Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 13.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна





ПО ЛЬВІВСЬКІМ ПОХОДІ-ПОСОЛЬСТВО ПОЛОВЦЯ, ВИГОВСЬКИЙ У БУТУРЛИНА В БІЛІЙ ЦЕРКВІ, ВІСТИ З ГРУДНЯ, СЕУНЧ БАТУРЛИНА, ОПОВІДАННЄ ПАВЛА АЛЄПСЬКОГО, ОПАЛА І СМЕРТЬ БУТУРЛИНА.



Вернуся на хвилю до подій на головнім фронті.

Повертаючи чи повернувши з походу гетьман вислав до царя посольство з відомостями і трофеями. На жаль, досі його акти не викриті; дещо довідуємося з актів посольства Лариона Лопухина, що було відгомоном вістей привезених від гетьмана. Висилаючи Лопухина цар доручає йому порушити деякі справи, переказані “сього року” через білоцерківського полковника Семена Половця 1): що воєвода Тишкевич присяг цареві на вірність, що міщанам львівськім і камінецьким посилалися листи, намовляючи їх не піддаватися нікому крім царя; що гетьман прохав заборонити Донським козакам, щоб не нападали на Крим, поскільки хан житиме в згоді з Запорозьким військом. Все се виразно вказує, що Половця посилано зараз же по поході, і те що післано білоцерківського полковника може натякати, що посилалося посольство з Білої Церкви, зараз у повороті. Але поза згаданим в посольстві Лопухина я під сю хвилю на жаль, нічого більше про це сказати не можу. Крім уже наведеного в посольстві Лопухина згадується ще, що гетьман просив у царя московського війська на весну, коли б звідки небудь неприятелі почали наступати на Україну. Зрештою побачимо те все далі в звідомленню Лопухина.

Можливо, що се було тоді ж, як посилалося до царя Половця з товаришами, в середніх днях грудня н. с., — Бутурлин з своїм штабом був уже в Білій Церкві і займався виготовленнєм реляцій цареві, що мали відвезти “сеунчі” від всіх трьох армій, разом з трофеями, бранцями і всіми иншими доказами вірної і успішної служби. Серед сих занять застав його Іван Виговський присланий від гетьмана довідатися, чи нема царських директив Запорозькому війську. Бутурлин в своїй реляції описує так свою розмову (я передаю мову Виговського в першій особі):

“За царським указом ходили ми воювати з царським військом Корону Польську- аж до самої Висли ріки. Як тепер цар звелить що до тих городів, що здобуло (заступили) царське військо? Чи стояти нам з військом Запорозьким при своїх городах, чи йти на неприятеля?

“Стало нам відомо, що Великополяне від шведського короля відступили, також і Мазовецьке воєводство. У нього гетьманом Конєцпольский, що був хорунжим коронним, і з ним мало що польського війська; шведський король післав його на Великополян. Ракоцій присилав до гетьманів-С. Потоцкого і Лянцкороньского, щоб його вибрали польським королем, а зате обіцяє прислати військо і підняти турецького султана, Мунтян і Волохів щоб боронити Польщу від Шведів. Хочуть іти на наші городи. Нехай би цар дав нам супроти сього свій наказ; гетьман про всі сі справи написав уже цареві.

“Воєвода чернигівський Тишкевич писав гетьманові і мині, що князь Бог. Радивил хотів би бути в підданстві цареві; мабуть і до царя посилав своїх післанців. Богато й инших сенаторів хочуть бути підданими царськими, а під шведським королем бути не хочуть; про се будемо мати скоро (докладніші) вісти і тоді напишемо великому государеві” 2).

Таким чином з козацької сторони підчеркувалась повна льояльність до йаря. Замиреннє з Татарами тут наче б то нічого не змінило — хоч може й не припадково було, що відносин до Криму, Порти й Яна-Казиміра Виговський не доторкнувся. Гетьман і військо заявляли свою готовність іти за наказами царя, і начеб то бажали московської помочи проти Ракоція та його союзників (хоча в дійсности саме тепер менше ніж коли небудь, з огляду на політичну ситуацію, старшина козацька бажала бачити московське військо на Україні-щоб мати вільну руку). На жаль не маємо листів і посольств гетьмана до царя з сих місяців — вони може б нам дещо сказали більше, тим часом мусимо вдоволитися сею деклярацією Виговського.

В сім аспекті льояльности Козаччини-може не без впливу сеї ж деклярації, вилагодив Бутурлин свою реляцію цареві про кампанію, з тим щоб вислати її з сеунщиками. Ми її більше менше знаємо. Вона представляла вислід кампанії можливо оптимістично: широко описувала успіхи війська, піддання на царське імя, вичисляла трофеї, підчеркувала погодженість у всіх операціях гетьмана з воєводами, цілком обминала історію львівської облоги, щоб не входити в неприємні моменти її. Виразно підкреслювано, що в переговорах з ханом воєводи ніякої участи не брали: їx історію воєвода описував устами учасника судді Зарудного, не додаючи до того нічого. Осібна реляція вигорожувала воєводу від якої небудь участи в львівській контрибуції: що він відмовився від тої частини, яку йому давав гетьман. Инша описувала найбільш ефектний епізод-здобуттє Люблина і в нім сеї дорогоціної святощи-частини святого хреста 3). Правдоподібно всі сі реляції, включно з протоколом останньої розмови з Виговським, що посвідчувала нормальні і льояльні відносини на Україні, Бутурлин вислав до Москви 31 н. с. грудня, разом з ріжними сенсаційними трофеями: бунчуком польського гетьмана, польським ротмистром Вжещом, тим часом як дорогоцінний хрест пішов до Москви з особою урочистою помпою і прибув туди півтора місяці пізніе 4).

В офіційних Дворцових Розрядах читаємо, що 26 с. с. грудня пригнали сеунщики: від В. В. Бутурлина Ів. Бутурлин, від. Г. Ромодановского Потемкин, від А. Бутурлина Арт. Матвеев з повідомленнєм про погром С. Потоцкого (під Городком), здобуттє Любліна і в нім чесного хреста і піддангє цареві м. Уханів (воєводи Тишкевича). Государ велів вислати на зустріч В. В. Бутурлину з тов. стольника Пушкина з своїм жалуваннєм й милостивими словами: про здоровє спитати. Але “В. В. Бутурлина в дорозі не стало”, тоді государ велів післати до його товаришів: Г. Ромодановского і А. Бутурлина, стряпчих Ширина і Л.Рожкова 5).

Але перше ніж приїхали сі сеунщики з реляціями і трофеями, в Москві отримані були відомости, які представляли в зовсім иншім світлі історію кампанії, поступованнє воєводів, замиреннє з ханом і т. и. Про се, на жаль, не маємо иншої відомости крім того, що розповів нам наш приятель Павло Алєпський, бувши тоді в Москві 6). Він цілком вірно, означає, що другого дня Різдва цар одержав відомости про кампанію: того дня дійсно приїхав сеунч від Бутурлина, як видно з приказної поміти на одній з реляцій; але ті поголоски про сю кампанію, що Павло оповідає далі, походили очевидно не стільки від сеунчів, скільки поприходили до Москви иншими дорогами. Вія оповідає, що коли Бутурлин з Хмелем обложили Камінець і привели його до крайнього стану, Камінчане відпросилися від них, піславши малого хлопця з листом такого змісту: “Ми не будемо воювати з вами, воюйте наперед з королем, коли його забєте і здобудете його столицю, тоді й ми піддамося вам без війни”, — на тім і присягли. А Стефан воєвода прислав Бутурлину великі дари в грошах і припасах. Він і Хмель відступили від Камінця і пішли на Львів, і тут мешканці так само відпросилися, піднесли великі дарунки і гроші, і ті відступили від міста. Підчас походу вони здобули 28 замків і городів, в тім числі Люблин-мурований город з трьома замками; коли московське військо здобуло два замки, мешканці заплатили велику контрибуцію, але московський воєвода зажадав, щоб йому видали ще чудотворний кусень “чесного хреста”, що там переховувавсь; Люблинці затаїли його і не хотіли видавати-бо свого часу не видали навіть папі, що давав їм за нього 400 тисяч червонців; але страхом смерти воєвода добився видачі, і тоді вони всім містом з процесією, з слізми і риданнями відпровадили сей дорогоцінний скарб до московського стану,

Далі Павло оповідає про погром польських гетьманів і забраннє в полон Павла Потоцкого, привезеного до Москви-мішає все се до купи, а докладніше спиняється на замиренню з ханом. Хан спізнився на поміч до польських гетьманів, і коли нарешті рушив, за наляганнями Ляхів, пішов через землю козаків, з сильною руїною. Тоді Хмель і Бутурлин напали на нього і трьохденна битва закінчилася їx перемогою: хан просив згоди і обіцяв бути з ними заодно против їх неприятелів; видав Бутурлинового родича, що його був захопив у дорозі до Москви, а собі випросив у Хмеля 1500 козаків, щоб провели його до Волощини-дав на те кілька мурз у застав, і козаки його провели: він через Волощину пішов до Криму.

“Коли про се дійшли відомости до царя, він дуже нагнівався на Бутурлина і післав наказ щоб йому відрубали голову за три його зради: перше-що він брав хабарі від тих міст і замків; друге-що здобувши міста, він їx попустошив; а не затримав у свой владі; третє-що він замирився з ханом. Коли Бутурлин приїхавши до Київа довідався про царський гнів, він випив отрути і вмер. Пустили чутку, що він помер з волі божої і його слуги, обрядивши його московським звичаєм, положили його до труни, щоб відвезти до Москви і поховати. Але цар, почувши про се, дуже гніваючися на Бутурлина велів спалити його тіло в дорозі. Але з огляду на дорогоцінний скарб (чесний хрест), ним здобутий, послухав прохань патріярха і велів його привезти: його привезли й поховали в Чудовім монастирі”.

Ми припадком знаємо докладну дату смерти Бутурлина: його товариші прийшовши з ним до Київа (знаємо й день приходу-20 н. с. грудня 7), себто два дні пізніше після того як вислано сеунч з Білої Церкви) з арматою, військовими клейнотами і всякими трофеями, доносили цареві, що “декабря против 21-го числа (за новим стилєм під 31 грудня) в ночи боярина и дворецкого и воєводи Василья Васильевича въ Кіе†не стало”, і вони забрані від неприятеля гармати, числом 12, і 3 литаври відбиті під Городком згідно з його волею виправили другого дня до Москви 8). Таким чином перше ніж у Москві отримано його реляції, і відібрано які небудь відомости від його сеунщиків, цар уже “опалився” на нього, кажучи московським терміном, на підставі иншими дорогами одержаних відомостей, і се так вразило “боярина і дворецького” що він покінчив з собою.

Порівнюючи оповіданнє Павла з реляціями Бутурлина, набираю такого вражіння, що складаючи свої реляції в Білій Церкві 17-18 н. с. грудня, Бутурлин уже знав в загальних рисах всі обвинувачення які против нього піднесено, і його реляції писались як апольоґії против них (напр. те що він не взяв нічого з львівської контрибуції, що він не брав ніякої участи в переговорах з ханом і под.). Але тоді ще він не знав, яке вражіннє сі обвинувачення зробили на царя-вісти про опалу прийшли видко згодом, і спонукали його зробити собі конець. Цікаво ще одмітити, що не вважаючи на всі бажання вигородити себе, Бутурлин в своїх реляціях не робить сього коштом гетьмана і козаків; тільки в реляції про львівську контрибуцію (вище c. 1129) можна бачити деякий ухил в сей бік. Ріжче поставив сі закиди потім один з менших воєводів, окольничий Федір Бутурлин, підчас посольства до Хмельницького в 1657 р., як ми бачили, і тоді гетьман на сі закиди відповів різко, що він би міг розповісти про більші зривки, що собі поробили тоді на власну руку декотрі воєводи, але він не хоче їх обвинувачувати 9). Се мабуть і була причина, чому В. Бутурлин не чіпав гетьмана, і полковників, а навпаки-підчеркував їх повну льояльність: він не хотів викликати гетьмана на які небудь ревеляції з його сторони, мабуть мав справді нечисті руки, як се йому закинули перед царем.

В кожнім разі сей факт мусів зробити сильне вражіннє в українських кругах і психольоґічні наслідки його мабуть відбились і на розвою політики. Се ж був той самий величний представник царя, що два роки тому приводив козацьку Україну під царську руку, і так суворо і невблаганно підтримував престіж царя перед його новими підданцями. В очах війська він був замісником царя, відблиском його суворого і нелюдського маєстату. В пізніших зносинах він сам собою став посередником в усяких зносинах з царським урядом: до протекції його звертались в усяких клопотаннях. І от такий великий чоловік, так недавно звеличаний самим царем за його заслуги в приведенню України під владу Москви і безсумнівно дуже заслужений на сім пункті, так легко тратить усе і марно кінчить життє самогубством, не заслуживши у царя ніже доброго слова 10). Яке серйозне memento! Яка траґічна осторога! Коли такий фінал стрічає в сій Москві своїх рідних-чого можна було сподіватися її новоприбулим приймакам? В поняттях того часу все те що закидалося Бутурлину не було нічим страшним, нічим великим. Коли за се треба було накладати на себе руки, по правді не богато доброго можна було сподіватись від такої Москви!








Примітки


1) “В нынешнем во 164-ом году как присылал к цар. вел. он, гетман посланцев своих-белоцерковского полковника Семена Половца”-акти посольства Лопухина, Сибир. пр. ст. 1467 л. 49.

2) Білгород. ст. 382 с. 315.

3) Реляції сі заховалися в актах Білгородського столу в стовбці 382 в досить фраґментарнім вигляді. Головна реляція на л. 328-339, не має початку. Починається словами: “на звороті поміта: “164 года генваря в 5 день снесена с верху”. Кінчиться поясненнєм, хто посилається “сеунчом” і обіцянкою прислати згодом решту язиків і трофеїв.

Крім неї 4 менші: л. 331-про львівську контрибуцію (вище с. 1129) має звичайний початок (титулятуру), але ніяких пояснень, коли і як її післано.

На л. 315-6: про приїзд Виговського до Білої Церкви.

На л. 317-22 про погром гетьманів під Городком і похід на Люблин, в кінці про посилку того ж сеунча, що при головній реляції “декабря в 8 день”, і московська поміта “164 г. декабря в 26 день”.

На л. 323-7 оповіданнє Зарудного про переговори з ханом (вище с. 1143).

На л. 340 — 358 оповідання бранців взятих під Городком.

4) Дата-4 лютого с.с. у Павла алєпського IV с. 140.

5) Дворец. Разряди, доповн. III тому ст. 19

6) Кн. IV с. 114-6 і 140.

7) Се реляція (київська, очевидна), про корогви принесені з походу і прийняті в Київі-отримана в Москві 15(25) лютого-Акты Москов. госуд. II с. 483.

8) Тамже с. 477.

9) “Мы вЂдаемь, которые сами себЂ корысть получили больши того, только мы ихъ передъ царскимъ величествомъ не удаемъ”. Малор. 5833/22 Акты III с. 577, але тут замість “корысть” надр. “честь”.

10) Заховався брульон царської похвальної грамоти за здобуттє Люблина, на жаль без дня-“генваря в д...”: Цар “милостиво похваляє” Андрія Бутурлина на підставі відомости привезеної сеунчом, дуже сухо і коротко. Про В. Бутурлина тут згадано без пояснення, то він уже небіжчик-мабуть перед отриманнєм вісти про його смерть. Згадана вище реляція його товаришів про його смерть, була отримана в Москві 17 с.с. січня.

В Дв. Розрядах під 29 квітня: до царьского столу були закликані воєводи, між кн. Г. Ромодановский і А. Бутурлин, і одержали від царя шуби, кубки, збільшеннє грошевого жалування. Того ж дня Г. Ромодановский був повишений з стольників на окольничого і призначений до Білгорода, стерегти границю від Татар, а А. Бутурлин дістав посаду київского воєводи на місце Ф. Волконского (Доп. с. 36).











Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 13.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.