами весь Могилівський повіт (зайняв), все збіже забрав, що до Могилева належало, стави поспускав і все збіже запродав, а ми все за гроші купуємо. Рад би я сам наочно перед в. цар. вел. оправдатися з ним, та не можна виїхати: такі похвалки, а ледви чи й засад нема по дорогах! Того самого дня, що з Могилева виїхав, здибавши козаків мого осавула і довідавшися, що мої, велів забрати коней, одежу, чоботи і шапки, і що в кого було-все забрали, а самих мало не зарубали, приказуючи: “Те саме буде і вашому полковникові!” Через те всі мої козаки, того боючися, від мене відступили: вже ніхто не хоче зі мною бути, але всі до нього передалися. І я не маючи людей, прошу ласки в. цар. вел. мене з того полковництва звільнити, щоб де небудь в иншім місці бути, а тут при його боку служити і в війську бути не смію. Гірше ніж Ляхів його боятися мусимл і з ним ніде в війську бути не сміємо 29).

З свого боку Золотаренко в своїх статтях, поданих цареві тиждень пізніш, як побачимо далі, настоював, щоб Поклонський “яко не заслужений в війську Запорізькім, до козаків ніякого діла не мав: котрі з ним хочуть бути козаками, нехай се їм буде вільно, але нехай він сам перше вислужиться, а заслуженим нехай своїми нікчемними шпіонськими ділами не перешкоджає доступати царської ласки”. “Всім, що в Білоруси, в Могилеві і в волости Могилевській назвалися Запорізькими козаками, і всім хто прихиляється до війська (Запорізького), нехай буде вільно в нім перебувати”! 30).

Московський уряд був у клопотливім положенню супроти сеї боротьби двох заслужених перед ним місцевих діячів. Змагання Золотаренка прилучити сі території на Сожі і Дніпрі до Гетьманщини і взагалі поширювати козацький режім на Білоруси були йому не бажані і неприємні. Але він не відважився різко виступати проти Золотаренка, і той завдяки своїй енерґії й безоглядности скоро з'їв свого конкурента- принаймні настільки, що не дав йому орґанізувати паралельної царської козаччини, всяко тероризуючи тих, що хотіли записуватися в козаки до Поклонського 31).








Примітки


1) Сі документи-з польських справ 1654 р. № 11 л. l-7 видав я в “Записках іст-філ. відділу ВУАН” (Праці Іст. Секції т. V) п. з. “Сулимівці в 1654 році”.

2) Склад сього штабу знаємо з відомости про роздачу золота, цитованої вище: військові судді Силуян Мужилівський (скоро потім убитий Золотаренком під пяну руку) і Яків; обозний військовий Іван Рябуха; осавули військові: Юрій Коробка, Леонтій Бут, Андрій Золотинський; хорунжий військовий Кіндрат Волковський і писар військовий Іван Григорович (Григорієв). Великий вплив на Золотаренка і його товариство мав славний протопоп ніжинський Мефодій Филимонович; богато з Золотаренкових писань мабуть писав він і тактикою його кермував.

3) Сю сторону Золотаренкової стратеґії справедливо відзначив уже Ом. Терлецький в своїй розвідці: Козаки на Білій Руси в р. р. 1654-56, Записки Наук. Тов. ім. Шевченка XIV (1896).

4) Було се 11 (21) червня-див. вище с. 909. Оникієнко в реєстрі роздачі золота значиться полковніком стародубським.

5) Фраза не дуже ясна: “А я с послуги в. цар. величества медлю”.

6) Кидати міста не можна, брати приступом-страшно, значить треба стояти і тримати в облозі, замість іти на смоленський фронт куди видимо кликав Золотаренка цар. Така мораль сього листу.

7) Акты XIV с. 129-132.

8) Акты XIV с. 135-8.

9) Тамже с. 139.

10) Акты XIV с. 141-2.

11) “Щастєм в. цар. вел. Бог покорив в. цар. величеству Гомлян: полковника, ротмистрів і всіх людей; тих людей розібрали ми поміж собою, а як дасть Бог щасливо прийти (до царя), положимо під ноги в. цар. вел. хоругви, бубни, буздигани і весь військовий наряд”-Акты XIV с. 143, лист з 15 с. с. серпня.

12) Тамже с. 145.

13) Тамже с. 148. лист з 29 с. с.серпня.

14) Акты Ю З. Р. XIV с. 191-2.

15) Акты Ю. З. Р. VIII дод. с. 384.

16) Сівського столу стовб. 153 л. 223-5.

17) Акты XIV с. 191-2.

18) Тамже с. 188-190. Грамота наводить з початку нібито заяву Поклонського: Православні християне (могилівські) почули, що цар, ревнуючи за православну віру, передану від апостолів і досі у православних заховану ціло, повстав за неї і князівства Київське і Чернигівське і всю Малую Русь, гетьмана Б. Хмельницького і все військо Запорозке і всіх православних християн визволив з рук гонителів. Вони дякують Богові і хочуть теж об'єднатися з усіми православними під царською рукою. Цар за се їx похваляє і поясняє, що він підняв сю війну з королем за православну віру-буде йому мститися за його неправди, післав своїх воєводів з військом на ріжні польські і литовські городи, “також і гетьманові Б. Хмельницькому з усім військом Запорізьким велів спішно йти і промишляти з нашими боярами і воєводами”. Закликав Могилівців також узяти участь в сій боротьбі, прислати з шляхти і міщан “кращих людей”-очевидно для переговорів і присяги, і т. д.

19) Акты XIV с. 213.

20) Дуже характеристичний лист Поклонського до В. В. Бутурлина з 5 (15) серпня в Актах XIV с. 198: “Коли б мене Золотаренко не посилав, було б богато доброго, а тепер трудно мені людей зібрати; хоч вся чернь готова, але Ляхи їx обступили, не можуть так далеко до мене прибігати на суд. Все діло в Могилеві: коли він у нас буде, богато козаків матиму против Татар, котрим король дав 300 тисяч і вони справді йдуть під Смоленськ. Тому, добродію, в. м., зволь представити й. цар. вел., щоб мині хоч трохи ще людей прислав: я кинусь, хоч би й голову положити під тим містом. А коли наближуся, то вже чернь до мене кинеться і поможе бити неприятелів й. цар. милости... Городи поблизу Могилева, звідки я міг би мати козаків, жовніри окружили, й (люди) не насміляються, тому що я далеко. А треба доконче мати козаків богато, особливо в сій стороні, де українські люди нічого не вдіють, не знаючи тутешніх лісів і шляхів”.

В звістках з того часу дійсно вже виступають і “козаки полку Константина Поклонського”-Акты XIV с. 217.

21) Акты XIV с. 151. Як бачимо, тут стилістична неувязка: лист звертається до якоїсь одної особи, а не до всеї колєґії бурмистрів і райців. Чи тут щось упущене (означеннє властивого адресата), чи протопоп так постилізував-до всіх взагалі і до кожного окремо?

22) Се про Золотаренка так!

23) Тут московський перекладач наплів, так що я більше вгадую зміст, ніж буквально перекладаю.

24) Обох гетьманів-начального Хмельницького і наказного Золотаренка.

25) Акты XIV с. 153.

26) Тамже с. 294.

27) Тамже с. 299.

28) Тамже с. 335-6.

29) Тамже с. 379-380.

30) Тамже с. 170.

31) Кілька штрихів до тутешньої ситуації дають зізнання козаків, що вийшли з Золотаренкового табору 3 і 4 жовтня н. ст. (Памятники III с. 207-8): Під Ст. Биховим стоять трома таборами: від Могилева полк Золотаренка-його брата Тимоша (що заступає Василя-бо той пішов до царської ставки з тисячею комонника), і Подобайло (так), котрого заступає Попович. Другий від Н. Бихова- стоїть Пашло (?) з Стародубським полком, полк Забіли, котрого досі нема від царя: кажуть, що засланий на Сибір. Третій на оболони над Дніпром: полк ніжинської піхоти, коло трьох тисяч, під проводом Кобиляцького.

Всього війська один бранець нараховував 40 тис., але другий поправив, що тільки 20. По селах всюди мають залоги, а за Березину ходити не дозволяють. Війська не прибуває (з України). З околичних волостей мало що вступає до козаків, тільки з Нового Бихова 100 пописалися. В Могилеві московська залога і Поклонський з своєю дружиною. З Москвою козаки не сходяться, в козацькім таборі нема жодного Москаля, тільки хіба чата з чатою зходяться-тоді одна одної не чіпає.

Забрану в Гомлі старшину післано до царя, угорську піхоту “роздано між курені”, а піхота німецька і пахолики стоять разом (“в громаді”), у них нічого не брали, вони ходять вільно і їx до всього беруть-ходять з козаками на чати, і ніхто з них не передався “до валу” (до обложеного Старого Бихова).

На Сіверщині нема залог ніде, ні по замках ні по містах-всіх на голову вигнано під Бихів.











Попередня     ТОМ IX     Розділ VIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VIII. Стор. 10.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.