Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IX. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ IX     Наступна





ЩО ЧУВ ПАВЛО НА УКРАЇНІ ПРО ЇЇ ВИЗВОЛЕННЄ, ЛЯДСЬКА НЕВОЛЯ, ВИЗВІЛЬНА БОРОТЬБА, КРІВАВІ ЖЕРТВИ УКРАЇНИ, МАСА ВДІВ І СИРІТ, ПОПУЛЯЦІЙНА ЕНЕРҐІЯ, ДОБРОБУТ І ГОСПОДАРНІСТЬ, ЕНТУЗІЯСТИЧНІ ВІДЗИВИ ПРО КОЗАЦТВО.



В центрі сеї визвільної епопеї, в тих оповіданнях, які довелося почути Павлові в офіційних козацьких кругах, стояла, розуміється, особа гетьмана. Він переказує, з деяким присмаком народньої поезії і лєґенди, те що йому оповідали:

“Його імя Іхміль (Хмель). Яке гарне імя. Самі Ляхи назвали так його-вони приложили до нього сю назву рослини 1). Зимою вона засихає і йде на паливо, а коли наступає весна, на Великдень, вона пускає нарости і підіймається. Тож вони й прирівняли до неї Хмеля. Бо він на час посту припиняє війну і битви, кладе меча і провадить спокійне життє у себе дома. Тоді приходять сі безбожники (Ляхи), руйнують і убивають-до самого Великодня. Він же сидить тихо, аж прийде Великдень. Тоді він підіймається; до нього збирається 500 тисяч вояків-борців за православну віру, що жертвуючи собою воюють з любови до Бога, а не з бажання плати або яких небудь инших користей. Хміль може похвалитися сим перед царями всеї землі, що у нього більше як 500 тисяч вояків, і вони служать зжабедної плати. На його поклик вони приходять йому в поміч з власним запасом їжі і всього потрібного, і від Великодня до великих заговин (до великого посту) вони мешкають в степах, в розлуці з жінками і дітьми, в повздержности і повній чистоті. Так вони живуть з року на рік! Який се благословенний нарід, який многолюдний! Яка православна віра, яка велика! Скільки тисяч їх побито, скільки тисяч забрали в полон Татари-і вони ще мають таке велике множество війська.

“Але скільки ж і Ляхів побили козаки!-сотні тисяч, із жінками і дітьми, не лишивши жодного. Ми здалека бачили палати їх вельмож і правителів в їх фортецях-такі високі вони. Хто розглядає їх і входить до середини, не може не захопитись їх красою і урядженнєм, їх печами вищими від кипарисів, що служили для розпалювання огню зимою. Тепер сі палаци стоять в руїнах, безлюдні прибіжища собак і свиней. І нарід єврейський і вірменський винищено до решти. Гарні дома, крамниці і заїзди їх стали пристановищем диких звірів-бо Хміль (дай йому боже довгого віку!) заволодівши сими многолюдними містами, цілком винищив усяку чужу людність, і тепер сю країну замешкують самі православні козаки” (21).

Історія визволення, подвиги Хмельницького, сучасний устрій козацького війська і “Козацької землі” дуже інтересували автора, і як він каже (36)-збиранню і перевірянню відомостей про се він присвятив богато часу: “скільки ночей просидів я над записуваннєм сього, не дбаючи про відпочинок”, завважає він. Як людина слабо обізнана з місцевими умовами, з історією Східньої Европи, і взагалі науково не підготована, він при тім богато наплутав. Але все таки в його оповіданнях до волі ясно відбиваються обриси ходячих між козаками і духовенством-тими верствами серед яких він обертався-уявлень і оповідань про сю українську революцію, і тому інтересно приглянутись їм і промацати в них отсі сучасні балачки не знеохочуючись їх наївно-циничними формами.

Вихіднім пунктом сих оповідань, цілком зрозуміло, являється київська держава Володимира Великого; але вона, видимо, не інтересувала автора-в своїй книзі він кілька разів згадує її, але тільки побіжно. Татарська доба на Україні також не відбивається в його оповіданню. Київську державу нищать Ляхи, войовничі наїздники “із земель Франкських”-“нарід що не має рівного що до гордости і пихи”. Репрезентантами його в уяві Павла-себто його оповідачів: козаків і духовних, являються маґнати. Завоювавши землю козаків вони володіли великими землями, так що мали по 10 і по 100 тисяч свого війська. Король у них не мав ніякого значіння: вони вибирали на сей уряд чужоземця і призначали йому землі для утримання, але без їх згоди король нічого не може робити; на те вони й беруть королів з чужоземців; щоб вони не могли стати дідичними володарями і не прийшли до сили. З підвладним козацьким народом маґнати поводилися немилосердно. Насамперед, не задоволяючись даниною що сі піддані їм давали, вони стали віддавати їx у власть Євреїв і Вірмен, і ті не спинялись ні перед якими насильствами над ними самими, їх язиками і доньками, — так що бувши колись панами і володарями козаки “стали рабами проклятих Євреїв” 2).

Далі, Ляхи скасували сорок-тисячне козацьке військо, що стерігло край від Татар. Нарешті-вони стали нищити православну віру і через своїх єзуїтів-єзідів 3) силували козаків до папської віри. Сорок літ тому вони понищили всі православні церкви, перевели священство, а митрополита з одинадцяттю єпископами спалили на залізних штабах (лєгенда про Наливайка перенесена на єрархію). Десять літ пізніш на чолі козаків стали три брати; вони погромили польське військо, поставили в Київі монастир і за поміччю патріярха Теофана, що переїздив через їх землю (як бачимо- історія Сагайдачного і ним фундованого брацтва)-відновили на Україні єрархію. Але Ляхи отруїли тих братів і знищили їх військо 4). Тоді після довгих страждань. від “проклятих Ляхів” 5) прийшов гнів божий на сих насильників і-бог підняв на них свого вірного слугу Хмеля, “щоб визволити свій вибраний нарід від лядської неволі”.

Мішаючи події останніх років з початками повстання, Павло представляє справу так, що з початку Хмель шукав помочи у одновірців: у волоського і мунтянського господаря, але вони не то що не помогли, а видали його пляни Ляхам і Туркам. Не схотів помагати бунтівникові й московський цар. Тоді змовився з “Зиновієм котрого він прозвав Хмелем”, його приятель, король польський-щоб він підняв повстаннє, а король помагатиме йому своїм військом, щоб винищити у Лядській землі всіх панів і правити самовластно. Тоді Хмель виїхав з сином Тимофієм на Січ-“до козаків на острові”, а порозумівшися з ними, вдався до хана: лишив у нього сина в заставі, а дістав татарську орду в поміч, за такою умовою: “земля і здобич нам, а бранці вам”. Коли Хмельницький з Татарами з'явився на Вкраїні, козаки повстали, а Хмель хитрим підступом погромив лядське військо. Пани не могли противстати йому, бо кожний хотів на власну руку боронити свою землю, без чиєї небудь помочи. Король потайки порозумівався з ним, щоб їх знищити, але вони довідались про се й отруїли його; теж замишляли і на Хмеля, і для того замирилися з ним щоб приспати його увагу, але нічого не могли поробити з ним. Козаки за той час заволоділи всім краєм і винищили в нім весь рід Ляхів, Вірмен і Євреїв.

Так стояла справа до останньої Жванецької війни; коли Ляхи підкупили хана і він зрадив. Хмель знов удався до московського царя, і сим разом завдяки посередництву патріярха цар згодився взяти його під свою владу, задля православної віри. Післав Хмелеві і старшині кафтани “і надав йому титул князя з огляду на вагу його держави” 6). Послав ультиматум королеві, але поки йшли наради і переговори, “сі негідники”-польські пани, знаючи, що козаки ніколи не беруться до зброї в великому пості, напали того року під сам Великдень на 70 до 80 місточок в землі козаків-“головно на те щоб докучити цареві, котрому в опіку віддалися козаки” 7).

Робили при тім незвичайні звірства: не тільки побивали всіх, кого запопали- навіть дітей-немовлят, але розпорювали животи вагітним жінкам. Наброївши такого втікли назад, так що військо Хмеля захопило і знищило тільки арієрґард, “і з ним одного з єзуїтів, що підбивав їх на се” 8). Потім козаки напали на лядські місточка і вибили кого захопили, в пімсту за се. А цар довідавшися і страшно розгнівавшися на Ляхів за те що вони змішали кров сих мучеників з кровю Христа, в переддень його розпяття, постановив воювати Ляхів і з 500-тисячною армією рушив на Смоленськ, піславши крім того Хмельницькому в поміч 90 тис., а 300 тис. з одним боярином (Шереметьевим) поставив на границі татарської землі (всі цифри, як бачимо, сильно перебільшені).

Павлові з Макарієм, переїхавши Дністер під Рашковим, 20 н. с. червня 1654 р. довелось переїздити через сі місця, де погостили того року на Великдень Ляхи з Волохами-в районі Побожа. На кожнім кроці приходилось їм бачити сліди спустошення і чути оповідання про польські екзекуції. Переїхавши Соболівку, вони побачили в Степанівці попалені церкви-“бо се містечко з числа тих, що повоювали Ляхи на Великдень: людей побили, а містечко спалили”. Потім вони переїхали через містечко “Явбаз” (так транскрібує його назву перекладчик-вказуючи на Обозівку) 9)-тут замок і всі укріплення згоріли в великодню ніч, але гарна церква заціліла. “Тому що се був добре укріплений город, сюди збіглися мешканці сусідніх місточок, але невірні обложили і перемогли сих людей, що не гідні були відборонитися; тоді кинулись на них і всіх порубали, так що вони стали причасниками христовим мукам; тисячі було таких, і навколо було ще чотири великіх місточка, що мали таку саму долю” (19). Далі переїхали місточко Талалаївку, з котрим Ляхи зробили те саме. За ним Оробієвка-“укріплення спалені, але трохи людей лишилося; наші серця рвалися з причини сеї пригоди-але вони вийшли стрінути як звичайно і привели нас до великої церкви св. Михайла. В козацькій землі ми ще не бачили такої високої і величавої церкви, з її пятьма банями. Її опасань вся точена, а дзвіниця над ворітьми також має ажурну ґалєрею”. Мешканці які заціліли просили патріярха посвятити церкву, “бо прокляті Ляхи входили до неї, рубали ікони і знечестили церкву; тому від Великодня й досі в ній не було служби-чекали владики щоб їм посвятив-патріярх зараз же посвятив воду і висвятив церкву” (с. 21).

“Так людям і не вдалося потішитися сею новою церквою”, завважає автор. “Ми богато плакали над тисячами мучеників, побитих сими безбожними й обманцями в сих 40 чи 50 місточках, яких 70 чи 80 тисяч душ. От невірні й нечисті люди! от немилосердні серця! Чим завинили жінки, дівчата, діти і немовлята, аби їх убивати? Коли маєте відвагу-ідіть воювати з їх головою, що наробив з вас сміху цілому світові, побивши ваших панів і князів, знищивши ваших героїв і смільців і віддавши вас на зневагу і глузуваннє. Його імя Хміль!” (20).

Тут і далі по цілій Україні Павла вражала маса вдів і сиріт. “Ми помітили в сій країні, себто у козаків, — записує він на початку оповідання про подоріж через Україну, “несчисленну силу вдів і сиріт-тому що відколи повстав гетьман Хмель і до нинішнього часу не припинялися страшенні війни. Протягом цілого року, вечерами, як зайде сонце, сироти ходять по всіх хатах: хором співають гімни пресвятій діві, приємним голосом, що захоплює душі. Сей голосний спів чути здалека. Скінчивши спів вони отримують з того дому (де співали) в дарунок гроші, хліб, або иншу страву і взагалі все потрібне для їх прожитку підчас учення. Через се більшість сиріт письменні, і взагалі скількість письменних дуже зросла, відколи настав Хмель і визволивши сей край, звільнивши сі міліони православних з кормиги ворогів їx віри, проклятих Ляхів” (2).

Приїхавши після Рашкова до Дмитрашкова, Павло так описує зустріч: “Проїхавши дві великі милі, ми над вечір приїхали до иншого города званого Димитрашково. Коли з'їхали з горба в простору долину, нас зустріла чимала юрба з міста і помогла нашим підводам виїхати на гору, де стоїть те місто. Тут тисячі (!) мешканців вийшли нам на зустріч. Перед усім сім священиків з семи церков сього міста, з корогвами і свічками, далі старшина і військо. Коли ся процесія наближалася, наш владика патріярх шануючи хрести й образи зліз з візка. Як звичайно, ми одягли на нього мантію і стали наоколо з відповідною пошаною. Потім як він поцілував ікони і хрести і благословив усіх, вони пішли наперед під голосний хоровий спів, від котрого хиталася гора і долина, особливо від співу хлопців. Вийшовши на гору і пройшовши міську браму, ми побачили на вулицях великі тисячі чоловіків і жінок-таку силу, що здивувалися їх множеству! Коли наш патріярх проходив повз них, вони падали перед ним на землю і лишалися так поки він не минав їх-тоді тільки вставали. Ми не могли вийти з диву особливо від такого множества дітей всяких літ, що сипалися немов морський пісок. При тім бачили в сім благословеннім народі побожність і страх божий, просто на прочуд. Так ми дійшли до церкви св. Димитрія. Нас впровадили до неї і протопоп відправив молебень 10). Нашому патріярхові піднесли святу воду, він покропив церкву і тих, що стояли найближче, а потім сипнув і на всю решту. Після того вони з співом і свічками пішли знову перед нами, до дому протопопа, де нас закватирували. Ввечері діти сироти знову ходили, співаючи гімни; їх спів тішив і захоплював души, а приємні голоси приводили до здивування” (4).

Переїхавши Україну Павло записує: “Знай що в козацькім краю в кожнім місті і в кожнім селі побудовані доми для мешкання бідаків і сиріт-при кінці мосту, або на краю міста. Знадвору на них повішано богато ікон. Хто туди заходить, дає їм на боже-не так як у краю Молдаван і Волохів, де (старці) ходять по церквах і своєю многолюдністю не дають людям молитись. В козацькій стороні бідаків так богато, що тільки бог оден їх знає; здебільшого се діти-сироти. Ходять голі, так що найтвердіше серце розривається побачивши їх. Кожного разу як ми до них приступали, вони тисячами збиралися наоколо нас за датком. Наш владика-патріярх дуже жалував їх, і нас дивувало, що вони так бідують живучи за часів Хмеля коли панує справедливість. Яково ж то було їм за Ляхів, як ті брали від кождої душі по 10 грошей на місяць” (с. 94).

Але коли таким чином все нагадувало на кождому кроці про кріваві гекатомби, що складалися безнастанно в боротьбі за визволеннє, про сей неустаний крівавий потік що плив через Україну, забираючи з року на рік найбільш активну, найбільш цінну частину людности, — заразом вражав сих чужоземців незвичайно сильний приріст людности невважаючи на такі тяжкі й трівожні умови життя. Ся форсовна продукція людського матеріялу на потреби визвільної боротьби викликала у сих чужинців подив і тугу:

“Знай, що в домах сеї країна ми бачили силу людей, худоби і птахів і дуже дивувалися, як у них того всього богато. В кожній хаті побачили ми, читачу, по 10 і більше дітей, з білим волоссєм на голові-так що ми за сю білість називали їх дідами. Вони старші одно від другого одним роком, і так ідуть драбинкою-на великий наш прочуд. Діти виходили з хат дивитися на нас-але ще більше милувались ми ними! Побачив би, як з краю стоїть найстарше, коло нього менше о пясть, і так далі все нижчі та нижчі до найменшого з другого краю. Най буде благословенний їх творець-що сказати про сей благословенний нарід? За сі роки в походах побито їх сотки тисяч. Тисячі забрали їх в полон Татари. Пошести вони давніше не знали, але в сих роках вона вибухла і серед них, забрала сотні тисяч до райських садів. А проте вони многолюдні як мурашки, і більш несчисленні ніж зорі. Подумати, що жінка у них родить 3-4 дитини нараз 11). Але певніше те що нам говорили (инші)-що в сім краю нема жодної неплідної жінки. Се вже річ очевидна, для кожного безсумнівна і провірена” (31).

На иншім місці читаємо: “Кожне місто і містечко в козацькій землі богате на людей, а особливо на маленьких дітей. Кожде місто має мабуть 40, 50 тисяч людей, і ще більше. Але дітей більше як трави. І всі вміють читати, навіть сироти! Вдів і сиріт у сім краю множество. Чоловіків побито в безнастанних війнах. Але у них гарний звичай: дітей своїх вони женять замолоду, і через те їх більше як зір на небі і піску на морі” (51).

Невважаючи на неустанні кровопускання полуднева Україна, котрою переїздив автор, як бачимо, здавалася йому сильно залюдненою, добре загосподареною і упорядкованою, так само наддніпрянська і задніпрянська. Він пише, переїзжаючи через Побоже: “Всі сі місточка лежать недалеко одно від одного. Так воно і по всій козацькій землі. Яка се благословенна країна! Не пройдеш віддалення такого як між Алєпо і Тушан-ханом (з годину дороги), як здибаєш на дорозі 10, 8 або хоч 5 сіл-се на самім великім шляху, а направо і наліво від них-без числа! Кожде місто має потрійні деревляні стіни, добре утримані. Зовнішня закриває приступ кінноті. Потім, в середині, ще дві лінії стін з ровами між ними. Неодмінно єсть замок з гарматами, — так що коли неприятель переможе і перейде всі три лінії стін, люди ще можуть утікти до замку і там боронитись” (с. 18).

На иншім місці читаємо таке загальне поясненнє: Лядська держава складалася з трьох частин. Одна та що зайняв і відібрав від них гетьман Зиновій; вона має довжини на місяць дороги, і стільки ж впоперек; вона вся повна мешканців, фортець і укріплень, як гранатове яблуко. Друга частина та що Ляхи держать і тепер. А третю, середню-гетьман спустошив цілком: спалив її городи і села, вирубав чоловіків, а більша частина людности стала татарськими бранцями. Вона стала порожнім степом-границею між гетьманом і Ляхами, на кілька день дороги (с. 35).

Козацька Україна й її устрій описується в таких виразах:

“Знай, що у Хмеля тепер 18 полковників, себто башів. Кожен править богатьма городами і кріпостями, з несчисленною силою мешканців. Між ними єсть 4 або 5 таких що мають під своєю владою 40, 50, 60 містечок, а обовязаного до служби війська 60, 50, 40 тисяч. Найменший має 30-40 місточок і 30-20 тисяч війська. Нижчі чином мають по 20 місточок і менше, а війська тисяч 20 і нижче. Всі сі тисячі збираються в похід до Хмеля, разом більше 500 тисяч. Вони вповні досвідчені в усяких воєнних штуках, а коло 100 тисяч при гетьмані-(особливо) хоробрі юнаки, зручні в військовій їзді. Ті вояки давніше були простими селянами, без усякого воєнного досвіду, але поволі вивчилися; сі ж юнаки з дитинства вчилися їзді, стрільбі з рушниць і луків, і відвазі. Треба знати, що всі сі вояки не отримують ніякої платні, але сіють збіжа скільки хочуть, потім жнуть і збирають, і ніхто не бере з них десятини ні чогось такого: вони свобідні від усього. Та і усі піддані козацького краю живуть так: не знають податків, ні харачу ні десятини. Хмель тільки віддає в оренду орендарям всі митні оплати купців на границях своєї держави, та приходи з меду, пива і горілки за 100 динарів (червоних). Сього йому стає на видаток на цілий рік, і більше він не бере нічого” (36).

Ентузіястичні відзиви Павла про козацьку відвагу та воєнну штуку, і спеціяльно про Тимоша Хмельниченка, що йому здавався ідеалом козацького юнацтва, ми вже бачили вище (так само М. Костина-хоч як неприхильного козацькій інтервенції) 12). Я відложив до сього місця загальні уваги Павла про козацький обичай: ”Козаки сильні на війні, ніколи не уступають і не тікають 13). Вони великі митці в будові таборів-сьому вони навчилися за останні два роки від Поляків (!). Їх табори-се насипані з землі шанці: її сиплють наоколо війська, аби ніхто не міг напасти на козаків несподівано. Кожен має свою охорону 14)-яму в землі. Ставши на ноги вони стріляють з рушниць: випускають свій набій, а коли стріляє неприятель, ховаються в ямах, і жодна куля їx не влучить: самі влучають, а в них не влучають. Життє провадять дуже мізерне, в походах задовольняються незвичайно малим: крім житнього сухаря і води не знають нічого. Нема у них ні шатрів, ні гарної одежі. І при тім витрівалі вони дуже” (І с. 92).








Примітки


1) Перед тим читаємо: “Його імя Іхміль і так назвав його попередній польський король, в додаток до його власного ймення; се на їх мові значить-проворний” (II с.6). Се повторяється і тут (я пропустив)-так що автор дає два пояснення: Хміль значить проворного чоловіка і заразом се імя рослини, котра нагадує звичаї козацького гетьмана. Я упускаю опис хмелю, поданий при тім, але він виглядає як парафраза або відгомін звісної пісні: “Чи не той то хміль, що на тичині вється. Чи не той то Хмельницький, що з Ляхами бється?”

2) Про Євреїв-рандарів Павлові, очевидно, довелося наслухатися богато, але він не постарався зібрати разом сих оповідань, і тільки натякає на них по ріжних місцях. Напр. згадує про великі оплати за тавра, чи печати, що побирали з переїзжих на Україні “прокляті Євреї” що роспоряджали тими що приїздили і від'їздили й чинили їм ріжні утиски” (II с. 113). Див. також нижче його оповідання про Євреїв-коршмарів-с. 979.

3) Се гра слів: малоазійські езіди-дуалісти вважаються слугами сатани.

4) Муркос догадувався, що сі три брати-провідники козацьких повстань: може Наливайко, Павлюк і Острянин. Але цілком ясно, що Павло оповідає про Сагайдачного, а його брацька фундація (Павло каже що Брацький монастир Українці називали “Сайташки”-с. 78) дала йому привід заступити єдиного Сагайдачного кількома братами і перенести його діла на сих апокрифічних братів. Чому саме трьох? се або звичайне епічне число-три брати, або вплив оповідання про старих київських фундаторів Кия з братами (хоч сеї лєґенди Павло не згадує виразно).

5) “Чому я називаю їx проклятими? поясняє він перед тим (II с. 2)- тому що вони показували себе більш нікчемними і лихими ніж лукавці-погани: мучили християн і задумували знищити саме імя православних. Нехай сохранить господь во віки царство Турків-бо вони беруть харач і не мішаються до справ віри. Але сі прокляті незадовольнилися тим, що брали харач і десятину з Христових братів, а тримали їх у неволі і віддавали у власть ворогів Христа-немилосердних Євреїв. Не тільки забороняли ставити їм церкви і проганяли правовірних священиків, але чинили насильства над їх побожними і чесними жінками і доньками. Бог видячи їх пиху, лукавство і нелюдськість до братів-християн, наслав на них свого вірного слугу і раба Хмеля, і той відомстив їм-знищив їx пиху” (с. 3).

6) Порівняти далі (II с. 157) очевидно пізнішу приписку: московська династія звалася “князі”, вона веде свій початок з Риму; кождий монарх з сього роду звався “князем”; также назвали вони і Хмеля.

7) Про польське віроломство супроти козаків Павло згадує й потім у Москві, при нагоді наступу Радивила на Могилів: “Коли Хмель поремагав і збирався їx знищити, вони (Поляки) давали йому тверду присягу, і він ставав до них ласкавим і пускав їх, вони ж ламали присягу і йшли на нього новою війною” (III с. 118).

8) Пор. вище оповіданнє про взятого в неволю капеляна Потоцкого.

9) Треба памятати, що транскрипція арабської графіки в назвах лишає чуже богато місця сумнівам.

10) Скорочую всім звісний його зміст, з поминаннєм царської родини, присутнього патріярха і митрополита. Архидиякон взагалі дуже богато уділяє місця обрядовим подробицям, близьким його фахові; але нам нема інтересу на них спинятись.

11) В тексті Муркоса: “жінка буває вагітна три і чотири рази до року і кожного разу родить разом 3-4 дітей”. Хоч автор, як бачимо, сам уважає сю демоґрафію перебільшеною, але правдоподібно, що сей порід 3-4 рази на рік стався через те що якийсь переписувач не зрозумів отсих слів, що українські жінки раз-у-раз родять по 3-4 дітей. В рукописи акад. Кримського нема ні одного ні другого, тут просто: “Оповідали нам, що в сій країні нема жодної безплідної жінки, а щороку вони родять, і то без усяких болів-завдяки гарному повітрю і воді” (с. 55). Мабуть пізніша, виправлена редакція.

12) Вище с. 514-6, 54l, 543, 582-3.

13) Се лишились під вражінням першого наступу Тимоша.

14) Муркос пише: свій окремий табор.











Попередня     ТОМ IX     Розділ IX     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IX. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.