Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IX. Стор. 14.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ IX     Наступна





РЕЙМЕНТАРУВАННЄ ТИШКЕВИЧА І ЙОГО РЕЛЯЦІЇ, ГОЛОВНА ОРДА ВІДХОДИТЬ, КЛОПОТИ З ТИМИ ЩО ЛИШИЛИСЯ, ПРОВІЯНТОВАННЄ І ЗРИРАННЄ ЯСИРУ, ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКО РОЗ'ЇЗДИТЬСЯ, ЗАКЛИКИ ТАТАР НА НОВУ ВІЙНУ, ОЦІНКА КАМПАНІЇ СУЧАСНИКАМИ І В НОВІШІЙ ІСТОРІОҐРАФІЇ.



Переконавшися в неможливости зломити Хмельницького, старий Потоцкий стратив всякий інтерес до кампанії і заспішився раптом до дому, до своїх Підгайців, виконуючи, мовляв, давно вже висловлене королівське побажаннє, щоб він був десь ближче резіденції. Мав його заступити Лянцкороньский, але скоро розхорувався, і головним начальником війська “реґіментарієм” в неприсутности гетьманів Потоцкий визначив воєводу чернигівського Тишкевича, що разом з Чарнєцким були близшими помічниками Лянцкороньского в командуванні. Чарнєцкий теж поривався їхати з Потоцким-гоїти свої рани, але кінець кінцем лишився, мовляв-на спеціяльне бажаннє Татар, які його дуже полюбили. На воєнній раді постановлено було відіслати на зимові кватири до Шаргороду тяжчу армату і мізерні останки пішого війська-ближче до Камінця для безпечности. А з козаками ухвалено “легку війну”- кінними рейдами, використовуючи єдино для сього здатні татарські сили: “мають

зносити неприятеля огнем і мечем, разом з ордами, поки воєнної пори стане”-формулював сі завдання Потоцкий 1).

“Вози відсилаємо і йдемо з Татарами на війну: будемо київську землю пустошити-може в самих козаків запопадемо”-конкретизує проґраму Чарнєцкий після наради 2), а сам Потоцкий згадує і про Задніпровє (вище с. 1044). Се мало бути, значить, продовженнєм того руйнування непокірних земель, що провадилося в попередніх роках в Східнім Поділлю і на Браславщині, а тепер-“коли бог поблагословив”, думали посунути на Дніпро і навіть за Дніпро. Се була та стихія, в якій виявляв себе особливо Чарнєцкий, і раз рішившися лишитись на театрі війни, він очевидно був головним автором сього пляну і мав керувати його здійсненнєм.

Рахували при тім головно на Татар-бо своє військо цілком підупало. Не казати про піше військо, що цілком зійшло на ніщо-“стало тінню против пішого війська московського і козацького”, як висловлюється оден кореспондент (вище с. 1045)-“одних постріляно, инші повмирали, треті виморожені, четверті повтікали-ледви вибралося б 12 сот до бою”-так що їх прийшлося відіслати на поправку. Але й кіннота сильно підбилася і всю надію покладено на Татар-“які тільки гуком і криком надробляють, але краще мати їх при собі, аніж проти Річипосполитої”. Такий був, погляд Чарнєцкого, що хвалився такими симпатіями Татар: “так мене собі сподобали, — і найменшого джуру з моїх полків дуже шанують”. “Будемо сей місяць (лютий) в одній вірі, в одній сорочці, на воді і на морозу сіяти літа над Дніпром, так повним зради і злости як і води-Татари дають своїх коней і кожухи на 2000 салдатів”, пише сей татарський побратим 3), улюблений ґерой патріотичної польської історіоґрафії.

Але “гукали і кричали”, “галайкали” (від “Алла-Алла”) Татари теж не дурно, і вимагали за се не тільки утримання, але й ясиру та здобичи, і на практиці сей плян операцій найближчих місяців-лютого-березня, а властиво “аж до трави”, до місяця червня, мусів звестись на те що польські генерали-патріоти, будівничі слави Річипосполитої, мали годувати голодну Орду коштом уже заспокоєної і приборканої людности, то значить доводити її до останньої руїни і розпуки та помагати турецьким султанам і мурзам наповнити руки своїх людей ясиром, коштом мовляв “непокірних ребелізантів”. В теорії се виглядало так, що гетьмани і реґіментарі розписували між султанами і мурзами села на утриманнє, подібно як робили се з своїми ротмистрами підчас постою, “на вибираннє гіберни”, а в компензацію за службу мусіли помагати татарським загонам вибирати ясир і здобич, здобуваючи з ними на спілку непослушні місточка. На практиці Татари брали ясир і грабували і тих, що їм давано на утриманнє, і тих що їм віддавано “в поток і розграбленнє”, і польським реґіментарям приходилось однаково помагати їм поратися серед послушних і непослушних.

В сих заняттях і пройшли найближчі місяці-лютий-березень. Іти в похід на Придніпрянські краї Татари під ріжними мотивами відмовлялися. Султан Менґлі-ґерай з своїми мурзами після Дріжипільської кампанії-в котрій вони переважно абсентували-зажадали покою і спочинку, поки прийде головна орда з калґою. Обіцювали його з дня на день, казали, що загаявся на Запоріжжу, палячи козацькі човни, наготовлені на морський похід 4). Добилися, що Лянцкороньский звів військо на правий бік Богу-мовляв, щоб звабити козаків до наступу, і тут Татари займались собі вибираннєм ясиру. Потім коли калґа таки не приходив, Менґлі-ґераєві мурзи стали висловляти гадки, що час до весни треба взагалі віддати на відпочинок коням, щоб приготовитись до весняної війни-отже не пускатися поки що в ніякі операції 5). Аде згодом, десь в початках березня 6) калґа таки прийшов, з братом нуреддін-султаном й иншою старшиною і з величезною ордою- може побільшуючи дещо Тишкевич рахує її на 120-150 тисяч 7). Але виявилося, що й сі прийшли зовсім не з тим щоб воювати (все ж таки козаки були присяжні союзники і “брацтво” з ними не було розірване як годиться!), а прийшли прогодуватись і обловитись польським коштом, і хоч в сім часі вони не були потрібні, все таки щоб не розгнівати їх, а забезпечити поміч на проєктовану літню кампанію, польські реґіментарі вважали потрібним чинити їх волю. Стали виловлювати останки нещасливої людности, яка ще не вивтікала, і руками польського рицарства віддавати її татарським “побратимам”.

В результаті сеї братерської кооперації Побоже протягом сих місяців обернулося в правдиву пустиню. В середині березня трималося ще кілька лише пунктів, а в дальшій перспективі Тишкевич передбачав, що заціліють мабуть тільки Браслав і Умань.

Але до сього не дійшло: Татари вичистивши і забравши все що можна було, змусивши польських реґіментарів здобути їм ріжні укріплені замочки, де ще відсижувалася людність, з кінцем березня стали вибиратись до дому, не слухаючи ніяких благань, обіцянок і докорів реґіментарів. Даремно покликувались ті, що зробили що могли для задоволення татарських апетитів, і в будучности обіцяли всякі благодати від короля! Насамперед винісся Менґлі-ґерай, потім калґа-покликуючись на неминучу потребу побувати в Білгороді 8). Нарешті й нуреддін-султан, що зістався з останньою частиною Орди, спаливши Чечельник на прощаннє, винісся в останніх днях березня, полишивши реґіментарів при порожніх обіцянках, перед перспективою весняної кампанії на руїнах спустошеної для задоволення сих невірних союзників Браславщини і подільського погранича. Руїни, попілища і трупи, трупи без кінця. Особливо немовлят, задавлених, розтоптаних на шляхах-тому що Татари забирали все старше, а сих давили і кидали.

Трудно знаходити слова, щоб описувати се. Кілька виїмків з реляцій польських реґіментарів представлять краще сю характеристичну сторінку цівілізаційної місії Польщі на Україні. Вони, на жаль, заховалася в досить несправних копіях- так що місцями не дають доброго змісту, і ймення подекуди покручені до непізнання, але головне все таки виступає досить ясно й яскраво. Я насамперед подаю реляцію Лянцкороньского, писану перед виїздом-вона подає огляд його діяльности за місяць лютий. Потім три реляції його наступника Тишкевича доповнюють її образ подій за часу побуту головної Орди, з калґою-султаном на чолі, в місяці березні.

“Коли ще ми прощалися в Животові з п. воєводою київським (Потоцким) 9), неприятель вислав 1500 коней свого найкращого комонника з полковниками Золотаренком 10) і Зеленецьким, щоб довідатися, де обертається наше військо, і попередив їx, що постинає, коли не приведуть йому якогось значного язика. Вчасно запримітивши, що під військо наше йде під'їзд, я не гаючися вислав на зустріч сих гостей полк п. хорунжого коронного і п. Маховского з його полком, а до того прилучився ще п. Войнаховский з кільканадесятьма Волохами-що їх прислав перед тим кілька день господар-1200. Стрівши сей під'їзд козацький наші мали щасливу битву: козаки зараз пішли на-втеки, і наші взявши кілька язиків, вирубали найкращу козацьку кінноту, инших в ліси загнали, корогви забрали і гонили за втікачами аж до табору що став під Лобачовим 11).

“Післав і я з Животова свій під'їзд під військо Хмельницького і від нього одержав відомість, що Хмельницький пішов з Лобачова до Торчиці 12) і відти своє військо розправляв: Москву поставив в Білій Церкві і Ставищах, а задніпрянські полки розіслав по ріжних фортецях. Тоді я зажадав від Татар, аби кілька днів нам помогли-послужили королеві й. м., і пішов до Кіщинець 13). В дорозі козаків які стрічалися, розходячися з табору Хмельницького, богато положив трупом і без клопоту доїхав до того міста. Воно нічого не знало про наш прихід і ми захопили його-тут одних козаків доля під шаблю віддала, инших того дня врятувала утеча до замку, добре приготованого до оборони. Не маючи армати, окружив я їх щільно рушничною-стрільбою і відтяв від води, аби тим схильніші були поддатися, а наступної ночи, підчас переговорів про підданнє, я розсунув драґонів і охотників аж на самі вали і паркани, і після того легко опанував і самий замок, де було обложених понад 10 тисяч. Віддав їх в ясир Татарам, — сподівались ми що з такого успіху дістануть охоти до продовження наших операцій, але вони таки ґвалтом відпросилися додому. Запевняв їм безпечний поворот до кочовищ, і став уже на тім щоб їх забезпечити від усякої небезпеки бажаючи за їx поміччю 14) вчинити якусь значну прислугу вашій кор. мил. Але Татари наставали, щоб я як з союзниками аж до степів їхніх з ними йшов-до Запорозьких країв, щоб там помагати собі навзаєм в добуванню здобичи, а потім назад повернутися з військом в. кор. мил. і з ними, туди де буде для них живність. Я на се не згодився: хотів післати з ними оден (тільки) або два полки, щоб відпровадити їх до призначеного місця. Але вони сим не вдоволилися і тягнули нас з собою, нагадуючи нам, з незвичайним запалом, своє братерство і приязнь, так що я кінець кінцем мусів піти на зустріч їх домаганням, а заразом-і дефектам війська в. кор. мил. Бо справді одні помордовали коней довгою працею і мусіли їx на дорогах покидати, инші зовсім не мали з чим служити. І так мусів я їх (Татар) відправити за Бог і там, за Богом 15) дати одпочинок (війську).

“Повертаючи з-за Богу з того спочинку вийшла битва коло Маньківки 16) з Богуном і Зеленецьким, післаними від Хмельницького на становище для оборони сеї фортеці. Впало чимало трупу козацького і хлопського; захоплені несподіваним нападом, вибиті вони були з двох міст і замкнулися в замку. Була б се робота не одного дня, і здобуттє такого сильного замку голими грудьми нічого не принесло б війську; тому спаливши наоколо всі нагромаджені для поживи провіянти, я сам відступив відти до Кристинополя. По дорозі які здибалися міста, всі віддавано вогнем. Умань в сусідстві Маньківки була забезпечена тим, що туди зігнано хлопів з околиці, а після того як ми відійшли з-під Охматова, туди відділено частину і з табору Хмельницького; але що звідти виходило, наші і Татари то нищили.

“Коли я став в Кристинополі, дано мені відомість, що бунтівники замкнулися в Ліщинові, в замку забезпеченім валами і парканами. З огляду що й Татари того просили, мусів я його здобувати і здобич віддати Татарам. Поступаючи далі до Богу надибав я чотири табори; два більші, а два менші, під Талалаївкою 17), Шельнаховим, Шарівкою, Кочубіївкою, пятий великий під Сухою Дібровою: одні виходили з Умани, инші йшли туди. Їх щасливо знищено, здобич пішла війську в. кор. мил. і Волохам, а людей (віддано) Татарам, що стали ненаситними на ясир-безнастанно його хапають.

“Прийшовши до Камениці, одержав я відомість, що немало хлопства замкнулося в Янові-знищив і тих. З Камениці пустився до Берестяг(?) 18)-але обидві були вже випалені до останку. Поступив до Усть-Бершади, і там застав богато людей; при злих тім добрі мусіли гинути. Бо Татари на підставі союзу добивалися міцно, щоб мурзам дано два міста “в користь”, без того не хотіли йти далі і загрожували розірваннєм союзу. Отже добули ми того замку, і вважаючи, що сі люди з часом могли б бути Річипосполитій шкідливими-бо й тепер перед приходом нашим кількасот козаків відправили, котрих у себе перетримували, а Ляхів, що були там у них, побили, Татар перехожих громили і ясир у них відбирали, мусіли ми дати згоду тим мурзам. Та вони Рипіївкою 19) не задоволилися, через ненаситність мурзів допевнялися все нових міст на здобич; але ми відговорилися ріжними раціями. Дуже се прикра і тяжка спілка. Невимовно трудно нашим з ними (воювати спільно з Татарами). Але треба-тому приходилось і старших і кожного з них задоволяти яко мога: датками, честю і учинністю” 20).

В московських справах, в московськім перекладі заховався ще лист Лянцкороньского з Браслава 4 березня — писаний мабуть перед виїздом з України; на щось пересланий від Карач-бея до Хмельницького, а від Хмельницького цареві, він ілюструє сі клопоти польного гетьмана, і я тому його наведу:

“Вельможний милостивий пане Карач-бею, наймилостивий пане і брате! Вигожуючи спокійному відпочинкові в. м., мого мил. пана, велів я полковникові нашому в Бершаді 21) відступити два міста (Карачбеєвим людям), і припускав, що то задоволить в. м. Але нині приїхали до мене військові з того міста, де в. м. став, і повідомляють, що мають велику кривду від людей в. м., що беруть у них людей і коней в ясир. А наш жовнір як відбіжить коней і челяди — сам розсуди, в. м., мій мил. пане — чи здатен він буде до воєнної справи, коли прийде пора воювати, і чи годиться від тих, з котрими має бути захована любов і брацтво, терпіти йому таке безправство? Отже будь ласкав, в. м., таке самовільство приборкати і пильнувати безпечности нашого війська-аби свої своїх не боялись. А король й. м. і Річпосполита потраплять ті ваші труди винагородити” 22).

Кубаля припускає, що сі: “торги о людське тіло” так розстроїли Лянцкороньского, що він цілком розхорувався, мав галюцінації-як про нього оповідає Йончаньский 23). Але в реляції Ракоцієві, писаній мабуть в останніх днях лютого, навпаки-Лянцкороньский з повним вдоволеннєм і свідомістю добре виконаного обовязку підсумовує осягнене в сій кампанії. “За чотири місяці, що ми війшли до України, не без успіху провели ми зиму. Що найменше 50 міст і укріплених замків взято нами, декотрі піддались на наші намови, решту спалено” 24).








Примітки


1) Міхалов. с. 748.

2) Тамже с. 747.

3) Тамже, Міхалов. с. 747.

4) Міхалов. с. 744. Таке пояснення сього припізнення подав потім і сам калґа.

5) Реляція Лянцкороньского в Теках Нарушевича 118 с. 979.

6) Так означає час приходу калґи Коховский, с. 460; в реляціях Лянцкороньского і Тишкевича ближчої дати не подано.

7) “Ще б нічого, пише він Радивилові, — коли б тільки з нашим військом реґіментувати, але коли приходиться 150 тисяч хлібом забезпечити і все нараз порядкувати, — мусить голова потіти, лягаючи і встаючи”-ркп. Осол. 3564 л. 337 об. (виривки з сеї реляції нижче), і далі в тім же листі: “То певно, що Орди з нами 120 тисяч” (л. 339 об.).

8) Ся подорож могла стоять в звязку з мобілізацією Білгородської орди. В збірці Чорторийськ, 402 с. 98 єсть лист ханського візира до короля (ориґінал): “А дасть Бог, марця 15 пошлемо вам одну частину війська нашого з Акерману, а потім приспособивши як найбільше військо, і те вишлемо, і звідусіль ще будемо старатися про наші сили-a все то чинимо для вас”.

9) Се було в днях 7-8 лютого, бо виїхавши з Животова Потоцкий 12 лютого був уже в Летичеві-так датований його лист до короля в ркп. Чорторийських 2105 л. 277, і тамже очевидно був писаний лист до канцлєра-Міхалов. ч. 312, що видавець хибно позначив “з околиці близько Підгаєць”, тому що в листі Потоцкий говорить, що “зближається до Підгаєць”. З другого боку Чарнєцкий пишучи 7 лютого (Міхалов. ч. 32), ще нічого не згадує про сей козацький під'їзд.

10) В копії: Holotarynskiem.

11) Lubaczowem, далі: Lubaczowa.

12) Fortecy.

13) Kiszworyniec, Кішинці на північ від Умани 30 кільом., в напрямі до Охматова.

14) В копії се місце явно зіпсоване, я так його розумію.

15) На правій, польській стороні Богу.

16) Powracaiąc zza Bogu Machowski треба читати: u Mankowky, нижче вона виступає в формі: Machowka.

17) Taialowka.

18) Peresztek.

19) Rypijanską

20) Теки Нарушевича 148 с. 979-988, досить несправно списана копія без дати.

21) Полковнику з Бершади.

22) Сибир. прик. ст. 1630 л. 424 (посольство Климятенка).

23) Кубаля III с. 203.

24) Тrаnssуlvаnіа І с. 381, датовано з Браслава, в лютім, без дня-мабуть коли Лянцкороньский виїздив до Львова, див. нижче.











Попередня     ТОМ IX     Розділ IX     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ IX. Стор. 14.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.