Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна





КОЗАКИ В ЛЮБЛИНІ, РЕФОРМИ ПЕРЕВЕДЕНІ НА КОРИСТЬ УКР. ЛЮДНОСТИ, НЕПОРОЗУМІННЯ З МОСКОВСЬКИМИ ВОЄВОДАМИ. ПОЛІТИЧНІ РОЗХОДЖЕННЯ І ПЕРСПЕКТИВИ-ПИТАННЯ ПРО ПІДДАННЄ НА ІМЯ ЦАРЯ ЧИ ГЕТЬМАНА, ПЛЯНИ СТАРШИНИ. ВІДНОСИНИ ШВЕДСЬКІ, ПЛЯНИ БОРОТЬБИ З МУСУЛЬМАНСЬКИМ СВІТОМ, НЕПРИХИЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ШВЕДІВ ДО КОЗАЦЬКИХ ДОМАГАНЬ.



Починаю від походу на Люблин. Маємо про нього офіціяльну реляцію Бутурлина 1). За порозуміннєм з гетьманом він посилав стольника Потемкина з райтарами, драгунами і городовими сотнями, гетьман — Данила Виговського з 4 тисячами козаків. Вони поруйнували і попустошили всю країну до Висли, “вирубали і попалили польські городи Ленчно, Парчів, Томашів, Краснобрід, Щебрешин, Лашівку, Раву, Магирів, Белз, Грубешів, Красностав”. В Уханях застали чернигівського воєводу Тишкевича, реґіментарія зимової кампанії і той ратуючи себе і свій маєток присяг з шляхтою і міщанами на підданство цареві, і сина свого вислав з Виговським до Бутурлина. В Люблині знищили передмістє і місто, “Поляків, Німців і Жидів вирубали- побито більше 20 тисяч”, як доносив Потемкин явно побільшуючи; “та ж шляхта, Німці і Жиди, що замкнулися в малім мурованім замку, — вони добили чолом і присягли цареві”. Не згадуючи про ріжну здобич і контрибуцію забрану там, реляція підчеркує здобуту святощ-частину чесного хреста, привезену Потемкиним під Львів 5 листопада н. с., тим часом як люблинське духовенство потішало своїх вірних, що поперше-йому вдалося випросити у Москалів, аби вони взяли тільки частину хреста, а частину лишили місту, а й та частина, котру москалям віддано, не була правдива, так що в дійсности, мовляв, святощ ціла лишилася в місті).

Що діялося в самім Люблині, розповідає сучасна німецька брошюра 2). Військо козацьке й московське приступило під місто 15 жовтня; довідавшися, що богато з міста втікло, частина війська пішла на Вислу, щоб там заняти утікачів. Місто не мало ніякої змоги боротися і зараз же піддалось. Маґістрат зложив присягу цареві 3), дав згоду на розширеннє прав української, краще сказати православної людности: щоб православні мали кілька місць в маґістраті. Виплатив чималу контрибуцію грошима й ріжними товарами, видав армату, католицьку шляхту і Євреїв. Але обійшлося більше грабунком і реквізіціями шляхетського та єврейського майна, а до різні, котрою грозили, не дійшло: місцями тільки сталися кріваві ексцеси: в манастирі св. Бриґіти, де позамикалася шляхта з найціннішим майном, і в єврейській дільниці міста 4). Луцький бурґрабій, що припадком був в місті і попав у сю історію, так описує її, обжаловуючи місцевий маґістрат: “вищеречений маґістрат трактати з неприятелем складає-хоч не так з доброї охоти, як страху: Жидів і шляхту згоджується видати з усіми достатками, складає присягу вірности, приймає нові закони на шкоду шляхетського стану і зараз таки його кривдить: видає едикти, щоб шляхта зносила на майдан до ратуші гроші, срібло, золото, шати і всі достатки, крім міди і цини, а як би хто щось затаїв-за певним доводом кару на горло деклярує, і сю свою нещасливу постанову зараз же проголошує через трубача і трубу на чотирьох рогах ринку. Жидівські склепи зараз відчиняє, відбиває і достатки видає на здобич неприятелеві, а самих Жидів, своїх підвладних, виволочують, витягають з ринку, з склепів, з пивниць і всяких инших потаємних й укритих місць і зганяють до брами, обіцявши видати їx на неминучу різню. І дійсно було б до того прийшло, коли б п. Бондзіньский, бувши також в облозі під той нещасливий час, побачивши такий нехристиянський вчинок-хоча б над кровю поганською, виставивши на небезпеку власне життє звернувся до самого вождя неприятелів-козаків Данила Виговського і по ріжних клопотах у них випросив і визволив. Згадані ж пани бурмистри, зістаючися при своїх замислах, далі і далі трубили, аби шляхта не гаючися приносила своє майно. Наче б то з доброзичливости радять їй краще позбутися того що зможуть здобути знову, а нарешті проголошують за бунтівників тих які б тому противилися, і гірше ніж вороги поводяться з шляхетським станом”. І на потвердженнє того жалібник оповідає, як маґістрат поступив з ним. Коли неприятельські війська вже вертали від Висли, і Виговський прислав до бурмистрів (мабуть по заставців?)-вони його звязали і видали козакам “на смерть”, глузуючи і голосно запевняючи: “Дотоль, панове шляхта, ваших вольностей было” (“Скінчилися ваші вільности”) 5).

Я спинився на сім епізоді, бо він кидає деяке світло на сей наступ на Галичину взагалі. Як бачимо, грабіжом і здобичою не кінчилося, були певні державні завдання в сій експедиції: Приводили до присяги на імя царське “чи на Хмельницького”, як висловлюється Єрлич. Уставлялися нові порядки в інтересах православної людности, повертались їй православні церкви. Те що було зроблено в Люблині, очевидно мало б бути зроблене й у Львові, коли б обставини тому не перешкодили, — коли б гетьман осівсь у нім, як то обіцяв мунтянським повстанцям. І в сім відчувається виразний звязок з тими козацькими декляраціями що зберіг нам Кушевич: що зайшла козацька шабля, мусить належати до них; король шведський і його військо не повинні претендувати на Русь: в процесі розкладу чи нового оформлення Польщі Західня Україна повинна перейти під козацьку зверхність. Козацькі рейди на Люблин, Ярослав, Перемишль, в другий бік-до Галича і Коломиї мали, очевидно, сю політичну мету: зазначити козацьке право на всю західнє-українську територію. Добичницький, руїнний бік сих рейдів не повинен закривати перед нами сеї політичної сторони; грабіж, добичництво з одної сторони мали задоволяти московську армію в її поході, з другої- вони мали звертатися головно против шляхти і Євреїв і мали служити-визволенню місцевої православної людности від панування чужоземців (бодай прикривалися сим гаслом). Українську православну людність козаки брали в свою оборону і всяко вигорожували від погромів, але загалом з міськими громадами старалися уставити modus vivendі: перевести їх під козацький протекторат, обминаючи Москву.

На сім грунті виникали раз-у-раз непорозуміння з московськими воєводами-бо перед ними козацькі провідники не могли, розуміється, відкривати своєї тактики. Ми бачили вище суперечку на сім ґрунті з приводу Гусятина; непорозуміння переказані нашими джерелами що до Люблина 6) і з приводу Львова-почасти згадані вже Кушевичом, очевидно мало ту саму підоснову. В першій, офіціяльній реляції цареві Бутурлин сі суперечки промовчав, але потім пригадав:

“Як ми з твоїм військом і гетьман Б. Хмельницький з військом Запорозьким були під польським городом Львовом, і обложили були Львів, посилали ми до обложених Львовян намовляти, щоб вони прийняли підданство твому цар. вел. і піддали місто Львовяне того нам відмовили, так говорили: за ким буде Варшава і Краків, за тим будуть і вони. А гетьманові вони давали гроші, щоб він не приступав до міста і відступився геть. Тоді гетьман говорив нам, що треба з них взяти гроші і відступити, бо город кріпкий і людей сидить у нім богато. Ми від грошей відмовились-що ми грошей брати не хочемо, але гетьман таки не схотів штурмувати город, а взяв 50 тис. золотих польських і від города відступив. Присилав нам половину грошей, але ми тих грошей не взяли і відіслали назад, і говорили гетьманові, що ти нас післав на Польську Корону не по гроші, а для визволення православної віри і церков божих, а неприятельські городи треба здобувати” 7).

В пізніших “розговорах” гетьманові знов пригадано таке толєрантне становище: “Як царські люди прийшли під Львів і хотіли над Львовом промишляти, ти, гетьмане, не дав ніякого промислу чинити, а бережучи їх, львівських обложенців (сидЂльцов), узяв від Львова 50 тис. зол. червоних. І в Люблині, як послано Д. Виговського і П. Потемкина, тільки передмістя (посади) взято приступом, а замочок піддався, і тамошнім людям не робилося ніякої кривди, і їx не виселяли...”

А гетьмав сказав: “Що з Львова взято, то роздано бідним воякам, а ми тим не покористувалися. Знаємо таких, що поживилися більше того на власну руку 8), але ми й перед цар. вел. не обжаловуємо-нехай і й. цар. вел. покаже нам свою ласку- тим що невпинно нас перед цар. маєстатом обмовляють, нехай віри не дає. А я якби і шалений був (был шаленой) і тоді б такого не зробив-щоб з гармат побивати одновірних царському вел. православних християн” 9).

Річ очевидна, що йдучи під руку з московськими воєводами, які мали дві директиви: нищити неприятельські городи і приводити людність до присяги на царське імя, гетьманові та його однодумцям дуже трудно було здійснити свій політичний плян. Присяга на царське імя була і для місцевої людности річчю в високій мірі одіозною, і самій старшині мало приємною тому, що вона хотіла затримати сі краї в залежности від себе. Вона манєврувала-як се ми бачимо з оповіданая Кушевича, так аби всяко затушувовати гострий розрив свій з Польщею й старим королем, не доводити до піддання сеї країни ні шведському королеві нi московському цареві, а затримати в звязку і контакті з собою. Се було трудно робити, не доводячи до гострого розриву з Карлом-Ґуставом і царем, і тому після двох місяців такої політичної еквілібристики, вона кінець кінцем кинула московське військо під Львовом -що робить на перший погляд вражіннє хаотичности і непослідовности козацької політики. Хмельницький з своїм військом пішли на Україну, мовляв ратувати її від Орди...

З Карлом-Ґуставом, розуміється, було лекше договоритися в сих справах-але момент для сього був теж мало сприятливий. Карло-Ґустав не стільки завойовував Польщу, скільки вона йому добровільно піддавалась. Він воював з Яном-Казимиром, а не з Польщею. Шляхта, міста, військо присягали йому “як протекторові Польського королівства”-як він себе титулував, під умовою заховання Річипосполитої в цілости, більше того-привернення утрачених провінцій, в чім розумілось і приведеннє до послуху козацького війська. 25 жовтня він прийняв в підданство шляхту воєводства Руського, Белзького, Люблинського, Волинського, Київського, запевняючи їй охорону маєтностей-які ще незаняті Москвою і козаками, а забрані маєтности обіцюючи нагородити иншими 10). В таких обставинах йому зовсім не з руки було входити в які небудь поговори з козаками що до розмежування володінь і впливів, признавати за ними право на Західні українські землі то що. Він заохочував їx до дальшої боротьби з Яном-Казимиром і з иншими елєментами Шведам непокірними; маємо його лист з 18 (28) вересня з-під Кракова: Карло-Ґустав повідомляє козацького гетьмана про свої успіхи і просить не відступати від своїх замірів (воювати Польщу очевидно) та тримати звязок і порозуміннє з його ґенералами 11). Гетьман на се вислав до Варшави 3-тисячний полк козаків в розпорядженнє короля 12), і з ним і Данила Калугера, з звісною вже нам інструкцією прохати короля іменем козаків по можности не розбивати козацько-московського союзу, а в порозумінню з Москвою звернути всі сили против Туреччини, на визволеннє тамошніх православних 13). Сі дезідерати Данило, не заставши на місці короля, міг виложити йому тільки 2 (12) падолиста, і тоді ж очевидно подав від себе меморіял про те, як могла б бути переведена ся кампанія против Турків: козаки з Венеціянами й Англійцями (з Кромвелем!) мали повести морські операції, тим часом як Шведи, Москва і козаки мали б воювати суходолом 14); все се досить фантастично, але виложене не без знання обставин і ситуації. Не знати чи се захопило Карла-Ґустава хоч у деякій мірі так як його внука. Козаки висуваючи сі далекі пляни, може бути, хотіли відтягнути інтереси Карла-Ґустава від Західньої України, може-думали зашахувати сею кампанією Орду (Крим мав дістатися на долю Москви). Але для даного моменту се не мало практичного значіння. Шведський король підбивав останки Польщі, як здавалося-цілком успішно і трівко, і в міру того як “спільного ворога” ставало все менше, тим менше лишалося спільного грунту для кооперації з козаками. А спілкуваннє козаків з Москвою, відбираннє присяг на московського царя і руїнні рейди з участю московського війська все менше лишали місця для толєрування козацьких плянів.

Радзєйовский від початків шведської війни взявши на себе ролю протектора і добродія польської шляхти, перший побачив себе в труднім становищу, шукаючи способів сполучити сю місію з раніш узятою на себе ролею приятеля козаків і їx дорадника в боротьбі з Польщею. Особливо коли шляхта, тікаючи з-під Перемишля, Ярослава і Люблина, почала лементувати до нього, просячи його інтервенції. Маємо його лист до Карла-Ґустава з 21 жовтня: він висловлює в нім свою трівогу викликану козацьким наступом, і піддає гадку, що треба б вплинути на козаків, аби вступилися відти. “Ще якби не було з ними Москалів, я б мав деяку віру до козаків”, пише він, — “а так я боюсь, що ся спілка може наробити замішання і трівоги. До гетьмана Хмельницького я писав тричі, але двох перших післанців побила люблинська шляхта. Та шляхта що зібралася над Вислою з ріжних воєводств, прислала до мене проханнє, щоб я оборонив її від наступу козаків, тому що й самі козацькі бранці свідчили, ніби то вони (козаки) сповняють мою волю, — таким чином я невинно попав у підозріннє у шляхти. Я написав до козаків, щоб вони завернулись і порозумілися з в. кор. вел., що робити далі-тому що всі воєводства наоколо віддались під опіку вашу і дійсно мусять дістати охорону” 15). Пізніше слідство над Радзєйовским, закидаючи йому, що він знеохотив козаків до короля і викликав їх поворот на Україну, розповідає про такий лист, післаний Хмельницькому під Львів. Радзєйовский представляв йому, що король шведський більше не потрібує козацької помочи, тому нехай би Хмельницький вертав до дому. “Хмельницький так сильно загнівався, що тутже подер того листа, приказуючи, що він живе не за наказами і волею Радзєйовского. З того мовляв стався поворот козаків і сильне відчуженнє їх (від шведського короля)” 16). Данило, повторяючи потім своє свідченнє, виразно підчеркував, що свого листа Радзєйовский написав без королівського відому 17) і потім Радзєйовскому се рахувалося за провину. Але здається, що тоді, в осени 1655 року і сам Карло-Ґустав (може під його таки впливом) теж заговорив таким тоном до козаків. Його історик Пуфендорф записує, до Карло-Ґустав жадав від них, аби вони лишили Львів, і не пустошили земель, які піддалися під шведську протекцію-бо Руське воєводство вже присягло 18). В реґестах коронного архива справді заховався зміст листа Карла-Ґустава до Хмельницького з 30 жовтня з жаданнєм, аби звільнив Львів 19).

Французький посол Авоґур в реляції Мазаринові в листопаді переказує такі слова шведського канцлєра сказані йому: Ми не бажаємо ні козаків ні Венгрів, котрі б прийшли руйнувати справжню Польщу (la bonne Polene) 20). Де Нойєр, секретар королеви Марії Люізи пише з слів якогось грецького священика, що приїхав до Яна-Казимира в посольстві від Хмельницького в місяці лютім, що Хмельницький зневірився в шведським королі, коли той здобувши Краків і вважаючи себе паном Польщі, став розпоряжатися польськими землями, тими що за Львовом (на схід від Львова), хоч не володів ними. Він тим способом порушив свій договір з Хмельницьким, котрим відступив йому сі землі за Львовом і обіцяв ніколи на них не претендувати 21). Хмельницький скаржився-король тоді відповів погрозами, тепер (се можна б рахувати за січень 1656) шведський король хотів би полагодити сі відносини, але Хмельницький йому вже не вірить, він завзявся на шведського короля і не хоче йому пробачити 22).

Чи все се мало який небудь вплив на облишеннє Львова в листопаді, лишається неясним. Вступаючися з-під міста гетьман вислав Карлові-Ґуставові чемного листа, з його післанцем очевидно, висловлюючи радість з причини шведських успіхів, і повідомляючи, що козацьке військо теж здобуло перемогу над неприятелем і підбило значну частину королівства в сім поході, піднятім за радою Радзєйовского (!). Тепер з огляду на недостачу поживи для війська і коней, гетьман відступає “трохи назад від Львова на Україну” 23). Про жаданнє короля або Радзєйовского ніякої згадки. Але не полагоджені відносини з Швецією, при непорозуміннях з Москвою, могли мати також свою долю впливу на те що козаки лишили Львів.








Примітки


1) Білгород. стовб. 382 л. 319-322.

2) Relation oder austührliche Beschreibung von der jammerlichen und erbärmlichen Verstörung und Einäscherung so bey Eroberung der schönen Stadt Lublin von der Moscowitern und Cosacken barbarischer Weise verübet worden anno 1656, (ся брошура була використана у Костомарова, с.607 нов. вид.: міжн. тут докладна дата закінчення облоги: 27 жовтня). В московських Чтеніяхъ 1910 р. кн. 2 німецький оригінал передруковано, з російським перекладом, заходом люблинського історика І. Рябинина. А кількома місяцями скорше зявився також і польський переклад, зроблений іншим дослідником люблинської старовини Гієр. Лопаціньским, п. з. Z czasów wojen Kozackich. Przyczynki do dzieów Lublina z lat 1648-1655 ze zródel wspólczesnych zebrane (Przegląd Historyczny, 1909, wrzesień-pazdz). Праця недокінчена-з пояснень Рябинина довідуємось, що се він ще 1906 р. уділив Лопаціньскому копію “Реляції”, і його виданнє служить доповненнєм недокінченої праці Лопаціньского.

В центрі інтересу до сього люблинського епізоду стоїть отой чесний хрест, забраний з Люблина московським військом в 1655 р., з великими гонорами прийнятий в Москві, як дорогоцінний трофей, і потім на жаданнє польського уряду повернений на підставі договору 1667 року. Польська традиція виводила сю пам'ятку з Київа, в двох версіях. Длугош представляв справу так, що сей хрест привіз до Польщі київський князь Григорій, вигнаний з Київа; місцева люблинська традиція доводила, що вивіз його з Київа до Люблина за часів Ягайла київський біскуп домініканин Андрій, одержавши від київського князя Івана. А до Київа, мовляв, хрест привезено з Царгороду разом з царівною Анною за Володимира святого. Кн. Михайло Оболенский, тодішній директор Архива мін. загр. справ, де переховувались дипломатичні акти і ріжна люблинська література до справи сього хреста, ще в 1850 р., в III кн. Максимовичевого “Кіевлянина” умістив статейку “О двухъ древнЂйшихъ святыняхъ Кіева”, доказуючи, що люблинський хрест принесла з Царгороду не царівна Анна, а кн. Ольга, і він переховувався в св. Софії, до часів Ягайла. Сю історію збирався він ширше удокументувати в спеціяльнім виданню “О древнЂйшей святынЂ Кіева”- воно було ним приготовлено до друку і в 1866 р. одержало апробату церковної цензури, але видане не було. В додатках до сеї праці містивсь і німецький текст “Реляції”, і наведена була ріжна бібліографія питання-її з додатками навів у своїм виданню Рябинин.

3) “Відходячи (козаки й Москва) свого війта і райців призначили і на імя Хмельницького або на царське присягати (казали)-що будуть мати за пана Московитина”-Єрлич. Німецький автор при нагоді недільного московського богослуження відзначає “несчисленний титул вел. князя, його жінок і дітей-котрих, я думаю, з 30 було вичислено”.

4) “Варто було бачити як їх (Євреїв) молодих і старих-що ратувалися з еврейського міста (Iudenstatt) до нас, і тут поховались, виганяли з домів наче на заріз, при жаліснім реві-але потім їx випрошено життє”-пише німецький автор. Єрлич каже, що загинуло більше 500 господарів-Євреїв. Про шляхту він каже, що особливо нелюдсько поступали з нею Москалі. “Москва вбивала і мордувала, але у козаків була на се заборона: убивали тих хто боронився, а здебільшого пускали живцем”. Навпаки німецька реляція каже, що між московськими салдатами було більше порядку, ніж у козаків, “але одні й другі однаково старались перейти одні одних в нелюдськости”.

5) Памятники Київ. ком. III с. 223-5.

6) Und wäre kein Missverstand zwischen den Moscowitschen Woywoda und Cosackischen Obristen Daniel Wiowsky durch Gottes wunderliche Schickung enstanden, waren sie nicht so abgczogen sind, also auf diese Manier ihre Consilia distrahirt.

7) Білгород. ст. 382 л. 313.

8) “которые сами себЂ часть получили болши того”.

9) Акты Ю.З. Р. III с. 576-7.

10) Кубаля Wojna Szwecka c. 139.

11) Теки Нарушевича 148 с. 589, з датою: Казимир під Краковом, 18 вересня очевидно старого стилю. Кубаля висловив здогад, що сей саме лист привіз Гамоцкий Хмельницькому 16 жовтня (вище с. 1122)-але ледви чи він би так довго віз його!

12) Архив Ю.З.Р. III VI с. 85.

13) Тамже с. 86-8.

14) Тамже с. 94-5.

15) Архив Ю. З. Р. III, VI с. 82-3.

16) Тамже с. 197.

17) Його свідченнє з 4 березня 1657 р.: “Радзєйовский посилав до п. гетьмана, без доручення від короля: “Не наступай ближче і не руйнуй краю, а вертайся до своєї землі”. П. гетьман подер сього листа на дрібні кусники і сказав: “Що він собі хоче, що так до мене пише наче я в службі у нього? Се я подбав, що він війшов у ласку у світл. короля-але справедливий Господь його иншим способом покарає” (тамже с. 215).

18) De rebus а Сarоlо Gustavo gestis c. 91.

19) Наведено у Кубалі III с. 437 прим. 53 Він же без зaстережень наводить (прим. 52) чутку з кватири Яна Казимира, що шведський король післав був Дуґляса заняти Львів і не пускати туди козаків, але козаки пішли ще перед приходом Дугляса, почувши про Татар; Ґродзіцкий, мовляв доносячи про се, обіцяє зайняти Дуґляса переговорами і взяти його в два огні, коли надтягнуть Татари (Lettres de P. des Noyers депеша 4 грудня с. 23).

20) E. Haumont, La guerre du Nord et la paix d'O1iva c. 163.

21) Шведський король ayant fait et signé un traite avec ledit Chmielnicki de Iui laisser toutes сеs terres qui etaient audela de Léopol, sans y rien prétendre jamais, quand il cut pris Cracovie et qu'il vit lea génèraux et les armées роlоnаіsеs a sа suite, il se moqua des traités et distribua les terres qui étaient audela de Léopol, biеn qu'elles ne fussent pas encore entre ses mains.-Léttres de Pierre des Noyers c. 94 i 97, два листи з того самого дня, 2 березня, що оповідають те саме, очевидно з слів того pretre grec, згаданого на ст. 97.

22) Тамже с. 97.

23) Архив III. VI с. 96 “в таборі під Львовом 8 новембра”, значить нового стилю!











Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.