[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IX. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ IX     Наступна





ИНШІ МІСТА УКРАЇНИ: УМАНЬ, БОГУСЛАВ, ТРИПІЛЛЄ. ПРИЛУКА, СТАВ І ЛАЗНЯ, ГУСТИНСЬКИЙ МОНАСТИР, ЧЕРНЕЧИЙ РЕЖІМ, МОНАСТИРСЬКА ВСЕНОЧНА. ПРИЛУЦЬКИЙ ЯРМАРОК. ПЕРЕЯСЛАВ, ЧИГИРИН, ГЕТЬМАНСЬКА РЕЗІДЕНЦІЯ, СУБОТІВСЬКИЙ ДВІР, ГРОБОВЕЦЬ ТИМОША І ЙОГО ВДОВА.



Те що Павло оповідає про инші міста України, які йому довелось побачити дає небогато цікавого після сього всього; дещо з того вже було наведено для характеристики побуту, але деякі небезінтересні риси ще полишилися, і я спинюсь на них-з огляду на те, що в инших джерелах вони стрічаються так рідко.

Першим більшим містом України на шляху патріярха була Умань 1). Павло описує три укріплені частини його: “Третє з сих укріплень се величезний деревляний замок (цітаделя) на горбі: її тепер відновлюють-копають рови, ставлять сильні вежі і риштують гарматами. Як звичайно всі вийшли нам на зустріч, з корогвами і хрестами священики й диякони в ризах, і полковник Семен з військом-він стояв з великим відділом під містом, пильнуючи границі від Татар і Ляхів. Нас впровадили до високої, величавої церкви з залізною банею гарного зеленого кольору. Вона збудована з дерева і ціла розписана в середині. Богато срібних свічників з гарними зеленими свічками. Над притвором гарна дзвіниця. На хорах за великими кратами стоять співаки і співають з нотних книг з орґаном; їх голоси лунають як грім 2). Се перше велике місто Козацької землі; за лядських часів воно було великим осередком, і в нім богато лядських розкішних палат. Має девять прегарних церков з високими банями: Воскресенія, Вознесенія, Трійці, Рождества Богородиці, Успенія, св. Михайла, Миколая, Чесного Хреста і св. Паски.

“В суботу ми були тут на літурґії і вийшли з неї коло полудня 3). Згаданий полковник Семен з своїм помічником вів під руки нашого владику як то у них звичай, і так запровадив до свого дому; тут владика посвятив воду і прочитав молитву на розгрішеннє, і потім ми сіли за трапезу. Коли встали зза столу, полковник відпровадив нас до нашої кватири. (Другого дня) ми виїхали і він провів нас за місто і приділив нам відділ (козаків) як і раніш (для супроводу). Проїхавши милю, ми дістались до иншого міста з укріпленнями і замком, званого Краснопіллє 4). Як звичайно, зроблено нам там стрічу, бо кожного разу як ми виїздили з міста, оден з козаків, що їхав з нами, поспішав наперед з листом полковника до його підвладних з наказом щоб нам приготовили приміщеннє, їжу й напитки, так щоб стало для всіх наших товаришів-а було нас коло 40 люду: ми й наші слуги, наші товариші подорожи: ігумени монастирів та їх слуги, — та щоб були коні для наших підвод і накошено свіжої трави для коней. Звичайно нас стрічали за містом, з хлібом, як то у них звичай-тому що його так богато у них. Коли ми сідали за стіл, також насамперед клали хліб. Люди з міста вийшли на деяке віддаленнє, як я уже то розповідав; звичайно, коли наближалися корогви і хрести, наш патріярх виходив (з карети) і йшов до монастиря, досить далеко (пішки), поки не входили до церкви і потім звідти до кватири-коло воріт її тоді ставили хреста на тичці” (24).

Про Богуслав автор крім вище сказаного додав: “Замок Богуслава дуже сильний, він має два ряди стін, два рови, і богато башт; з полудня стіни йдуть краєм гори: під нею ріка, і з неї виступають великі скелі. В середині замку гарні палати, що належали Ляхам, і коло них церква, що теж була лядською. Наш владика позволив її посвятити й служити в ній-бо козаки давніш руйнували всі лядські церкви рівно з землею, тому що хотіли таким чином викорінити саму память про Ляхів. З тих причин вони лишали незамешканими і їx будівлі, їх прекрасні палати, перетворяли їх навіть на нечисті місця” (37).

Далі описується Трипіллє. “Се велике місто, називається Трипіллє, бо зложене з трьох укріплених міст. Під'їзджаючи бачиш табор (городище)-три горби з дуже вузькими проходами, так що пройти можна тільки одинцем. Сюди вийшли нас стрічати мешканці. Сам город-неприступна твердиня на верху гори, з двома стінами і двома ровами. Більшість домів незамешкані-бо давніше се був єврейський осередок, і тепер їх гарні будинки, крамниці і заїзди порожні і безлюдні.

“Нас повели до церкви Спаса-великої, величної, просторої і гарної: своєю красою, розмірами, числом вікон вона переходить всі церкви Козацького краю, так що війшовши ми були здивовані до крайности. Вона дуже висока і має двоє сходів, з великими зашкленими вікнами. Баня дуже висока, округла, на восьмикутній шиї-як у наших сторонах, а побита блискучою бляхою. Над олтарною абсидою друга гарна баня, і над дверима ще баня з трьома хрестами. Олтар чудовий, іконостас дивує своєю висотою і блиском, іконами і золотом. В сій стороні не звертають стільки уваги на розміри розпяття так як у Греків, але воно дуже гарне: образи Івана і Богородиці по обох боках стоять окремо, так що під ними не видно дощок і вони виглядають як статуї. Двері олтаря чудові, великі, різблені ажурно і золочені. В сім краю такий звичай, що над олтарними дверима завсіди єсть ікона Нерукотворного Спаса; над нею ікона Христа на троні, в архиєрейських ризах і в митрі, коло нього Іван Хреститель, з правої сторони Петро з ключами і 5 його товаришів, а з лівої сторони Павло з мечем і 5 його товаришів: на всіх іконостасах в сім краю їх представляють не инакше як отак: в крузі 12 апостолів, Павло против Петра.

“Посередині церкви деревляний круг з двома ступенями, покритий червоним сукном: на нім диякон проголошує єктенію й читає євангелію. Підлога вистелена камяними плитами. Церква збудована з соснових колод незвичайно зручно звязаних. Наоколо дуже гарна опасань з точеною балюстрадою; над двома дверима до неї високі бані. Збудував цю церкву небіжчик Бано (?), тутешній начальник, 8 літ тому, підчас (перших) побід гетьмана.

“Недалеко сеї церкви другий замок-дуже просторий, гарний і незвичайно укріплений. В середині гарна палата, що ще перше ніж вступити до неї тішить око глядача. Над брамою замку перша надбудова палати, гарна і величава, вінчана банею; далі друга надбудова тішить глядача-вона має баню і гарну балюстраду наоколо, ставши там можна бачити на два дні дороги. Ся палата далеко краща від будинків Каліновского. Перед нею будинки лядські і єврейські крамниці і заїзди, тепер порожні. В середині замка гарна церква св. Миколая.

“Велика ріка Дніпро тече поблизу сього міста і тут будуються човни, що пливуть в Чорне море” (38-40).

З задніпрянських міст підчас першого переїзду Павло присвятив особливу увагу Прилуці 5). Він називає її великим і гарним містом, з великими укріпленнями. “Замок в середині його дивує своєю висотою, своїми укріпленнями, вежами і гарматами, брустверами і глибокими ровами з текучою водою. З полудневої сторони єсть закритий басейн, де збирається вода з великого ставу й річок й пускається до рову. Підземні потайні ходи ведуть відси до замку. В середині його величава, дуже висока палата. Величезні колоди, зверху і з середини вигладжені, щільно пригнані дошки і високі комини, що перевищують кипариси-викликають здивованнє. Але палата лишилася недобудована-дата написана на верху високого даху-1647 рік. Належала вона четвертому з лядських правителів Вишневецькому 6). Було в тім місті також богато Євреїв і Ляхів, що не встигли втікти; ті що вихрестилися, спаслися; хто не схотів-тих побили і відіслали до Сатани.

“З полудневої сторони міста озеро (став)-велике як море; туди тече богато річок; богато росте білого і жовтого цвіту. На озері довгий міст (гать) і богато на нім млинів, при початку його згаданий секретний басейн замку; коло сього місяця деревляний будинок з лазнею для загального вжитку. Знадвору жолоб з довгого стовбура, над ним стоїть чоловік і наливає хитрим знарядом воду з ріки-нею наповняється мідяний казан, і там вона нагрівається. Чоловіки й жінки миються в лазні разом, без яких небудь фартухів, тільки кожен бере від лазебника віник з галуззя і ним закриває свою наготу-такий у них звичай. І дивна річ-виходячи з лазні вони входили до холодної води, що тече перед лазнею, і плавали в ній.

“Мешканці сього міста-духовні й миряни, вийшли нас стрінути, як звичайно-далеко від міста. Запровадили нас до великої, нової церкви Спаса, ще з недокінченими банями. Против неї инша церква-Рождества Пречистої. Дзвіниця її висока і гарна. Примістили нас у великім домі, з критими верандами над великим озером і лазнею, відси ми виїхали на прощу до монастиря поблизу міста званого Густинською Трійцею 7), його збудував Василь воєвода молдавський, і дім (де патріярх замешкав у Прилуці) належить йому. Протопоп (прилуцький) повідомив ігумена, і той зараз же приїхав своїм візком і запросив нашого владику. Він говорив: “Хвала богові, що сподобив нас бачити вже третього правдивого патріярха”, — бо вони бачили єрусалимського патріярха Паісія і царгородського Атанасія Пателярія, скиненого з престолу, що втікши з Царгороду і приїхавши до Молдавії, виїхав відти перед нами до Московії, заїздив до сього монастиря, а потім помер недалеко Хмелевої столиці-Чигирина, на третій день Великодня сього року.-“А тепер ми бачимо твою святість, блаженний кир Макаріє, патріярше Антіохії!” (говорив ігумен) 8).

“Ми полишили в місті річи, коней, слуг і вози, і поїхали з ігуменом, взявши тільки свої ризи, щоб відправити в монастирі літурґію. Віддаленнє від міста-коло одної милі. Блискучі бані монастиря видні здалека. Не доїзжаючи треба заїхати в долину, узькою дорогою серед густого лісу горіхів, вишень і сливок; за ним великий став і млини; дорога на гори вистелена переплетеними гилляками так що трудно проїхати.

“Недалеко від монастиря ми минули з правої сторони гарну церкву св. Миколая. і нам розповіли, що там ото був раніш монастир, але він погорів, і тоді побудовалися на теперішнім місті. Тут (в новім монастирі) дві деревляні стіни і два рови: над брамою гарна дзвіниця, з великим і дуже дорогим годинником. Тут наш владика вийшов з візка. Архимандрит, священики й диякони стріли його в розкішних ризах, з свічками, корогвами, хрестами, іконами. З ними ми вступили на подвірє монастиря; воно широке і просторе. Церква має пять бань, на-вхрест, середня баня більша від инших. Наоколо церкви опасань з трьома дверима, і над ними три бані. Ми війшли до церкви, і її іконостас задивував глядачів. Патріярх покропив усіх свяченою водою і ми вийшли — ще повні здивовання. Бо ні величавий іконостас Св. Софії, ні Печерський не можуть ні трохи рівнятися з дивною красою сього іконостасу (автор розповідає про жертви воєводи Василя і московського царя Олексія на будову церкви, позолоченнє іконостаса і малюваннє). Тепер він перевищує всі инші: ми не бачили кращої позолоти і кращих малювань.

“Церква має три двері внутрішні, крім трьох дверей надвірніх (до опасання); коли війти великими західніми дверима, вона виглядає як хрест заокруглений на кінцях: притвор-насупроти його олтар, і два клироси в нишах, подібних як олтарна. Попід стінами форми (сидіння). Дуже гарне архиєрейське місце коло правого клироса; друге архиєрейське місце стоїть в притворі. Два підвищення стоять іще при обох клиросах, а серед церкви восьмикутний амвон, покритий червоним сукном. Хори 9) де стоїть півча дуже гарні й високі і відгорожені балюстрадою. Іконостас і ікони тішать око і чудують глядачів. Досі ми не бачили чогось подібного; ніхто не зможе описати сього іконостасу, його велич, висоту, богацтво позолоти, вигляд і блиск. Він підіймається від землі до верхньої частини головної бані. Ікони дуже високі, доведені до найбільшої досконалости; їх вставлено в ниші щоб їх краса виступила тим сильніш і позолота щоб показала свій блиск як від зеркала. Над іконами високий чудовий, блискучий ґзимз, і на нім повішені на бльоках лямпади. При іконах Христа і пречистої високі і грубі різблені стовпи; в середині вони порожні, але здаються повними, так гарно оброблені-не так як кольони Св. Софії-порожні з задньої сторони. Їх обвивають лози-золоті пагонці з листєм підіймаються в гору; кетяги-одні червоні й повні, инші-недостиглі, зелені, звисають у долину, наче природні твори божі; тло поліроване. Сі стовпи підіймаються від землі на зріст чоловіка. Під іконою Христа образ його і учеників, гарної робота: він несе на плечах ягня, за ним множество овець, на переді пастух входить дверима до отари. На ліво за сею іконою високі двері до олтаря і на них великий образ св. Стефана, на весь зріст, з золотим кадилом в правій руці. За ними, в тім же ряді ікона св. Трійці: трапеза Авраама і Сари 10), під нею ікона Благовіщення. Далі третя ікона правого ряду-Успеніє, гарна, прикрашена золотом, нової роботи; під нею апостоли в зборі-із здивованнєм дивляться на порожній гріб пречистої; її сорочка видніє на краю марморяного гробу-з правої сторони. Апостоли підіймають руки до неба — “Вона вознеслася!” Під іконами сього ряду, чотирьокутні золочені, блискучі кольони і між ними образи архієреїв, патріярхів і православних пап в ризах. В лівім ряді велика і дуже гарна ікона пречистої, під нею воведеніє до храму-дівчата з засвіченими свічками. Коло сеї ікони північні двері з образом св. Михаїла. За ними в-ряд ікона св. Миколая, велика, чудова, роботи майстра незвичайно здібного, так що сі ікони вражають глядача живими лицями, їх кольором і рисами, так як критські малювання 11). Поруч ікона Антонія і Теодосія, між ними Печерська церква, а над ними образ пречистої серед сяєва в лісі” (тут перериваю сі оповідання автора про густинський монастирський іконостас — він ще продовжує їх на цілу сторінку).

“Трапезна довга і велика, з богатьма зашкленими вікнами. Два столи з обох боків. В середині великі розсувні двері, що всуваються до стіни; за ними гарна церква Пречистої. Ікони в ній дуже гарні, блискучі, настроюють побожно. Прегарний олтар блищить. На церкві теж бляшані бані” (с. 86-90).

“В повечеріє девятої неділі по Зелених Святах вдарили в била деревляні, мідяні і залізні і ми війшли до церкви. Коли прийшло читати кафтизми, молодий монах поставив їхнім звичаєм посеред церкви високий і гарний аналой, закритий шовковим покривалом і положив на нім книги, — бо у них не читають ніякої книги, важної чи не важної инакше як на аналої; почав капоннархати псалом за псалмом, а на обох клиросах співали навперемін. Перед входом священики підійшли (до патріярха) поблагословитись і потім в ризах парами вийшли (з олтаря), пройшли до притвору і відправили литію.

“З церкви ми війшли до трапезної. Патріярх сів в головах, ми з правої і лівої сторони, а инші отці монастирські-вкінці. На стіл поставили збанки з пивом, і солонці, звичаєм єрусалимських монастирів. Страви ставили на якийсь час перед нами, потім передавали на кінець стола і нарешті забирали, а подавали все нові, до кінця. Монахам монастиря поставили кожному каші з маслом (олією?) і більше нічого. Такий у них звичай: ніхто не їсть вишуканих страв, крім гостей і прочан; монахи живуть як святі, згідно з уставом св. Сави. На другім столі давали мясні страви для прочан і наших слуг не духовних.

“Посередині став чтець і положивши книгу на аналої чигав виразно. Коли прочитано було трапезну молитву, патріярх тричі вдарив у маленьке било; що стояло у нього з правої сторони, щоб почали їсти. Ми поїли і попили, скільки тільки хотіли-а той бідний чтець все ще читав з Патерика. Тоді патріярх ударив у било в-друге, і встав спочатку сам, за ним встали ми, і кожний випив з свого збанку, що стояв перед ним. Нарешті патріярх ударив у-третє, щоб уставати з-за столу. Тоді йому подали маленьку проскурку на мисочці-“панаґію”, на честь пречистої. Він тричі підняв її обома руками атонським звичаєм, примовляючи: “Нехай величається імя св. Трійці”. Потім священики з дияконом підійшли і знявши клобуки, проспівали “Достойно”, і проспівавши поклонилися до землі. Патріярх дав їм часточки проскурки, а решту роздав присутнім. Після того принесли кіш на останки хліба, і кожен поклав свої окрайці, взірцем того, хто благословив хліби, і так зібрано всі останки хліба”.

“Після сього задзвонили на сон грядущий. Ми пішли до церкви й стали в притворі, як у них прийнято. Патріярх став на архиєрейськім місці коло дверей. Потім як чтець прочитав канон і молитву, всі парами приступили до патріярха, просячи пробачення і кланяючися до землі. Після сього ми вийшли щоб заснути, але це спалось-блощиці і комари, ще в більшому числі ніж їх міріяди в повітрі, не дали нам і спробувати сну і спочинку. В сім краю нема їм кінця, се море, що не може вміститися в берегах.

“Нашого владику ще перед тим просили служити літурґію, і ми готовилися до служби, але як його служити не спавши! В четвертий годині ночи-а всеї ночи тільки 8 годин, уже вдарили в било і о-півночи ми встали. Правда, в сих святих, ангельських монастирях той добрий звичай, що спочатку дзвонять у оден дзвін, окремими ударами, даючи знак щоб люди побудились і не спішачи вбралися; не так як у краю Валахів і Молдаван, що входять до церкви в момент коли дзвонять у дзвони. Ані заснувши ми пішли до церкви. Зачалось співаннє утрені, довге читаннє псалмів і молитов. Вийшли вже тільки по тім як розсвіло і голови нам крутилися. Потім задзвонено до літурґії. Ми пішли до церкви, вбралися в ризи і вбрали в архиєрейські ризи свого владику. Прийшло до літурґії богато людей з міста й инших сторін. Скінчивши літурґію ми пішли до трапези-тут був вчорашній порядок у читанню й подаванню страв і десерту. Під кінець диякон, що служив того дня, приніс накритий покровом діскос, що вживався при літурґії і поставив перед патріярхом. Піднявши покрів він побачив там другий діскос, срібний, з накривкою й замочком; відчинивши його знайшов образок Пречистої і проскуру-“панаґію”, і під нею чарку з медом замісць вина. Владика тричі підняв проскуру, як учора, взяв від неї часточку, по тім як проспівано “Достойно”, і передав иншим, що подавали її одні одним, сидячи за столом. Далі напився з чарки-і так само инші. Потім уставши і-за столу ми попрощалися з ними й повернулися до Прилуки, де полишили були свої річи” (с. 90-2).

Повертаючи з Москви Павло з батьком потрапили до Прилуки на ярмарок 16 с. с. червня і він записує в своїй книзі:

“Ми приїхали до Прилуки і тутешній полковник пішки вийшов нам на зустріч. Ми замешкали в тім самім домі і з приємністю розглядали великий ярмарок що буває тут на святого Івана Хрестителя. На ярмарок приїздить множество грецьких купців з Румелії й Караманії: з шовками, шалями, перськими килимами, білою габою 12). В Козацькому краю ярмарки відбуваються безнастанно від початку до кінця року кождого свята, кождої пори року буває ярмарок в тім чи иншім місті, як повелося ще за панування Ляхів 13). Ми купили на ярмарку кілька коней.

“Четвертої неділі по Зелених Святах (2 с. с.) ми за проханнєм ігумена їздили до Густинського монастиря і служили там літурґію; з нами їздило богато Греків. Вівторок ми виїхали з Прилуки. Нас проводив пішо полковник, напереді йшли музики граючи на польських флейтах, а духовенство йдучи наоколо карети співало святі гімни, аж поки не вийшли геть за місто. Тут вони попрощалися з нами й вернулись” (IV.184).

Особливо докладно спиняється Павло в оповіданню про свій поворот через Україну на Переяславі.

“Поїхавши пять миль (від Київа), ві второк у полуднє (25 н. с. липня) ми прибули до містечка з замком і укріпленнями, на ймя Бориспіль-себто город Бориса, сина царя Володимира. Там оповідали, що тут була старинна мурована церква в імя св. мученика Гліба, иншого Володимирового сина, але Ляхи її зруйнували, вивезли з неї каміннє, дерево й залізо до Київа і там збудували ту велику нову церкву що ми про неї оповідали-як їм з нею не пощастило (наступає історія Бориса і Гліба). Місто дуже гарне з несчисленними садами-бо при кожнім домі є сад і криниця доброї води, що її черпають колесом; найбільше в садах вишні. В місті дві церкви-Рождества Богородиці і св. Михайла, а за містом третя-св. Миколая”.

“Побувши тут коротко ми взяли трохи більш на північ і проїхавши більше 6 миль прибули до великого міста, що може своєю величавістю поспорити з Київом і має славу в сих краях як столиця і бувша резиденція короля (!) Імя його Переяслав. Він оточений несчисленими валами і має троє воріт в укріпленнях: одні виводять на суходіл, а двоє на мости через велике озеро, що оточує місто: вода іде з ріки, що впадає до озера. Береги його взяті в гати для млинів і для укріплень під гармати. Се столиця і метрополія всіх городів і земель козацьких на сім боці Дніпра. Ляхів тут було дуже мало-самі урядники, і місто не здобувалося-бо таки з самого свого заснування, як нам казали, його ніколи не переможено: ніколи не здобувано зброєю, а тільки договором, бо воно таки справді неприступне. Скоро тільки Хмель став перед ним, козаки що тут були повбивали начальників Ляхів, і заволоділи містом без битви і без суперечки.

“Коли ми наблизилися до міста, нам на зустріч вийшов полковник під царською корогвою, з барабанами і польськими флейтами, а також духовенство і всі міщане з корогвами і процесією. Вони провели нас дуже святочно і урочисто до великої нової церкви Успенія. Вона побудована з дерева і ще не скінчена, викликає подив глядача своєю незвичайною формою, висотою, симетрією і своїми пятьма банями” (ближчий опис її будови подано вже вище с. 976).

“Крім сеї є в місті ще 4 церкви: Воскресенія, Спаса, Трійці й св. Миколая. Була ще давніша лядська церква, але тепер її повернено на монастир Покрови. Протопоп сього міста як він нам сказав, має під своєю владою 200 священиків. Коли ми виходили з церкви, на знак великої радости стріляно з гармат, так що земля затряслася. В неділю, що прийшлася на день Іллі Пророка, наш владика після літурґії посвятив воду для мешканців і всіх покропив. Мешканці сього міста мають велику віру в розгрішальні листи.

“Полковник розповів нашому владиці в своїй господі що він мав під своєю владою 9 міст і більше як 500 сіл, і під начальством його стоїть 40 тисяч вояків, а в пильній потребі-додав він може поставити і 100 тисяч” (IV 189-191).

“Ві второк 22 липня ми виїхали з сього міста. Полковник з людми проводив нас на значну віддаль з барабанами і флейтами, а духовенство з співом.

“Проїхавши 4 милі ми приїхали до містечка з замком, укріпленнями й ставом, на імя Гельмязів. В нім церква Успенія. Потім проїхали ще 4 милі і дістались до подібного ж містечка, іменем Золотоноша, з двома церквами, одна з них теж Успенія. Проїхавши ще 3 милі, стали над Дніпром, переправилися і проїхавши 2 милі приїхали до города Черкасів. Тут родився Хмель і звідси походять козаки. Тут вони споряжають ті човни, котрими ходять на Чорне море, бо ріка Дніпро протікає коло самого міста”.

“Далі ми проїхали ще 7 миль і дісталися до города Чигрина-постійної резіденції Хмеля. Після того як ми переїхали Дніпро, ми всю дорогу, по обох боках бачили море піску: такі вже береги сеї ріки, на велику просторінь; але особливо коли ми наблизилися (до Чигрина), тут пісок був на глибину людського зросту, і коні наші падали від змучення. І всі околиці сього міста такі ж піскуваті.

“На зустріч нам виїхав “писар”, або секретар Хмельницького, з великим відділом козаків, і попровадив нас до міста головною дорогою-подібною до ріки піску. Замок своєю висотою і конструкцією нагадує цітаделю Алєпо, видко його здалека. Коли ми наблизилися до міста, на зустріч нам вийшов молодший син гетьмана, з процесією духовенства, і повели нас до довгої деревляної церкви Успенія, що стоїть коло палати гетьмана. На проханнє гетьмана ми відправили літурґію з епископом, що прибув послом від Ляхів 14). Після літурґії ми пішли на обід до гетьмана.

“В понеділок нас повезли за місто до монастиря Трійці; тут ми слухали літурґію, і після неї пішли на обід до писаря-бо се він ктитор монастиря, і церква його на імя св. Івана. Потім вернулися до міста. В нім є ще чотири церкви крім згаданої успенської.

“Замок тутешній не має собі пари в цілім Козацькім краю що до висоти і великости свого простору, великої води і багна, що його оточують, тому се дуже сильна фортеця, але тепер занедбана. В ній богато стрімких місць. Деякі гармати незвичайно гарні, блищать як золото: гетьман їх привіз з Лядської країни, на них написи, герби й инші знаки.

“До міста провадить тільки одна брама. Тому що воно лежить в долині, окружене морем піску, в нім незвичайно гаряче. Ми питали, чому гетьман не живе в якімсь кращім місці; на се нам відповіли, що гетьман вибрав Чигирин своєю резіденцією тому що лежить він на границі з Татарами: пять або шість днів дороги безлюдними і пустими сторонами лежить тут між козаками і Татарами. (Крім того) се найбільш центральне місце, і до Дніпра тільки 2 милі.

“Нам розповіли тут, що в сім часі край сей ставить 300 тисяч козаків; кожен має свою рушницю.

“В суботу, 2 серпня Хмель приїздив відвідати нашого владику, і після сього ми виїхали з міста (до нього в гостину). Проїхавши з милю, ми приїхали до величезної гати, що тягнеться понад ставами, болотами, островами і ріками: ми їхали нею більш як півтори милі. Ся гать іде попід Чигринським замком і провадить подорожного такими місцями, що той трясеться від страху. Переїхавши її ми прибули до села Суботова, де звичайно жив небіжчик Тимофій, син гетьмана. Мешканці вийшли нам на зустріч з процесією і запровадили нас до великої нової церкви св. Михаїла. Тут зібрані скарби з вірменських церков, що небіжчик Тимофій пограбував і поруйнував у Сучаві, в Молдавії. В сій церкві і гробовець Тимофія, над ним, їх звичаєм висить велика корогва, а на ній дуже подібний портрет героя-верхи на коні, з мечем в правій руці, з булавою в лівій, і перед ним Молдавія-країна яку він збирається завоювати. Від сеї картини слізи котилися.

“Його вдова, дочка господаря молдавського Василя, кілька разів одвідала нашого владику. В неділю рано, після заутрені ми в її присутности відправили панахиду над її чоловіком. Вона вбирається цілком як черкеська невільниця: мала обшитий футром ковпак з сукна; дівчата, що її проводили-Черкески і Молдаванки, убиралися теж за невільниць, як і вона.

“Свого часу батько витратив цілі скарби щоб визволити її з Царгороду; вона володіє чотирма мовами: волоською, грецькою, турецькою і руською-і от тепер живе, бідна, далеко від свого батька, матери і братів, від свого народу і батьківщини, серед чужих, в палаті небіжчика свого чоловіка. Небіжчик виставив наоколо цілий замок з валами, а батько-щоб зробити сю садибу ще міцнішою, ставить против двору на горбі камяну церкву св. Іллі пророка. Ми помітили в її будові кілька величезних камяних мас, які нас дуже здивували. На наше запитаннє нам пояснили, що се каміннє привезене з міста, що колись належало Татарам, 5 миль відси; Татари мали там велику мечеть, а гетьман розруйнував її і забрав з неї сі камені на будову церкви.

“Вислухавши тут літурґію, ми виїхали і поподорожувавши нерівною і тяжкою дорогою, приїхали до містечка на імя Медведівка. За наказом гетьмана тут і далі сотники кожного містечка виходили нам на зустріч з своїми сотнями, під корогвами і так проводили нас від міста до міста. Проїхавши 3 милі ми проїхали до містечка Жаботина, далі-проїхавши 10 миль-до иншого містечка званого Сміла; далі за милю-до містечка Балаклії, ще за милю до містечка званого-Орловець, потім за дві милі-Вязовок, ще за півтори-Вільшана. Всі сі містечка становлять границю (Козацької) країни з Татарами” (IV.192-4).








Примітки


1) Перекладчик транскрібує її назву у Павла: Хумано.

2) Дальше про довге богослуженнє-наведено вище с. 984.

3) Сказане тут про доми і міщан я навів вище.

4) Перекладчик транскрібує: Краснобула, тепер Краснополка, півтори милі від Умани.

5) “Брилука”-транскрібує перекладчик.

6) “Фішнафаска”; наступає доволі фантастична історія Вишневецького, котрого козаки нібито зловили в його утечі і принесли його голову Хмельницькому.

7) “Кустини Тріца”.

8) II с. 83-6.

9) Автор перекладає: “мЂсто органа”

10) Перед тим автор детально описує ікону на сю тему в Бикові (с. 82)-“Трапеза Авраама і ангелів, перед ними на полумиску печене порося (!); Capa і Агар несуть збани з питтєм; над головами ангелів Содом і Гомора” і т. д., і з сього приводу завважає: “Чудова ікона; починаючи від Козацьких країв і далі в краю Московськім дуже пильнують сеї икони Трійці; єсть вона в кожній церкві, так само як нерукотворений Спас над олтарними дверима. На їх дорогоцінних і гарних корогвах также трапляється сей образ Трійці за трапезою, з Сарою, що сміється за завісою”.

11) Перекладчик уважує, що сей вираз “ікритош”, критський, автор уже не раз уживав в своїх оповіданнях про тутешні малювання як особливу похвалу, прирівнюючи до малювань критських малярів, що стояли під венеціянськими впливами Відродження. Очевидно, Павло помічав певні подібности українського малярства з сим італізованим грецьким.

12) В перекладі: “бЂлыми аба (плащами)”-очевидно се “турецька біла габа” наших дум.

13) Описуючи Московщину, Павло називає чотири найбільші ярмарки України і Москівщини разом: в “Серкас” “звана Долян” (перекладчик думає, що се старий Черкаськ на устю Дону), київська (в Печерському монастирі на Успеніє), “Синска” (в Брянську, в Свинському монастирі), (і четверта в Архангельську-III с. 80-1.

14) Се був Діонисий Балабан.











Попередня     ТОМ IX     Розділ IX     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IX. Стор. 6.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.